Бо немає нічого захованого, що не відкриється, ні таємного, що не виявиться (Лк. 12:2) Минуло вже півтора роки відтоді як 30 листопада 2007 р. Служба Безпеки України оприлюднила низку документів, які підтверджують злочинну діяльність на Західній Україні спецзагонів НКВД, переодягнених у форму Української Повстанської Армії. Серед них – відомий ще з 90-х років лист військового прокурора Українського округу Кошарського від 1949 р. до керівництва Компартії УРСР. У ньому йдеться про масові злочини «агентурно-бойових груп», які, перевдягаючись в українських повстанців, катували і вбивали місцевих жителів. Діди Мета спецзагонів була дуже простою, пояснює історик Володимир В’ятрович, радник голови СБУ з науково-дослідницької роботи: скомпрометувати УПА в очах місцевого населення. «Жоден повстанський рух ніколи б не розвинувся до такого потужного рівня як УПА без підтримки населення. Партизан – це людина, яка ніде не працює і грошей не заробляє. Таку людину необхідно утримувати, адже вона не продукує нічого крім своєї боротьби. Підраховано, що для утримання одного партизана потрібна робота близько 10 людей. Українська повстанська армія існувала тільки завдяки народу, який поділяв її ідеї – адже в лавах цієї армії воювали його сини і дочки. Така соціальна база – місцеве населення – була найпотужнішим чинником у протистоянні між УПА та каральними органами, що ніколи не мали народної підтримки. Саме для того, щоб підірвати цю соціальну базу, вибити землю з-під ніг повстанців, і здійснювалися масові провокації під виглядом УПА – передусім убивства місцевого населення. Причому, як правило, у дуже жорстокий спосіб – зарубували, вішали, скидали в криниці. Демонстративні страти людей по всій Західній Україні, що їх чинили переодягнені бандити НКВС, були розраховані на те, що населення припише ці злочини УПА і врешті-решт перестане її підтримувати». Історик нагадує, що такі спецгрупи чекісти почали застосовувати ще під час громадянської війни в Центральній і Південній Україні – для боротьби проти селянських повстанських загонів, що діяли там до середини 20-х років. Але як могли люди, етнічно чужі українській культурі, правдоподібно маскуватися, не викликаючи підозри в населення? За словами В. В’ятровича, учасники спецгруп відбували спеціальну підготовку – вивчали побут, мову, діалекти, здобували навички виживання в умовах місцевого ландшафту. Крім того, членами цих псевдо-повстанських загонів нерідко бували й колишні вояки УПА, перевербовані після захоплення в полон, тобто люди морально зламані. Саме такі становили головну цінність спецгруп. «Вони мали завербованих місцевих. У групі було кілька росіян, а розмовляв місцевий. Актор один, а решта мовчать» - пояснює Євген Сверстюк, волиняк з походження, колишній політв’язень і знаний філософ. «Та все ж у випадках жорстокого катування люди здогадувались: наші б цього не зробили». Проте який був сенс нав’язувати думку про жорстокість УПА, якщо народ все одно не повірить?.. «Ще й як повірить!» – гірко заперечує Сверстюк. – «Якщо постійно нав’язувати певну думку і забороняти будь-яку іншу. Навіть найабсурдніша версія буде прийнята, якщо вона невпинно й цілеспрямовано підкріплюється терором». Прес-конференція СБУ мала тоді сенсаційний резонанс у пресі. Але звідки, здавалося б, йому взятися, якщо для більшості ці факти нібито й не таємниця? Однак, як говорить Є.Сверстюк, можна просто знати правду, а можна знати її на рівні документу, і це речі різної вартості. Правду про голодомор знали – але «відсутність доказів» дозволяла комуністам її заперечувати. Щодо спецзагонів, то поки що офіційних документів небагато. Але існують усні свідчення людей, які бачили все на власні очі або чули від рідних та знайомих. Ось що побачив колишній радянський солдат, 82-річний Михтодь Волинець: «Це було наприкінці лютого чи на початку березня 1945 року, в Бібрецькому районі Лвівської області… Заводять нас у хату. На ліжку мертва напівроздягнена жінка, залита кров'ю. У колисці дитина з сокирою в голові – зарубана сокирою, і так у голові сокира й стирчить. І ще дівчинку років семи витягують з-під ліжка – чимось важким розбита голова. Якийсь капітан пояснює: "Вот это вчера бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии защищать Родину". Я перепитую голову сільської ради: "У вас що, тільки один пішов в армію?" – "Та де, – каже, – у нас їх щось за тридцять ". Мені зразу в голові питання: "Що ж це таке, нікого не вбили, тільки цю жінку і її діток – і вбили так страшно? І я зрозумів, хто насправді їх убив. Інакше що тут робить цей майор у спецвідрядженні – вчора прилетів, сьогодні вже тікає, звідки тут напоготові кореспонденти й фотографи з Києва, Львова, Москви? Мої хлопці теж це бачили. Після цього ми сказали собі: "Хлопці, якщо служити таким катам, то це й на нас кров паде отих дітей, що вони повбивали». Пан Михтодь пригадав іще один випадок: «… Одного мого товариша запідозрили у зв’язках з українським підпіллям (його двоюрідний брат був в УПА). Група «бандерівців» його схопила, повела в землянку серед лісу, там портрет Бандери в рушниках, і почали допитувати, мовляв: «Ти такий-сякий чекістський прихвостень, ти чекістам доносиш!» Але він одразу відчув, що тут щось не чисто, бо іноді ззаду перешіптувались по-російському. Не отримавши зізнання, вони вивели його з тієї землянки і підвісили з містка над річкою догори ногами: признавайся, що чекістам доносиш, а ні – то втопимо. Він зрозумів, що непереливки, то мусив „признатися”. Тоді вони його відв’язали і ззаду копняком – «пашол к такой матєрі!». Євген Сверстюк повідав інакшу історію – із хвалебної книжки про відомого радянського «супермена» Кузнєцова. Той, переодягнений у німецьку форму, застрелив у Рівному серед білого дня німецького офіцера. Тоді сів у машину і поїхав собі. Але при цьому ніби ненавмисне викинув з кишені портмоне з українськими національними символами. В результаті німці розстріляли понад 50 українців-інтелігентів, ув’язнених у місцевій тюрмі. «Те, що вони руками німців нищили своїх ворогів, не викликає у мене здивування», – зауважує Сверстюк. – «Але тим, що це підноситься до рівня подвигу, я був просто шокований. Втім, то були люди іншої моралі. Поняття честі в загальнолюдському розумінні там не існувало. Хтось служив по лінії кіллерства, хтось по лінії зовнішньої розвідки, а хтось по лінії підставних загонів. І це для них було рівноцінно як з морального боку, так і з офіційного. Чому провокатори не соромилися й не боялись? Тому що діяли вони у відповідності до комуністичної моралі: дозволено все, якщо це санкціоновано партією. «Їх дуже налякало повстання в Україні. І в цьому епізоді з німецьким майором – уся метафора. На окупованих теренах їх мало цікавили німці. Вони були послані для війни з українським повстанським рухом. Надаючи йому дуже великого значення, вони розуміли, що з ним воювати відкрито не можна. Треба воювати підступом – руками німців або підставними загонами».
Журналіст газети «Волинь Нова» Петро Боярчук, відомий дослідник національно-визвольного руху, ще в дитячі роки репресований і висланий з родиною до Сибіру «за націоналізм», може багато розповісти про спецзагони НКВС. У своєму житті йому не раз доводилося мати справу з фактами їхніх злочинів, спілкуватися зі свідками та жертвами. У кінці 80-х років до редакції його газети надійшов лист від жінки із Сумської області приблизно такого змісту: «Нас із подругою, молодих лікарів, після війни направили на роботу на Волинь; я працювала в Ковелі, а подруга – в Маневицькому районі. Раптом прийшла звістка, що в селі Вишнівка мою подругу вбили бандерівці. Поясніть, як могли бандерівці вбити медичну сестру». П. Боярчук поніс цього листа у відділення КДБ і попросив місцевого начальника Власюка перевірити цю інформацію. З’ясувалося, що дівчину насправді застрілив дільничний інспектор НКВС, оскільки вона чинила опір при зґвалтуванні. Але на загал і особливо на Східну Україну поширено чутку, що вбили її бандерівці. Боярчук пригадує й інший випадок: у райвідділ КДБ зайшов чоловік з претензією: мовляв, «ті були в стрибках (винищувальні батальйони), ті в загонах по «ББ» (боротьбі з бандитизмом), і всі вони тепер вважаються ветеранами, учасниками війни і мають відповідні пільги. А чого ж я нічого не маю?» Його питають: « А де ж ви були?» Чоловік відповідає: «В групі!» Працівники КДБ переглянули свої списки, але прізвища його там не виявили. Тоді він їм детально описав, скільки людей було в групі, в якому селі і в якій хаті вона базувалася. Лише на запитання «А що ж ви робили?» він, знітившись, відмовився відповідати. Той факт, що прізвища цього чоловіка не виявлено в списках КДБ, підштовхує Петра Боярчука до висновку, що крім офіційних «спецбоївок» перебиранців були ще незареєстровані, самодіяльні групи, створені місцевою владою, яка завжди намагалася перевиконати план. «Збирали людський непотріб, який ладен був іти грабувати, вбивати, нищити під виглядом українських повстанців, щоб потім люди думали, що це і були повстанці». Дослідник підкреслює, що кількість офіційних спецгруп уже давно не є таємницею, оскільки збереглися документальні підтвердження, опрацьовані і підсумовані істориком Іваном Біласом у двотомній монографії «Репресивно-каральна система в Україні: 1917-1953 роки». Петро Боярчук та Андрій Криштальський – обоє з містечка Горохів на Волині. Панові Андрію, якого в 19 років за співпрацю з ОУН вислали до сталінських таборів, пригадується односелець, старий дід, який (уже в часи незалежної України), гріючись на сонці, знай повторював: «Я нічого не бачив, нічого не знаю» . Криштальському, однак, вдалося завоювати його довіру і дід розповів, що після війни в його хаті стояв загін енкаведистів. Удень вони пиячили і спали, в вночі перевдягалися і десь ішли. Були вони в нього близько місяця, ходили на «операції», а під кінець запитали: «Чи ти знаєш, хто ми є?». Дід відповів: «Ви прості солдати. Я нічого не бачив, нічого не знаю». «Дядько моєї дружини, - розповідає далі пан Андрій, - будучи ще хлопцем, підстеріг якось те перевдягання, і спробував потайки відірвати фальшивий тризуб із картуза, але енкаведист зловив його і мало не вбив». За словами А. Криштальского, спочатку люди повірили, що ці злочини чинять вояки УПА. Пізніше почала проступати правда: не могли бандерівці так жорстоко катувати своїх. До того ж, нерідко люди чули, як «повстанці» розмовляють російською і матюкаються. Зрештою все стало розуміло, але люди були залякані й мовчали. А. Криштальский підтверджує, що під Москвою проводилися спеціальні вишколи цих чекістів, де їх навчали українським звичаям, мові, історії ОУН-УПА. «У них був величезний досвід – ще з царських часів. Свої злочини вони старалися робити чужими руками». За допомогою спецзагонів НКВС було відпрацьовано типовий прийом: десь на Західній Україні «бандерівці» знущаються над жінкою-вчителькою, присланою зі Східної України – ґвалтують, калічать. Після цього її відправляють назад на Схід, де проводиться пропаганда, на кшталт «Подивіться, які звірства бандерівці на Западній витворяють». Такий випадок є на пам’яті і в Андрія Криштальського. Інший улюблений прийом називався «бочка» і застосовувався передусім до довірливої молоді. Є. Сверстюк розповідає історію свого знайомого: «Арештували енкаведисти школяра Степана Сороку. Тим часом по дорозі стрілянина, вони повтікали, і нібито відбили цього Степана українські повстанці. Ведуть його в схрон, а в схроні розвішано портрети, тризуби. Він до того не бачив схронів і не знав, що насправді там такого не було. А тут усе гарно, декоровано, розказують йому все українською мовою. Степан їм на радощах і «висповідався» – розповів усе, що міг. Потім саджають знову в машину, знов перестрілка – і відбивають його назад енкаведисти. І той «бандерівець», з котрим він щойно розмовляв – уже в совєцькій уніформі… На столі з’являється його недавнє зізнання і «дають» йому 25 років».
Онуки «То наша типова помилка, коли ми думаємо, що як явище було масовим, то всі вже знали правду, - констатує Є.Сверстюк. – Доки люди боятимуться, в суспільстві перемагатиме брехня. Бо тримати рівень страху і рівень брехні – це те саме. Донбас, наприклад, і досі перебуває під ковпаком того страху. Колишніх Беріїв замінили Ахметови, а страх комуністичної розправи змінився страхом кримінальної. Більшість людей у цьому реґіоні просто не здатні сприйняти правду про УПА». Правда про УПА вже давно дістала визнання в офіційній історіографії, втілившись у грубих томах документів. Однак її продовжують заперечувати ті, кому вона ріже очі. Адже їм потрібно, щоб цю правду було не просто зам’ято, а ще й перевернуто з ніг на голову. У газеті «2000» вийшла стаття за підписом Сергія Лозунька, який намагається довести, що чорне – це біле, а звірства в Західній Україні чинили не агентурно-бойові групи НКВД, а самі українські повстанці. При цьому УПА, а заодно з нею і все населення Західної України, рясно поливається брудом. Через декілька днів на сайті «Общественно-политической еженедельной газеты «Антенна» з’являється стаття під назвою «Хто зупинить фальсифікаторів історії?» Анатолія Сисоя, який у всьому підтримує позицію Лозунька, але, на відміну від останнього, змушений визнати факт існування спецзагонів: «…спецзагони або оперативно-пошукові групи НКВС, діючи під виглядом підрозділів УПА, відіграли значну роль у припиненні безглуздого кровопролиття на землях Західної України. Запускаючи у суспільну свідомість міф про їхні «злодіяння», нинішня українська влада хоче будь-що обілити справжніх злочинців — тих, хто свої політичні інтереси поставив вище всенародних надій та сподівань». Однак товариш Сисой тут-таки власноручно підтверджує «міфи про їхні злодіяння»: «Спецзагони НКВС активно діяли тільки до середини 1945 року, до тих пір, поки командування УПА не здогадалося про методи, якими вони послуговувались. І тоді чекісти, як говориться, зіграли на випередження — великі загони були роздрібнені на групи по 5–6 чоловік. Під виглядом похідних боївок СБ УПА вони заходили в села і, ніби здійснюючи перевірку лояльності місцевих активістів ОУН, вивідували інформацію про знаходження схронів, криївок та явочних квартир. Саме така метода якраз і дозволила порівняно швидко виявити місця перебування найвищих керівників націоналістичного підпілля». От тільки чому шановний автор не уточнює, як саме чекісти «вивідували» інформацію? І що розуміє А. Сисой під «запусканням у суспільну свідомість міфу про злодіяння спецзагонів»?... Відвоювавши в лавах радянської армії , чоловік повертається до рідного села і застає свою молоду дружину й діток у свіжій могилі – їх зарубали «бандерівці» за те, що батько пішов у совєтську армію; п’яний енкаведист намагається зґвалтувати медсестру; зазнавши відсічі, вбиває її, а світом пускають чутку, що то все «бандерівці»; малий хлопець Степан Сорока отримує 25 років за зізнання, яке з нього підступно витягують перелицьовані «бандерівці»… Усі ці факти для Сисоя – міфи. Зрозуміло, що публікації такого штибу ще будуть. Надто потужні сили в Україні та поза нею зацікавлені в тому, щоб поховати істину назавжди. Проте мусимо визнати: документальних доказів, представлених СБУ, надто мало. І справді: після виходу в 1993 році фундаментального дослідження І. Біласа, СБУ в 2007 р. видає за сенсацію кілька документів, основний з яких публікувався ще в 90-х роках. «Сумніваюся, що вони оприлюднюють усе, що мають, – зізнається Євген Сверстюк. – Усі ці секрети, що раптом розкриваються через 15 років після перебудови, дуже ретельно плануються. Другорядне оприлюднюють, першорядне притримують. Пам’ятаєте, про голодомор теж ніколи не говорили? – прикидалися, що в них немає матеріалів». Головний історик СБУ Володимир В’ятрович не згоден: «СБУ не є структурою, уповноваженою вивчати питання історії. Вона має абсолютно інші функції. Але сталося так, що Служба Безпеки успадкувала величезні архівні масиви від своїх попередників – органів ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ і КГБ, завданням яких було придушення українського національного руху. Звісно, в міру можливостей СБУ приділяла увагу й проблемам історії. Але про якісно новий рівень ставлення відомства до історичної проблематики можна говорити тільки з кінця 2006 року. Наразі створено робочу групу істориків, завданням якої є переоблік матеріалів, що стосуються УПА в архівах СБУ, МВС та Міноборони. Очевидно, в ході цієї роботи будуть виявлені нові матеріали й документи про діяльність агентурно-бойових груп. Адже те, що було оприлюднено – лише мізерна частка інформації, що зберігається в наших архівах». Інша річ, чи знайдеться в них щось набагато більш сенсаційне, ніж уже знайдене. Адже всім відомо, як гарячково нищився «компромат» під час «перебудови». До того ж, головні документальні свідчення завжди зберігалися в союзному центрі, а Москва ніколи не буде зацікавлена у їхньому розсекреченні. Не варто забувати і про ще один малоприємний факт: велика частина старшого особового складу СБУ – це колишній персонал КДБ… Усе це, зрештою, створює підстави для Лозуньків та Сисоїв нахабно заперечувати історичні факти, але не дає достатніх арґументів для повноцінного відновлення історичної справедливості шляхом вибачення та відшкодування злочинів державою-винуватцем. На зразок того, як Німеччина виплачувала репарації жертвам нацизму. Втім, В. В’ятрович вважає, що й уже наявних доказів цілком достатньо і все залежить тільки від українських політиків: «Наразі в парламенті немає сил, які би ставили питання таким чином. Чи буде це колись – цілком можливо, адже підстави для того є. Абсолютно зрозуміло, що саме російська влада, російські каральні органи виконували тут пацифікаційну роль, тобто «втихомирювали» місцеве населення, знищуючи його. Україні, її народу було завдано серйозних втрат – людських, матеріальних, духовних». Затримка, отже, за політичним рішенням. Хто ж має його прийняти? Ясно, що для Верховної Ради це зараз не актуально. Українська СБ – орган у нас не політичний (на щастя). Вочевидь, «крайній» у цьому питанні – Президент. Як відомо, голова СБУ призначається Верховною Радою за поданням Президента України, а отже, й реалізує передусім президентську лінію. Віктор Ющенко добився визнання голодомору ґеноцидом. Із року в рік він неухильно й послідовно ініціює відзначення на державному рівні таких свят як День Злуки, День створення УПА, Річниці бою під Крутами, День пам’яті жертв політичних репресій. Але ж по-суті всі ці події – етапи одного й того ж процесу – боротьби проти московського загарбництва. Сучасна Росія має відповідати за злочини більшовизму так само, як сучасна Німеччина відповідала за злочини нацизму – тобто вибачатися і платити репарації. І тут позиція України має бути однозначна: заявити про це вголос. Звісно, не така Росія, щоб перед кимось вибачатися, а тим паче сплачувати відшкодування. Але пред’явити на найвищому державному рівні звинувачення державі-правонаступниці злочинної імперії – це наш моральний обов’язок перед мільйонами загиблих. І в першу чергу – це обов’язок Президента. Голодомор визнається актом ґеноциду проти українського народу, але винна у цьому якась абстракція – радянський тоталітарний режим. Тим часом злочинці були абсолютно конкретними особами, і жили вони в конкретному місті Москві. І спадкоємець у цього режиму теж конкретний – Російська Федерація. Парадокс у тому, що вияви політично-економічної «толерантності» перед Москвою, чи то ліберально-демократичної перед «своїми» комуністами, багато хто вважає такими, що відповідають інтересам України та її народу. Це не так. Навіть найгуманніші цілі не виправдовують компромісу на межі відступництва, коли головним, за що загинули мільйони українців – честю і гідністю нації – нехтується заради сумнівних тимчасових «інтересів». Дійсний захист інтересів України потребує жорсткого відстоювання, а не «узгодження» чи «примирення», як полюбляє висловлюватися В. Литвин. Співпраця зі злом до добра ще нікого не доводила. Замовчувати зло – значить йому потурати.
СновА здоровА? Всё не ни асилил. Кто это пишет? Ведь выделенная мною фраза противоречит недавним заявлениям Президента Украины? Наверное, ВРАГИ Украины пишут. Нет?
