Марія Стус: Як візьму перечитувати братові вірші, наплачуся біля них… Василь Стус 14 квітня 2009 Марія Семенівна Стус хоч живе у самому Донецьку, а в скромній, ніби сільській хаті. Мало хто й знає, що тут мешкає сестра видатного поета. А вона й не дуже признається. Каже: "А яка моя заслуга? Тільки в тому, що я рідна сестра Василева?" У кімнаті, де ми розмовляємо, у шафі за склом - томики Стуса і на видному місці - його фотографія… - Оце стільки й залишилося, що це фото, - каже Марія Семенівна, - та й то перефотографоване. Скільки я фотографій повіддавала. Усе обіцяють повернути, а потім не віддають. А вони ж для мене дорогі, я хочу мати вдома пам’ять про нього. Багато Дмитрикові віддала, але це зрозуміло, він же син. А скільки в музеї, чужим людям… - Знаєте, це вперше за кілька днів у Донецьку спілкуюся українською… - Тут майже ніхто не розмовляє українською. А ми з дочкою, внуками вдома розмовляємо українською. Внучка якось каже: "Бабушка, ну что ти все время по-украински". А я кажу: "Бо це моя рідна мова". Хоч вона й забруднена русизмами, але ж рідна. Що зробиш - середовище таке, що українською я розмовляла тільки з батьком, матір’ю та з Василем. А більше ні з ким. Сім’я переїхала в Донецьк, коли ми ще маленькі були. Я так любила свого брата, ми ж разом росли, між нами рік різниці. Хоч я від нього старша на рік, але вважала його за старшого. Ми були дуже-дуже дружні. Жили таки бідненько, батько працював слюсарем на заводі, а мама не працювала. Хата була маленькою, але вся заставлена книжками. Уже як Василь вчився в інституті, то всі думали, що він з дуже інтеліґентної сім’ї, а батьки ж були простими селянами. Мама, навіть коли в Донецьк переїхали, не перебудовувалася на міський лад. Інші, дивишся, переберуться до міста, а за два роки – вже такі "городські". А мама все життя по-сільському, в хустині проходила. - Здавалося б, що в Донецьку не може розвинутися такий талант, поет, чиє серце так боліло за Україну? - Це у Василя від батька. Тато наш дуже любив Україну, шанував усе українське. У нього стільки книжок було українських письменників – не знаю, де він їх у ті часи діставав. Батько був дуже талановитою людиною, багато знав. Під час війни його вивезли до Німеччини, і там він за 6 місяців вивчив німецьку мову. Він не здобув освіти, не зміг реалізувати свої здібності, але вирішив, що його діти мусять мати добру освіту. Він і перебрався в Донецьк, щоб старші діти могли вчитися. У нас була сестра Палазя, старша за мене на 10 років, і брат Іван, старший на 5 років. (Старші діти Стусів померли: 1941 року від менінгіту померла Палажка, а 1944 – міною розірвало п’ятнадцятилітнього Іванка. – Авт.) То сестра так гарно вчилася, так любила літературу, що мама казала: "Я радію, коли вона перестає читати". Мама її просила піти погуляти, а вона: "Мамо, дай мені начитатися". Тато мріяв, щоб ми стали лікарями, просив і мене, і Василя, щоби вступали в медичний. Але ми не послухали його. Тато, навіть коли Василь був малим, розмовляв з ним, як з дорослим. Був такий випадок. Василь закінчував школу на золоту медаль. У десятому класі на уроці літератури він сказав учителеві Костю Макаровичу Тесленкові, що той розповідає неправду про якогось письменника. І вчитель так на нього образився, що цілу чверть не викликав відповідати. Батько пішов до школи з’ясовувати і вчитель йому все розповів. Потім він таки поставив Василеві "п’ятірку", брат отримав срібну медаль. А на випускному вечорі Василь підійшов до вчителя і вибачився. - Чи важко було жити родині поета, засудженого режимом? http://www.svoboda.org.ua/dopysy/zmi/010332/
