Частинка оповідання "Мрійник"

Мрійник
Хилю голову в знак подяки, поважно заспокоюю публіку помахами правої руки, напускаю театральності на обличчя своє й починаю:
– Хотілося б мені, любі мої добродії, розповісти вам одну життєву історію, що сталася зі мною нещодавно. – Вигляд мій впевненість випромінює, на губах легенька посмішка з’являється, прямо справжнісінький конферансьє якийсь. Весь такий поважний, милий та люб’язний, що аж самому дух перехоплює. Голос глибокий, погляд сміливий, постава пряма, просто картинка якась а не чоловік.
– Наперед прошу вибачення в прекрасних дам сих, що маю таку честь, в превеликій кількості бачити в чудовім залі цім, – погляд мій спрямовується в залу… одне око таємничо й зухвало приплющене, підборіддя мужньо вперед виступає, – за деякі грубощі й некрасивості, що буду змушений в розповіді моїй упом’янути, – винувато кажу я. Після чого, різко виходжу з винуватого стану й ефектно так підморгую. З залу, в відповідь на таку дію мою, тільки й чується пару стриманих смішків. (Напрочуд гарно я це зробив.)
– Також, думаю, варто було б вибачення в достойних добродіїв попросити, яких тут, на превелике щастя моє, теж бачу чимало, – оглядаю залу й налічивши таких багацько схвально та вдячно хитаю головою, – за деякі легковажності в розповіді моїй, яких не личило б говорити мужу розумному та досвідченому, – так само винувато говорю я, тільки тепер вже без підморгування.
– Але, тим не менше, така вже це невдячна справа, розповідати оповідки різні на публіці великій. Всім, як то кажуть, не догодиш. Тому, досить вже вступу цього довжелезного, варто й до самої історії підійти.
Тут я закидаю ногу на ногу, чешу підборіддя згадуючи щось, нарешті пригадую і… входити в образ починаю. Напускаю на власне обличчя суровий вираз: брови насуплюю, ніздрі здуваю, в очах злість розпалюю… – Актором в своєму сні я пречудовим є, а тому, ця моя дія дивує, хвилюй та ще й з пантелику збиває всіх глядачів моїх, – потім, різко посміхаюсь (граюся я так з глядачем своїм), сумним роблюся і продовжую:
– Знаєте, були колись мрії в мене… Причому багато мрій, наївних, правда, таких, але то таке, – пусте. Це ще в дитинстві було. Тоді, коли мені ще здавалося, що тільки-тільки випустять мене на волю, в світ широкий, як тут же ж я в ньому закатаючи рукава гори почну звертати. Ввижалося мені, що кращого чоловіка для такої мети годі й шукати. Десь бувало сяду й почну мріяти: як дівки за мною табунами бігати будуть; як гроші в мене заведуться в якійсь просто несчисленній кількості; яким я красивим, успішним, розумним й ще чорт-знає яким стану. Все мені в дитинстві цілком реальним вбачалось. Зрештою, чим я гірший за того лисого дядечка, що на білій яхті катається. – Нічим! Правда? – От і я собі так думав. Голова в мене на місці була (принаймні мені так здавалося), руки, ноги й вуха теж там де слід виросли, тому, ніяких пере-шкод на цьому шляху всіяному трояндами я не бачив.
Склав собі план і почав «діяти». Ну як план? – Так, щось в голові гуляло як вся та чудасія приблизно виглядати має, нічого конкретного. Розпливчасто якось все те було. Так само, в принци-пі, і «діяв» я, – розпливчасто якось… Почну щось робити і вже через пару хвилинок та справа настільки вже мені набридне, що не втримаюсь й обов’язково її на завтра відкладу. Завтрашнього дня ще на деньок відстрочу, а через тиждень і взагалі вирішу, що нащо мені той бісів пункт плану мого здався. Це, взагалі то кажучи, зо-всім навіть і непогано. Відпадають, просто, такі пункти як: мати таке ж тіло як у Шварценегера; вчитися тільки на відмінно; знайти собі через три дні розумну, красиву, милу й з ямочками на щоках дівчину. То все добре, але є й один серйозний недолік у всьому тому процесі. Починаєш ти з часом знаходити логічні основи для відкидання не тільки в схожих з вище описаними пунктах, а й в набагато серйозніших, і якщо в тебе завелика кількість звилин в голові, то можеш кричати «пропало». Скоро в тебе пунктів і зо-всім не залишиться…
Тоді то й починається найскладніше. – Смутку в мені, в голосі моєму, в очах моїх з кожним словом все більше й більше стає. – Що занадто то не здорово, як то кажуть. – Тут я показую вказівним пальцем на свою голову, пару разів постукую по ній, безсило розвожу руками й продовжую: – Голова занадто здоровою є, як в того перекачаного культуриста м’язи. Настільки здорова, що аж некрасивою якось. І що в такому випадку трапляється? – А нічого хорошого, скажу я вам. Озираєшся по сторонам і розумієш – іти то нікуди. В яку сторону не подивишся всюди одне й те саме питання стоїть: «А навіщо?». Неначе в пастці я тоді опинився. Йти абсолютно нікуди не хотілося й залишається тільки одне – сидіти на місці й дивитися, що з того всього вийде. Є університет, пізні-ше робота з’являється, от воно потроху, коли є чим зайнятися й глушиться якось. Поробив те, поробив се, та й заспокоївся собі трішечки.
Пізніше вже, починається хандра. Спочатку легенька така, я її замріяністю тоді називаю. Але це не та замріяність, що орієнтованою на щось була. Тут щось зовсім інше, – ні з того ні з сього легенький сум неначе вітерець якийсь мене обдувати почав. Дуне, й сумніше мені стане. Дуне ще раз, а я тут же ж за щось візьмусь ховаючись від нього. Книжку візьму читати, за комп’ютер залізу, на пиво сходжу… і знаєте, якось воно спочатку минається. Хандра легенька й відносно безболісна ще. Намагаюся я її не помічати, от і все. Тоді це ще можливим було. Піду кудись, приховаю її від сторонніх очей десь за пазухою, і все нормально стає.
Але… вітерець щодалі то сильнішим й сильнішим стає. Спочатку не вдається мені хандру ту від сторонніх очей сховати, пізніше вже й зайнятися нічим не виходить. Ну, як не виходить… Треба, наприклад, щось в університет вивчити, а крім пунктика: «навчатися тільки на відмінно», я логічну основу до відкидання для значно ширшого пунктика знайшов: «навчатися в університеті». Й прошу зауважити, – махаю я вказівним пальцем в повітрі, даючи тим самим знак, що варто відзначити те що далі я збираюся сказати, – саме «логічну основу». Це не від лінощів і тим більше не від дурощів, швидше від мудрощів, так би мовити, надмірних. Отака от прикрість…
А вітерець тим часом сильнішає й сильнішає. Вже на буревій він більш подібним стає. І зносить буревій цей на шляху своєму всі ще не витіснені мрії мої, так що, залишаюсь я таким собі безмрійним чоловіком. Довгий час живу якось без них, ну як живу, – існую швидше, – жодної нової на горизонті не з’являється, аж поки, о диво!.. нарешті!.. виникає та мрія в мене й формулюється вона приблизно так: «щоб всі мене в спокої залишили»…
Думаєте, що до того складно було? – Е, ні… найскладніше тільки починається. Крім того питання «а навіщо?» куди не по-пруся з’являється переді мною всім добре відоме «а ну його до біса!». Причому застосовується воно аби до чого. До роботи, навчання, друзів, коротше кажучи – всього.
Тут я зупиняюся, витримую паузу, дивлюся ображено кудись в сторону, трохи чи не сльозу пускаю, стримуюсь вчасно і таких вже велетенських зусиль оце от стримування мені коштує, що замість смутку на обличчі моєму злість з’являється. Серйозна така злість, побачивши яку на ратному полі варто було б втекти від то-го в кого її вгледиш.
– Отут вже злість починається, – говорю я агресивно так. Брови насуплені, ніздрі здуті, в очах вогонь палає. Тільки на цей раз навіть і близько посміхатись я не збираюся. З добрих десять секунд сиджу й зловісно так з сцени дивлюся. Зал же ж навіть не ворухнеться… всім страшно. Минає десять секунд й мене неначе прориває: – А що вони до мене причепилися!? – починаю я трохи чи не кричучи. – Хоч би хтось за все життя спитався мене чого я хочу. Учися, йди на роботу, то все добре. Але чого учися того що тобі не цікаво, на роботу таку саму йди. – Бо так треба! Розумію я, що треба. Але чому від того «треба» мені аж тошно стає. Спочатку ще нічого, якось терплю, мовчу… Зрештою, й дійсно, з якої сторони не подивишся – треба. Але чомусь тільки віджену від себе тошноту ту, як вона тут же ж й повернеться до мене, мало того, ще й перепаскудить все що тільки зможе. Нічого робити з нею не можу. Візьмуся за щось, навіть за те, з чим ще зовсім нещодавно за годинку якусь справлявся, а зараз й за цілих п’ять в мене нічого путнього не виходить. «Треба» залишається, а от «можу» все менше і менше стає. Та клята тошнота все перепаскудила. А все тільки гірше й гірше стає. І от вже я з людини в чорт-знає кого перетворююсь. Так, тільки обгортка залишається. А подивишся всередину – гниль одна… Неначе в яму з помиями я тоді потрапив. Сиджу там не вилізаючи, а тут ще хтось прийде і нове відеречко мені на голову виллє, бо, бачите, йому правильно так ввижається. Бачите, помилився він. Не розпізнав, що болить мене все всередині, думав, що просто нероба або дурень я якийсь… І до чого те все сидіння в ямі тій приводить? – А я вам розповім до чого. До того, що їдеш ти в маршрутці одного прекрасного дня, не митий, не бритий й не стрижений такий. – А чому? – Тому що, навіть за собою подивитися не «можеш». – Починаєш згадувати де недопрацював, де не туди звернув, коли не з тими зв’язався, що ти не те зробив й чому з тим і цим не впорався, і від кожного питання того тошноти в тобі все більше й більше стає. Переповнює вона всі краї в тобі і прямо таки аж розриває тебе на шматочки маленькі з середини. Буквально вже сил триматися немає…
На цих словах я зупиняюсь, і тут… прямо таки ричу. По тваринному ричу. Очі божевільними стають, рота деру, зуби блищать, в голосі агресивність й безпомічність чується. Неначе в кут мене, як того пораненого звірка загнали і нічого іншого крім цього мені й не залишається. Шаленим таким рик мій видається. Немало дівчат в залі аж зойкнуло почувши його…

Автора можна знайти :cesored: на форумі в Бані