"Білі ворони" чи гордість Росії

Серед цього варварського народу, який базується своєю ментальністю та культурою на так званих «лісових печенігах», агресивності Юрія Долгорукого з його варязько-половецькою кров’ю, монгольському вихованні, виростали й цивілізовані люди. Але вони при своїй малочисельності та контрасту з загальною масою були по причині ксено(нерозумінню) фобії(несприйняття) були відторгнуті в стан «білої ворони», скльовані та часто і вбиті.

Андрі́й Іва́нович Лизло́в, (нар. біля 1655 р. — пом. після 1696 р.) — російський історик та перекладач.
Походив з родини служилих дворян. З 1676 стольник, учасник Кримських 1687 та 1689 та Азовських 1695—96 походів. У 1682 Лизлов переклав з польської мови фрагменти з «Хроніки» М. Стрийковського, у 1686 твір С. Старовольского «Двір цесаря турецького». У 1692 закінчив роботу над «Скіфською історією», в якій описав боротьбу руського народу та його західних сусідів з монголо-татарськими та турецькими завойовниками (до кінця 16 ст). Лизлов використав широке коло джерел та історичних творів (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти «Казанської історії», українські історичні праці, польсько-литовські хроніки, твори латино-італійських та інших авторів).
«Скіфська історія» вже в рукописі отримала широке розповсюдження в Росії, проте не була видана до 1776 року. Потім була двічі видана відомим видавцем М. І. Новіковим (у 1776 та 1787 роках). Видання книги було в дуже малих тиражах. Після впровадження катеринівської цензури «Скіфська історія» не видавалася, а сам М. І. Новіков був невдовзі заарештований Катериною ІІ. Третій вихід з друку цього значного твору стався у 1990 році у Москві накладом 5 тисяч примірників.
Вот главные мысли, которые нам поведал А.И.Лызлов, изучивший древние первоисточники:

1. Жители Московии - это отдельный обособленный самобытный народ, ничего общего не имеющий с русскими (Киевская Русь), литвой, поляками и т.д.
"Скифия состоит из двух частей: одна европейская, в которой живут: московиты (земля Моксель), русские(Киевская Русь), литва, волохи (четыре разных народа) и татары европейские (крымские, ногайские и т.д.)".
У Н.И.Лызлова ни в одном месте не упоминается о каком-либо славянском родстве московитов и русских (славянский этнос Поднепровья). Наоборот, очень четко подается мысль о разграничении этносов Московии и Киевской Руси.
Эта мысль господствует в серьезной аналитической работе еще в 1692 году, то есть до времени, когда Петр I повелел называть Московию - Российским Государством.
2. Монголы, пришедшие в 1237 году в Суздальскую землю, вовсе не монголы, а восточные и южные соседи Московии и Волжской Булгарии - татары, вернее "тартары". Что является абсолютно верным, так как монголы в XIII веке имели всего 700 тысяч населения и вели одновременно войны на трех направлениях: Китай, Иран и Европа. То есть из Монголии пошла династия Чингисидов и по пути завоеваний вовлекла покоренные народы в орбиту своей государственности. Впоследствии и Суздальские княжества (земля Моксель) вошли в состав единого государства и повсеместно привлекались в завоевательные походы Золотой Орды.
3. У Лызлова не упоминается ни один, так называемый, "летописный свод". Свободно изучив множество архивов, переворочав сотни первоисточников, Лызлов Андрей Иванович, написавший "Скифскую историю", нигде не обнаружил ни одного из многих тысяч русских "летописных сводов". При этом он в архивах был на сотню лет раньше всяких карамзиных, мусиных-пушкиных и прочих Екатерининских подельников.

Висновок – «літописні своди» та сучасна «історія Росії» є звичайним фальсифікатом Комісії Шувалова, яку до цих пір бережуть для підтримки свого «величие» і сучасні кремлівські хани, всіляко оберігаючи його від доступу порядних людей, яким був А.Лизлов.

 

Петро Якович Чаадаєв — (7 червня 1794, Москва — 26 квітня 1856, Москва) — російський філософ (за власною оцінкою — «християнський філософ») і публіцист, оголошений урядом божевільним за свої твори, в яких різко критикував дійсність російського життя. Його праці були заборонені до публікації в імператорській Росії.
Ця людина була вихована Європою, яку москвини побачили під час війни з Наполеоном і могли порівняти себе з нею. Виховання було частково і українцями, які складали гусарські (бувші козацькі) полки, де він служив. Тому ця людина досить критично віднеслася до культури свого народу, самодержавства, гнилої релігії. Хоча він так і не вийшов з так званого православ’я, пробуючи його реформувати з середини. Також він не був прибічником силових методів, тому не був в рядах своїх друзів на Сенатській площі. Через усі перипетії особистого життя Чаадаєв проніс глибоку і неординарну любов до Батьківщини, до російського народу, хоча цей народ на чолі з царем зарахував його до «сумашедших», довів до стану ізгоя.
На прикладі цієї людини ми можемо прослідкувати нетерпимість цього народу до несхожих на нього, зловживання психіатрією, коли неугодних записували в божевільні. 30 жовтня 1837 року Микола I на доповідь московського генерал-губернатора князя Д. В. Голіцина про припинення «лікування» Чаадаєва наклав таку резолюцію: «Звільнити від медичного нагляду під умовою не сміти нічого писати». Чаадаєву було дозволено виходити на прогулянки, але не завдавати візитів. Він продовжував залишатися «божевільним», його побоювалися.
Дослідник творчості філософа кандидат фiлологiчних наук, доцент кафедри міжнародної журналістики Львівського національного університету ім. І.Франка Мар'ян Житарюк твердить:
«П. Я. Чаадаєв — не просто своєрідний камертон любові, християнства, гуманізму, який не визнає вищості однiєi особи над іншою, бо від народження — всі рiвнi. Його ім'я давно повинно бути поряд із Карлейлем, Р.Емерсоном, Т.Масариком та іншими видатними мислителями-людинолюбцями».
«Постать росіянина Петра Чаадаєва цікава для нас, українських дослiдникiв публіцистики, не тільки тому, що він — досі не визнаний пророк своєї вітчизни — Росії, один із небагатьох чесних високоосвічених християнських фiлософiв i публiцистiв свiтового значення, дуже популярний сьогодні у прогресивних наукових колах, зокрема серед молоді. Принципово важливе інше — історична правда. Ця правда полягає в тому, що не тільки представники пригноблених націй були спроможні (i спромоглись) на жертовність на благо своїх націй (як, наприклад, Тарас Шевченко)… »
Его биограф М. Жихарев писал:

Храбрый обстрелянный офицер, испытанный в трех исполинских походах, безукоризненно благородный, честный и любезный в частных отношениях, он не имел причины не пользоваться глубокими, безусловными уважением и привязанностью товарищей и начальства.
Герцен писал о нём в этот период:
«Печальная и самобытная фигура Чаадаева резко отделяется каким-то грустным упреком на линючем и тяжелом фоне московской знати. Я любил смотреть на него средь этой мишурной знати, ветреных сенаторов, седых повес и почетного ничтожества. Как бы ни была густа толпа, глаз находил его тотчас. Лета не исказили стройного стана его, он одевался очень тщательно, бледное, нежное лицо его было совершенно неподвижно, когда он молчал, как будто из воску или из мрамора, «чело, как череп голый», серо-голубые глаза были печальны и с тем вместе имели что-то доброе, тонкие губы, напротив, улыбались иронически. Десять лет стоял он сложа руки где-нибудь у колонны, у дерева на бульваре, в залах и театрах, в клубе и — воплощенным veto, живой протестацией смотрел на вихрь лиц, бессмысленно вертевшихся около него, капризничал, делался странным, отчуждался от общества, не мог его покинуть... Опять являлся капризным, недовольным, раздраженным, опять тяготел над московским обществом и опять не покидал его. Старикам и молодым было неловко с ним, не по себе, они, бог знает отчего, стыдились его неподвижного лица, его прямо смотрящего взгляда, его печальной насмешки, его язвительного снисхождения... Знакомство с ним могло только компрометировать человека в глазах правительствующей полиции».
О судьбе России Чаадаев пишет:
«…тусклое и мрачное существование, лишенное силы и энергии, которое ничто не оживляло, кроме злодеяний, ничто не смягчало, кроме рабства. Ни пленительных воспоминаний, ни грациозных образов в памяти народа, ни мощных поучений в его предании… Мы живем одним настоящим, в самых тесных его пределах, без прошедшего и будущего, среди мертвого застоя».
«В нашей крови есть нечто, враждебное всякому истинному прогрессу», ибо мы стоим «в стороне от общего движения, где развивалась и формулировалась социальная идея христианства».

«След, оставленный Чаадаевым в сознании русского общества, — такой глубокий и неизгладимый, что невольно возникает вопрос: уж не алмазом ли проведен он по стеклу? (...) Все те свойства, которых была лишена русская жизнь, о которых она даже не подозревала, как нарочно соединялись в личности Чаадаева: огромная внутренняя дисциплина, высокий интеллектуализм, нравственная архитектоника и холод маски, медали, которым окружает себя человек, сознавая, что в веках он — только форма, и заранее подготовляя слепок для своего бессмертия»[9].

—Осип Мандельштам
Толкование Чаадаевым в 1-м письме христианства как метода исторически прогрессирующего социального развития при абсолютном значении культуры и просвещения, власти идей, развитого правосознания, идей долга и т. п. послужили ему основой для резкой критики современного положения дел в России и того хода истории, который привел её к этому состоянию. Он пишет, что выход православной церкви из «всемирного братства» во время Схизмы имел, по его мнению, для России самые тягостные последствия, поскольку громадный религиозный опыт, «великая мировая работа», за 18 веков проделанная умами Европы, не затронули России, которая была исключена из круга «благодетельного действия» Провидения из-за «слабости нашей веры или несовершенства наших догматов»[15]. Обособившись от католического Запада «мы ошиблись насчет настоящего духа религии», не восприняли «чисто историческую сторону», социально-преобразовательное начало, которое является внутренним свойством настоящего христианства, и поэтому мы «не собрали всех её плодов, хоть и подчинились её закону» (то есть плодов науки, культуры, цивилизации, благоустроенной жизни). «В нашей крови есть нечто, враждебное всякому истинному прогрессу», ибо мы стоим «в стороне от общего движения, где развивалась и формулировалась социальная идея христианства»[16].
​

 

Феодор Калугер - був посланий Константинополем для повернення тодішньої сурогатної християнської секти в Суздальщині в християнське русло з відповідною мораллю. Особливо він боровся з варварством і безчинствами Андрія так званого «Боголюбського». За таку прихильність до Господніх Заповідей та спробу їх внести в життя варварів Андрій в 1172 році цьому сподвижникові виколов очі, відрізав язика, уші, праву руку і втопив. Та це вже була не новина відносно цього варвара, бо в 1169 році він розорив не тільки місто Київ, а й його церкви, перед тим пограбувавши їх, що не робили потім навіть монголи.

 

http://www.youtube.com/watch?v=lX5jXWiihtc&feature=player_embedded

 

У місті Петрозаводську в Карелії, на північному заході Росії, правозахисника і блогера Максима Єфімова, який критикував Російську православну церкву (РПЦ), помістять до психіатричної лікарні для судової психолого-психіатричної експертизи.


Таке рішення 12 травня прийняв місцевий суд, повідомляє Радіо «Свобода»
Проти Максима Єфімова порушили кримінальну справу за звинуваченням у розпалюванні ненависті за ознакою ставлення до релігії через оприлюднену раніше статтю в його особистому блозі «Карелія втомилась від попів», у якому назвав РПЦ «партією влади».
Напередодні рішення суду в блогера здійснили обшук і вилучили документи, комп’ютери та електронні носії інформації, повідомили в місцевій правозахисній організації «Агора».
Максим Єфімов є головою карельської Молодіжної правозахисної групи.

Джерело:
ZAXID.NET

 

Перейти до: навігація, пошук

Обеліск на місці страти декабристів, фрагмент, Санкт-Петербург


Декабри́сти — перші російські дворяни-революціонери, які 14 (26) грудня 1825 року збройною силою прагнули встановити в Росії конституційний лад.
Вони боролися за повалення царату та скасування кріпацтва. Основні гасла декабристів були гаслами буржуазної революції, яка змітає феодалізм і дає можливість розвинутися капіталістичному ладу. Особливістю російського історичного розвитку було те, що почин у боротьбі проти феодалізму взяли на себе революціонери з дворян.
Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, Вітчизняна війна 1812 року, яка призвела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомлення з соціальним та політичним життям Європи. Цілі рухи декабристів відображали історичні завдання, що виникли у розвитку Росії того часу. Рух декабристів виник на грунті російської дійсності.

 

Лєв Толстой.

 

З цитати самокритичного москаля

 

Прокип, у меня одно возражение:
так уж сложилось, что еврейские анекдоты имеют право рассказывать только евреи, правила приличия таковы, и вряд ли у Вас получится их изменить.
Англичане потому и владели большей частью мира, что раньше всех освоили самоиронию... и потому же легко отказались ото всех своих колоний (кроме Гибралтара)))
хабариков на улице полно везде, в UA, РБ и РФ... а я кладу свой в карман, если нет поблизости пепельницы

 

Та я тут це роблю без сарказму, з повагою до пам'яті цих ДУМАЮЧИХ людей.

Та щось і частину Ірландського острова вони не хочуть віддавати.

Я тільки здогадуюся, що таке "хабарик" (видно "бичок" по совковому), але я не звик всіх заганяти під одну лінійку. Тому й "іронізую" відносно рідного по національності бидла, відмежовуючи його від достойних людей.

 

виноват, неточно сформулировал: великобританцы+североирландцы*)))-реально в Кингдоме, а Гибралтар- заморская территория, одна из 14ти

*що за цензура?

 

Вы будете смеяться, но в Питере есть ещё и поребрик

 

В частині, де я служив офіцером, був командиром тупий генерал Шонін. Так він не відправив документи на присвоєння звання полковника підполковнику Додуху за те, що він назвав цей поребрик бордюром. Десь за це обидва воюють на тому світі.

 

я Вам расскажу правду. как есть. впервые в интернете:
поребрик- это такая штука*, которую 4 человека могут поднять специальными захватами...
а вот бордюр никакой человеческой силой не поднимешь- он большой и тяжёлый

*во избежание бана

 

Приведенная цитата является ложью - ни в одном месте книги А.И. Лызлова "Скифская история" нет подобных слов, ни разу не использовается термин - "московит" и тем более - "земля Моксель" - термин, придуманный полоумным шпалоукладчиком Белинским, начавшим писать глупейшие книжки по истории... Вот цитата из книги А.И. Лызлова:

Источник: http://krotov.info/acts/17/lyzlov/lyzlov02.html
Все ссылки по данным псевдоцитатам о будто бы сказанным подобным словам Лызлова имеют своим источником комменты свідомих українців, малость свихнувшихся на истории...
С реальной историей это не имеет ничего общего... Сплошной псевдоисторический бред свідомих українців...

 

а что такое СПб? это где?

 

Это бывший город ЛенинградПосле 1991 года переименован в Санкт Петербурх- СПб.

 

Неук, ти спочатку вивчи різницю між "мислью" та "цитатою", а потім лізь в дискусію до розумних людей.
Ось тому ця погань і тримає Лизлова під "замком", бо він їм як "серпом по ...".

 

Вообще то, прокоп, у вас там кавычки - атрибуты именно цитаты..

 

Є цитати Лизлова, а є цитати його дослідників. Ось ще одна цитата такого дослідника рукопису Лизлова "Скифская история"

Іван Грозний називався в його часи "Московський хан", який мав в союзниках Кримського хана. Це були два осколки Золотої Орди.