9 вересня, 242 роки тому в Полтаві, тоді ще невеличкому повітовому містечку, народився Іван Котляревський Широкому загалу він відомий, перш за все, як зачинатель нової української літератури, котрий подарував кілька блискучих творів написаних «живою», народною мовою. І хоч абсолютним першопрохідцем Котляревського не назвеш, оскільки ще до нього з’являлися віршовані твори Івана Мазепи чи Семена Климентовича цією самою «живою українською», однак «Енеїда», «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник» здобули неабиякої слави і представили використання української цілком можливим для різних жанрів літератури. «Римач-віршеплет» Іван Котляревський народився у родині дрібного магістратського урядовця, якому пізніше пожалували дворянське звання. Дід письменника належав до духовного сану, тому хлопця віддали на навчання до Словенської семінарії. Полишивши семінарію, де, до речі, він тренувався у перекладах класичної літератури і мав прізвисько «римач» за уміння влучно віршувати, подався на службу до Новоросійської канцелярії у Полтаві, а потім з 1793 року зайнявся вчителюванням і вдарився у збирання народної фольклорної спадщини та лексики. Саме у ці роки він починає писати «Енеїду», запозичивши сюжет у Вергілія. Діалектною основою поеми стала середньонаддніпрянська говірка, яку тепер ми називаємо «літературною мовою». Котляревський почав творити на зламі епох, і, як зазначила Оксана Забужко, «Енеїда» хоч і стала твором «нової української літератури», проте культурно була все ще у епосі козацького бароко. Піратські промисли З виданням «Енеїди» було не все так просто. Котляревський не поспішав видавати твір, однак рукописні зшитки пішли по руках і набули неабиякої популярності. Таким чином перші частини поеми потрапили до конотопського поміщика Максима Парпури, який, окрім всього іншого, завідував друкарнею у Петербурзі. Тож, поквапившись, Парпура у 1798 році видав перші три частини «Енеїди», про що сам автор дізнався постфактум і дуже розлютився. Слід віддати Парпурі належне за те, що він уклав додаток для російськомовного читача, де зібрав з поясненнями 972 слова, таким чином лишивши суттєву пам’ятку української лексики кінця XVIIIст. Цікаво, що сам же Котляревський потім передрукував цей словник без змін і лише у останніх виданнях доповнив і виправив помилки. Але загалом письменник був розгніваний, і тому пізніше він відшукає для видавця-пірата місце у пеклі і прирече на шкваріння і розпинання за те, що «чужеє отдавав в печать». Другим видавцем-піратом став у 1808 році Іван Глазунов. І лише наступного року Котляревський зміг опублікувати чотири частини «Енеїди», зауваживши на титулці, що поема виправлена і доповнена супроти попередніх видань. Однак цей друк дався йому нелегко, адже після подання у відставку з військової служби письменник лишився без засобів на існування і без протекторату. Однак мав знайомого мецената Семена Кочубея, який, власне, і виступив спонсором першого офіційного видання. Уже в цій «Енеїді» Котляревський вказав, що перші дві книжки вийшли без його відома і згоди, і додав, що поема вийшла перероблена і «майже зіпсована». Після видання «Енеїди», Іван знаходить змогу перебратися назавжди у Полтаву у якості наглядача Полтавського дому виховання для бідних. Від поля бою до масонської ложі З військовою справою Котляревський пов’язався ще у 1806-1807 роках, коли брав участь у російсько-турецькій війні. Там не лише штурмував фортеці Бендери та Ізмаїл, але й вів дипломатичні переговори, схиляючи до нейтралітету татар і до зміни політичного забарвлення – Задунайських козаків. За успішну діяльність Котляревського нагородили і дали чин капітана. У 1812 році Іван Котляревський за дорученням генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського сформував у Полтаві козацький кінний полк для боротьби із французами. Дворянин вже тоді вболівав за стан селян, і тому робив маломожливе: схиляв підпорядкованих йому вояків поводитися з цивільним населенням Горошино Хорольського повіту людяно. Місцева влада, видавши пізніше Івану Котляревському «Квитанцію», особливо відмітила, що від «подчиненных его, обид и притеснений сдешним горошинским обывателям не делано. Равно и ничего безденежно не брато». Але зі своїм козацьким полком Котляревський у воєнних діях участі не брав, роль його була суто організаційною. Він так і засідав у Полтаві, у наступні роки періодично відлучаючись із дорученнями воєнного характеру. Іван Котляревський був занурений у дискурс початку XIX ст. по самі вуха. Тоді дворянство у Росії й Україні започаткувало рух, спрямований проти самодержавства, свавілля і закріпачення населення. Ідеї свободи проникали з Європи, і особливо стали актуальними після війни з французами 1812 року та закордонних походів 1813-1815 років, коли російські офіцери отримали змогу порівняти життя «тут» і «там». Через Росію і Польщу ще наприкінці XVIIIст. в Україну прийшло масонство. Ложі носили політичний характер, зокрема просувалася ідея державності України. Натхненні ідеями «Свободи, Рівності, Братерства», організації прекрасно вписалися в тогочасну потребу привілейованої верхівки мати плацдарм для просування західних гуманістичних ідей. Котляревського залучив до відомої Одеської ложі «Понт Евксінський» граф Олександр Ладжерон, потім було членство у полтавській «Любові до істини», закритій указом царя Алєксандра І, і вже у 20-их роках Котляревський приєднався до «Малоросійського таємного товариства». Товариство займалося культурним просвітництвом і боролося за скасування кріпацтва та, що важливо, незалежність України. І хоч ложі закривали, а учасників арештовували, однак Котляревський виходив сухим з води. Микола Зеров висловлював сумнів з приводу того, «який з Котляревського був масон», однак вважав, що саме масонство та включеність у російську драматичну літературу, причетність до «Товариства любителів російської словесності» добряче вплинуло на «голос…української традиції» у творчості письменника. У «Москалі-Чарівнику» Зеров вже бачить у авторі «російського чиновника і «службіста». Сцена як передтеча Не можна не згадати театральну діяльність Котляревського, адже без того не народилися б його драматичні твори. У 1818 році він занурюється у театральне життя спершу як актор у любительських виставах, а потім стає одним із директорів Полтавського театру. У його обов’язки, окрім всього іншого, входила підготовка репертуару та адаптація і «витягування» п’єс до належного для сцени рівня. «Набивав руку», так би мовити, перед подальшою письменницькою діяльністю. Десь тоді відбувається знайомство із актором-кріпаком Михайлом Щепкіним, якого Котляревський вирішує викупити. Однак за Щепкіна графи Волкенштейни запросили аж десять тисяч карбованців, і тут величезну допомогу надав меценат Ніколай Рєпнін, декабрист і друг Тараса Шевченка. У 1819 році Щепкін зіграв вже у п’єсах самого Котляревського. У 1821 році Котляревський закінчує п'яту частину «Енеїди», після якої, судячи з листа Ніколаю Гнєдічу, «перехрестився». У 1827 – шосту і останню. Котляревський вдосконалював поему аж до самої смерті, і зрештою продав її харківському видавцю Волохіну. У 1842 році, за 4 роки після смерті автора, вона вийшла друком у повному вигляді. Далі 20 років глушини після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства, і – злет популярності творів Котляревського. Найновіше видання Котляревського відбулося у рамках серії «Книги, які творять історію» і коштує немало:14 тисяч гривень. Є дешевший варіант, за 1500, вже без ручної роботи. Коштовною книжку робить як текст, так і близько 100 ілюстрацій художниці Оксани Тернавської.
