20 років незалежності. Що це для вас особисто?

Давайте поділимося своїм ставленням в цій гілці. Цілком можливо, що полум"яні оптимісти поділяться своїм запалом з іншими, бо мені реально не вистачає позитиву.

Спостерігаючи всі ці святкування, заходи і події останніх днів, а скоріше той надмірний пафос, з якими вони проводилися, мене не залишало відчуття дежавю. Це вже було у моєму житті, коли ми ходили парадами на 1 травня, 7 листопада і т.д. Тоді теж лунали лозунги про най-най-най народ, який наполегливою працєю побудував та виборов собі вільне й щасливе життя. а я дивився навколо розкритими очами, і чесно не вірив, що от воно щастя, не вірив в їхнє світле майбутнє, свідомість не приймала ту напів правду, десь глибоко розуміючи, що ну не можливо на цій напів правді побудувати щастя.
Чи то така хронічна хвороба, чи то стійкий синдром недовіри переслідує мене досі, але пройшло 20 років, і щирі українці з вусами та у вишиванках продовжують нести ту саму напів правду в маси, співаючи пісні про супер незалежність, за яку виявляється ми маємо дякувати якимось сумнівним героям. А ще треба всім навколо пишатися: мабуть пишатися що наша найпрацьовитіша нація завоювала славу в Португаліях та Італіях, що ми зайняли перше місце в Європі по СНІДу та сухотах, що по середній зарплаті нас обігнала Молдова, що рівень умов для розвитку бізнесу у нас 174 з 180 країн світу, і взагалі всім пишатися. І все це проходить на фоні, коли реально незалежними стали тільки наша влада, причому вона стала незалежною як від Москви, так і від власного народу.
А може просто то в мене сезонне загострення, може не варто замислюватися, і тим більше розуміти ті всі процеси, що проходять навколо? Але якось підсвідомо не хочеться бути незалежним від якісної освіти, медобслуговування, від правоохоронних органів, від суспільства, де панує взаємоповага та від людської небайдужості.

 

Нехай осудять мене наші ідеалісти ---для мене цих 20 років ---боротьба за виживання .Як в казці,чим далі ,тим страшніше ...
А наші доблесні можновладці не сплять ,думають ,що б ще такого народу зробити ,щоб знав своє місце і не розслаблявся .

 

а вогірок ?!?!?

 

Такої інтерпретації я не сподівався...!

Бо ілюстрував дещо інше...

 

Найкращу статтю на цю тему прочитав в Захід.нет

Країна непереможного сирітства: На шляху до failed state

За 20 років існування державоподібної корпорації

з назвою «Україна» пострадянський сирітський стиль, колись означений піснями «Ласкового мая» і президентським рефреном «маємо те, що маємо», став всеохопним. Він квітнув і міцнішав у 90-х, коли державні мужі канючили в міжнародних фондів кредити, гранти і кулькові авторучки. Мужі недержавні випрошували для себе простіших подачок: десять соток городу і вічне списання боргів за комунальні послуги.

Але справжній тріумф вітчизняного Мегасирітства відбувся після Майдану-2004, де осиротілі маси знову згадали любий їхньому серцю смак наїдків, отриманих в обмін на носіння прапорів і предметів наочної агітації. «Ми не казли, – мовили до прогресивного людства повсталі українські сироти, - а тому, будь-ласочка, впустіть нас погрітися до вашої Європи і дайте нам, ну будь-ласочка, копієч… дешеві валютні кредити на пропітаніє. Ну хоч трішечки, дядєчкі сери і гери… Нє користі раді, а токмо волею пославшого нас споконвічного прагнення демократії».

Мегасирітство українців географічно розділилося на два великі масиви сирітської свідомості, кожний з яких має свої стиль і світогляд. Східняки сприймають сучасний світ через досі не до кінця оплакану й невідомщену смерть батька-СРСР. Їхня схема сучасного світу проста: пострадянські країни, включно з Україною, - це такі беззахисні і життєво наївні поросятка-сироти, яких хоче з’їсти хижий імперіалістичний атлантичний вовк. При тому на українському Сході підозрюють, що саме цей вовк колись, одної глупої горбачовської ночі, згамав того доброго товстого татка-хряка (того самого, невідомщеного), за життя якого ковбаса була «по два двадцять». І от цього нічного злочину сироти Лівобережжя злому вовкові ніколи не подарують. На зло вовкові вони навіть можуть підтримати реставрацію нової імперії. Себто воскресіння татка.

Складнішою виглядає картина світу, популярна в західноукраїнському ментальному сиротинці. Тутешня схема така: в сирітки-України є зла старша сестра Росія, а також прихильний, але жадібний і загрузлий у боргах всьому світові зоряно-смугастий вуйко. Європейське чиновництво у цій світоглядній схемі виступає в ролі впертої власниці елітного будинку терпимості. Ця дама не приймає сирітку-Україну до свого закладу. Попри те, що кілька прийнятих і вже допущених до обслуговування клієнтів країн-«дівчат» складають нам щиру протекцію й принагідно бажають щастя.

Знаки квітучого сирітства супроводжують залишки радянської «супернації» з настирністю океанських риб-липучок. Колись це були ностальгійні портрети «батька-Сталіна» на вікнах автівок, а тепер це зображення розпальцьовок на футболках. Плюс заклики різних «технологів» до встановлення «сильної відповідальної влади». Хоча ми колись вже жили у страшенно могутній і «по-єжовськи» відповідальній «Верхній Вольті з ракетами». Й тоді, між іншим, чиновники також крали. Тепер сиріткам знов забажалося до якоїсь новітньої «Верхньої Вольти». Без ракет, бо сирітки з хутору і в ракетах не тямлять. Але з «батьком народу». Або «мамою». Які буцімто не дадуть чиновникам красти, а бандитів засадять до тюрми і таке інше. Стара пісенька, старіша за репертуар «Ласкового маю»: закатав Іванко шкірку…

Це все, панове, від чисто сирітського переляку перед складнощами дорослого життя. Й від багаторічного безгрошів’я. Можна було б, «канєшна», почати працювати, шукати власну тему у глобальному розподілі ролей, як це роблять інші нації. Може, до чогось би і допрацювалися, заробили б на гідне життя. Але ж нам із нашою могутньою духовністю впадло напружуватися задля такої ницої мети. Набагато легше співати сирітські пісні на світовому базарі.

Йдуть роки, світ працює, творить і змінюється, а ми й далі співаємо і наближаємося до статусу failed state – аварійної держави. Держави, що не склалася. Дехто в перервах між гундосним виттям «мама, мама, шо я буду дєлать…» починає чухатися і вишукувати, але не вошу, а національну ідею. Твердо вірячи, що національна ідея виникає не у процесі суспільної праці, а у вигляді вторинного продукту мітингової діяльності нероб, яким приснилося, що вони - нащадки давніх арійців.

Світ тим часом працює. В тому, що працює Китай, – жодних сумнівів. Достатньо зайти до будь-якого промтоварного магазину і подивитись на логотип виробника. Судячи з автомобільного потоку, також працюють Корея, Японія, Штати, Європа, Росія та індійська «Тата». Час від часу серед пристойних автівок, вироблених в працьовитих країнах, можна побачити неоковирне задимлене чудо, розроблене самодєлкіними з радянського автопрому та абияк зібране. Чудо гордо несе на блясі значок Запорізької колиски рухомого металобрухту.

«Так де ж, де ж вони, овочі нашої праці?» - сором’язливо відвертаючись від диво-автівки, запитують знайомі мешканці країни У і з ними ще кілька мільйонів стурбованих сиріт. На це майже риторичне питання є кілька відповідей: 1) вкрали, 2) десь там, 3) в задньому місці, 4) а що, хлопці, й справді хтось десь працював?

Справедливість першого варіанту відповіді ніби підтверджують повідомлення про дорогоцінну сантехніку в резиденціях вітчизняних небожителів та авто на парковках в районі Хрещатика.

Але мені особисто більше подобаються другий і третій варіанти. Другий варіант, як на мене, найбільш оптимістичний. Мовляв, «десь там» осідають наслідки фізичних і розумових зусиль працьовитих нащадків Гонти, Довбуша і Кармелюка. А де? Певне, у таємничих «закромах родіни», які одні уявляють у вигляді держрезерву, а інші взагалі не уявляють, але щиро вірять в них. Як колись сироти щиро вірили усією своєю сирітською вірою у лондонське банківське чудо – скарби гетьмана Полуботка. Недарма кажуть, що в Україні багато віруючих.

Третій варіант налаштовує на філософські роздуми з присмаком раблезіанства. Якщо все напрацьоване фатально крокує до заднього місця, то ж яким тоді має бути суспільно-політичний масштаб цього заднього місця? І хто його власник? І якщо є оте мегамістке заднє місце, то логічно припустити, що одночасно має бути й переднє. А якщо так, то якої воно статевої приналежності? Містики кажуть – жіночої. Адже просвітлені і натхненні предки молилися Берегині і Мокоші. В тому є якась надія на повернення наслідків праці. В заднє увійшло – з переднього вийде, стверджують самодіяльні філософи-оптимісти. Їхні опоненти, натомість, звинувачують філософів-оптимістів у кричущому незнанні фізіології. Ми до тої суперечки втикатися не будемо, бо ж відомо: хто втикнувся, той отримав. По носі.

Четвертий ж варіант дратує своїм цинізмом. Невже у нас ніхто-ніхто не працює? Адже хтось таки кладе цеглу і збирає з хлібних дерев гарячі круасани? Компетентно відповідаємо: у нас працюють. При тому працюють завзято, до третього поту і сьомих мозолів. Але цеглу, незважаючи на піт і мозолі, кладуть кривувато, круасани несмачні, а пиво здебільшого з порошку і викликає здуття шлунку. Але попри всі ці прикрощі, сироти за радянською звичкою ще вірять телевізорові і з гучним патріотичним «Геть!» відкидають четвертий варіант.

Й тоді, зрозуміло, повертаються до третього.

Що стосується нового покоління сиріт, то йому, як виглядає, глибоко начхати на те, де вони мешкають – на аварійному смітнику, що «не склався», чи на перспективному майданчику, частково розчищеному для європейського футболу. Нові покоління живуть теперішнім днем. Всі запропоновані «дорослими» сиротами моделі майбутнього більш або менш дискредитовані. Тому сироти next-ґенерації обрали для себе найпримітивнішу (й, одночасно, тактично безпрограшну) модель поведінки: бити бомки, якнайдовше залишатися дітьми, не брати на себе жодної відповідальності, не пнутися «на напряги», і не читати нічого такого, що складається з великої кількості «букафф».

Більше двадцяти років над сирітським суспільством проносилися вітри обговорень його стратегічних проблем. Від тих найперших «прожекторів перебудови» кінця вісімдесятих, які сприймали, як свіжий вітер, і до теперішніх несвіжих ток-шоу. А сирітське суспільство тим часом дедалі більше нагадує бравого солдата Швейка. Воно, здається, ставиться до самого себе так само, як Швейк до старенького австро-угорського монарха. Старенький монарх, як пам’ятаємо, такого ставлення до себе не пережив.
http://zaxid.net/home/showSingleNew...a_na_shlyahu_do_failed_ztate&objectId=1234269

 

як це не прикро, але ми самі обрали собі цю владу

 

А даремно...

 

Що з ним таке?

 

пухлина мозку...або забагато вати

 

Каруселька допомогла ...

 

Як я можу охарактеризувати роки "незалежності":
Чому пишу в лапках - бо ніякої незалежності не бачу. Це лише де-юре незалежність, а де-факто цілковита залежність то від Америки і Європи, то від Росії з догоджанням їм і лизанням дупи одного чи іншого керівництва.
Спочатку небувалий патріотичний підйом народу, ейфорія.
Далі - з кожним роком все більше розшарування на дуже багатих і дуже бідних. Повне знищення виробництва, розкрадання і прихватизація державного майна. Нищення освіти, науки, медицини, сільського господарства. Шалене безробіття, явна дискримінація людей за віком. Молоді, так само і тим, кому за 40, практично нереально влаштуватися на роботу, хіба на низькооплачувану чи підсобні роботи. Про це прямим текстом вказують роботодавці в оголошеннях, а держава закриває на це очі. Зарплата вчителя на 2-3 гривні більша від зарплати прибиральниці. Та і то вчитель на має повного навантаження через зменшення кількості учнів, тому по факту часто отримує набагато менше. По офіційних даних на початку незалежності в країні було 6,2 млн. учнів, а на цей навчальний рік - 4,1 млн. Наука поставлена на коліна. Установи академії наук фінансуються в кращому разі на 60% від необхідного, багато науковців вимушені працювати на 0,5-0,8 окладу. До речі, посадовий оклад молодшого наукового співробітника з вченою ступінню кандидата наук становить 1700 грн. В країні з кожним днем зростає корупція і беззаконня. За вкрадений простим хлопом мішок зерна можна отримати кілька років вязниці, за вбивство ж в ДТП кількох людей п"яним синком прокурора чи депутата - відпускають на волю. Люди зневірилися у всьому. Але терплять і терпітимуть далі, бо такий наш народ, така в нього психологія. Недавно на роботі при обговоренні пенсійної реформи чув від інтелігентних людей фразу: дякувати Богу, що хоч так, а могли і гірше зробити. Ну щож, скоро введуть податки на повітря - народ все одно це стерпить.
Навіть не знати чого ще можна очікувати далі і що нас чекатиме через 10 років, на тридцяту річницю. Якщо звичайно доживемо.

 

Повна ( )( ) і покращення життя для простих ніколи не буде
найкраще можна говорити про незалежністі в діаспорі

 

Ото ви як кажуть росіяни "Не в бровь, а в глаз"
Недавно мій родич повернувся з заробітків, як то кажуть "з Льондина", то там мав нагоду чути розмову поважних панів-українців з післявоєнної еміграції (там є таке кафе де збираються авторитетні емігранти, лідери громадських організацій українців). Так він там чув розмову двох таких панів напередодні дня незалежності:
- Вишлю я додому свою блюзу (піджак), правда трохи ношену, шоби мали ся в шо вбрати на свята;
- А я вишлю п"єть фунтів. Треба ж укрАїнську економіку піднімати... (далі гучний регіт).

Як то кажуть: без коментарів....

 

На жаль ви є правий, пане Локе, на 150%. Але чому? Чому ідея незалежності не спрацювала? Чому українці (я маю на увазі всіх етнічних груп) не хочуть жити в вільній, демократичній і багатій державі?
Важко дати однозначну відповідь. Якийсь натяк на відповідь можуть дати два факти - незадовго до референдуму про незалежність був референдум про новий союзний договір. За незалежність тоді проголосували тільки три західноукраїнських області. І друге. На президента був вибраний з голосами 60% населення комуністичний голова і в минулому ідеолог партії який також кілька років перед тим виступав з атеїстичними і антиукраїнськими статтями.
Незалежність могла спрацювати при двох умовах. По-перше, якби вона була завойована патріотичним населенням. Було це населення патріотичним? Дайте спокій... риторичне питання.
І по-друге, якби люди хотіли працювати, головним чином самостійно.
Хотіли? Приклад колгоспи. Поки вони були, сяк-так все сільське господарство якось працювало. Після того як їх розігнали ніхто не хоче на землі працювати.
Отже проголосували за незалежність бо Україна економічно високо стояла і чомусь всі думали, що "хватіт маскву карміть". І нічого не хотіли міняти. Такий собі совок в окремо взятій республіці.
Але так не буває. Не забувайте, що в СССР була командно-адміністративна ситема і всі якось працювали і щось вироблялось.
В незалежній України все це зїхало на пси. Хитріші все розікрали а більшості воно і не було потрібно. На горілку і так вистачає. А не вистачить, в Італії і Португалії завжди місця знайдуться щоб на ту горілку заробити.
Так що нема чого дивуватися. Як кажуть англійці, there is not such thing as free lunch. Тобто за все треба платити, або як дбаєш так і маєш.
Але хто там буде дбати коли більшості та Україна є до одного місця...

 

А ще казали : "Канада нам поможе".

Я собі не раз задавав це питання: "Чому???" По-перше, незалежність в 1991 році нам впала, як манна з неба. Три дні путчу, і от маємо незалежність. Кілька місцевих князьків не хотіли більше бути васалами московитського царя, а самі хотіли стати царьками. Це покоління, якому несподіввно впала з неба незалежність, не боролося по справжньому за неї, не проливали крові. А що задарма дається - ніколи не буде цінуватися.
По друге, совковий менталітет. Звикли красти, пиячити, але не працювати. Вкрасти щодня що небуть в колгоспі чи на заводі вважалося справою честі.
По третє, до влади прийшли не те що непрофесіонали, але часто невігласи. Сам був депутатом районної ради першого демократичного скликання і на моїх очах все сходило на пси. На першій же сесії повиганяли абсолютно всіх працівників виконкому, від голови, до секретарки, прибиральниці, електрика. Бо в них, бачите, комуністичне минуле. Ржу німагу: яке в дупі "комуністичне минуле" в канцелярської робітниці чи двірника? Коли я їм казав, що навіть дєдушка Лєнін залишав на роботі певних фахівців і приставляв до них комісарів, щоби ті не зблудили, мені казали, що я не Рухівець, а скритий комуняка. Що було далі - можна здогадатися. Поставили наприклад зав. канцелярією чиюсь цьотку зі села, яка була афігенна "рухівка". але не знала що таке вихідний номер документа і як і для чого його треба реєструвати. А щодо вищого керівництва - краще промовчу. І тоді ділки і хапуги користуючись невіглаством і некомпетенцією влади робили що хотіли на відчуваючи практичного спротиву. Головне було голосніше крикнути в потрібному місці "Слава Україні" чи "Бий москалів"- і ти вже справжній патріот і свій чувак. Це просто жахливо. Можете мене обплювати і закидати капцями, але мені цього ніхто не розповідав - я це все пережив на власній шкірі і бачив власними очима. Та й багато "патрійотів" дірвавшись до вдали виявилися нечистими на руку. Зі 100 депутатів до кінця чесними і незаплямованими, за яких я можу поручитися як за самого себе, за роки каденції залишилося заледве 10, ну може 15. Були такі, що зловживали приватизацією, а були і такі дріб"язкові, що крали з заводу металеву арматуру для огорожі на цвинтар, на чому і попалися.
Все це просто жахливо. Найстрашніше, що зневірився народ.

 

Думаю, не зовсім так...
Поки дотаціями тримали колгоспників...
А зараз СГ не підтримується державою. То й праця на землі не є вигідною

---------- Додано в 21:35 ---------- Попередній допис був написаний в 21:32 ----------

а зараз не ТАК7

---------- Додано в 21:36 ---------- Попередній допис був написаний в 21:35 ----------

А зараз не ТАК?

---------- Додано в 21:41 ---------- Попередній допис був написаний в 21:36 ----------

Хотіти мало. Треба ще вміння і можливості для праці. без рекету, наприклад...

 

Так , але трішечки не так. Тепер ми наперед знаємо хто і з якими якостями приходить до влади і бачимо їх як облуплених. І знаємо, що більшість з них негідники. А тоді за Україну боролися ніби справжні патріоти. Не було тоді по 40 кандидатів в виборчому окрузі, як то є тепер. А було по 2: комуніст і не комуніст (Народний Рух чи Товариство української мови). Далеко не кожна людина тоді могла відважитися клеїти ночами антирадянські листівки і відкрито виступати за самостійну Україну, бо ще було КГБ і Сибір з Соловками. Тому апріорі такі люди вважалися справжніми патріотами. Багато з них такими і залишилися, але багато просто скурвилися відчувши смак влади. Тим самим викликали зневіру у громадян і нівелювання багатьох цінностей, за які наші діди і батьки гинули в партизанській війні і сталінських таборах.

 

Цілковито згідний. Але хто мав це все постачати? І боротися з рекетом?
Памятаєте 88-91 роки минулого століття? Ми чомусь не боялися ні кгб ні міліції з собаками ні репресій. Ми боролися. І це було масово, вся Західна Україна.
То чому відразу ж після проголошення незалежності все зникло? А на тому ентузіазмі можна було будь яким рекетирам і комунякам скрутити роги. І замість того, щоб обєднуватись, створювати якийсь самозахист і контроль всі знову полізли на печі. До речі, так само як і після Майдану...
Я не суджу. Я просто хотів би зрозуміти людську психологію.