Поезія та проза

Уже три дні пройшло,
а немов ціла вічність
не питаю "Ну що?
Вже щось вирішив....ні ще?"

Дочекаюсь суботи,
ось цих вихідних
ми розв`яжемо вузлик
стотсунків складних

Не попадаюсь тобі на очі,
Не хочу дзвонити, писати - ще ні!
Але вже не можу чекати. Досить!
Не муч, підійди і скажи Так чи НІ

Так важко тебе зрозуміти-
буваєш таким складним,
та важче тебе не любити...
"Побуть хоть секунду моїм!..."

 

Микола Шошанні
ЗАБУТТЯ

Я відчуваю між думок густих мережив
Незриму тінь,
Знаходжу спокій, що згубив необережно,
У забутті.
У вир глибин дивлюся з острахом, несміло,
Де слів злиття,
Бо знаю, викликане щось незрозуміле
Із забуття.

Збиралась істина із ниточок коротких
У боротьбі,
За це отримано сумну винагороду —
Душевний біль.
Нитки думок у щось за кроком крок поволі
Переплелись,
Можливо, Бог прийме в рахунок сплески болю
Колись, колись...

Слова самотності серед думок поснулих
Кудись летять,
Відходять спалахи свідомості в минуле,
У забуття.
Душа смиряється і вже не прагне бою.
На жаль, це так.
Її приваблює до злету над собою
Небесний птах.

А хто захоче далі йти в незвичні стани
Змагань і смут,
Нехай загляне той за знаків запитання
Стіну німу.
Хто ризикне — свою побачить сутність ницу
І свій Парнас…
Там, в Забутті, живуть незнані таємниці —
В душі у нас...

**********

Олександр Афонін

Поклич менеПоклич мене! Останній раз поклич.
Забуду все, мій ніжний, ясний світе!
З зеленим листом і весняним вітром
Я прилечу і вдень, і в темну ніч.
Поклич мене, лиш ти мене поклич.
Поклич мене! І, як під сонцем сніг,
Розтануть вмить довгі роки чекання,
Розсиплються часу нашарування,
Кохання промінь знову спалахне.
Поклич мене. Поклич мене!
Враз кануть в небуття образа, біль.
Геть всі перестороги.
Пройду ніким неходжені дороги,
Смерть подолаю, стрівшись віч-на-віч.
Поклич, кохана, тільки лиш поклич.
Поклич мене! Раненько на зорі
Я серце принесу своє в долонях,
Що в груди б’є, як у весільні дзвони,
І покладу його тобі до ніг.
Поклич мене, поклич на свій поріг…

***************

На плечиках пласких з пластмаси
Повішу в шафу я проблеми,
І біль свій, і поганий настрій
Я зачиню у ніші темній.

Заклею скотчем двері щільно
І сургучем позаливаю.
Враз від проблем я стану вільним
Та біди всі позабуваю.

Тоді, мабуть, найщасливішим
У цілім світі можу стати.
Однак, з яким моїм нещастям
Мені те щастя порівняти?

**************

Дмитро Танский

Хтось двері вставив, підрівняв відкоси.
Я ж за рояль присів. Знайшов слова.
Вже Рік склада добро в свої покоси,
Й усе зів"яле в ямах зітліва.
Іржаві труби. Капає з-під крану.
Старенька "Зажилась,-каже,-пора."
Крізь пасма здичавілого туману
Для когось перша зірка визира.
Німує поле.В смуті клапоть лісу.
Обридна мжичка. Хмари звідусіль...
Жену нудьгу. А ну її до бісу,
Цю долю, яка скаржиться на біль!

 

Ігор Павлюк

Колючий вітер.
Голому болить.
Іржавіють дерева, наче кольти.
Смакує гріх божественно, коли
То елегійно, то високовольтно.

По небі рибки плюскають сумні,
Такі, такі – як оленятка очі.
На тятиві хтось гра, мов на струні.
Як розрізню – тоді почну пророчити.

Ненаше все.
Пластмасово мені.
Земля вогнем фарбована під м’ясо.
І темний сад від цвіту в глибині,
І ясний плід…
І нетутешня траса.

Церкви і ресторани з двох сторін.
Дим коромислом.
Даль – як доля Бога…
І Місяць повний – дівка на порі.
До себе путь – мов залізниця, строга.

А мишенята золотих листків
Ховаються – немов у душу вірші.
Той, хто умів, – давно вже відлетів.
Той, хто в землі, – також нічим не гірший.

Я згадую про осінь восени.
Від мрії і від слави відрікаюся.
Кохана… юність… мов далекі сни,
Які під сорок все-таки збуваються.

Колючий вітер.
Голому болить.
Іржавіють дерева, зорі, кольти…
Смакує гріх божественно, коли
То безпросвітно, то високовольтно.

****************

Осiннiй цвiт в зiницях журавлiв.
I ми, i ми – розхристанi й невiчнi.
Не треба слiв...
О як не треба слiв!
Старенькi зорi дуже чоловiчнi.

...I я також, надлюблений i твiй,
Циганським степом вишито хрещений.
Ми молимось.
Ми губимось в травi.
А ти в менi ховаєшся вiд мене.

...Танцюй же долю, дiвчинко, дзвени.
З таким волоссям, станом, самотою.
Як хоч - вини, як хочеш - обмани...
Малюй грiхи свяченою водою.

***************

Синiй весняний лiс.
Плачуть русалки в листi.
Той, хто до себе дорiс,
Перед Всевишнiм чистий.

...Брила.
На нiй трава,
Нiжна, як лезо бритви...
Той, хто до ласки дорiс,
Дорiс i до битви.

*****************

Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба…
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах меду, що кличе до неба,
І багато-багато чого,
Що ще кличе туди.

Нерви й жили тугі
У томаті гарячої крові.
Сиві крила зими…
Неприкаяне синє вино.
Слід сльози на вині,
Побажаннячко "бути здоровим"…
І небесних полів
Немолочене срібне зерно.

Горизонту коса,
Що бунтарськи надрізує жили,
І велика космічна,
Задавнена втома душі,
У якій ми нічого нового
Також не відкрили.
Тільки й того, що кожен
До виходу-входу спішив.

На дорозі Туди
То горілка, то слава, то гроші…
То кохання терпке й нетутешнє,
Як білий граніт.

І апостол Петро
Самотинно стоїть на сторожі
Того світу,
Що зрікся він тричі.
Тому і стоїть…

Темно-темно Йому,
Немов у стволі автомата.

Лиш веселий сніжок
На квітчасті торти опада.

Глинобитна печаль.
Розмальована півником хата…

І велика, як тайна,
Мальована слізьми вода.

 

Микола Вінграновський

Блакитно на душі… забув, коли мовчав…
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.

Де не повернешся — кругом у світі ти…
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!

Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне…

 

Василий Андреевич ЖУКОВСКИЙ

Человек

"Ничтожный человек! что жизнь твоя? - Мгновенье.
Взглянул на дневный луч - и нет тебя, пропал!
Из тьмы небытия злой рок тебя призвал
На то лишь, чтоб предать в добычу разрушенья;
Как быстра тень, мелькаешь ты!
Игралище судьбы, волнуемый страстями,
Как ярым вихрем лист, - ужасный жребий твой
Бороться с горестью, болезньми и собой!
Несчастный, поглощён могучими волнами,
Ты страшну смерть находишь в них.
В бессилии своём, пристанища лишенный,
Гоним со всех сторон, ты странник на земли!
Что твой парящий ум? что замыслы твои?
Дыханье ветерка, - и где ты, прах надменный?
Где жизни твоея следы?
Ты дерзкой мыслию за небеса стремишься! -
Сей низложенный кедр соперник был громам;
Но он разбит, в пыли, добыча он червям.
Где мощь корней его?.. Престань, безумец, льститься;
Тебе ли гордым, сильным быть?
Ты ныне, обольщён надеждой, зиждешь стены, -
Заутра же они, рассыпавшись, падут...
И персти твоея под ними не найдут...
Сын разрушения! мечта протекшей тени!
И настоящий миг не твой.

 

Я перейшла межу,
а ти мене чомусь не зупинив
не знаю як...
мабудь ти й сам цього тоді хотів

Здійснилась мрія
і розбилось серце,
не знаю я чи знову зможу
перетравити все це.

Як могло так статись вдруге?
Надіюсь, вдруге і востаннє,
але мабудь добре, що я маю друга
і пофік зараз на все моє кохання.

На всі почуття пофік теж,
бо вже не буде життя без меж:
буде певний кордон недоступний мені,
будуть певні думки недосяжні тобі...
**********

Я обіцяла собі не плакати,
але щоки солені та мокрі.
Я обіцяла собі не хвилюватися,
але вогкі мої долоні.

Я обіцяла собі не плакати,
та на щоках сльози.
Я обіцяла собі не придумувать
більше щасливих історій...

Я обіцяла собі не плакати,
але замерзло на щоці щось на морозі.
Я обіцяла подій не квапити,
але не змогла приспати "гормонів".

Я обіцяла...Та що моє слово
проти моїх почуттів?!
А що мої почуття?Хіба тобі зараз до того?
Краще дружити, ніж бути ніким...

 

Василий Слапчук

Ти є. У мене. Тiльки ти.
В усьому свiтi бiльш нiкого.
Нас лише двоє перед Богом.
Прости менi. Прости менi. Прости!

У чорну падав я розпуку,
холодний волохатий вiдчай
все зазирав менi у вiчi.
Вiзьми, вiзьми мене за руку.

Iдуть оленi до води,
як до причастя люди.
У мене ти була завжди,
i ти завжди у мене будеш.

Обiйдемо людей, минемо кладку,
до броду вийдем, як оленi,
i будем пити тишу з жменi
наприкінці життя як на початку.

**************

Я був безлюдним, наче ліс,
а ти була в мені луною.
Сидів під кожною сосною
лякливий зайчик, хитрий лис.

Щоніч — палив сосну-свічу,
та світло в темряві мовчало,
і тільки ти в мені звучала,
лише тебе я чув і чув.

І чув, і чув лише тебе.
Ти зайняла увесь мій простір.
Звучала ти в мені, як постріл.
...Та куля влучила в хребет.

**************

Іду дощем. То падаю, то йду.
Іду годинами по циферблаті.
І під ногами білу і тверду
Я відчуваю стелю у палаті.

Йду по воді, немов по кризі.
На плечах неба мокре полотно.
Простіть мені невиправданий ризик.
Іду на дно.

************

Темрява.
Без дзвонів недільних.
Спогад про світло —
сірники у кишені.
Як мало
між нас божевільних.
Одні навіжені.

************

У грудях клекоти лелечі,
Шпак поселився в горлі.
Приходить смерть гаряча й гола
З коромислом старим на плечах.

Зливає небо у цеберки,
І небо ллється через вінця...
Усім давала по червінцю,
Мені ж дала лише цукерку.

 

Надибав новелу...
Чимось зачепила..
Уривки...

 

Сара Тисдейл

Будет ласковый дождь, будет запах земли.
Щебет юрких стрижей от зари до зари,
И ночные рулады лягушек в прудах.
И цветение слив в белопенных садах;
Огнегрудый комочек слетит на забор,
И малиновки трель выткет звонкий узор.
И никто, и никто не вспомянет войну
Пережито-забыто, ворошить ни к чему
И ни птица, ни ива слезы не прольет,
Если сгинет с Земли человеческий род
И весна… и Весна встретит новый рассвет
Не заметив, что нас уже нет.

 

Василь Слапчук

Добий мене — гріха тобі не буде.
Моя душа з собою забере
Гріхи. Собака вилізе із буди,
До неба морду задере.

Добий мене. Нехай той пес поплаче.
Ти не шкодуй його собачих сліз.
Добий. Все виглядатиме так, наче
Мене Чумацький переїхав віз.

************

Душа… Вона на небо схожа.
Моя — захмарена душа.
І жінка під дощем прохожа
дала мені останній шанс.

**************

Ліс перехитрив мене.
ти відсахнулася,
боячись загубитися в мені.

Не такий великий,
а такий темний.

У дерев гілля опустилося.

Депресія.

*************

Сьогодні я живий,
А ти сьогодні вбитий.
Та не тужи, не вий,
Я хочу сам повити.

Полеж, не заважай.
Мій побратиме сірий.
Бо прийде завтра та й
Здере з живого шкіру.

Сьогодні я живий,
Хоч ставлю це під сумнів.
Ти очі мав розумні,
Але не їв трави.

У траурі вовки,
І тужать вовкулаки...
Сьогодні день такий,
Що й сам би я заплакав.

************

Я просто був. Хоч все було непросто,
а дечого i зовсiм не було.
Я жив, як мiг: молитвою i постом,
Впадав у грiх, приносив зло...

На вишнi iз Антоничем-хрущем
ховавсь вiд свiту й вiд самого себе.
Я просто був. А ти була дощем.
I ти жила тодi на небi.

*****************

Як солять жертву, так любов солю,
аби любов до часу не звітріла.
Ідеш, не оминаючи калюж,
волочиш за собою мокрі крила.

Над містом — дощ, у всій своїй красі.
На хіднику калюжам вельми тісно.
Неначе з вій, із крил стікає сіль,
солонить під ногами воду прісну.

******************

Я побудую схрон,
аби сховатися у схронi,
i окрики ворон
лiчити буду, мов патрони.

У лiсi вирию печеру
пiд шелестом ялин.
Запарю чаю на вечерю
з трави полин.

I на лице моє роса
уранцi капатиме з стелi...
Я в цiй оселi буду сам,
я побудую цю оселю.

Пiсень спiватимуть пернатi,
зазеленiє мох...
Лише цвiркунчик буде знати,
що схрон збудований для двох.

 

Сергей Руденко


Четыре дня подряд кружил и падал снег,
Четыре дня метели землю заметали,
А мы, с тобой вдвоём, мой милый человек,
Среди зимы любовью души согревали.

Кругом зима, белым- бело, метёт метель,
И за окном четвёртый день бушует вьюга…
А в нашем доме будто празднует апрель…
Он нам с тобой весною подарил друг друга.

Пускай зима рисует белые цветы
И на деревья и кусты ложится иней…
Мы в этой комнате вдвоём, лишь я и ты,
И наш апрель, как огонёк в камине.

Кругом зима, белым- бело, метёт метель,
И за окном четвёртый день бушует вьюга…
А в нашем доме будто празднует апрель…
Он нам с тобой весною подарил друг друга.



Бывает так, от счастья просится слеза,
Но мне с тобою счастья большего не надо,
И я смотрю, я всё смотрю в твои глаза,
И ты от глаз моих не отрываешь взгляда.

Кругом зима, белым- бело, метёт метель,
И за окном четвёртый день бушует вьюга…
А в нашем доме будто празднует апрель…
Он нам с тобой весною подарил друг друга.


**********************

Я душу серед поля покладу,
(Нехай її брудну омиють роси),
А сам піду, в далекий край піду,
Як наймит стомлений і босий.

Зіб”ю в дорозі ноги до крові...
(В чужім краю ніхто не приголубить).
Які ще муки видумать нові
Тому, хто сам себе не любить?

Весь час питать: навіщо я живу?
А може просто- плюнути і жити?!
Упасти в свіжоскошену траву,
Чи птахою у небеса злетіти...

Не в чужині, а тут, не на біду,
На радість всім, хто в серці зла не носить,
Я душу серед поля покладу
(Нехай її брудну омиють роси).

******************

Байдужий до подій диспетчер – Осінь,
Дає «добро» на зліт…
Останній клин
Злітає в небо…
Тільки я, ще й досі,
Стою біля дороги…
Я – полин.

Всім полинам – гірка одвічна доля:
Стояти з краю
примарних доріг,
Які ведуть до
примарної волі
Усіх, хто мав її,
та не беріг.

Мабуть такі закони у дороги…
Такий життя
неписаний "устав",
Щоб той, хто стомиться
об неї «бити ноги»,
Звернувши з шляху,
полином ставав…

Щоб хтось, із безтурботних подорожніх,
Отримавши усе,
чого хотів,
Посеред днів своїх,
солодко – не тривожних,
Згадав про смак
гіркий чужих життів.

 

Василь Кузан

Коли нарешті дочекаюся тебе, –
На землю небо перехилиться, впаде,
І буде сонце посміхатися мені:
Ми разом будемо на небі й на землі.

Коли нарешті ти прийдеш, і буде день,
І буде порожньо від звуків і пісень,
І лиш мовчання буде гріти, мов свіча,
Нас поєднає необмежена печаль.

Коли нарешті ти прийдеш, я буду сам.
Дам відпочити навіть мріям і словам.
І буде ніч, і буду я, і будеш ти,
І не залишиться ні краплі самоти.

І буде солодко, й квітучий буде сад,
І буде боляче вертатися назад...
І буде боляче, і небо не впаде,
Коли я знов не дочекаюся тебе.

*************

Микола Шошанні
НЕОБ’ЇЖДЖЕНІ КОНІ

Дурень думкою багатіє
(Українська приказка)

Коли із висот чи безодні
Самотності погляд зринає,
Про все забуваю, що зовні...
У миті такі починають
З-під маски іронії (долі?..)
Настійливо гупати в скроні
Копитами туги і болю
Думки — необ’їжджені коні.

Цих роздумів збурена ватра
Витискує зовнішній щебет,
Тоді зостаються слова про
Найбільш наболіле — про себе.
Хто я?.. Може, равлик бездомний,
Який по небесній дотичній
Несе серед скла та бетону
Дивацтва душі непрактичні...

І думи про равликів відчай
В незриму вкладаються пращу,
І слабне в нерадісних віршах
Надія про зміни на краще.
Думок я загвинчую крани,
Бо з ними і боляче, й складно —
«Чи краще за іншою гранню,
Де нам вже думки непідвладні?..»

Сплав відчаю, вкутаний в думи,
Є стимул, міцніший від сталі,
Дає мені сили ця суміш
Іти попри все далі й далі,
Шукати стежки без обману
У віршах і вірчих законах,
Кружляти у смерчах туманних
Думок на знесилених конях.

Дійшовши до певної точки
Кипіння душі, там на споді
З найглибших душі закуточків
Уже зовсім інші приходять
Думки — для розради оази,
Серпанки уявних реалій,
Манірна хода куртуази,
Мінливість крихких ідеалів.

І ніби якийсь дивний ключик
Пружини накручує духу,
І думи відходять болючі
Про долю мою — вередуху.
До всього, втішає та гріє
Ще й мудрість, нажита з роками, —
Хоч зовні біднію й старію,
Зате багатію... думками.

 

Леонид Филатов

Несложен мир. Совсем не сложен -
Мир прост. Он, в принципе, таков,
Что может быть легко разложен
На мудрецов и простаков.


Мы - простаки. Мы в жизнь бежим.
Мы верим в хлеб, в любовь и в книги.
И не подсчитываем миги,
Что составляют нашу жизнь.


И год как день... И день как миг.
Мы жмем сквозь беды и невзгоды
И экономим чьи-то годы
За счет непрожитых своих

 

Томенчук
В світі дикому, аж божевільному,
Де всі моляться в небо сліпе,
Не шукай мене по мобільному,
Там, де я не губив себе.
Я гадав, що світ подобрішає
Хоч на риму ще, хоч на вірш.
В мене пісня є, в мене дума є,
А питаються – лиш про гріш.
Не дивися так гірко втомлено
В очі світові і літам.
Пошукай мене в своїх споминах,
Коли я ще є – то лиш там...

 

Василь Симоненко

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

 

Микола Вінграновський

Як світле сниво, як плавба
Легкої хмари, як левкої
Вночі під хатою в спокої,
Мені ти є, моя журба.

Ні, не журба. Ти не вона.
Я знаю смак журби-зажури,
Її єдині в світі мури,
Коли ні висоти, ні дна.

Ти не вона. Ти є мій сум.
У миготливості щодення
Ти є мені оте імення,
Яке несу, не донесу.

І знов несу в твоєму слові,
Як світле сниво, як плавбу,
Як рух тієї ще любові,
Що визнає лиш боротьбу…

Оце ти є мені. Отак.

************

Так треба. Повернень — доволі!
Не треба. Даремно.
Недолі потреба?
Напевно, недолі…

Недолі, напевне, потреба? Недолі?
Даремно!
Не треба! Доволі
Повернень! Так треба.

****************

Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.

Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь…

…Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому.
Життя лежало тихо, як посів.

І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!

 

Цей 91 сонет Шекспіра мене навчила сестра, коли мені було років...до школи ще не ходила. Може хтось вже постив, то ж вибачте за повтор, просто згадалось. Він мені досі подобається:

Кто хвалится родством своим со знатью,
Кто силой, кто блестящим галуном,
Кто кошельком, кто пряжками на платье,
Кто соколом, собакой, скакуном.

Есть у людей различные пристрастья,
Но каждому милей всего одно.
А у меня особенное счастье, -
В нем остальное все заключено.

Твоя любовь, мой друг, дороже клада,
Почетнее короны королей,
Наряднее богатого наряда,
Охоты соколиной веселей.

Ты можешь все отнять, чем я владею,
И в этот миг я сразу обеднею.

 

Ліля Демидюк


Я ж нічого насправді не знаю,
ні про нас,
ні про слово.

Але вітер з невідомого краю
приносить
твій голос
і твої сльози.

Проростає чекання омелою
і болить
кора у беріз.

Я чекаю на свято щоденно,
але всесвіт
поки що спить...

************

Василь Кузан

І знов чекати літа.
І знову йти по снігу,
Втискати ноги босі
В сліди чужих чобіт…

Така нестерпна звичка –
Не бачитися довго,
У космосі ілюзій
Повзти, мов скорпіон.

А океан мовчання,
Що ділить наші душі,
Перепливе лиш човник
Із паперових мрій.

***********
Ігор Павлюк

Обірвані дзвони.
Старий монастир.
Тіло землі… полиновий дим.
А поміж ними мільярди зір,
Риб’яча шкіра води.

Снігом ялинки сумні зацвіли
Гостро – як перший раз.
А я до тебе себе тулив...
Мов до коріння кора.

А ти, наче блискавка, крізь життя
Майнула -- і впала в сон.

Любов не вмирала --
Як вовче виття
Поміж старих ікон.

Із нею важко було іти,
Без неї ніяк, ніяк…
Було багато усіх... а ти --
Останнє і перше я.

Під цвітом боліло траві, траві…
Скакав по Дніпру Мамай.

Вже хочеться тиші…

Та я, мов звір,
Чекаю:
Прийдеш сама.

 

Микола Вінграновський

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старій швидше,
Зів'яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.

Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не…- Господи!..- не — не було!..

Як танський фарфор — все минає:
Корою, снігом, рукавом…
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.

 

Виталий Ковальчук

Могила? Ложь! Бессилие? Не верю!
Надежда притаилась у виска.
Кому подвластен – ангелу ли, зверю? –
Твой вечный дух, прошедший сквозь века?

Что этой жизнью сможешь приумножить,
Отчаяние с сердца соскребя?
… Никто тебя не сможет уничтожить,
Покуда сам не вычеркнешь себя.

*************

Олександр Товберг
П р о х о ж и е

Из неба разверзтого сквозило отчаяньем.
С неприкрытою безысходностью снег падал.
Испуганные прохожие, нелепые и случайные,
Как один, говорили: «Тьфу! Падаль!»

Воздуху кислорода не хватало катастрофически,
Но он крепился, кое-как выживая.
Вредные выбросы, как язвы трофические,
Его покрывали.

А прохожим – что! – «Ничего, приспособимся,
Жить можно, неважно – как».
Вот так и мир мой угробился.
Факт!

*****************

Олег Рубанский

Шёл никому ненужный человек
по тротуару суетливой улицы.
Так робко, недоверчиво сутулился.
Шёл никому ненужный человек.

Надеясь как-то слиться с непохожими,
он делал вид спешащий пред прохожими.
...Среди пивных, шашлычных и аптек
шёл никому ненужный человек.

Вот так он шёл и думал про своё:
работа, одиночество, жильё...
Свой ежедневный совершая бег,
шёл никому ненужный человек.

Проходит время. Вот и день прожит.
Над ним тихонько вечер ворожит.
Прогресс бушует! Торжествует век!
...Шёл никому ненужный человек