Поезія та проза

Микола ВОРОНИЙ

* * *

Нехай з поміж усіх ти мов зірниця сяєш,
Хай цінний скарб краса твоя
І чарами її ти всіх собі звабляєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай у грудях ти чудове серце маєш,
І серце те усіх звабля
Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай ти розумом всю правду оглядаєш,
З гори мов сміливе орля,
А стріхи рідної не бачиш і не знаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Нехай за правду в бій ти чесно виступаєш,
Нехай не жалуєш життя,
А кривди Нації в душі не відчуваєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

Ти не моя, о ні, даремно ти гадаєш,
Що сам прийду до тебе я
І хоч би ти прийшла мене не ублагаєш,
Та коли ти Вкраїну не кохаєш,

Ти не моя.

 

Романова Людмила

У каждого есть точка срыва…
Когда желание одно –
Послать всё к черту, и с обрыва
Упасть песчинкою на дно...

Когда душа от боли взвоет,
Судьбой зажатая в тиски,
И пустота сердечным боем
Остервенело рвёт виски...

Когда оставили надежды,
И рядом нет родной руки,
Что, взяв за краешек одежды
Легонько вырвет из тоски...

Когда и Бог тебя не спас,
И мир жестокий равнодушен,
И свет предательски погас,
Что согревал любовью душу...

К утру обломки кораблей
Прибило бурею в заливы...
Ты снова пьёшь? И мне налей!
У каждого есть точка срыва...

 

Шталь

Я боюсь не успеть. В моем возрасте это возможно.
Учит точное время меня никуда не спешить.
Вот и я становлюсь с каждым годом чуть-чуть осторожней,
Но почти забываю мгновения жизни ловить.
Я иду не спеша. Я себя берегу и жалею.
Я боюсь умереть. Я боюсь что-нибудь потерять.
Я боюсь, что уже никогда никуда не успею.
Но летящее время меня не заставит бежать.
Не заставит терять обретенные мелкие блага.
Не заставит сменить устоявшийся, слаженный быт.
Я сверяюсь по всем, но ступаю уверенным шагом.
А снижение скорости и ускоренье – страшит.
И когда я курю, созерцая спокойно закаты,
И смотрю в тишине в уходящую красную даль,
Я глушу свою зависть к стремительным птицам крылатым,
А еще понимаю, что где-то уже опоздал.

 

Василь СИМОНЕНКО

КИРПАТИЙ БАРОМЕТР

Ти лежиш іще впоперек ліжка —
Ну до чого мале й чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив'язали цупко мене.

Кажуть, носа ти вкрав у баби,
Губи й ноги забрав мої,
Взяв у матері синю звабу
І в очах своїх затаїв.

Спи, грабіжнику мій кирпатий.
Сумнів диханням розіграй,
Я тобі стану в голови слати
Найніжніші подушки мрій.

Розішлю свої думи в дозори,
Щоб у сизому міражі
Не ступило свавільне горе
На кордони твоєї душі.

Бо не змок ще убивчий порох
Од потоків дитячих сліз —
Через трупи надій бадьорих
Твій одвічний і підлий ворог
До усмішки твоєї ліз.

Над народами, над віками
Встало горе, мов чорний гном.
Торохтять бойовів тамтами
Над прозорим дитячим сном.

Відгодована злість, і хитрість,
І закута в броню брехня
Атакують добро і щирість
Серед ночі й білого дня.

Гуркотять бойові колісниці,
Свищуть ратища і шаблі…
І тривозі моїй не спиться,
Йде вона босоніж по землі.

І встає проти кривди й злоби
Мій обсмалений сонцем гнів,
Щоби спав ти спокійно, щоби
Ти сміявся і жебонів.

І ладнає совість гармати
Проти підлості і обмов,
І виводить зневіру на страту
Безпощадна моя любов.

Наливайся земними силами,
Вдосталь радощів зачерпни —
Над тобою тріпочуть крилами
Тихі-тихі спокійні сни…

 

Стус

Всі райдуги відмайоріли,
лишився довгий сірий шлях.
Відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах.
І порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще, оглашенний, накликаю.
Ще, начуванний, чую глас:
— Це спит. Я спитом вивіряю.
— Мій Божечку, забуди нас!

 

Назаров

Бывает, жизнь качнёт неосторожно –
И собственная шкурка ненадёжна.
Да, собственно, чего её беречь,
Когда душа в заплатах и прорехах?
Лишь покажи – и все умрут от смеха.
Умрут – не жаль. Но не об этом речь.

Выходишь в мир, одет не по погоде,
«Жизнь удалась…» - чего-то в этом роде
Бормочешь и не веришь сам себе.
Проходит день за частоколом строчек.
Проходит всё. Исписанный листочек
Нелепым комментарием к судьбе.

*********

Так просыпаешься в ночи глухонемым,
И пальцы ощущают жизнь подушки,
набитой смертью…
Так теряют имя, не обретая ничего взамен.
Деревья хлещут ветер по лицу –
И шум пощечин не дает уснуть…
А дзен толкует о хлопке одной ладонью.
А умный знает: ветер – только воздух.
Но знаешь ты, что в мире тишина…

************

Ты одинок. Отныне и вовек.
Квадрат окна расплескивает холод…
На листья ляжет прошлогодний снег,
Кольнет под сердцем ледяной осколок.

А панцирь ледяных дорог расколот…
И это жизнь. И это сон во сне.
И не был стар. И вряд ли будешь молод
В великой непрестанной белизне,

В безлюдном мире слов и книжных полок.

И ждет нас всех, которым жизнь дана,
И дорога, как прочим непростившим,
Как откровенье или тишина,
Нас всех, таких доверчивых и лишних,
Дом с окнами, промерзшими до дна.

 

Стус



Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

 

Давно не был на этой сторiнцi. В политику ударился. Вспомнился Сергей Александрович ( пишу по памяти) немного это и про меня.

" Не разбойник я, не грабил лесом,
Не судил несчастных по темницам.
Я обычный уличный повеса
Улыбающийся встречным лицам.
Я московский озорной гуляка
По всему тверскому околотку
Каждая заблудшая собака
Знает мою шаткую походку.
Каждая задрипанная лошадь
Головой кивает мне на встречу
Для зверей приятель я хороший-
Каждый стих мой душу зверя лечит."
Помню немного и дальше, но дальше не интересно.

 

Може й нема..
але...

Покотилося серце,
мов з гори каменюка,
десь упало в багно...
Промовчу і не видам ні слова, ні звука, —
помирать все одно.
Промовчу,
тільки губи кромсаю зубами, —
не зайтись би плачем...
Чи роки усі біди на мене зібрали, —
аж судомить плече?..
Навалився на плечі за дні за хороші
ненависний тягар,
ледь бреду, підгинаюсь від грішної ноші,
хоч коня запрягай...
Є достатньо всього:
хватить людям на осуд,
як хватало на суд...
Донесу до кінця,
то не матиму зносу.
Тільки чи ж донесу?..

Терехович

 

Я пришла в антикварную лавку,
Там оценщик в старинном пенсне
Покупал золотую булавку,
У старухи по сходной цене...
Я ему протянула несмело,
Не цепочку, не брошь, не часы:
Свое Прошлое - золотом белым
Положила легко на весы...

Загрубевшей от времени кожей,
Он потер потускневшую сталь,
И сказал: " Вещь забавная тоже...
Только дам я немного. Мне жаль...
Понимаю, для вас оно свято,
Но цена его сущий пустяк...
Посмотрите, как жизнью измято,
Видно в прошлом все было не так...

Я не спорю с оценщиком старым,
День вчерашний - бессмысленный тлен...
-Ты возьми мое Прошлое даром,
Ничего не давая взамен...
Антикварщик насупился строго,
И придирчиво взвесив товар,
Дал на счастье любви мне немного -
Я у сердца ношу этот дар...

Л.Романова...

 

М.Семенова

Покуда живешь, поневоле в бессмертие веришь.
А жизнь оборвется - и мир не заметит, потери.
Не вздрогнет луна, не осыпятся звезды с небес...
Единый листок упадет, но останется лес.

В младенчестве сам себе кажешься пупом вселенной,
Венцом и зерцалом, вершиной людских поколений,
Единственным "Я", для которого мир сотворен:
Случится исчезнуть - тотчас же исчезнет и он.
Но вот впереди распахнутся последние двери,
Погаснет сознанье - и мир не заметит потери.

Ты ревностью бредишь, ты шепчешь заветное имя,
На свадьбе чужой веселишься с гостями чужими,
Ты занят делами, ты грезишь о чем-то желанном,
О завтрашнем дне рассуждаешь, как будто о данном,
Как будто вся вечность лежит у тебя впереди...
А сердце вдруг - раз! - и споткнулось в груди.

Кому-то за звездами, там, за последним пределом,
Мгновения жизни твоей исчислять надоело,
И все, под ногой пустота, и окончен разбег,
И нет человека, - а точно ли был человек?
И нет ни мечты, ни надежд, ни любовного бреда,
Одно Поражение стерло былые победы.
Ты думал: вот-вот полечу, только крылья оперил!
А крылья сломались - и мир не заметил потери.

 

Роберт Рождественский

Птицы спрятаться догадаются
и от снега укроются,
Одинокими не рождаются,
Ими просто становятся.
Ветры зимние вдаль уносятся
и назад возвращаются.
Почему, зачем, одиночество,
ты со мной не прощаешься?
Пусть мне холодно и невесело -
все стерплю, что положено.
Одиночество - ты профессия
до безумия сложная!
Ночь пустынная. Слёзы затемно.
Тишина безответная...
Одиночество - наказание,
А за что - я не ведаю.
Ночь окончится. Боль останется.
День сначала закрутится.
Одинокими не рождаются,
Одиночеству учатся.

 

Корабли весёлые плывут,
Белые кораблики удачи.
Всем нужны они, а мне – иначе,
В гавань их свою не позову.
И не потому, что не хочу.
Ждал я их всегда и с нетерпеньем,
Жёг костры сигнальные со рвеньем,
Делал всё, что было по плечу.
Только заблудился мой фрегат,
Не дошёл. И сел на мель в тумане.
Видно мало проявлял стараний
Я тогда. И он ушёл назад.
И удача уплыла из рук.
Что же, так бывает то и дело.
Всё в душе давно перегорело.
Память тихо замыкает круг...

Ну не знаю я автора...

 

Василь Терещук

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Вони – їх єдина худоба.
“Собака – друг человека,” – кажуть вони
І навчають псів рідної мови:

“Єхалі ми с подругой с фронта. Вишлі на вокзалє во Львовє с поєзда.
“Кать, - говорю, - пасмотрі, какой красівий город. Давай здесь останємся!” Ми і осталісь…”

Росія, у хустці і святочній ватянці,
Дарма чекала на них в Костромі.
У помешканнях,
Де за вбитими газдами сохли квіти,
Вони вдихали запах чужих простирадл,
Міряли квітчасті сукні,
Кахельні п”єци розпалювали Шевченком.
На околицях ще стріляли.

“Мамочка, я палучіла квартіру с окнамі на тєатр, гдє поют і танцуют.
Мєня ужє пріглашалі туда на дєнь рожденія т. Сталіна. Помнішь Катьку, мою фронтовую подругу? Так вот, ана работала в НКВД і єйо убілі. Люді здесь нехарошіє, сплошниє бандьори. Но ми побєдім!..”

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Я здибую їх вечорами,
Старих і задиханих,
Коли повертаюсь з роботи.
Пси волочать їх життям,
Як пробиті
Повітряні кульки.

 

Елена Филонова

Крест чужой нам кажется легче.
Руки - тверже, и плечи - крепче.
Под своим же - не развернуться,
Не вздохнуть и не размахнуться.

Под своим - нет того полета,
Под своим - не хватает чего-то.
Под своим жить все время тесно,
Слишком горько. А чаще - пресно.

Куража нет. И нет азарта.
Выпадает слабая карта.
У чужих всегда все иначе -
Ярче, проще, и даже - богаче.

Вы признайтесь: хотя бы однажды
Подменить крест желал бы каждый.
Не Атланты ведь мы, и не Боги,
Тяжелы земные дороги...

Только небо - оно неделимо.
То, что ждет нас - неотвратимо.
Неизвестно где мягче и суше:
Бросить крест - как продать свою душу.

А чужое - оно и чужое:
Нелюбимое и неродное.
Силу Духа никто не измерит,
Крест несешь - значит Бог в тебя верит...

 

Тобі б ці рядочки в підписі пасувало бачити...

 

Доводжу до відому, що все, що я скидала моє особисте...

 

Стус



Людина з відчаю, зі зла, з передчуття
близької смерти, з нарікань, з досади,
невольник долі, всі його поради —
тікай, тікай, тікай, тікай життя.
Збавляй віка по роздумах порожніх,
де жодного нам просвітку нема,
а воля за замками сімома
десь розкошує і без нас, вельможна.
Людино за замками сімома
як страшно жити, виголілий світ
із тіла спав, мов радіоантена.
Довкола — німота. Якраз на мене.
І спогад цей і порив цей і піт.
Людино з розпачу, з забарної біди,
із порожнечі пам’яті й утрати,
скажи, як тяжко шляху напитати,
щоб розпізнати згублені сліди.
Пригадуєш і весі й городи,
і обрушає пам’ять простопадна
ту скрушну душу, що єдина владна
спинити нас і наказати: жди.
Чекай світань, коли довкольний світ
став яро-полум’яно вечоріти.
Чекай, чекай, коли несила жити,
чекай життя, як сто пройшов смертей,
коли й померти змоги вже нема,
сховавшись за замками сімома.

 

Саржевська Юлія

День поволі помирає,
Землю знов спіткає ніч,
Сонце знову догорає,
І я знов з ним віч-на-віч,
Щоб не плакать, глибше дихай,
Не дай боже знов згадать
Те найбільше в житті лихо
Щоби знов не сумувать.
І вечірнє тихе небо
Накривається знов млою…
Мені просто дуже треба
Бути поряд із тобою.

 

Назаров



Ты смотришь в зал. – Но там сидят не те. –
И прочь проносишь пустоту объятий.
На мир, как на лицо, ложится тень
И запирает время в циферблате.

А жизнь есть прочерк в этой пустоте.
А смерть есть нота, что звучит некстати.
Как мало смысла в этой суете,
Замешанной на лязганье и вате.

День множится на пустоту в квадрате
Унылой комнаты с заиненным окном.
И за окно, за этот окоем,

Стекает время медленно, по капле.
И ты один на собственном спектакле,
Сдаваемый, как комната, внаем.