Color
Фоновий колір
Фонове зображення
Border Color
Font Type
Font Size
  1. Росіяни, вони ж угро-фіни або московіти стверджують що українці і росіяни були одним народом. Але історія свідчить протилежне, українці мали свій етнос, свою культуру, історію, розвиток, мову. Боротьба за незалежність українцями велась самостійно з сусідами як Польщі, Росії, так і Кримськими татарами.

    Але, як поляки так і росіяни бачили українців як рабів, які повинні належати їм і землі українські, які виходили на Чорне море. Татарам було байдуже український етнос, вони нападали на Україну, грабували її, а рабів через Туреччину продавали в Європу.

    Що поляки, що росіяни, були зацікавлені в колонізації України. Поляки вважали себе вищою кастою, тому себе відокремлювали від українців, і всіх поляк які одружувались з українцями зневажали. Тому при колонії поляками на Західній Україні зберігся етнос мова і культура. У росіян ціль була інша, крім колонії і рабства українців вони хотіли змішати, вірніше знищити етнос український, а замість нього, створити спільний російський, зі знищенням української культури, мови і взагалі як окремої нації.

    В середні віки Європа розвивалась швидко, завдяки торгівлі, близьких кордонів розвивалась культура, мова, технічні досягнення, література, кулінарія. Тобто одяг, манера поведінки, школи і університети, суспільство сильно відрізнялось від населення, що проживало на території сучасної Росії. Одяг швидко нагадував мішок перев’язаний шнурівкою, довгі бороди, мова, також була грубою і примітивною, все це викликало у європейців сміх, і не приймали в їх в свій Європейський етнос.

    Росіяни були ображені, намагалися відчайдушно оновити свій духовний і культурний рівень, але всі намагання були марні. Наслідуючи Європу, вони почали міняти стилі одягу під європейський, бороду боярам збрили, мову ввели в спілкування між дворянами французьку, вели в Росію вчителів з Європи, кухарів з франції, посилали на навчання в Європу дітей купців і дворян, також обмінювались принцесами, щоб на престол в Росії ставали Європейські знатні, вельможні принцеси.

    Але Європа не сприймала все одно російські манери і російську культуру, часто за вишуканим одягом і знанням мови, все рівно проявлявся менталітет російського обивателя.

    Не маючи успіху і признання в Європі Росія намагалась себе підняти, створити свій російський етнос шляхом підкорення собі земель, створення ідей російської імперії, історії, культури, віри і мови.

    Для досягнення цієї мети було і придумана історія про походження російського народу, історія Київської Русі була переписана на історію Росії, а всі церковні книги були спалені, і переписувалися з ухилом про єдиний російський народ. Також всіх українських святих і подвижників записували як російські.

    В Україні, яка була Київською Руссю постала дилема, росіяни, або угро-фіни, вони ж московіти відрізнялися в звичаях, вдачі, мові, культурі і зовнішністю, тому українці почали називати себе українцями. Хоча походження слова Україна було ще з часів Київської Русі - як мінімум, з XII століття. Вперше згадується в Київському літописі Іпатіївського зводу XII-XIV століть під 1187 роком у зв'язку зі смертю в прикордонній Переяславської землі князя.

    Україна поєднувалося як земля моя рідна, мого народу, моєї культури, моїх родичів, моєї батьківщини. Для багатьох російських ці висловлювання викликають нервовий шок, бо чути про окремий український народ їм ніяк не хочеться, тому вони ненавидять усіх, хто розмовляє українською мовою, і намагається говорити про території які належать Україні. І змириться з тим, що Україна є окремий народ їм не хочеться, тому йде ідеологічна і гібридна війна, за володіння території і людей. Цьому їх вчили багато років, вселяли їм у свідомість, і їм ця ідея подобається, тому на все відділення від Росії вони зустрічають з обуренням і бурхливим обурення.

    Так, багатьох в Україні росіяни за 300 років змогли перевиховати, долучити до російського етносу, і вони стали не тільки прихильниками російської ідеї, а й активними борцями за руській мир. Звичайно ж за участю православної церкви, церква перетворилася під впливом російського світу в знаряддя зла і причини ненависті між двома народами і війни.

    Перемішання всіх народів в єдину російську імперію, ще більше загострило розвиток культури в Росії, привело до винищення самої інтелігенції, яка розвивалась в царській Росії. Тому, що до неї охоче приєднувались народи, які мали малий потенціал, народи відсталі в духовному і культурному розвитку. Саме тому ідея комунізму мала успіх в Росії, створення своєї культури яка прославить Росію на весь світ, Це все створено через комплекс неповноцінності, нація, бачачи неповагу до себе, хоче утвердитись за рахунок сили, шантажу, тероризму і війни.

    Коли ідея комунізму рухнула і імперія російська розпалась, на кістках старої виникає нова, але вже в більшому нищівному вигляді, ніж стара комуністична. Тепер є досвід КДБ, тероризму, з чого починали більшовики, шантажу і війни, вони знову намагаються повернути свій статус, наглядача і керівника руського миру, який вони нав’язують всьому світу.


    Мета цієї статті не спровокувати національну нетерпимість, а навпаки зупинити війну, бо не знаючи історії ми повторюємо свої помилки. Багато обдурених українців підтримують російський мир і російську церкву, яка відкрито розпалює ворожнечу. Якщо українці перестануть її підтримувати війна зупиниться, бо не буде мати на когось опиратись.


    Фіно-угорські народи Фіно-угорські народи — Вікіпедія
  2. Зміна закону - дорогу Содому і Гоморру.

    Частина 8

    Коли час наблизиться до пришестя антихриста, розум людей затьмариться від пристрастей плотських, і все більш посилюватиметься безбожність і беззаконня. Світ тоді стане невпізнанним, зміниться вигляд людей і не можна буде ясно розрізняти чоловіків від жінок, завдяки безстидству в одязі і формі волосся голови. Ці люди здичавіють і будуть жорстокими, подібно звірам, через спокуси антихриста. Не буде поваги до батьків і старших, любов зникне. Пастирі ж християнські, єпископи і священики, стануть чоловіками марнославними, зовсім не будуть відрізняти правого від лівого. Тоді мораль і звичаї християн і Церкви зміняться. Скромність і цнотливість зникнуть у людей і будуть панувати розпуста та розбещеність. Брехня і грошолюбство досягнуть вищої межі, і горе нагромадженим скарбам. Блуд, перелюбство, розбещеність між чоловіками , таємні справи, крадіжка і вбивство стануть панувати в суспільстві.

    (Преп. Ніл Афонський Мироточивий XVI століття).

    Ми часто думаємо про нашу мізерність до всього, що до нас ніякого діла не мають і що ми нікому не потрібні, що нам самому всього доводиться досягати в житті. Насправді це не так, кожна людина дорога в очах Господа, вона має велику цінність для Нього і Він бореться за неї, стараючись вивести її на праведний шлях. Проходячи земний шлях, людина повинна робити свій вибір між добром і злом. Господь завжди рядом, щоб допомогти їй. Вибираючи добро, душа людини проходить преображення, набуває властивості і спосібності щоб розпізнавати добро і зло, через що вона починає думати духовно, бачите те, що вона раніше не помічала, розуміти те, що раніше для неї було не зрозуміле, входити в двері, які раніше для неї були зачинені. Тим самим людина відкриває собі шлях в входження в Царство Боже.

    Все це можливо але потрібен вибір самої людини, Бог не може змусити людину йти цим шляхом, він не може змусити людину щоб вона любила Його. Бог хоче щоб людина не була Його рабом, яка бездумно, наче робот виконує Його накази і Заповіді, Бог хоче, щоб людина називала Бога своїм Отцем і любила Його як Отця, вважаючи себе сином. І лиш той, хто має страх Божий чує голос Божий і йде за ним, бо любов до Отця Небесного йому найдорожче всього в світі.

    Але шлях цей, який веде в Царство Боже не є легким, він тернистий, гіркий і повний різних спокус і оман, якщо бісам не вдається спокусити людину на початку, то багато падають на спокусах слави, неправдивої святості, оману. Впадаючи в оману неправдивої святості, людина починає дозволяти собі те, що вважається великими гріхами, поклоняючись кумирам і, впадаючи в розбещеність через перелюб.



    Господь казав вивчати Закон а не міняти Його, а католики гоняться за масовістю, тому в Законі другу Заповідь « Не сотвори собі кумира» і сьому Заповідь «Не чини перелюб» вони відмінили.

    Закон не можна відміняти бо цей Закон отримав Мойсей від Бога. Зміна будь якого Закону є зневажання Бога, і приведе до ще більшого беззаконня, до ще більшого блуду чим переповняється пекло. Бо в законі не чини перелюб говориться, про смертні гріхи, які гублять душі людей.

    Коли ми виправдовуємо гріхи, то ми не розкаємось в своїх злочинах, тоді немає розкаяння і покаяння, яке веде до очищення душі.

    Друга Заповідь «Не сотвори собі кумира».

    Для всіх людей, живущих на Землі, католицькою церквою нав’язується кумир папи римського, як намісника Бога на землі. Тому, щоб вірні католики церкви не вагалися і не роздумували над кумирством папи римського, друга заповідь Бога була відмінена.

    В католицькому катехизмі написано: «Папа Римський є найпершим єпископом усього світу; він є намісником Христа на Землі; він керує усією Христовою Церквою; він є отцем усього світу; він є пастирем усіх християн; понад Ним, понад папою Римським, немає в усьому світі нікого першого між людьми, нікого старшого».

    Очевидно що друга Заповідь Бога – Отця « Не сотвори собі кумира» заважає плану католицької церкви.

    Сьома заповідь «Не перелюбствуй».

    В останні часи гріх перелюбу став найпоширеніший в світі, його спокуси рекламуються у фільмах, піснях, книжках та майже в всіх сферах життя, рекламах, радіо, телебачення, інтернет.
    Все частіше в новинах оповіщають скандали сексуального насильства в католицькій церкві такі як:

    « В Німеччині з 1946 по 2014 рік жертвами сексуальних домагань з боку священнослужителів католицької церкви стали понад 3600 осіб. Про це пишуть журнал Der Spiegel і газета Die Zeit, з посиланням на результати дослідження, які перебувають в їхньому розпорядженні, проведеному за дорученням Конференції католицьких єпископів, передає Deutsche Welle».
    «Дві колишні католицькі черниці покинули монастир, щоб одружитися. Їх звела віра, проте саме любов надала їм мужності для того, жінки прийняли непросте для себе рішення відректися від богопосвячених».

    «Польський священик католицької церкви і теолог Кшиштоф Харамса, публічно заявив про свою гомосексуальність, виступив з гнівною критикою на адресу Ватикану. У листі до папи римського Франциску Харамса звинувачує католицьку церкву в тому, що вона зробила життя мільйонів католиків-геїв пеклом. Він критикує Ватикан за лицемірство при засудженні гомосексуальності, посилаючись на те, що серед самих католицьких священиків чимало геїв. (ВВС NEWS)».

    «Один з головних католицьких екзорцистів (священик, який виганяє диявола з людини) – отець Габріель Аморт – стверджує, що у Ватикані оселився диявол.
    Як повідомляє Times, екзорцист зазначає, що у Ватикані розгорнулася боротьба за владу, "кардинали не вірують в Ісуса Христа, а єпископи мають зв'язок із дияволом", наслідок цього час від часу відбуваються скандальні випадки про розтління і розпусти у Католицькій церкві.».

    «Якщо людина гей вона шукає Бога і має добру волю, то хто я такий, щоб його судити?» (Папа Франциск)


    Кардинал Джордж Пелл, визнаний винним у педофілії повідомляє Вільний Світ «Vrije Wereld». (Kardinaal George Pell schuldig bevonden aan pedofilie).

    12 грудня 2018 кардинал Джордж Пелл в Австралії був визнаний винним в сексуальному насильстві над двома неповнолітніми хлопчиками.
    Як зазначалося раніше, Ватикан є найбільшим посередником (педофільних) злочинів у світі.

    Цей список повідомлень можна продовжити і він буде досить великим, та не будемо углиблятись і насміхатись над людьми, які по суті гинуть. Йдеться мова не про осудження грішників, а про осудження самого гріха.

    Коли ми лояльно будемо відноситись до того чи іншого гріха, то гріх в нашому житті вже не буде мати статусу такого. А через деякий час він захопить наш розум і наше серце і ми і наші діти, внуки будуть рабами цього гріха.

    І гріхи не будуть осуджуватись і люди не будуть боротись з ними, а навпаки будуть вихвалятись ними як достоїнствами, як в Содомі і Гоморрі.


    «І побачив Господь [Бог], що велике розбещення людей на землі». (Буття 6/5).

    «По плодах їхніх пізнаєте їх». (Матфія 7/16).
    Інквізиція, індульгенція, непогрішимість папи – все це омана яка привела до втрати істини і християнкою віри і правильного вчення. І в угоду грішникам, які не хочуть боротись зі своїм гріхом міняють Заповіді Божі.
    Це свідчить не тільки порушення Закону а свідчить про утрати віри у тих хто вирішив змінити підмінити Христа на антихриста.
    Це закономірність, один гріх відкриває двері іншим гріхам і зупинити, стримати напір буде важко.
    Людство не помічає як впадає в спокуси і підміняються пріоритети, тільки тоді коли гріх захоплює розум і серце, коли приходять війни, хвороби і смерть, лиш тоді люди починають розуміти що значить гріх, і до чого він приводить.

    «Господь є Істина, а істину неможна змінити»

    «Господь є Життя і коли ми віддаляємось від Господа ми віддаляємось від власного життя в безодню»

    Фізична близькість осіб, які не перебувають у законному шлюбі називається перелюбом і блудом.
    Уже в Старому Завіті було сказано: «Не чини перелюбу» (Вих. 20:14; Втор. 5:18).
    І Господь Ісус Христос казав: «Я говорю вам, що всякий, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мт. 5:28).
    Навіть бажання перелюбу вважається гріхом, а тут відміна цілої заповіді. Закон треба вивчати а не відміняти, не минати а ні крапки, а ні коми, як писав Тарас Шевченко.
    Всім відомий приклад де в залежності стоїть кома, речення міняє протилежне значення:
    - Стратити не можна, помилувати.
    - Стратити, не можна помилувати.
    Якщо одна кома таке витворяє то, що можна сказати про відміну цілої Заповіді?
    Хтось може заперечити, що сьома Заповідь «Не перелюбствуй» була вставлена в дев’ятій заповідь католицького народного катехизму «Не пожадай жони ближнього свого».
    Але це зовсім інша десята Заповідь «Не бажай дому ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, [ні поля його,] ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, [ні всякої худоби його,] нічого, що у ближнього твого».

    Перелюб це гріх не тільки з дружиною ближнього, він включає Содомські гріхи; перелюб з однією статі, з тваринами, з малолітніми дітьми.
    Опираючись на Заповідь Нового Завіту, «Не осуджуй», католики відмінили другу Заповідь Старого Завіту, «Не створи собі кумира» і сьому «Не чини перелюб».
    Очевидно на це є причина, щоб виправдати злочин треба всього-на-всього змінити Закон.
    Духовні закони не писані; ні католиками, ні православними, ні іудеями. Вони встановлені Богом, який Вдосконалений і знає цінність цього Закону. Це не бажання обмежити людину а структура яка скріплює фундамент Всесвіту, ніхто навіть Янголи не можуть порушувати його, бо на цьому стоїть Світ, який створив Бог. Порядок і виконання кожного своїх обов’язків, інакше світ стане темрявою і буде знищений самим собою. Тобто людина ознайомлена з цим законом фізично через Мойсея, і духовно через свою совість. Вибираючи Закон, людина оберігає свою душу і робиться наслідником Царства Божого.
    Дитина народжена сліпо довіряється своїй матері і батькові, які оберігають її життя, лиш згодом вона починає розуміти, що не все корисно їй те, що їй хотілось, що могло привести до її загибелі.
    Дорослі люди часто забувають, що вони духовні і богоподібні, і що їх відрізняє від тварин. І нехтуючи духовними Законами, вони робляться подібно тваринам, тому Закон Божий тільки попереджає про небезпеку, пастку, яку приготовили, ті що штовхають людину в протидію або виправдовуючи той чи інший гріх.
    На землі люди народжуються, і тому необхідна ця енергія для продовження життя на землі. Чому акцент в християнстві робиться про непорочність Діви Марії?
    Тому що при чистоті народжуються сини і доньки божі, які спосібні пізнавати Закон Божий і його тлумачити.
    Якщо забруднити похіттю, блудом і перелюбом людину, то звідси ми не зможемо народжувати духовних дітей, а гріх похіть і блуд будуть передаватись з покоління в покоління. Честь і совість, чистота душі, цнотливість, милосердя все це вже не стає достойним поваги, а матюки і словоблуд, осквернення, блуд, перелюб, пихатість, надмірність все це входить в наше життя як норма нашої поведінки. Тому не слід звинувачувати Бога в тому, що ми нещасні, що наші керівники нас обманюють, сини попадають в рабство, а доньки робляться повіями.
    Якщо і ходять до храму але через свої забруднені помисли ніколи не очищаються і не находять Бога в своєму серці.

    Одна жінка вважала себе дуже віруючою людиною, ходить в греко-католицьку церкву, читає молитви щодня, ходить на прощу. Але вона, будучи віруючою отримувала свого брата інваліда, і для нього наймає куртизанок, чиї гріхи потім вимолює в церкві, і знову повторює цей гріх, бо природа брата вимагає своє. Не знаю чи її наставник так напоумив, чи вона сама так вважає, що таким чином очищує гріхи повій, себе і брата.

    Люди хочуть мати Бога на Землі, чути Його, бачити Його, керуватись Ним. Але досягнути такої висоти могли тільки великі православні святі, вірніше кажучи Богоугодники. Часто буває так, що демони являються людям в вигляді світлих янголів і Христа, тільки досвідченні духовні особи можуть розпізнати істинного Христа від неправдивого. Тому православне вчення наставляє віруючих не шукати явних ознак святості і явлень, бо це спокуси диявола, все що потрібно віруючому - це його хрест, бачити свої гріхи, смирення і покаяння.
    В католиків навпаки, вони шукають святості, і тому багато віруючих попадають в оману. А коли вони самі в омані, той не дивно що вони вірять в оманливу святість інших, тому легко довіряють постановам католицької церкви, які суперечать Закону Божому.

    Був такий старець Микола Гур’янов, до нього приїжджало багато людей за духовною порадою і підтримкою. Часто приїжджали і такі, які хотіли очиститись від бісівської влади, одержимі бісами.

    Під час молитов біс з однієї жінки почав кричати:
    «Ненавиджу православних!
    Ненавиджу!
    Сама противна віра православна, інші всі віри в пекло підуть!
    Нехай в пекло ідуть, нетреба їм знати правди.
    Нехай гинуть, в пекло їх, в пекло.
    Чоловічу одежу носять жінки і думають красиві.
    Всі підете в пекло, всі відповісте перед Богом».

    Слід зазначити що Православне Передання часто основується на одкровеннях які були відкриті Господом духовним старцями і святими, передається як письмово так і усно. Більшість з них мали духовний дар прозорливості, це особливий дар божий. І, звісно, пропустити оманливе вчення, або його передавати іншим як одкровення вони не могли, бо все пропускалось і просіювалось через дар іншими духовниками. Адже йде мова про спасіння душі, як своєї так і тих кого вели старці. Легковажність і байдужість по цих питання приводить тільки до загибелі.
    В католиках відкинуті одкровення старців, а вся увага направлена на постанови і рішення папа римського як наступника бога на землі. Очевидно, в дійсності, не маючи дару прозорливості, і не будучи святими, папи римські приймали не духовні постанови і рішення, а правильно буде сказати політичні, щоб утримати владу свою і вплив на людей і королів. Тому і звідси все вчення католицької церкви і постанови є світськими і оманливими.

    Папа римський Франциск нагрудний свій хрест ховає його при зустрічі з равинами в спеціальну кишеню, видно не хоче Христом образити іудеїв. Він належить до ордену єзуїтів, як він сам про себе свідчив. Орден єзуїтів скоріше шахрайська організація, ніж духовна. Вона займається тим, що під виглядом християнського милосердя входить в довіру королівських і приближених до них заможних людей, та багатих вдів, щоб здирати з них гроші, а коли гроші в них закінчаться, то безпощадно проганяти їх. Це все записано в їх статуті, за що вони переслідувались і виганялись з різних країн.
    В бесіді з журналістом-атеїстом Еудженіо Скальфаро папа римський Франциск заявив, що пекла не існує. Про це повідомляє газета La Repubblica.
    «Ті, хто покаявся, отримують від Бога прощення (...). Ті ж, хто не покаявся, не можуть отримати прощення [гріхів] і просто зникають. Ада не існує, існує лише зникнення грішних душ », - наводить журналіст видання слова понтифіка.
    До нього Павло II заявляв про теж саме:
    Під час свого щотижневого звернення у Ватикані до аудиторії в 8500 людей 28 липня 1999 року папа Іван Павло відкинув існування буквального фізичного пекла як місця вічного вогню і вічних мук. Папа сказав, що пекло - це, скоріше, відділення, навіть в цьому житті, від радісного спілкування з Богом.

    «Папа може змінити божественні закони, так як він наділений не людською, а божественною силою». Католицька енциклопедія за 1913 рік (Т. 6. стр. 48).
    Одже католицькою церквою ставиться під сумнів Святе Письмо, про існування пекла, а значить і немає бісів і демонів. Про це заявляли більшовики реформатори нової анти христової релігії, які масово розстрілювали людей, священиків і монахів. Про це Служба новин релігії повідомила, що, схвалена Ватиканом стаття, опублікована в єзуїтському журналі «Civilta Cattolica», висловила згоду з цією заявою папи.
    Для бісів і демонів влаштовує така позиція, якщо їх немає, то не слід боятись пекла і можна собі дозволяти все що душі завгодно а потім покаятись і очиститись.
    Душа забруднена нечестю робиться неспосібна розкаятись і покаятись, тому така позиція може влаштувати тільки бісів, які мають владу над людьми через ті, чи інші гріхи. Коли людській розум засліплений неправдою, то він не спосібний відрізнити істини, від неправдивого вчення, він буде стверджувати те, що потрібно ворогу людини для її загибелі, а не спасіння.
    По всьому світу в останні часи є воскресіння мертвих в різних народах і різних віросповідань. Вони свідчать про існування пекла та Царства Божого, що їм показував Господь і наказував свідчити, щоб люди на землі не грішили а покаялись, щоб не попадати в пекло. Бо гріхи переповнили землю і пекло вже переповнилось грішниками. Одне з таких одкровень отримала і Анжеліка Замбрано:
    «Потім Господь відніс мене в те місце, де була дуже відома людина. Раніше я була двоєдушності християнкою і думала, що після смерті людина потрапляє на небеса; що той, хто проповідує перед натовпом, також відправиться на небеса, але я помилялася. Коли помер папа Іван Павло II, мої друзі і родичі говорили мені, що він на небесах. По всіх телевізійних каналах, газетах і в інших джерелах інформації говорилося: «Папа Іван Павло II помер і спочиває з миром. Зараз він радіє разом з Господом і ангелами на небесах », і я все це вірила. Але я тільки обманювала себе, тому що побачила цю людину в пеклі. Я подивилася на його обличчя, і зрозуміла, що це Іван Павло II! Господь сказав мені: «Поглянь, Дочка, це папа Іоанн Павло II. Він знаходиться в пеклі і мучиться, бо не розкаявся».
    Але я запитала: «Господь, чому він тут? Адже він проповідував в церкві ». Ісус відповів: «Дочка, жоден розпусник, чи нечистий, або зажерливий, що він ідолянин, або брехун не має спадщини в Моєму Царстві». (Еф 5: 5). Я відповіла: «Вірю, що він осуджений справедливо, але я хочу знати, чому Іоанн Павло II тут, адже він вчив безліч людей!» Ісус відповів: «Так, Дочка, він розповідав багато про що, але ніколи не говорив правду; таку, яка вона є насправді. І пастор, і його паства знали цю правду. Замість порятунку він вибирав гроші і не вчив тому, що пекло існує. І тепер він тут ».
    Передання Православної Церкви передає нам безцінний досвід, щоб ми не в падали в сіті які приготовили нам біси, що ловлять душі людські щоб ними переповнити своє пекло. Одним з таких прикладів Православного Передання є записано в Києво-Печерському Патерику про життя преподобного Ісакія Печерника.



    Чернець Ісакій, хоч був багатим але роздав своє майно і поступив в Коєво-Печерский монастир,де став затворником і проводив суворе постриг. Зачинився в печері, в невеликій келії, на чотири лікті, і тут молив Бога зі сльозами. Їжею ж йому була одна просфора, і то через день, і пив мало води.
    Приносив ж це йому великий Антоній і подавав у віконце, куди рука ледь проходила, і так брав він їжу. І в такому житії провів сім років Ісакій, не виходячи назовні, не лягав на бік, але сидячи спав, потроху.
    Одного разу, як завжди, коли настав вечір, він став класти поклони і співати псалми, і так до півночі, і, втомившись, сів на сидіння своє. І коли він сидів так, як завжди, свічку погасивши, раптово засяяло світло в печері, як від сонця, такий, що міг засліпити людину. І підійшли до нього двоє юнаків прекрасних з обличчями осяяні, як сонце, і сказали йому: «Ісакій, ми - ангели, а ось іде до тебе Христос з ангелами». Ісакій встав і побачив натовп, і обличчя їх були яскравіше сонця, а один серед них світився яскравіше всіх, і від нього промені виходили. І сказали йому: «Ісакій, це Христос, впади, вклонися йому». Ісакій же не зрозумів бісівського мани і, забувши перехреститися, вийшов з келії і вклонився, як Христу. Тоді біси вигукнули і сказали: «Тепер ти наш, Ісакій!»
    Ввели вони його в келію, посадили і самі стали сідати навколо нього. І вся келія і прохід печерний наповнилися бісами. І сказав один із бісів, той, що називався Христом: «Візьміть сопілки, і бубни, і гуслі і грайте, а Ісакій нам затанцює». І гримнули вони в сопілки, і в гуслі, і в бубни, і почали ним забавляться. І, змучивши його, залишили його ледве живого, і пішли, поглумившись над ним.
    Протягом двох років не брав він в рот ніякої їжі, нічого не говорив і лежав німим і глухим два роки.
    Феодосій же молився Богу за нього і молитву творив над ним день і ніч, поки хворий на третій рік не заговорив, і попросив підняти його на ноги, як немовля, і почав ходити. Але не прагнув він до церкви піти, і його насильно тягали до церкви, і так мало-помалу став він ходити до церкви. Після цього почав він ходити в трапезну, але не їв цілий тиждень, а потім потроху озирнувся, і став пробувати хліб, і так привчився їсти. Так позбавив його великий Феодосій від підступу диявола і від омани його. І знову віддався Ісакій великій стриманості. Він почав допомагати кухарям і працювати на братію, і на ранкову службу приходив він раніше всіх. І після ранішньої йшов він на кухню, розводив вогонь, приносив дрова і воду, після чого приходили інші кухарі з братії.

    Один з кухарів, також на ім'я Ісакій, як-то сказав, насміхаючись: «Ісакій, ось сидить ворон чорний, - піди, візьми його». Він же вклонився до землі, пішов, взяв ворона і приніс його на очах у всіх кухарів. І жахнулися всі вони, бачачи це, і повідали ігумену і всій братії, і після цього братія стала почитати його.
    І таку силу взяв він над бісами, що як мухи були вони йому, не боявся він їх залякування і омани. Він говорив їм: «Якщо ви і спокусили мене в перший раз, тому що не розумів я підступів ваших і лукавства, то сьогодні зо мною Господь Ісус Христос, Бог мій, і на молитви отця мого Феодосія сподіваюся, і переможу над вами». Багато разів капості робили йому біси і говорили: «Наш ти, Ісакій, тому що старійшині нашому поклонився». Він же казав: «Ваш старійшина антихрист, а ви - біси», і осинив обличчя своє хресним знаменням, і від того зникали біси.
    Читаючи Передання Православної Церкви одні не вірять, інші ставляться до цього байдуже, а інші відкладають в своє серце, як скарби для свого спасіння, як Одкровення Бога для його душі. Тим здобувається досвід і в подальшому душі ці знання служать оберегами для її душі для спасіння.
    Тому віра в різних різна одні вірують і спасаються інші не вірують і гинуть.
    Господь все робить для пробудження душі, для її спасіння, щоб зберегти її в чистоті.

    Що необхідно людині для її спасіння?
    Душа потребує правдиве вчення, потребує молитов, потребує часу для роздумів над Святим Письмом і Переданням православних старців.
    Старці по цьому питанню казали що треба примушувати себе, будити свою душу до читання православних духовних книг, до молитов, до того щоб ходити до церкви, сповідатись, приймати Святих Дарів.




    Частина 9

    УНІЯ І ЄЗУЇТИ
    «Ще як були ми козаками,
    А унії не чуть було,
    Отам-то весело жилось!
    … Аж поки іменем Христа
    Прийшли ксьондзи і запалили
    Наш тихий рай. І розлили
    Широке море сльоз і крові,
    А сирот іменем Христовим
    Замордували, розп’яли.
    Поникли голови козачі,
    Неначе стоптана трава.
    Украйна плаче, стогне-плаче!
    За головою голова
    Додолу пада. Кат лютує,
    А ксьондз скаженим язиком
    Кричить: “Te deum! алілуя!»...

    «Аж ось ведуть гайдамаки
    Ксьондза-єзуїта
    І двох хлопців. “Ґонто, Ґонто!
    Оце твої діти.»

    (Т.Г. Шевченко.)


    Головним знаряддям католицької віри було "Товариство Ісуса" - бойовий загін войовничої церкви. Це суспільство більш знайоме як орден Єзуїтів.

    З установою нового суспільства Павло III проголосив і його основну місію. Католицька церква всіма силами намагалася повернути собі занепалу могутність, яка опинилася під питанням з початком 1517 року епохи Реформації. Саме тоді Мартін Лютер оголосив свої «95 тез», які викривають католицтво в неправомірності її дій, - зокрема, розповідають про зловживання священнослужителів, в тому числі, продажем індульгенцій. Послання Лютера здобуло чимало прихильників, які відмовлялись від католицтва, адже сама інквізиція, яка наводила страх, спалюючи людей живцем, щоб люди під тим острахом і не думали не тільки щось робити, але й боялися говорити ось те, що підриває авторитет папи римського. Тому папа Павло III побачив у новому ордені союзників в справі збереження католицької церкви, а головною метою оголосив «повернути заблудлі маси в лоно церкви».

    Єзуїти почали з великої місіонерської діяльності, поширюючи славу про свої добрі справи. Як тільки позитивна репутація була напрацьована, орден переходив до основної роботи підкорити собі королів і феодалів, використовуючи їх, щоб установити одну віру католицьку в країнах ліквідувавши інші.

    На початку місії, при проникненні в певну місцевість, єзуїти використовують місіонерські способи поширення католицької віри; благодійність, допомога бідним і хворим, все це робиться не як наслідування Христа як вони про це свідчать, а для здобуття довіри громадян, щоб вони потім щедро і охоче жертвували їм.
    Єзуїти виконували обов'язки католицького духовенства, керували книжковою цензурою, становили перелік заборонених книг. Єзуїти замінили інквізиторів, католицька церква довіряла їм семінарії, друкарні, місця духівників і спостерігачів за поведінкою духовенства.
    Орден в будь-якій місцевості повинен був мати відданого лікаря, який дбав би про те, щоб саме єзуїтських священиків запрошувати до багатих хворих або помираючих.
    Орден був прихильником монархії. «Таємні настанови» наказували впливати на королів за допомогою духівників, щоб заохочувати плани королів (в тому числі військові), потурати звичкам і захопленням, вселяти потрібні ідеї, хвалити орден, вчили використовувати владних осіб для придушення повстань. Члени ордена мали вплив на королів Речі Посполитої. Особливих успіхів досягли єзуїти у впливі на Сигізмунда III (1587-1632 рр.). Король завжди допомагав ордену в складних ситуаціях. Саме при ньому було прийнято Брестську унію 1596 року, підготовки та затвердження якої орден взяв активну участь.

    Король неодноразово використовував єзуїтів як шпигунів і спостерігачів, наприклад, за діяльністю Петра Сагайдачного та Іова Борецького. Наприклад, єзуїт Я. Оборніцкий стежив за рухом козаків в 1620 році з Фастівського Колегіуму і писав Сигізмунду звідти по ходу справи. Єзуїти допомагали Сигізмунду III поширювати польську мову і культуру, тому, що полонізація служила засобом поневолення іновірців і введенню католицтва.
    Особливо орден піклується про кар’єру своїх членів, використовуючи інтриги вони звільняли з посад осіб, які їх не підтримували. Так, після смерті (в 1597 році) полоцького воєводи Миколи Дорогостайського, кальвініста (напрямок протестантизму) і відкритого противника єзуїтів, його син Христофор, не отримав цю посаду, як було прийнято, у спадок. Новим воєводою став ставленик єзуїтів - Андрій Сапега.
    Час від часу виникали скандали в різних державах, де викривали тайні справи ордена та через підкуп і вплив своїх прихильників вони продовжували своє існування. Так, в 1606 році на Польському сеймі були представлені артикули, в яких єзуїтів звинувачували у втручанні в світські справи, вплив на владу. Зокрема, звучало прохання до короля віддалити від двору А.Боболю, як відданого слугу єзуїтів. Сейм 1607 року дозволив читання цих артикулів, але не прийняв їх. Більш того, було вирішено відновити деякі права ордена, надати право надзвичайно недоторканності для його майна.

    XVI століття ознаменоване Реформацією в Європі.

    Насіння Реформації були посіяні завдяки масовому поширенню перекладів Біблії на національні мови. Жителі Європи, читаючи Біблію, бачили явні протиріччя між істиною Святого Письма і діями католицизму і не хотіли миритися з цим.
    Так з'явилися перші плоди Реформації в Європі: німецькі лютерани, англійські пуритани, шотландські ковенантери і французькі гугеноти, вони підривали довіру до католицької віри і їхнього престолу папи римського. Розділення в суспільстві через віру, підривало не тільки авторитет папи, алей в слід за цим до правлячих королів, які в боротьбі за свій престол боялись втратити свою владу, і вслід виникали масові вбивства і війни.
    Масштабні інтриги розвели єзуїти в Англії. Дочка короля Генріха VII (колишнього затятим противником католицизму) і його другої дружини Анни Болейн Єлизавета, що зійшла на престол в 1558 році, мало цікавилася питаннями релігії. Єзуїти, які хотіли подальшої роботи над зміцненням позицій церкви а Анлії, і активного знищення конкурентів, почали боротьбу за вплив на королівський престол. Папа Павло IV оголосив шлюб Генріха і Анни поза законом, і, як наслідок, - незаконним присутність на троні їх дочки Єлизавети. У 1581 році в єзуїтських школах в Реймсі і Дуе починала зріти змова проти королеви Єлизавети, вона дізналась про це і змовників стратила.
    Була ще не одна спроба її повалення, мета виправдовує будь-які засоби, тому, зрозуміло, королеву повинні були вбити. За допомогою тонких психологічних маніпуляцій отці-єзуїти вселили молодому англійцеві Ентоні Бабінгтон почуття закоханості в правнучку Генріха VII королеву Шотландії Марію Стюарт. Марія претендувала на англійський престол, що було дуже на руку ордену: підтримати конкурентку і прибрати ненависну Єлизавету. Наївний Бабінгтон добре підходив для цієї ролі. Але ця змова також була розкрита. Він сам, його соратники, а пізніше і його заочна кохана Марія Стюарт були страчені. Головні тіньові організатори, діючи чужими руками, знову вийшли сухими з води.

    Однією жертв мало не став німецький імператор, вихованець єзуїтів Леопольд I, який вступив на престол в 1657 році і став правителем в Австрії, Угорщини і Богемії, а в наступному році - і Римської імперії. Брати ордена зажадали, щоб імператор звернув Угорщину, де на той час панував протестантизм, в католицтво. Відмовившись порушити релігійну свободу, Леопольд I ледь не підписав собі смертний вирок.
    У 1670 році імператор захворів на якусь дивну хворобу, і жоден придворний лікар не міг його вилікувати. І тільки проїжджий лікар, запрошений, практично, до смертної одру правителя звернув увагу на неприродне, зайве червоне полум'я з білим випаровуванням, яким палахкотіли численні свічки в покоях. Кожна з них, як виявилося, була просякнута отрутою і повільно, але вірно, вбивала Леопольда.

    Брати ордена, однак, не злякавшись викриття, привітали імператора з дивним порятунком і поклали всю провину за замах на інших. Зрозумів все лицемірство найближчого оточення, Леопольд I, боячись за власне життя, змушений був прийняти умови і скасувати релігійну свободу в Угорщині.
    Застосовувані орденом прийоми мали особливості в залежності від конфесії, на яку вони були спрямовані. Якщо на початку орден працював проти протестантів, то, в подальшому, зосередився на роботі з православними, оскільки домігся послаблення впливу протестантів в Європі.
    Орден єзуїтів вважав православних заблудлими, бо їх повели по невірному шляху. Православні мали тверду основу своєї її віри, вона закріплювалась історичною і культурною традицією. Тому орденом до православних були застосовані особливості методи, перш за все, це особливість проявилася у виданні полемічної літератури, за допомогою якої єзуїти вселяли освічених верств суспільства ідеї, вигідні ордену та Папі Римському. Наприклад, ідею унії. У книзі П.Скарги «Про єдність церкви божої» обґрунтовується теза про те, що Русь (по автору - землі українців і білорусів) тільки через необізнаність йдуть за «греками».
    В 1599 році у Вільно був з’їзд православних і лютеран де вони зобов’язалися чинити опір єзуїтам і польському уряду, коли вони будуть примушувати переходити православних в унію або протестантів в католицтво. Єзуїти використовуючи свої методи і вплив зруйнували цей союз.
    Важливим для ордена було залучення до католицтва великих земельних землевласників, тому що саме на їх фінансової потужності базувалося вплив на населення. Головним в досягненні цієї мети було залучення до католицтва сімей Юрія Слуцького і Костянтина-Василя Острозького.
    Дієвість роботи єзуїтської методики доводиться тим, що результатом її були прихильники ордена і лояльні до католицької церкви представники вищих верств суспільства. Орден надавав великого значення впливу на жінок. У «Таємних настановах» пропонувалося вселяти жінкам любов до ордену. Орден цікавився багатими вдовами. Вдовам вселяли переконання не одружуватись вдруге, щоб не ризикувати лояльністю жінки і не втратити великі пожертвування. Єзуїти впливали на Анну Костко (вдову Олександра Острозького), яка після смерті чоловіка виганяла православних священиків, садила в тюрму не згідних прийняти католицтво. Єзуїт Б.Гербест привернув до католицтва Е.Мелецкую, яка допомогла звернути до католицької церкви свого чоловіка-кальвініста Миколу Мелецького, подільського воєводу. У той час як П.Скаргу, який звернувся до воєводи безпосередньо, ледь не скинули з моста. Отже, орден починав роботу із залучення до католицтва сім'ї з жіночої половини.

    Довірливість жінок і легковажність давали можливість проникнути в зради і сімейні тайни, через які вони самі і їх чоловіки попадали в єзуїтську павутину. В цій павутині люди робилися рабами, боячись оголоси вони виконували все, що їм радили духовники – єзуїти.
    Донька Олександра Острозького і Анни Костко - Анна-Алоїза перевершила свою матір і всіх інших жінок в підпорядкуванні єзуїтам. Анна-Алоїза Церкву Святої Трійці в Острозі і лікарню передала ордену. Про величезний вплив на Анну-Алоїзу говорять розміри пожертвувань єзуїтам: крім нерухомого майна (палаців, сіл, фільварків та т. д.) - 30000 злотих в 1624 році, а в 1630 г. - ще кілька сіл.

    Анна-Алоїза Ходкевич-Острозька (1600-1654) - українка, натхненна єзуїтами, здійснювала гоніння на православ'я, жорстоко розправлялася з острозькими міщанами і стала, за висловом літописця, «гнобителькою». Передала греко-католикам православну церкву в Турові. Перепоховала останки свого батька - князя Олександра Васильовича Острозького, який помер в православ'ї, перехрестивши їх за латинським обрядом.
    Не варто думати, що орден єзуїтів - це давня історія, яка закінчилася з закінченням епохи Реформації. Документи XX століття дають чимало свідчень, що представники ордена активно брали участь у політичному житті Європи. Так, в 1922-1924 роках Беніто Муссоліні в Італії не зміг би обійтися без підтримки єзуїтів та католицької церкви. Явна підтримка Ватикану і регулярні пропагандистські публікації в єзуїтських виданнях дозволили йому набрати необхідну політичну вагу, обійти італійську народну партію і прийти до влади.
    Папа Римський Пій XI підтримав Муссоліні який йшов назустріч церкви, повернув до шкіл релігійне виховання, а в армію - військових священиків. Ватикан відмовився від моральних принципів на догоду фашизму, щоб підтримати католицьку церкву. Муссоліні цитував папу Пія: «У системі фашистського вчення, що робить акцент на принципи порядку, авторитету і дисципліни, я не бачу нічого, що могло б суперечити католицьким вченням».
    Також цей орден працює і на Україні веде далі свою роботу по впровадженню католицької ідеї верховенства папа над всіма людьми. Про це свідчать недавні події коли папа римський Франциск - єзуїт, як він сам про себе свідчив про належність до цього ордену, викликав до себе посла України в Ватикані по поводу захисту московської церкви:

    «Ватикан стурбований можливістю прийняття 4128 і 4511. Викликали нашого посла України при Ватикані. Ватикан повністю солідарний з позицією, висловленою римсько-католицьким єпископом Станіславом Широкорадюк на цю тему», з посиланням на клірика Української православної церкви протоієрея Миколи Данилевича, який написав про це на своїй сторінці він Facebook.
    18 травня Верховна Рада України відклала розгляд резонансних церковних законів, згідно з якими церква фактично відходить під управління держави, а церкву московського патріархату можуть заборонити. 19 травня 2017 р.

    Унія Ватикану і Москви була підписана папою римським Франциском і російським патріархом Кирилом 12 лютого 2016 року в Гавані (Куба).

    В ній зокрема говориться: «28…Католики і православні покликані братерські співпрацювати…».
    «Римсько-католицька і Російська православна церкви можуть створити спільну комісію для вирішення проблем, пов'язаних з унією - Української греко-католицькою церквою (УГКЦ)».
    Про це заявив голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ митрополит Волоколамський Іларіон, який є головним організатором зустрічі Папи Римського і Патріарха Кирила з православної сторони, повідомляє РІА Новини.

    Своє ставлення до єретиків Православна Церква висловила в канонах або церковних законах, згідно з якими не можна православним молитися з єретиками:
    «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий має бути відлучений». (Правило 10-е Святих Апостолів).
    З історії Православної Церкви були випадки коли православні митрополити які зрадили православних і вступили в змову з католиками помирали прямо при зустрічі з папою.
    10 серпня 1978 р всупереч найсуворішому забороні Святих Апостолів митрополит Никодим відслужив панахиду на гробі Папи Римського Павла VI. 12 серпня так само всупереч канонам він брав участь в його відспівуванні. А 5 вересня в Ватикані він раптово помер на прийомі у Папи Івана Павла I. Збулося пророцтво блаженної Пелагії Рязанської, яка напророкувала екуменісту страшну і ганебну смерть: «Як собака здохнеш біля ніг свого папи». Уже після смерті Ротова «Радіо Ватикану» оголосило, що він був таємним католицьким кардиналом.

    Теорія виправдання
    Головні успіхи ордена єзуїтів в їх боротьбі проти протестантизму були пов'язані з їх діяльністю в якості духівників-сповідників впливових представників світської влади. Без цього нечисленне і маленьке суспільство ніколи б не змогло здійснювати такого впливу. Керуючись принципом «чия влада, того і віра», вони поставили перед собою завдання завоювати повну довіру вищих класів, проникнути в королівські і князівські двори і зайняти там місце радників, проводячи і відстоюючи за допомогою дипломатії і інтриг інтереси папства.
    Сповідь була найсильнішим засобом впливу, тому заволодіти заповітним місцем духівника було головним в єзуїтській стратегії, і інші священики і монахи звідси витіснялися. Нововведенням єзуїтів стало тут введення так званої милостивої сповіді. Для залучення і встановлення контролю за совістю упокореного вони проявляли крайню поблажливість до гріхів, придбавши славу поступливих духівників. Єзуїтський богослов Суарес в зв'язку з цим повчав: «Якщо духівник наклав важку епідемію і, незважаючи на прохання розкаяного, не захоче змінити її, останній має право піти без відпущення і підшукати собі більш поблажливого духівника».
    Це вчення було сприятливим для багатьох людей адже без особливих докорів совісті в них оправдовувались неправомірні дії, прощення гріхів і досягнення (оманливої) святості. Повіривши в цей оман на протязі довгого часу через свого духовника людина починала вірити в те, що через свої пожертвування і вірність єзуїтському духовнику їй відкриті ворота царства божого. Тому раді своєї святості, наставлені своїми духовниками, вони ревно захищали престол і честь папи римського і проявляли неабияку жорстокість до тих, які посягали на це. Таким чином, єзуїти досягали своїх успіхів в боротьбі з своїми ворогами як лютеранами так і православними.

    Застосувавши схоластичний метод доказів, вони створили положення що не всякий гріх можна було розглядати як злочин, тобто визнати морально-неосудним. Це була так звана «теорія виправдання», відповідно до якої будь-яка дія може бути оправдана. Єзуїти запропонували ретельно розроблену теорію правдоподібності або пробабілізма (від лат. Probabilis - ймовірний, правдоподібний).
    В кінцевому своєму результаті пробабілізм скасовував всякий внутрішній голос совісті і веління моральності, замінюючи їх судженнями визнаних авторитетів, в якості яких виступали єзуїтські богослови. Моральні принципи християнства не тільки перестали бути для них керівною нормою, але вони самі їх і творили, виходячи з прийнятих серед них традицій і звичаїв. Єзуїти називали свою систему морального богослов'я пристосувальною теологією, тобто пристосованим до поглядів і звичаїв людей певного часу і місця.
    Мораліст Альфонс Ліґорі, автор 8 томів «Морального богослов'я», не був єзуїтом, але в канонізації якого орден вбачав прикладом свого вчення, стверджував наступне. Якщо великосвітський чоловік спокусив дівчину з небагатої сім'ї, він не вчинив гріх і не зобов'язаний на ній одружитися, тому що вона сама винна в тому що повірила обіцянці одружитися.

    Найчастіший гріх є перелюб, і щоб виправдати його в угоду міщан і не позбавитись благодійників був створений компроміс. Ліґорі пише: «Хто насолоджується злочинним зв'язком із заміжньою жінкою, але не як із заміжньою, а просто як з красунею, той грішить не перелюбством, а простим блудом» (а його спокутувати зовсім легко). А єзуїт Мілле пише: «Хто зґвалтував або спокусив дівчину, не зобов'язаний відшкодовувати їй шкоди, якщо він залишився таємним».
    Мета виправдовує засоби, стало одним з головних керівних принципів єзуїтів. Для виправдання гріхів і виключення навіть необхідність покаяння єзуїти вдавалися до так званої «уявного застереження» (reservation mentalis) або «очисного застереження». Наприклад, не можна бажати гріховного і не можна говорити «з яким би задоволенням я вбив би цю людину», але якщо до цих слів додати хоча б подумки «якби Бог це дозволив» або «якби це не було грішно», то гріха в цьому немає. В іншому випадку на питання, запропоноване вбивці, він чи вбив такого-то? - скоїв вбивство може сміливо відповідати: ні, маючи на увазі про себе, що він не зазіхав на життя убитого ним чоловіка «до його народження». Якщо чоловік запитає перелюбницю, чи не порушила вона шлюбу, вона сміливо може сказати: «Не порушила», тому що шлюб продовжує ще існувати. А якщо чоловік все ще продовжує підозрювати, вона може заспокоїти його, заявивши: «Я не зробила перелюбства», думаючи при цьому: «перелюб, в якому я повинна була б тобі зізнатися».
    Таким чином, саме в системі моралі єзуїтів, які виховали цілі покоління представників європейської католицької (і не тільки - згадаємо просвітителів) еліти, можна знайти витоки тієї «подвійної моралі», яка стала одним з ключових принципів західної дипломатії і зручною зброєю відстоювання інтересів західних правлячих кіл в світовій політиці.

    Тому час від часу ми отримуємо шокуючі повідомлення, такі як папа римський заявив що пекло не існує, воно існує тільки в людській уяві. Що сексуальні меншини потребують поваги і неможна осуджувати їх, при цьому замовчуються і приховуються і інші злочини, а деколи і оправдовуються зґвалтування дітей, посилаючись на те що Бог любить грішників.
    Бог любить всіх людей і всі люди згрішили в малій чи великій значимості, але Бог є суддя, а Ісус Христос є Спасителем, щоб навернути грішників на праведне життя щоб спасти їх. Він опустився на Землю, щоб не оправдувати грішників, а щоб викрити їх, які люди через своє самовиправдання продовжують їх робити. Од-же «Спаситель» - Ім’я попереджує про небезпеку і що людство потребує спасіння. А коли створюють теорію виправдання, вона послаблює позицію самої ідеї християнства про спасіння, ставитись до Святого Письма не упорядковано а з припущеннями, тому без особливих докорів католицька церква змінює текст Біблії, міняючи Заповіді Божі, відмінивши другу і сьому заповідь.
    Багато книг написано про єзуїтів, в яких описується шахрайські дії цього ордену гаслом якого було «Мета визначає засоби»; інтриги, шпигунство, вбивства, шантаж, політичні ігри, маніпулювання, все це робилось щоб зберегти владу папи римського над людьми. Хоч орден є таємним, закритим товариством, але своїми великими скандалами став відомий багатьом людям. Та коли суспільство гониться за збагаченням і світськими утіхами, хоче поєднати небесне і земне, цей орден буде ще довго вводити в оману обдурених людей.
    Ми не можемо судити єзуїтів за ці чи інші вчинки, бо кожен з нас міг бути обманутим, або робив щось незаконне і неправедне, але судячи гріх і неправедні дії, нам треба остерігатись тих гріхів, щоб самому не впасти в оману і остерегти інших. Не довіряти тим, хто сам живе оманою і спокушує інших. І ті, хто називає себе православними, в сучасні часи, можуть жити по єзуїтські, повіривши в неправдиву святість потім людині важко зректись від неї.
    Під впливом єзуїтського впливу людина допускає в своє серце ідолів, теорії і повчання, через які вона не може прийняти істину, бо осліплена оманою вона через неї, через її окуляри, не може побачити її. Так і Святому письмі записано:

    «Якщо хто з дому Ізраїлевого впустить ідолів своїх у серце своє і поставить спокусу нечестя свого перед лицем своїм, і прийде до пророка, – то Я, Господь, чи можу, при безлічі ідолів його, дати йому відповідь?». (Єзекиїля 14/4).

    Неправдивими діями і виправдовуючи себе ми віддаляємось від Бога, тому судити себе треба більш за все, за свої думки, бажання мати, мати і мати, те чи інше добро і забувати про Страшний Суд і Царство Боже. Нехай врозумить нас Господь і проявить нам милосердя, відкриваючи нам наші гріхи, викриваючи їх так, щоб нам було соромно і ми розкаялись і виправили свої пристрасті. Амінь!

    ТАЄМНІ ПОВЧАННЯ ДЛЯ КЕРІВНИЦТВА В ТОВАРИСТВІ ІСУСА
    (MONITA PRIVATA SOCIETATIS JESU)
    Переклад Ю.Ф. Самаріна з латині


    (скорочено)

    Керівники зобов'язані ретельно зберігати у себе ці особливі інструкції і повідомляти їх тільки деяким обраним посвяченим.

    У якому вигляді має Суспільство виставляти себе на новому місці?

    Для того щоб розташувати і залучити до товариства жителів місцевості, недавно зайнятої: «дбати про порятунок ближнього не менше ніж про свій власний». Для цього слід виконувати найскромніші служби: відвідувати лежачих прочан в будинках, що сидять на гноїщі, відправлятися навіть у віддалені місця для прийняття чиєї б то не було сповіді, збирати і роздавати милостиню бідним, але на виду інших, щоб вони робилися потім щедрішими, навчені нашими вчинками. Не виконуючі хоча б в одного цього питання повинні бути виключені з нашого товариства.

    Як треба чинити, щоб привернути до себе душевну довіру государя і наставників?

    До цього має додаватися найбільше старання. Досвід навчає, що духовники входять в довіру до государів, коли вони не засуджують явно їх негожі вчинки, але намагаються пояснити їх в сприятливих для них рації. Це особливо стосується у випадків укладення шлюбів государем з особами їм рідними; подібні шлюби мають великі труднощі через неприхильність до них громадської думки. Тому, коли государі спрямовуються бажанням до таких і подібних цілей, то слід живити в них надію на досягнення бажаного. Нехай викладають їм доводи, що можуть посилити їх бажання, наприклад такі, що цей шлюб може послужити до найтіснішого зближення з Богом, на превелике прославляння Його. Рівномірно, якщо государ замишляє зробити щось, не всім урядовим особам однаково приємне (напр. почати війну), то в такому випадку треба заохочувати його бажання і підтримувати в ньому твердість духу; а найважливішим сановникам в державі вселяти і пояснювати, що слід коритися волі государя. Але при цьому не треба вдаватися в подробиці, щоб не наразити себе на відповідальність. Якщо б стали від нас вимагати цього (тобто обговорення подробиць), то посилатися на загальні правила, що забороняють нам це.
    Для здобуття розташування государів корисно також приймати доручення у справах для них приємним; викликати прихильність до себе подаруночками осіб, близьких з государем, щоб вони в точності повідомляли нашим, які звички і характер їх государя, якими предметами він тішиться і яким способом можна йому догоджати, не порушуючи, зрозуміло, законів правди і совісті, і таким чином вкрадатися при кожній нагоді в душу государів і сановників… Таким чином, ми залучимо до себе за допомогою жінок особи, які без того були б нам чужі. Навчили ж цього досвіду, проведені за допомогою Австрійського будинку, в державах польською, французькою та інших герцогствах і областях.
    А для того, щоб через мінливість жінок не позбутися їх розташування, має строго вселяти їм любов до нашого суспільства, як через наших, таки за посередництвом тих з них служниць, які віддані нашим, дружбу яких треба зберігати різними послугами і подаруночки. Таким чином, вони будуть відкривати нашим найзаповітніші таємниці своєї пані і все те, що нашим знадобилося б знати.
    При неприхильності з боку кого-небудь з сановників до нас слід вживати заходів. Так напр. якщо у монарха, відданого нам, знаходиться на службі якась важлива особа, неприхильна до нас, то треба обіцяти йому, що ми для нього виклопочемо різні знаки монаршої милості і пошани. Потім треба клопотати про те, щоб государі і важливі панове, а так само і прелати, до такої міри віддалися Суспільству, щоб були готовими діяти заради нього, навіть проти близьких і дорогих собі осіб, і ні в якому разі не чинили б допомоги особам, виключених з Товариства. Нехай загрожують сановникам позбавленням почестей, і коли вони будуть оббрехані, то доручати нашим прислужникам зустрічати їх глузливими віршами, при вході в те місце, де проводитиметься буде над ними суд.

    Що повинні для нас робити панове, які, хоча і не мають коштів, однак користуються владою в державі і можуть в інших відносинах сприяти нам?

    Якщо це особи світські, то треба користуватися їх розташуванням для сприяння наших супротивників, поблажливістю їх в справах судових, впливом їх і владою для купівлі полів, будинків, садів і пустирів, для побудови приміщень для нашого Товариства; переважно ж в тих містах, які не бажають мати нас у себе. Тих же самих осіб треба розташовувати до того, щоб вони заспокоювали, а в разі навіть і придушували буйство людей нижчого розряду без нашого сприяння.
    Вимоги від духовних (єпископів, архієпископів та інших), внаслідок відмінності народностей, повинні узгоджуватися з обставинами. У деяких країнах треба піклуватися про те, щоб наші користувалися повагою з боку прелатів і підвідомчого їм парафіяльного духовенства, і щоб вони не перешкоджали нам виправляти треби. В інших же країнах треба вимагати більшого, бо в Німеччині і Польщі влада єпископів дуже велика, і вони без великих труднощів, за згодою государя, можуть передавати нам монастирі, парафії та інші різними способами засновані церкви, вступивши, звичайно, в деякі змагання зі світськими священиками. Того ж самого ми можемо домагатися в таких місцях, де єретики і схизматики перемішані з католиками. Єпископам ж слід пояснювати, що вони через це принесуть велику користь, так як від світського духовенства і ченців, крім знання служби, нічого очікувати не можна. Треба хвалити їх релігійну ревність і запевняти, що назавжди збережеться пам'ять про їхні дії.

    Що слід вселяти проповідникам і духівників государів і поважних осіб?

    Для цього часто вселяти государям, що роздача почестей і відзнак в державі повинна бути заснована на справедливості, і що порушення її завдає тим образу самому Богу; самим же нам повинно відмовлятися приймати будь-яку участь в адміністрації і стверджувати притому, що ми все це говоримо неохоче, а тільки з обов'язку свого звання. Коли ж государі засвоять все це, нехай пояснять їм тоді, якими саме якостями повинні відрізнятися ті особи, яких слід закликати до державних посад. Особи, що можуть бути рекомендованими, повинні обиратися з середовища прихильників нашого Товариства або з тих, яких потрібно висунути для користі Товариства; але вказівки на них государю не повинна брати на себе, а надати цей обов'язок особам, близьким як до Товариства, так і до государя. Для цього духівники і проповідники (государя) повинні мати відомості від наших, які в якому місці знаходяться люди, які їхні якості, влада, багатство і щедрість до нас; список їхніх імен вони повинні мати при собі і при слушній нагоді нагадувати про них государю з похвалою, щоб він, коли на то з'явиться випадок, швидше закликав тих, про яких колись чув похвали від своїх духівників і проповідників. Та не забувають духівники і проповідники государів, що з ними треба звертатися ласкаво і ні в якому разі не налягати на них в проповідях, ні в інтимних бесідах. Цукерки, різні напої приймати помірно, тільки для свого вжитку, і задовольнятися малим вмістом. Перебуваючи в палаці, сідати на найскромніші місця, але (в той же час) обережно вселяти своїм государям, щоб вони ні на волосину не ухилялися від порад своїх духовних отців.
    Має дбати про те, щоб якомога швидше повідомляти про смерть державних сановників; при заміщенні ж їх діяти обдумано, щоб не піддатися підозрою у втручанні в зовнішні справи і не брати на себе клопотань у Государя за своїх друзів, але доручати цю справу іншим.

    Що робити з монахами, які, змагаючись з нами у багатьох заняттях, значно нам цим шкодять?

    На нас лежить обов'язок ревно служити на користь людського роду. По цьому має вселяти думку людям, що наш Орден укладає в себе всі досконалості інших чернечих орденів і що навіть в тому, що становить спеціальність кожного ордена порізно, наше Товариство має першість за своїм значенням для церкви Божої.
    З особливим же завзяттям має діяти проти тих ченців, які задумали б влаштовувати школи для виховання юнаків у місцях, де цим наше Товариство вже займається з гідністю і користю. Слід пояснювати государям, що подібні люди завдають тільки один розлад в державі, світським ж професорам вказувати на те, що ці монахи більш зашкодять їм, ніж ми. Тим часом в цей час наші повинні намагатися всіма силами посувати вперед заняття і влаштовувати публічні випробування, для того щоб викликати похвалу від сторонніх осіб.

    Про те, як прив'язувати до Товариства багатих вдів?
    Для цієї справи має вибрати отців, вже літніх років, але зі свіжим кольором обличчя, і змушувати наших якомога частіше відвідувати вдів. Якщо ж яка з них надасть прихильність Суспільству нашому, тоТовариству, зі свого боку, слід пропонувати їй свої послуги. Якщо вона буде приймати їх і почне відвідувати наші церкви, то дати їй такого духівника, який добре управляв би нею і затвердив би її в намірі дотримуватися своє вдівство, викладаючи їй все гідності одного, за допомогою яких вона може досягти високої досконалості. Щоб справа успішніше йшла, треба переконувати її зменшити число своїх служниць, самим же набирати її домашній штат, і наказати керуючому її маєтком все те, що стосується до управління будинком, взявши до уваги всі умови місця і особи. Перш за все духівник повинен досягти того, щоб вдова слухалася його порад і слідувала його наказам, приймаючи їх за основу свого майбутнього духовного блага. Пропонувати їй часте прийняття Св. Таїн, відвідування служби. Два або три рази на тиждень повинні відбуватися умовляння про благо вдівства, про шкоду другого шлюбу, і про ті небезпеки і нових тягарі, які воно тягне за собою. У розмові жартома згадувати про тих благородних осіб, з якими згадана вдова не проти була б вступити в шлюб; але разом з тим, розповіддю про їхні звичаї і пороках, доводити вдову до того, щоб вона зовсім відмовилася від самої думки про шлюб з ним. Потім, коли вдова настільки зріднитися з думкою про вдівство, то перш за все пропонувати їй вимовити чернечу обітницю, для того щоб, одного разу вимовивши обітницю цнотливості, вона тим самим закрила б собі всілякий доступ до другого шлюбу; в той же час треба всіляко переконувати її, щоб вона відіслала зі свого будинку юнаків, які не помірних в жартах, щоб приймала якомога менше гостей і щоб пригощала їх якомога гірше. Керуючий маєтком, скарбники та інші службовці повинні бути взяті або за нашим бажанням, або повинні від нас цілком залежати. Досягнувши такого результату, потроху слід викликати вдову на здійснення добрих справ, але з тим щоб вона здійснювала їх за вказівкою свого духовного батька.

    Про засоби зберігати вдів у вдівстві і про управлінні їх доходами.

    Що стосується до управління доходами, які мають вдови, то треба їм пропонувати як зразок то похвальний досконалий стан святих мужів, коли вони, забуваючи друзів, роздавали своє майно бідним заради Ісуса Христа; наводити приклади вдів, які, діючи таким чином, незабаром потрапили під святі. Тому, коли вдови віддають себе в наші руки, з готовністю підкорятися управління отцям духовним, то треба строго їм вселяти, що їх дії матимуть велике значення перед Господом, якщо вони не будуть роздавати милостині без відома духівника, навіть ченцям, які не записавши тих, кому зважилися подати милостиню; представлятимуть цей список духівникові, який має право викреслити з нього або додати кого хоче.
    Так остерігаються духівники давати іншим монахам можливість частого доступу до вдовам, щоб вони за собою не захопили жінок. Щоб вдів не підштовхнули до другого шлюбу надлишком багатств, духівники повинні пропонувати їм і навіть переконувати, щоб вони використовували свої гроші на пристрій риз і церковних прикрас, які після смерті вдів можуть служити для наших храмів. Слід викладати перед вдовами недоліки наших храмів і незакінчених споруди колегії і спонукати їх робити витрати на предмети, що можуть навіки прославити їх, які храми, судини і будівлі; такі ж треба навмисно швидше закладати, щоб вони мали, на чому вкладати свої пожертви. Те ж саме треба робити і з благодійними особами і государями, щоб спонукати їх побудувати для нас якісь чудові будівлі.

    Якщо подарунки складаються з каменів і якщо дають їх вдови до трун наших Римських святих, то треба переконувати, що ці речі зберігаються недоторканними навіки, і доводити це прикладами пожертвувань, зроблених у попередні часи іншими жінками. Слід теж пояснити їм, що цим способом вони досягнуть вищої досконалості, так як, відрікаючись від прихильності до земних предметів, вони тим самим віддають їх у володіння самого Господа Ісуса, в особі слуг Його власного Товариства.
    Однак треба більш помірковано брати від вдів, які готують своїх синів і дочок до світського життя.

    Вдова ж повинна на якийсь час обмежувати сина навіть в необхідному. Якщо ж вони підуть в інші області, науки заради, то нехай мати не балує їх там в грошовому відношенні, щоб, втомлені сумом на чужій стороні, вони серйозно подумали про вступ в Орден.

    Кого з членів Товариства слід зберігати і заохочувати?
    Між ними перше місце займають ті діячі, які жертвують Товариству не тільки духовні, але і тимчасові блага, такі напр. духівники багатих вдів. Коли такі досягнутий старезної старості, слід їх від вдів видаляти і підставляти інших, свіжих силами і молодістю.

    Про піклування до багатств.

    Щоб позбутися від докору в надмірній любові до багатств, корисно буде не приймати дрібні подаяння за звичайні треби, виконувані нами; не давати місць для поховання в наших храмах; різко поводитися з вдовами, які виснажили свій маєток пожертвами для нас; так само треба поступати і з тими з наших членів, які вже зробили зречення в нашу користь. У разі ж виключення їх не слід нічого їм повертати, або принаймні вирахувати з них велику суму за витрати, зроблені для них Товариством.

    (Таємні повчання товариства Ісуса)

  3. Православний календар


    На Першому Вселенському Соборі було встановлено канонічне правило, згідно з яким Православний Великдень ніколи не повинен збігатися з іудейською Пасхою. Тоді ж був складений Символ Віри і визначено порядок святкування Великодня.

    В XVI столітті, в 1572 році, папа Григорій XIII організував спеціальну комісію. Вона працювала десять років і була проведена реформа календаря і створений так званий григоріанський календар.

    Вчені того часу, перш за все, італійські, вирахували, що похибки, які дає класичний юліанський рік, приведуть до того, що через кілька тисяч років Великдень виявиться не навесні, а влітку. А ще через кілька десятків тисяч років він відбудеться восени, і тим самим будуть порушені якісь принципи. Комісія, яка після досить тривалих суперечок прийшла до висновку, що потрібно проводити реформу саме пасхалії, і заради реформи Пасхалії був реформований юліанський календар. У нього були введені поправки, які роблять рік трохи коротшим.

    В слід за цим в Константинополі при патріархові Єремії II в 1583 році зібрався Православний Собор який зазначив: «Хто не дотримується звичаїв Церкви, як наказали сім Святих Вселенських Соборів про Святий Великодень і місяцеслів, хто з безбожними астрономами протидіє визначенням Святих Соборів і хоче їх змінити і послабити. Тим нехай буде прокляття, буде відлучений від Церкви Христової. Ви ж, православні і благочестиві християни перебувайте в тому, в чому навчилися, в чому народилися і виховалися, і коли виникне необхідність - і саму кров вашу пролийте, щоб зберегти Святих Отці віру і сповідування».

    Постанови Собору, що відбувся в 1583 році в Константинополі, ніким ніколи не були скасовані, і під страшні його погрози і анафеми підпадають всі, хто бажає визнавати григоріанський календар.


    «Ніхто в Церкві - ні патріарх, ні священик, ні мирянин не повинен вводити що-небудь нове, таке, що суперечить Святому Письму Старого і Нового Завітів і Переданню писаному і неписаному». Преподобний Серафим Саровський.


    Довіра це означає - вірити, якщо ми будемо вірити католикам, які часто вводять до християнського життя нові помилкові зміни і вчення, змінюють навіть Закон Божий, то ми відповідно втратимо довіру до своєї Церкви. Чого домагається Римська Церква, щоб православні визнали верховенство над ними Папа Римського і визнати його, як намісника Бога на землі, і який згідно з догматом Католицької Церкви являється вчителем всіх християн:

    «Папа може змінити божественні закони, так як він наділений не людською, а божественною силою». Католицька енциклопедія за 1913 рік (Т. 6. стр. 48).

    На Першому Ватиканському (католицькому) соборі, що проходив в Римі в 1869 - 1870 роках, був прийнятий догмат про непогрішимість Папи римського і про те, що його авторитет стоїть вище Слова Божого - Біблії. Це було підтверджено Другим Ватиканським собором (1962 - 1965 рр.).

    В католицькому катехизмі написано: «Папа Римський є найпершим єпископом усього світу; він є намісником Христа на Землі; він керує усією Христовою Церквою; він є отцем усього світу; він є пастирем усіх християн; понад Ним, понад папою римським, немає в усьому світі нікого першого між людьми, нікого старшого».

    Тому римська Церква без вагань змінює і Заповіді Божі. Друга заповідь, яка говорить: «Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм». (Вихід 20, 4-6), змінена на: «Не взивай марно Імені Господа Бога твого.». - Католицький катехизм.

    Заповіді спрощені і переставлені, деякі перекручені, а десята заповідь розділена на дві, щоб зберегти загальне число заповідей.

    Ось текст зі Святого Письма:

    1 Господь, Бог твій, Який вивів тебе з землі Єгипетської, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм.
    2 Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, що карає дітей за провину батьків до третього і четвертого роду тих, які ненавидять Мене, і творить милість до тисячі родів тим, що люблять Мене і дотримуються заповідей Моїх.
    3 Не вимовляй імені Господа, Бога твого, марно, тому що Господь не залишить без покарання того, хто промовляє ім’я Його марно.
    4 Пам’ятай день суботній, щоб святити його; шість днів працюй і виконуй [у них] усякі справи твої, а день сьомий – субота Господу, Богу твоєму: не роби в цей день ніякої справи ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні рабиня твоя, ні [віл твій, ні осел твій, ні всяка] худоба твоя, ні прибулець, який в оселях твоїх; бо за шість днів створив Господь небо і землю, море й усе, що в них, а на день сьомий спочив; тому благословив Господь день суботній і освятив його.
    5 Шануй батька твого і матір твою, [щоб тобі було добре і] щоб продовжилися дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.
    6 Не вбивай.
    7 Не перелюбствуй.
    8 Не кради.
    9 Не говори неправдивого свідчення на ближнього твого.
    10 Не бажай дому ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, [ні поля його,] ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні осла його, [ні всякої худоби його,] нічого, що у ближнього твого.
    (Вихід 20,1-17).


    А ось витяг з католицького народного катехизму надрукований видавництвом «Місіонер».
    Я Господь Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі.
    1. Не знай інших богів окрім Мене.
    2. Не взивай марно Імені Господа Бога твого.
    3. Пам'ятай день святий святкувати.
    4. Шануй отця твого і матір твою, то добре тобі буде і довго будеш
    жити на землі.
    5. Не убий.
    6. Не чужолож.
    7. Не кради.
    8. Не свідчи ложно на ближнього свого.
    9. Не пожадай жони ближнього свого.
    10.Не пожадай ніякого добра, що є власністю ближнього твого.
    Підписано до друку 10.06.97.
    Франц Шпіраго
    Змінений також у них догмат про Духа Святого. В Євангелії від Іоана 15/26 Спаситель свідчить: «Дух Святий, Котрий від Отця сходить». Вони через вимогу короля Карла Великого змінили текст «Символу віри», записавши «Що від Отця і Сина сходить».
    Також католиками був введене помилкове вчення про індульгенцію. Людина купивши папірець з печаткою Папи, звільнялась від минулих і майбутніх гріхів.

    Можна ще навести багато прикладів з історії їхньої церкви, які свідчать відхилення не тільки від Закону Божого, але й від християнства взагалі, такі як інквізиція, спалення людей живими.

    Для православ'я григоріанський календар зовсім непридатний, тому що пасхалія григоріанського календаря зазначена так, що Пасха в деякі роки в ньому співпадає з іудейською. Юліанський же календар виконує роль організатора літургійного життя, і ось в цьому своєму значенні календар вже вріс, вбрався в церковну традицію настільки міцно, що будь-які спроби його звідти вилучити обов'язково призводять до дуже серйозних порушень, до того, що образливо для людей, які звикли до цієї літургійної традиції. А літургійна традиція означає для християн набагато більше, ніж просто якийсь ритуал.

    Провести календарну реформу в Церкві намагалися зробити не раз. Ті обставини, при яких вводився новий стиль і новий календар, виглядають вкрай підозрілими, якщо не сказати більше. Тому що на Балканах, в Греції, в Румунії, в Константинополі новий календар люто проштовхували прихильниками масонів.

    Константинопольський Мелетій IV, скликавши в 1923 році в Константинополі нараду Православних Церков, мав зв'язок з міжнародним масонством, за свідченням деяких церковних істориків. Три східних патріарха суворо засудили цей незаконний, який назвав себе «Всеправославний» конгрес і відмовилися взяти в ньому участь.

    У тому ж 1923 році, в Радянському Союзі було прийнято рішення перейти на новий (григоріанський) стиль. Але віруючі люди продовжували відзначати свята за юліанським календарем і не відвідували храми в святкові дні по-новому. Григоріанський стиль в народі не прижився. Незважаючи на примус більшовиків, Церква зберегла досі свій календар і тим самим Церковне Передання. Теж ми спостерігаємо і 2018 році, 25 грудня пройшов як звичайний день, працювали ринки і магазини, люди займалися звичайними своїми справами. Святкувати два рази Різдво в році означає роздвоюватися в вірі, не тримаючись визначеності люди втрачають особливість і цінність цього свята.

    Що таке християнська Пасха? - Це спогад про Воскресіння Спасителя, а не сезонне свято. Воно ніякого відношення не має до астрономічних циклів.
    Досить аргументовано і дотепно про це писав митрополит Інокентій Пекінський.

    Лист митрополита Інокентія Пекінського всім вірним чадам Церкві Христової, дотримуючи Православного Календаря та Передання Святої Вселенської Церкви. (скорочено)

    Нами отримано скорботні новини про те, наскільки жорстокі гоніння зазнають ті, що непорушно тримаються переказів Святої Церкви Православної від неправдивої братії, яка під захистом цивільної влади зневажає Божественні закони і глумиться над ними. Видаючи себе за мудреців і просвітителів, ці вовки в овечих шкурах насмілилися, зневаживши страх Божий, взятися за виправлення законів Церкви Христової; засліплені димним затуманенням світу цього, вони вважають себе вище Апостолів і святих Отців Церкви, вустами яких віщав Сам Господь. Але приборкав Бог всю мудрість їх. Вони навіть не знають, про що говорять, і не розуміють того, що хочуть виправляти. І за реформу календаря взялися вони, не відаючи, що творять. Вони стверджують, що наш Православний Календар далеко відступив від істини астрономічної, а тому давно пора перейти на календар григоріанський, визнаний вченими правильним і прийнятий всім боговідступним світом.

    Важко сказати, брешуть вони, намагаючись ввести в оману малих сих в вірі, або ж в невіданні повторюють чужу брехня. Але хто розумів би ясно, що ні в одному з їхніх тверджень немає і сліду правди. Вони кажуть, що православний календар на 13 днів відстав від істинного календаря, чому рівнодення припадає на 8 березня, тоді як святі Отці Першого Вселенського Собору постановили назавжди вважати його 21 березня, що нібито і виправлено григоріанським календарем. Довести цього вони, однак, не можуть.

    Не більше обґрунтовано та ствердження їх, ніби григоріанський календар правильний. Астрономи давно вже довели, що абсолютно правильний календар скласти взагалі неможливо. А григоріанський календар при цьому ще й так незручний, що вчені всього світу вже піднімають питання про заміну його. Багато з них визнали наш православний календар настільки простим і зручним, що висловлювалися за повернення до нього: Ньюкомб, Болотов та інші. Безпідставні і твердження реформаторів, ніби введення григоріанського календаря було викликано необхідністю виправлення календаря юліанського. Метою введення його було лише бажання єзуїтів, що набули до кінця XVI століття величезного впливу в католицькій церкві, остаточно порвати з візантійською спадщиною Святих Отців і Православним Сходом так, щоб навіть свята святкувати в різний час.

    Твердо будемо пам'ятати, що нас змушують триматися православного календаря саме ті ж причини, які спонукали святих Апостолів і Отців Антіохійського Собору і зробили постанови про святкування Великодня, бо якщо ми підемо календарем григоріанським, то нам доведеться частенько святкувати наш Великдень до паски іудейської, часом і в один день з іудеями і з масонами, від чого нехай береже нас Господь. Мало цього, з переходом на новий стиль весь лад життя церковної буде порушений. Так, наприклад, в 1929 року зовсім зник би Петрів піст. За новим стилем 29 червня падає на суботу перед неділею Всіх Святих, - та й інші пости скоротяться. Все це прийнятне для неправдивої братії, так чому б їм разом з календарем католицьким чи не ввести і постів католицьких, і в святу Чотиридесятницю втішатись сирами і яйцями? Ми не перешкоджаємо реформаторам вводити у себе новий стиль. Нехай вони роблять, як хочуть. Нехай скасовують пости, святкують Великдень з іудеями, нехай порушують Божественні канони. Бог їм суддя!

    Але навіщо вони намагаються і нас зробити співучасниками їх беззаконь і жорстокими гоніннями примушують нас відректися від переданих нам Отцями звичаїв, які не суперечать ні Святому Письму, ні Переданню? Жила ж вся Церква до 1583 р юліанським календарем і нікому це не заважало, чому ж тепер раптом стало заважати?

    Та до того ж, строго кажучи, в основі нашого православного календаря лежить зовсім не юліанський і навіть не місячний календар, а тижневий відлік часу, що ясно бачимо з наших богослужбових книгах, де рахунок ведеться потижнево. З самого створення світу ми закінчуємо свої справи в шостий день, а сьомий день присвячуємо Богу. Нині і багато цивілізованих країн залишили місячний рахунок часу і всі розрахунки проводять потижнево. Не маючи ніяких доказів на користь реформи, реформатори насильством хочуть нас змусити повірити їх суєтному мудруванню і їхнім доводам на захист нового стилю. Вони тиснуть на те, що юліанський календар науково не так точний, як календар григоріанський. Але нехай буде їм відомо, що не личить православним в церковному житті керуватися не благодаттю, а наукою.

    Але даремно ми будемо намагатися переконати впертих реформаторів. Якби ми привели і ще більш вагомі заперечення проти їх реформи, вони все-таки не почують слова правди. Так і повинно бути, бо вони тільки личину наділи на себе любові і ревнощів про благо Церкви. Насправді, ж вони керуються зовсім іншими, далеко не релігійними цілями, виконуючи веління тих, котрі вже багато століть підривають основу Церкви Христової. Не григоріанський календар важливо їм ввести, а скасувати наш православний календар і ввести цим розлад і смуту в середовище віруючих, зробити розкол і погасити братню любов. Вони підняли п'яту свою на всі наші звичаї церковні, Отцями передані, старовиною освячені, бо добре знають слуги князя світу цього, що саме звичаями і міцна наша Православна Церква. Відмінно знають вони, що святі й премудрі Божественні канони і що непоборну стіною захищають вони Святу Церкву від тлінного духу світу цього, від тих, хто взяв печатку антихриста; тому і докладають вони усіх зусиль, щоб скасувати канони, бо після цього Свята Церква залишиться без годувальника і зробиться грою вітрів світу цього. Невпинно і наполегливо підривали вороги Христові фундаменти Святий Його Церкви, щоб на її місці поставити іншу церкву, святилище божевільного людства, храм масонський, капище сатани.

    А відтак хай не подумає ніхто, ніби ми сперечаємося заради часів, місяців і днів, і терпимо позбавлення і гоніння заради повень і рівнодення. Ми стоїмо за Церкву Святу, Її захищаємо від сил пекельних, повсталих на неї. Знають вороги Христові, яке величезне значення мають для життя нації і Церкви свята і пости в певний, для всіх обов'язковий час, знають вони, що це найсильніше скріплення для нації, держави, а тим більше для Церкви.

    Та не спокусить нас тому, хто лестощами, ніби ми боремося з вітром! Ні, Господь сподобив нас воювати за Святу Церкву і страждати за ім'я Його. Честь і хвала тому, хто прийняв гоніння і позбавлення, вічна слава удостоєним від Господа вінця мученицької кончини! У Церкві Христової немає нічого малоцінного, немає нічого неважливого, бо в кожному звичаї втілився Дух Божий, яким Церква живе і дихає. Всякий, який зневажає звичаї і закони церковні, засновані на Священному Переданні і Писанні, повстає на Духа Божого і цим показує всім, хто має очі бачити, якого він духу. Достойно і праведно Свята Церква промовляє на таких анафему.

    Молю Господа, нехай укріпить Він ослаблих, нехай оберне заблукалих і так утихомирить вірних Своїх миром Своїм; не тим, який дає цей світ, але світом вишнім!

    Інокентій, Митрополит Пекінський і Китайська (1863 - 1931).

    Не менш цікаве і аргументоване звернення до православних, на захист нашої Православної Віри, і Православного Передання, вимовляє ієросхимонах Феодосій Карульский з Афону:

    Голос Святого Афона

    Хто захищає правила і постанови святих Отців семи Вселенських Соборів, той все одно що захищає догмат. Якщо кому доведеться нести страждання за істину, то це зарахується йому, як мучеництво від Господа Бога. Будемо строго зберігати заповіти святих Отців, допомагаючи один одному охороняти нашу віру Православну, і з Божою допомогою відображати безбожне нововведення.
    Ми переживаємо винятковий час, коли істинно віруючі становлять меншість, як за часів іконоборців і монофелітів. У той же час реформаторами нововведення проводиться в життя православних з поспішністю і насильством.
    Святе Передання - просте, ясне, доступне і для простих віруючих вселенської церковної істини; по слову священомученика Кипріяна Карфагенського, «Душам благочестивим і простим легко уникнути помилки і знайти істину, бо як тільки звернуться до джерела Божественного Передання, омана зникне». Або, за словом святителя Іоанна Златоуста, «Передання є, нічого більше не шукай».

    Священному Переданню, як і священному Письму, треба вірити і тлумачити його по Переданню ж - по розуму передавала нам Церква, а не за своїм висновком.
    «Збереження священного Передання, - каже Патріарх Іоаким III, - ознака Православ'я».

    Отці Собору при Патріархові Єремії вважали старий календар, разом з пасхалією, не тільки заснованим на звичаї церковному, а й узаконеними семи Вселенськими Соборами, а заступників нового календаря - противниками визначень всіх Соборів, а тому і винними клятв Соборним. Інакше сказати, Отці Собору вважають календарне питання канонічним.

    Давня загальна церковна практика щодо церковного календаря рівносильна канонам. Сучасна латинська єресь не була засуджена на жодному Вселенському Соборі. Однак в силу усталеною загальної церковної практики, всі православні ставляться до латинян, як до єретиків. Також за силою такий же церковної практики ми повинні ставитися і до прихильників григоріанського календаря, як до розкольників.

    Свята Гора Афон 1934 р
    Ієросхимонах Феодосій Карульскій
  4. ХРЕСНЕ ЗНАМЕННЯ

    Хресне знамення - це мале священнодійство, в якому християнин, зображуючи на собі знамення Хреста Господнього прославляючи Бога: «Слава Отцю і Сину і Святому Духу!». Тим ми призиваємо Божественну Благодать Святого Духа, на себе, або на того кого ми хрестимо, або на що ми хрестимо.

    Благодатна сила дана хресному знаменню тому, що Христос Своєю смертю на Хресті переміг сатану з його гординею, звільнив людину від рабства гріха, освятив Хрест як переможну зброю, і дарував цю Зброю нам для боротьби з ворогом роду людського - дияволом. Нам же, православним християнам, треба знати, що хресне знамення тоді тільки має благодатну силу, коли ми хрестимось благоговійно і правильно.

    Про тих, які знаменують себе всією п'ятірнею, або вклоняються, не закінчивши ще хреститись, або махають рукою своєї по повітрю або по груди свої, святитель Іоанн Златоуст сказав: «Тому шаленому махання біси радіють». Навпаки, хресне знамення, що здійснюється правильно і неквапливо, з вірою і благоговінням, відганяє бісів, заспокоює гріховні пристрасті і привертає Божественну благодать.

    Під час Тертуліана хресне знамення вже глибоко увійшло в життя сучасних йому християн. У трактаті «Про вінці воїна» (близько 211 р.) він пише, що ми захищаємо своє чоло хресним знаменням при всіх обставинах життя: входячи в будинок і виходячи з нього, одягаючись, запалюючи світильники, лягаючи спати, приступаючи за яке-небудь заняття.

    Хресне знамення перш за все, це - велика зброя. Патерики, Отечник і житія святих містять багато прикладів, які свідчать про ту реальної духовну силу, яку має образ Хреста.

    Навіщо люди хрестяться, коли проходять біля храму або монастиря? Чи обов'язково треба хреститися?

    Православний християнин за правилами благочестя, проходячи біля православного храму, повинен зупинитися, благоговійно осяяти себе хресним знаменням і поклонитися храму Божому, віддаючи цим славу Божу Господу нашому Ісусу Христу, Який заради нас і нашого спасіння зійшов з небес, втілився від Духа Святого і Марії діви і став чоловіком. Був Розп'ятий на Хресті за гріхи наші. Похований, Воскрес і вознісся на небеса і сів праворуч Отця Небесного, щоб по другому Своєму приходу у славі з усіма святими і ангелами судити кожного за його вчинками. Тобто своїм поклонінням християнин публічно сповідує віру Православної Церкви в Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа. А про тих, хто соромиться такого сповідання, Господь сказав: «Бо якщо хтось посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого з ангелами святими.» (Мк. 8, 38).

    Як правильно хреститися
    Сила хреста надзвичайно велика. Ще святитель Василій Великий писав: "В церкві все благопристойно і по чину буває". Хресне знамення - видиме свідчення нашої віри. Багаторазово в Житіях Святих зустрічаються розповіді про те, як бісівські чари розсіювалися після однократного зображення на людину Хреста. Тому ті, хто недбало, метушливо і неуважно хрестяться, просто тішать бісів.
    Яке ж хресне знамення буде правильним?
    Потрібно скласти докупи три перші пальці правої руки, що символізує Єдність Святої нероздільної Трійці. Два інших пальця - щільно пригнути до долоні, символізуючи тим самим сходження Сина Божого з Неба на Землю (два пальця - образ двох природ Ісуса Христа).
    Спочатку складені пальці поставляють на чоло, для освячення розуму; потім на черево (живіт) для освячення почуттів; після цього - на праве, а потім на ліве плече, освячуючи тілесні сили. Опустивши руку - невеликий уклін. До речі, ще одна поширена помилка - уклін одночасно з хресним знаменням робити не можна.
    Хресне знамення, як силу Бога, віруючі повинні використовувати повсюди, бо це діюча очисна сила, яка допомагає християнам позбавити себе від дії невидимих бісівських сил на людину. Які пошкоджують розум, позбавляють людину благодаті, навіюють пристрасті, злі помисли, підштовхують людину до гріха. Ми повинні хреститися коли встаємо і лягаємо спати, виходячи на вулицю і входячи в храм; перед їжею повинні хрестити їжу. Хрест Христовий освячує собою все і вся, і тому зображення його віруючим на собі - спасительне і корисного для душі.
    Сам же Хрест є символ перемоги над смертю, перш за все над смертю нашої душі. Відомо, що святитель Ігнатій (Брянчанінов) з'явився після смерті своєї духовної дочки. «Думайте про смерть, - сказав він. - не дбайте про земне! Все це тільки сон, земне життя - лише сон! Все, що написано мною в книгах, все - істина! Час близько, очищайтеся покаянням, готуйтеся ». У неї тут же промайнула думка: «А у мене - син!» (Вона невпинно працювала, щоб утримувати його). "Це не ваша справа; доля його в руках Божих! - відповів він їй. - Ви ж піклуйтеся про перехід у вічність. Ви сліпі, нічого не бачите і тому не боїтеся, але я відкрию вам очі і покажу смертні муки ».
    І тут же вона побачила ... Вся Піднебесна була заповнена якимись істотами. Тіла у них прозорі - як слимаки. Вони копошаться навколо кожної людини і тягнуть його думки на всі боки, влаштовуючи людині збочені спокуси. Вона була в якомусь напівмертвому стані, спробувала зобразити на собі хресне знамення, але тіло її не слухалося. Нарешті, коли з зусиллям вона змогла це зробити. Вона бачила що хресне знамення як розпечене залізо пропалювало їх.
    Ось що значить Знамення Хреста!

    Якось отець Євгеній освячував будинок жінці, яка вже наяву бачила бісівську нечистоту в своєму будинку. Все, як годиться, освятив, а жінка і каже:
    - Отець, ці біси навколо будинку тепер вже стоять. Похрестіть їх хрестом.
    Огородив він хрестом на всі чотири сторони.
    - По чотирьох кутах ще залишилися.
    Він ще раз охрестив хрестом.
    - Один залишився, - сказала господиня.
    Третій раз охрестив хрестом і жодного не залишилося.
    Виявляється, деякі нечисті духи до двох хрестів витримують. Два хресних знамення їх не бере.

    Деякі вважають: «Я перехрещуся - і нечиста сила зникне!» Ні, дивлячись хто. У бісів, демонів теж є своя ієрархія. Перш за все потрібно хреститися з вірою. Про це у Сергія Нілуса написано: коли хрестяться без віри - так, помахають рукою, - то на таке хресне знамення біси не звертають уваги. Хреста біси, звичайно, бояться, але не так все просто. Хоча по вірі сильно віруючих людей творяться чудеса.

    Одна раба Божого розповідала, як вона в дитинстві якось раз тонула. Корабель перевернувся - а вона плавати не вміє! І ось вона із впевнено вимовила про себе: «На мені ж хрест, я не можу потонути». Тут же відчула, що за щось зачепилася, - так вона і опинилася на березі.

    Один парафіянин до себе додому священика запросив, на Великдень. Хоча отець і не хотів в цей будинок йти, але прийшов, відчуває: що щось негаразд. Помолилися, сіли за трапезу. Господар наливочки отцю пропонує, а він ще раз помолився і перехрестив підношення. Раптом і чарка розлетілася, і пляшку розірвало.

    При будь-якій небезпеці – зовнішній, або коли нечисті помисли лізуть - треба захистити себе хресним знаменням.

    Багато відомо таких історій які свідчать про силу хресного знамення і хреста.

    Якось отця Назарія покликали причастити хворого, він пішов, а там собака не на ланцюгу. Люта така, летить прямо на нього. А він взяв і перехрестив її. Так вона, точно повиснувши в повітрі, встала спочатку на диби, а потім і назад позадкувала. Ось так.

    Тому при будь-якій загрозі, будь вона зовнішня чи думками, коли всякі нечисті помисли лізуть, перш за все треба постаратися захистити себе хресним знаменням. Зробиш це і відразу ж відчуваєш, що все це якось стихає, відлітає кудись.

    Повернувся один Мишко з Сибіру. Він пройшов всі карцери. Стільки всього зазнав, але повернувся додому живим. Стали вони жити з дружиною, а тільки вона його чимось прогніває, він кулаком їй вдарить то по шиї, то по ребру. Сам з себе дивується: «Як же так? Там, в ув'язненні, я терпів неймовірне, а тут себе стримати не можу ?! Не в силах потерпіти від дружини якусь найменшу образу ... »
    Пішов до одного подвижника, жив у них там такий юродивий старець, і каже йому:
    - Така в мене історія ... Що ж мені робити?
    А той йому відповідає:
    - Мишко, ти неправильно хрестишся, ось сюди руку не доносиш. А треба повний хрест на себе накладати: в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! А то ти руку не доносиш, а там лукавий і сидить так шепоче тобі: «Бий дружину!»
    Як став він правильно хреститися - все зникло: ніякого гніву, ніякої дратівливості.

    Хресне знамення має величезну силу для того, хто правильно ним користується. Таким людям Бог дає вірний спосіб християнського життя.
    Господи помилуй!

    - Хресне знамення - це наше визнання віри. Хрест називають Животворящим. Він прийняв на себе Страждання Христові для порятунку роду людського - з тих пір дерево хресне здобуло таку силу, що навіть мертвих воскрешало.
    Накладаючи на себе хресне знамення, ми тим самим свідчимо, що приймаємо Жертву Христову, Його Страждання за нас. Ми сповідуємо, що ми, християни, прийняли віру православну.

    А що потрібно? З терпінням приймати все, що Промисел Божий тобі приготував. У кожного з нас різні хрести: кому хвороба, кому праці непомірні, іншого оббрехали ... - все треба понести. Як би не був тяжкий саме твій хрест, треба приймати його розкритим серцем. Тому що через свій хрест ми навчаємось смиренню, а це наш порятунок.


    Одного разу чоловік, який вважав, що його життєва ноша занадто важка, гаряче помолився, щоб зустрітися з Богом. І коли в глибині своєї молитви він постав перед Всевишнім, то звернувся до Господа з проханням:
    "Мій хрест непомірно важкий для мене. Чи не міг би Ти, Господи, дати мені хрест легший?"
    Бог відповів йому:
    "Я відведу тебе в кімнату, де зберігаються всілякі хрести, і ти вибереш сам, який тобі сподобається."

    Чоловік згодився і вирушив вибирати найлегший хрест.

    Хрести в цій кімнаті були різні: важкі дубові, середні срібні і зовсім маленькі з простої міді. Людина довго примірявся до хрестів, зважував їх на долонях, вибираючи найбільш підходящий.

    І, нарешті, він знайшов те, що шукав - він вибрав самий, на його погляд, маленький і легкий хрест і показав його Господу зі словами:

    "Чи можу я взяти цей хрест замість свого?"

    Бог посміхнувся і відповів: "Ну що ж - бери, адже ти і так вибрав свій хрест".



    Ми вибираємо собі,

    Що легше і гарніше,

    А хрест, що носимо по житті,

    Господу видніше.
  5. Правило поведінки православних християн

    "Жодному чоловікові не одягатись в жіночий одяг, ні дружині в одяг чоловіка ... тому ті, які відтепер, знаючи це, ризикнуть робити що-небудь з вищесказаного, якщо це клірики, потрібно відлучати з священного чину, якщо ж миряни, відлучати від спілкування церковного ".
    (VI Вселенський Собор, правило 62).

    Про жіночий одяг, косметику і стрижку волосся

    « На жінці не повинно бути чоловічого одягу, і чоловік не повинен вдягатися в жіноче вбрання, бо мерзенний перед Господом Богом твоїм усякий, що робить це.».
    (Второзаконня 22: 5).

    «Скоро ці прикрашання приведуть до того, що жінки будуть подібні бісам! Настає час антихриста, коли народ остаточно позбудеться того самого розуму, без якого душу не врятувати. ».
    Блаженна Пелагія.

    «Прихильники антихриста будуть ходити роздягненими. Християни ж будуть одягнені пристойно. За церковними канонами жінка не повинна носити чоловічий одяг. По одягу людини видно його духовний стан ».
    Архімандрит Гавриїл Ургебадзе.

    Зі скорботою говорила схимонахиня Ніла про жінок і дівчат, які ходять в штанах:
    « Не можна жінкам одягати чоловічий одяг, а чоловікам - жіночий. За це доведеться відповідати перед Господом. Самі не носіть і іншим сповіщайте. Коли матінка вимовляла ці слова, одна з присутніх подумала: «А що поганого, якщо я на городі працюю в штанах, але ж це зручніше». Матінка тут же відреагувала на цей помисел: - і ти на городі ходиш в штанях, не роби цього, найперше відповідати будеш! ».
    Схимонахиня Ніла.

    «Чому кожна друга, третя, четверта жінка не може народити, молока у них немає? - Це тому, що жінки одягли на себе чоловічий одяг ».
    Старець Ігумен Гурій.

    Говорив схиархимандрит Христофор, що люди одягатися будуть по-іншому, особливо жінки, жінки будуть чоловічі голови носити, стригтися будуть, - це все буде вороже, не Боже. До жінок в штанах ставився дуже погано.

    Схиархимандрит Христофор говорив, що зараз йде такий гнів Божий на землю, що люди спиваються, гуляють, курять, жінки влізли в чоловічий одяг, і старі і малі стали штани носити. Всі вони, - отець якось так висловлювався, - ну, з глузду з'їхали, це, говорив, дуже погано, не можна цього робити, жінка повинна бути жіночною, в спідничці або платті. Це - смертний гріх, не можна цього робити. Такі великі міста, як Москва, Пітер, загинуть і все благословляв йти з міст у село ».
    З книги Схиархимандрит Христофор.

    Подивіться як відбувається підміна моралі, як відбувається підміна понять. Бачачи сучасну жінку, чи можна її назвати благочестивою? Благочестя сьогодні не в моді. Жінку роздягли, схвалюючи і підтримуючи її в цій наготі. Нічого в сучасній жінці на залишилося благочестивого. А адже жінка це берегиня сімейного вогнища. Яке вогнище буде зберігати сучасна напівгола жінка? (Настанови і пророцтва грецького старця Елпідія).

    З повчань старця Самсона (Сіверса). Про красу.
    - Отець, губи малювати можна?
    Це ображає Образ Божий і Образ Божої Матері. Гріх, гріх! Чому священику ні в якому разі не дозволено, щоб він пускав би таких в Церкву і підпускав би таких до Святого Причастя. Бачиш в чому справа? Малювати губи - це ознака духовного блуду. Є духовний блуд, ви називаєте «флірт». Всякий флірт (заманювання своєю красою чоловіків є флірт) - це духовний блуд, ставиться в гріх блуду. Ось чому фліртувати очима, губами розмальованими, цієї штукатуркою, фарбами різними - це є блуд! І в день суду вони будуть засуджені як розпусники, як спокусники чоловічої статі. А що ви приманкою хочете бути чоловіків? Це хіба не блуд? Чиста дівчина, яка збирається бути черницею або жити заради Бога, вона хіба буде примазуватимуться? Вона буде, як вона є. А всі гарні по-своєму! Некрасивих немає! Повірте мені: навіть якщо з кінським обличчям, вона по-своєму красива.

    Сумно, але факт: в переважній більшості жінки вже давно перестали носити одяг, який споконвіку вважався властивою їх жіночості. Жінки в штанах сьогодні все частіше з'являються навіть в православних храмах.

    Деякі жінки, коли їх починають критикувати за носіння штанів, волають: «Залиште нам хоча б цей маленький гріх!». Але біда в тому, що малий гріх тягне за собою більший. Спочатку жіночі штани, потім одностатеві шлюби, а потім діти повстають на батьків і вбивають їх. Гріх з покоління в покоління зростає. Якщо діти бачать, що їхні близькі допускають порушення, хоча і малі, то вони вважають за можливе дозволити собі ще більші відхилення. Зараз вже нерідко трапляється, що діти б'ють матерів, бачачи в них чоловіче начало і джерело гріха. А жінки при цьому не розуміють, що відбувається.

    З падінням віри в Європі розхитувалися і моральні підвалини. Набирає сили рух феміністок, які прагнули в усьому бути схожими на чоловіків і в першу чергу зовнішнім виглядом.

    Раніше поява жінок в громадських місцях в чоловічому одязі вважалося непристойним. У 1931 році, наприклад, мер Парижа зажадав, щоб німецька актриса Марлен Дітріх негайно покинула місто, оскільки вона розгулювала по вулицях в чоловічому одязі. До кінця 70-х років жінок в штанах на Заході не пускали в установи та ресторани.

    Жінки почали забувати про своє справжнє призначення, про те, що їх обов'язок - бути зразками скромності і лагідності, вірними дружинами і люблячими матерями, берегинями сімейного вогнища, вчити дітей вірі, побожності, моральній чистоті.

    Вид жінки в штанах які щільно облягають фігуру, спокусливий для оточуючих. Жінка повинна боятися спокушати ближнього своїм виглядом.

    Багато людей вважають себе православними, з них ті хто регулярно ходить до церкви всього 6-7 відсотків. Багато, на жаль, навіть не знають, як потрібно себе вести в православному храмі.
    Жінка в церкві

    «Hехай буде прикрасою вашою не зовнiшнє – заплiтання волосся, золоте вбрання або наряднiсть в одязi, а потаємна людина серця в нетлiннiй красi лагiдного i мовчазного духу, що дорогоцiнне перед Богом». (1 Петра. 3; 3,4).

    При відвідуванні храму, як під час богослужіння, так і після, слід дотримуватися певних правил. Розумність їх повинна бути зрозуміла для кожної віруючої людини, адже храм - ніщо інше, як місце особливої присутності Бога, і неблагоговійна поведінка в церкві показує відсутність в нас живої віри в Бога і прагнення до Його шанування.

    Так, існує ряд вимог, що стосуються і поведінки жінки в храмі. Відвідування церкви вимагає дотримання деяких правил у виборі одягу.
    Загальновідомо, що жінка повинна перебувати в храмі з покритою головою (в хустці). У холодну пору року допустимі і зимові шапки; проте, в них занадто жарко, та й носіння їх може спокусити деяких парафіян (особливо людей похилого віку), тому входячи в церкву потрібно знімати зимові шапки і пов'язувати хустки. Необхідно пам'ятати, що хустка - символ духовної краси жінки, що підкреслює її скромність, смиренність і прагнення до Бога. Саме тому святитель Феофан Затворник говорив, що для жінки носіння хустки - особливий вид чину і дотримання його - строго обов'язково і корисно для душі. Штани як суто чоловічий одяг взагалі повинний бути виключений навіть з повсякденного одягу кожної православної християнки (згадаємо, що в Святому Письмі кожен, що носить одяг протилежної статі - проклинається). Неприпустимі і міні-спідниці (вище колін) або спідниці з дуже високим розрізом. Жінці, яка збирається до церкви, не слід використовувати косметику і, особливо, губну помаду, адже в храмі всі православні християни прикладаються до ікон, хреста і дуже не благочестиво залишати на святинях сліди помади. Священик таку жінку не зможе причастити Святих Христових Таїнств. Яскраво нафарбовані нігті також будуть виглядати в храмі дуже недоречно.

    Навіть в жарку пору бажано приходити в церкву в одязі з щільної, непрозорі тканини, з довгими рукавами.
    Говорячи про прикраси, слід зауважити, що і тут необхідно проявити почуття міри і відмовитися від занадто великих, які звертають на себе увагу сережок, перснів, браслетів і кольє.
    Використання ж хреста в якості прикраси ні в якому разі неприпустимо. Справа в тому, що кожен православний носить на собі натільний хрестик, який є наочним символом віри, "знаменням духовного безсмертя" (за словами авви Ісаї) і найбільшої християнською святинею, освячує нас. Шанування його часто виражається в багатстві та розмаїтті прикраси. Але хрест - це не медальйон, і не талісман, і не дорогоцінна прикраса, право носити його поверх одягу довгий час мали тільки єпископи, а в наш час і священики. Тому всі християни повинні носити натільний хрестик на тілі, під одягом, не соромлячись його, але й не виставляючи напоказ. Слід також зауважити, що натільний хрестик повинен бути обов'язково освячений в православному храмі.

    У той же час, якщо ви бачите в храмі людину, вигляд якої не є належним чином, не слід звертатися до нього зі словами обвинувачення або зарозумілого повчання, адже так ми можемо збентежити людину, яка, можливо, тільки починає своє життя в Церкві Христовій і просто не встигла дізнатися про те, який зовнішній вигляд личить християнину. В цьому випадку, потрібно тактовно, доброзичливо, а головне, зі смиренням пояснити їй, що в такому вигляді церкву відвідувати не слід; причому краще зробити це тихо і наодинці, не привертаючи уваги оточуючих. Не треба забувати і слів апостола Павла: " Жiнки вашi у церквах нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити, а коритися, як i закон говорить. " (1 Кор.,14/ 34), це звернені до всіх порушницям порядку під час богослужіння.

    Увійшовши в храм, треба перехреститися, молячись: "Боже, очисти мене грішного і помилуй мене", "Боже, буди милостивий до мене грішного", "Пресвята Богородице, моли Бога за мене, грішного", "Всі Святі, моліть Бога про мене грішного ". Якщо з якихось дуже важливих причин ви запізнилися, проходити потрібно обережно, щоб не перешкодити молитві інших.

    Слід пам'ятати, що в певні моменти служби (коли ми підходимо до помазання, або йдемо причащатися на Літургії) наші руки повинні бути вільні.

    Існує також правило, за яким в храмі під час служби чоловіки стоять з правого боку, а жінки - з лівої, дотримується і черговість в підході до хреста, до причастя - спочатку діти, потім чоловіки, а після - жінки.

    Під час богослужіння не слід озиратися по сторонах, розглядати оточуючих або звертатися до них із запитаннями, прикладатися до ікон, набирати Святу воду. Щоб не заважати оточуючим, все це краще зробити до або після служби.

    Сидіти в храмі дозволено тільки хворим, при крайній втомі або в літньому віці, при цьому в найважливіші моменти богослужіння необхідно стояти.

    Під час богослужіння без крайньої потреби не можна виходити з храму. Адже з церкви нас жене ніхто інший, як сатана і відхід зі служби до її закінчення без будь-якої причини - гріх, який може звести нанівець відвідування храму.
    Виходячи після закінчення служби, слід також перехреститися і вклонитися, як і при вході.

    Треба пам'ятати, що обов'язком кожної матері є привчання дитини до відвідування храму з самого раннього віку. Тут не варто занадто соромитися безпосередності поведінки дітей під час служби. Якщо дитина занадто голосно заплакала, її слід на деякий час вивести з церкви. Діти до семи років можуть причащатися без сповіді під час кожної Літургії. Немовлят до Чаші слід підносити на правій руці - так священику буде зручніше його причастити. Якщо дітям неохоче відвідувати храм – найчастіше це результат духовних проблем батьків, негараздів у сім'ї, які сильно впливають і на сприйнятливу дитячу душу.
    Взагалі ж в правилах поведінки в храмі немає нічого складного, всі вони прості і легко засвоюються буквально за кілька перших відвідин, тим більше що в церкві завжди знайдуться чуйні люди, готові відповісти на всі ваші запитання до або після служби.
  6. УНІЯ І ЄЗУЇТИ



    «Ще як були ми козаками,
    А унії не чуть було,
    Отам-то весело жилось!
    … Аж поки іменем Христа
    Прийшли ксьондзи і запалили
    Наш тихий рай. І розлили
    Широке море сльоз і крові,
    А сирот іменем Христовим
    Замордували, розп’яли.
    Поникли голови козачі,
    Неначе стоптана трава.
    Украйна плаче, стогне-плаче!
    За головою голова
    Додолу пада. Кат лютує,
    А ксьондз скаженим язиком
    Кричить: “Te deum! алілуя!»

    «Аж ось ведуть гайдамаки


    Ксьондза-єзуїта

    І двох хлопців. “Ґонто, Ґонто!

    Оце твої діти.»

    (Т.Г. Шевченко.)


    Головним знаряддям католицької віри було "Товариство Ісуса" - бойовий загін войовничої церкви. Це суспільство більш знайоме як орден Єзуїтів.

    З установою нового суспільства Павло III проголосив і його основну місію. Католицька церква всіма силами намагалася повернути собі занепалу могутність, яка опинилася під питанням з початком 1517 року епохи Реформації. Саме тоді Мартін Лютер оголосив свої «95 тез», які викривають католицтво в неправомірності її дій, - зокрема, розповідають про зловживання священнослужителів, в тому числі, продажем індульгенцій. Послання Лютера здобуло чимало прихильників, які відмовлялись від католицтва, адже сама інквізиція, яка наводила страх, спалюючи людей живцем, щоб люди під тим острахом і не думали не тільки щось робити, але й боялися говорити ось те, що підриває авторитет папи римського. Тому папа Павло III побачив у новому ордені союзників в справі збереження католицької церкви, а головною метою оголосив «повернути заблудлі маси в лоно церкви.

    Єзуїти почали з великої місіонерської діяльності, поширюючи славу про свої добрі справи. Як тільки позитивна репутація була напрацьована, орден переходив до основної роботи підкорити собі королів і феодалів, використовуючи їх, щоб установити одну віру католицьку в країнах ліквідувавши інші.



    На початку місії, при проникненні в певну місцевість, єзуїти використовують місіонерські способи поширення католицької віри; благодійність, допомога бідним і хворим, все це робиться не як наслідування Христа як вони про це свідчать, а для здобуття довіри громадян, щоб вони потім щедро і охоче жертвували їм.

    Єзуїти виконували обов'язки католицького духовенства, керували книжковою цензурою, становили перелік заборонених книг. Єзуїти замінили інквізиторів, католицька церква довіряла їм семінарії, друкарні, місця духівників і спостерігачів за поведінкою духовенства.

    Орден в будь-якій місцевості повинен був мати відданого лікаря, який дбав би про те, щоб саме єзуїтських священиків запрошувати до багатих хворих або помираючих.

    Орден був прихильником монархії. «Таємні настанови» наказували впливати на королів за допомогою духівників, щоб заохочувати плани королів (в тому числі військові), потурати звичкам і захопленням, вселяти потрібні ідеї, хвалити орден, вчили використовувати владних осіб для придушення повстань. Члени ордена мали вплив на королів Речі Посполитої. Особливих успіхів досягли єзуїти у впливі на Сигізмунда III (1587-1632 рр.). Король завжди допомагав ордену в складних ситуаціях. Саме при ньому було прийнято Брестську унію 1596 року, підготовки та затвердження якої орден взяв активну участь.

    Король неодноразово використовував єзуїтів як шпигунів і спостерігачів, наприклад, за діяльністю Петра Сагайдачного та Іова Борецького. Наприклад, єзуїт Я. Оборніцкий стежив за рухом козаків в 1620 році з Фастівського Колегіуму і писав Сигізмунду звідти по ходу справи. Єзуїти допомагали Сигізмунду III поширювати польську мову і культуру, тому, що полонізація служила засобом поневолення іновірців і введенню католицтва.

    Особливо орден піклується про кар’єру своїх членів, використовуючи інтриги вони звільняли з посад осіб, які їх не підтримували. Так, після смерті (в 1597 році) полоцького воєводи Миколи Дорогостайського, кальвініста (напрямок протестантизму) і відкритого противника єзуїтів, його син Христофор, не отримав цю посаду, як було прийнято, у спадок. Новим воєводою став ставленик єзуїтів - Андрій Сапега.

    Час від часу виникали скандали в різних державах, де викривали тайні справи ордена та через підкуп і вплив своїх прихильників вони продовжували своє існування. Так, в 1606 році на Польському сеймі були представлені артикули, в яких єзуїтів звинувачували у втручанні в світські справи, вплив на владу. Зокрема, звучало прохання до короля віддалити від двору А.Боболю, як відданого слугу єзуїтів. Сейм 1607 року дозволив читання цих артикулів, але не прийняв їх. Більш того, було вирішено відновити деякі права ордена, надати право надзвичайно недоторканності для його майна.



    XVI століття ознаменоване Реформацією в Європі.

    Насіння Реформації були посіяні завдяки масовому поширенню перекладів Біблії на національні мови. Жителі Європи, читаючи Біблію, бачили явні протиріччя між істиною Святого Письма і діями католицизму і не хотіли миритися з цим.

    Так з'явилися перші плоди Реформації в Європі: німецькі лютерани, англійські пуритани, шотландські ковенантери і французькі гугеноти, вони підривали довіру до католицької віри і їхнього престолу папи римського. Розділення в суспільстві через віру, підривало не тільки авторитет папи, алей в слід за цим до правлячих королів, які в боротьбі за свій престол боялись втратити свою владу, і вслід виникали масові вбивства і війни.

    Масштабні інтриги розвели єзуїти в Англії. Дочка короля Генріха VII (колишнього затятим противником католицизму) і його другої дружини Анни Болейн Єлизавета, що зійшла на престол в 1558 році, мало цікавилася питаннями релігії. Єзуїти, які хотіли подальшої роботи над зміцненням позицій церкви а Анлії, і активного знищення конкурентів, почали боротьбу за вплив на королівський престол. Папа Павло IV оголосив шлюб Генріха і Анни поза законом, і, як наслідок, - незаконним присутність на троні їх дочки Єлизавети. У 1581 році в єзуїтських школах в Реймсі і Дуе починала зріти змова проти королеви Єлизавети, вона дізналась про це і змовників стратила.

    Була ще не одна спроба її повалення, мета виправдовує будь-які засоби, тому, зрозуміло, королеву повинні були вбити. За допомогою тонких психологічних маніпуляцій отці-єзуїти вселили молодому англійцеві Ентоні Бабінгтон почуття закоханості в правнучку Генріха VII королеву Шотландії Марію Стюарт. Марія претендувала на англійський престол, що було дуже на руку ордену: підтримати конкурентку і прибрати ненависну Єлизавету. Наївний Бабінгтон добре підходив для цієї ролі. Але ця змова також була розкрита. Він сам, його соратники, а пізніше і його заочна кохана Марія Стюарт були страчені. Головні тіньові організатори, діючи чужими руками, знову вийшли сухими з води.

    Однією жертв мало не став німецький імператор, вихованець єзуїтів Леопольд I, який вступив на престол в 1657 році і став правителем в Австрії, Угорщини і Богемії, а в наступному році - і Римської імперії. Брати ордена зажадали, щоб імператор звернув Угорщину, де на той час панував протестантизм, в католицтво. Відмовившись порушити релігійну свободу, Леопольд I ледь не підписав собі смертний вирок.

    У 1670 році імператор захворів на якусь дивну хворобу, і жоден придворний лікар не міг його вилікувати. І тільки проїжджий лікар, запрошений, практично, до смертної одру правителя звернув увагу на неприродне, зайве червоне полум'я з білим випаровуванням, яким палахкотіли численні свічки в покоях. Кожна з них, як виявилося, була просякнута отрутою і повільно, але вірно, вбивала Леопольда.

    Брати ордена, однак, не злякавшись викриття, привітали імператора з дивним порятунком і поклали всю провину за замах на інших. Зрозумів все лицемірство найближчого оточення, Леопольд I, боячись за власне життя, змушений був прийняти умови і скасувати релігійну свободу в Угорщині.



    Застосовувані орденом прийоми мали особливості в залежності від конфесії, на яку вони були спрямовані. Якщо на початку орден працював проти протестантів, то, в подальшому, зосередився на роботі з православними, оскільки домігся послаблення впливу протестантів в Європі.

    Орден єзуїтів вважав православних заблудлими, бо їх повели по невірному шляху. Православні мали тверду основу своєї її віри, вона закріплювалась історичною і культурною традицією. Тому орденом до православних були застосовані особливості методи, перш за все, це особливість проявилася у виданні полемічної літератури, за допомогою якої єзуїти вселяли освічених верств суспільства ідеї, вигідні ордену та Папі Римському. Наприклад, ідею унії. У книзі П.Скарги «Про єдність церкви божої» обґрунтовується теза про те, що Русь (по автору - землі українців і білорусів) тільки через необізнаність йдуть за «греками».

    В 1599 році у Вільно був з’їзд православних і лютеран де вони зобов’язалися чинити опір єзуїтам і польському уряду, коли вони будуть примушувати переходити православних в унію або протестантів в католицтво. Єзуїти використовуючи свої методи і вплив зруйнували цей союз.

    Важливим для ордена було залучення до католицтва великих земельних землевласників, тому що саме на їх фінансової потужності базувалося вплив на населення. Головним в досягненні цієї мети було залучення до католицтва сімей Юрія Слуцького і Костянтина-Василя Острозького.

    Дієвість роботи єзуїтської методики доводиться тим, що результатом її були прихильники ордена і лояльні до католицької церкви представники вищих верств суспільства. Орден надавав великого значення впливу на жінок. У «Таємних настановах» пропонувалося вселяти жінкам любов до ордену. Орден цікавився багатими вдовами. Вдовам вселяли переконання не одружуватись вдруге, щоб не ризикувати лояльністю жінки і не втратити великі пожертвування. Єзуїти впливали на Анну Костко (вдову Олександра Острозького), яка після смерті чоловіка виганяла православних священиків, садила в тюрму не згідних прийняти католицтво. Єзуїт Б.Гербест привернув до католицтва Е.Мелецкую, яка допомогла звернути до католицької церкви свого чоловіка-кальвініста Миколу Мелецького, подільського воєводу. У той час як П.Скаргу, який звернувся до воєводи безпосередньо, ледь не скинули з моста. Отже, орден починав роботу із залучення до католицтва сім'ї з жіночої половини.

    Довірливість жінок і легковажність давали можливість проникнути в зради і сімейні тайни, через які вони самі і їх чоловіки попадали в єзуїтську павутину. В цій павутині люди робилися рабами, боячись оголоси вони виконували все, що їм радили духовники – єзуїти.

    Донька Олександра Острозького і Анни Костко - Анна-Алоїза перевершила свою матір і всіх інших жінок в підпорядкуванні єзуїтам. Анна-Алоїза Церкву Святої Трійці в Острозі і лікарню передала ордену. Про величезний вплив на Анну-Алоїзу говорять розміри пожертвувань єзуїтам: крім нерухомого майна (палаців, сіл, фільварків та т. д.) - 30000 злотих в 1624 році, а в 1630 г. - ще кілька сіл.

    Анна-Алоїза Ходкевич-Острозька (1600-1654) - українка, натхненна єзуїтами, здійснювала гоніння на православ'я, жорстоко розправлялася з острозькими міщанами і стала, за висловом літописця, «гнобителькою». Передала греко-католикам православну церкву в Турові. Перепоховала останки свого батька - князя Олександра Васильовича Острозького, який помер в православ'ї, перехрестивши їх за латинським обрядом.

    Не варто думати, що орден єзуїтів - це давня історія, яка закінчилася з закінченням епохи Реформації. Документи XX століття дають чимало свідчень, що представники ордена активно брали участь у політичному житті Європи. Так, в 1922-1924 роках Беніто Муссоліні в Італії не зміг би обійтися без підтримки єзуїтів та католицької церкви. Явна підтримка Ватикану і регулярні пропагандистські публікації в єзуїтських виданнях дозволили йому набрати необхідну політичну вагу, обійти італійську народну партію і прийти до влади.

    Папа Римський Пій XI підтримав Муссоліні який йшов назустріч церкви, повернув до шкіл релігійне виховання, а в армію - військових священиків. Ватикан відмовився від моральних принципів на догоду фашизму, щоб підтримати католицьку церкву. Муссоліні цитував папу Пія: «У системі фашистського вчення, що робить акцент на принципи порядку, авторитету і дисципліни, я не бачу нічого, що могло б суперечити католицьким вченням».

    Також цей орден працює і на Україні веде далі свою роботу по впровадженню католицької ідеї верховенства папа над всіма людьми. Про це свідчать недавні події коли папа римський Франциск - єзуїт, як він сам про себе свідчив про належність до цього ордену, викликав до себе посла України в Ватикані по поводу захисту московської церкви:

    «Ватикан стурбований можливістю прийняття 4128 і 4511. Викликали нашого посла України при Ватикані. Ватикан повністю солідарний з позицією, висловленою римсько-католицьким єпископом Станіславом Широкорадюк на цю тему», з посиланням на клірика Української православної церкви протоієрея Миколи Данилевича, який написав про це на своїй сторінці він Facebook.

    18 травня Верховна Рада України відклала розгляд резонансних церковних законів, згідно з якими церква фактично відходить під управління держави, а церкву московського патріархату можуть заборонити. 19 травня 2017 р.

    Унія Ватикану і Москви була підписана папою римським Франциском і російським патріархом Кирилом 12 лютого 2016 року в Гавані (Куба).

    В ній зокрема говориться: «28…Католики і православні покликані братерські співпрацювати…».

    «Римсько-католицька і Російська православна церкви можуть створити спільну комісію для вирішення проблем, пов'язаних з унією - Української греко-католицькою церквою (УГКЦ)».

    Про це заявив голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ митрополит Волоколамський Іларіон, який є головним організатором зустрічі Папи Римського і Патріарха Кирила з православної сторони, повідомляє РІА Новини.

    Своє ставлення до єретиків Православна Церква висловила в канонах або церковних законах, згідно з якими не можна православним молитися з єретиками:

    «Якщо хто з відлученим від спілкування церковного помолиться, хоча б то було в будинку: такий має бути відлучений». (Правило 10-е Святих Апостолів).

    З історії Православної Церкви були випадки коли православні митрополити які зрадили православних і вступили в змову з католиками помирали прямо при зустрічі з папою.

    10 серпня 1978 р всупереч найсуворішому забороні Святих Апостолів митрополит Никодим відслужив панахиду на гробі Папи Римського Павла VI. 12 серпня так само всупереч канонам він брав участь в його відспівуванні. А 5 вересня в Ватикані він раптово помер на прийомі у Папи Івана Павла I. Збулося пророцтво блаженної Пелагії Рязанської, яка напророкувала екуменісту страшну і ганебну смерть: «Як собака здохнеш біля ніг свого папи». Уже після смерті Ротова «Радіо Ватикану» оголосило, що він був таємним католицьким кардиналом.

    Теорія виправдання

    Головні успіхи ордена єзуїтів в їх боротьбі проти протестантизму були пов'язані з їх діяльністю в якості духівників-сповідників впливових представників світської влади. Без цього нечисленне і маленьке суспільство ніколи б не змогло здійснювати такого впливу. Керуючись принципом «чия влада, того і віра», вони поставили перед собою завдання завоювати повну довіру вищих класів, проникнути в королівські і князівські двори і зайняти там місце радників, проводячи і відстоюючи за допомогою дипломатії і інтриг інтереси папства.

    Сповідь була найсильнішим засобом впливу, тому заволодіти заповітним місцем духівника було головним в єзуїтській стратегії, і інші священики і монахи звідси витіснялися. Нововведенням єзуїтів стало тут введення так званої милостивої сповіді. Для залучення і встановлення контролю за совістю упокореного вони проявляли крайню поблажливість до гріхів, придбавши славу поступливих духівників. Єзуїтський богослов Суарес в зв'язку з цим повчав: «Якщо духівник наклав важку епідемію і, незважаючи на прохання розкаяного, не захоче змінити її, останній має право піти без відпущення і підшукати собі більш поблажливого духівника».

    Це вчення було сприятливим для багатьох людей адже без особливих докорів совісті в них оправдовувались неправомірні дії, прощення гріхів і досягнення (оманливої) святості. Повіривши в цей оман на протязі довгого часу через свого духовника людина починала вірити в те, що через свої пожертвування і вірність єзуїтському духовнику їй відкриті ворота царства божого. Тому раді своєї святості, наставлені своїми духовниками, вони ревно захищали престол і честь папи римського і проявляли неабияку жорстокість до тих, які посягали на це. Таким чином, єзуїти досягали своїх успіхів в боротьбі з своїми ворогами як лютеранами так і православними.

    Застосувавши схоластичний метод доказів, вони створили положення що не всякий гріх можна було розглядати як злочин, тобто визнати морально-неосудним. Це була так звана «теорія виправдання», відповідно до якої будь-яка дія може бути оправдана. Єзуїти запропонували ретельно розроблену теорію правдоподібності або пробабілізма (від лат. Probabilis - ймовірний, правдоподібний).

    В кінцевому своєму результаті пробабілізм скасовував всякий внутрішній голос совісті і веління моральності, замінюючи їх судженнями визнаних авторитетів, в якості яких виступали єзуїтські богослови. Моральні принципи християнства не тільки перестали бути для них керівною нормою, але вони самі їх і творили, виходячи з прийнятих серед них традицій і звичаїв. Єзуїти називали свою систему морального богослов'я пристосувальною теологією, тобто пристосованим до поглядів і звичаїв людей певного часу і місця.

    Мораліст Альфонс Ліґорі, автор 8 томів «Морального богослов'я», не був єзуїтом, але в канонізації якого орден вбачав прикладом свого вчення, стверджував наступне. Якщо великосвітський чоловік спокусив дівчину з небагатої сім'ї, він не вчинив гріх і не зобов'язаний на ній одружитися, тому що вона сама винна в тому що повірила обіцянці одружитися.

    Найчастіший гріх є перелюб, і щоб виправдати його в угоду міщан і не позбавитись благодійників був створений компроміс. Ліґорі пише: «Хто насолоджується злочинним зв'язком із заміжньою жінкою, але не як із заміжньою, а просто як з красунею, той грішить не перелюбством, а простим блудом» (а його спокутувати зовсім легко). А єзуїт Мілле пише: «Хто зґвалтував або спокусив дівчину, не зобов'язаний відшкодовувати їй шкоди, якщо він залишився таємним».

    Мета виправдовує засоби, стало одним з головних керівних принципів єзуїтів. Для виправдання гріхів і виключення навіть необхідність покаяння єзуїти вдавалися до так званої «уявного застереження» (reservation mentalis) або «очисного застереження». Наприклад, не можна бажати гріховного і не можна говорити «з яким би задоволенням я вбив би цю людину», але якщо до цих слів додати хоча б подумки «якби Бог це дозволив» або «якби це не було грішно», то гріха в цьому немає. В іншому випадку на питання, запропоноване вбивці, він чи вбив такого-то? - скоїв вбивство може сміливо відповідати: ні, маючи на увазі про себе, що він не зазіхав на життя убитого ним чоловіка «до його народження». Якщо чоловік запитає перелюбницю, чи не порушила вона шлюбу, вона сміливо може сказати: «Не порушила», тому що шлюб продовжує ще існувати. А якщо чоловік все ще продовжує підозрювати, вона може заспокоїти його, заявивши: «Я не зробила перелюбства», думаючи при цьому: «перелюб, в якому я повинна була б тобі зізнатися».

    Таким чином, саме в системі моралі єзуїтів, які виховали цілі покоління представників європейської католицької (і не тільки - згадаємо просвітителів) еліти, можна знайти витоки тієї «подвійної моралі», яка стала одним з ключових принципів західної дипломатії і зручною зброєю відстоювання інтересів західних правлячих кіл в світовій політиці.

    Тому час від часу ми отримуємо шокуючі повідомлення, такі як папа римський заявив що пекло не існує, воно існує тільки в людській уяві. Що сексуальні меншини потребують поваги і неможна осуджувати їх, при цьому замовчуються і приховуються і інші злочини, а деколи і оправдовуються зґвалтування дітей, посилаючись на те що Бог любить грішників.

    Бог любить всіх людей і всі люди згрішили в малій чи великій значимості, але Бог є суддя, а Ісус Христос є Спасителем, щоб навернути грішників на праведне життя щоб спасти їх. Він опустився на Землю, щоб не оправдувати грішників, а щоб викрити їх, які люди через своє самовиправдання продовжують їх робити. Од-же «Спаситель» - Ім’я попереджує про небезпеку і що людство потребує спасіння. А коли створюють теорію виправдання, вона послаблює позицію самої ідеї християнства про спасіння, ставитись до Святого Письма не упорядковано а з припущеннями, тому без особливих докорів католицька церква змінює текст Біблії, міняючи Заповіді Божі, відмінивши другу і сьому заповідь.

    Багато книг написано про єзуїтів, в яких описується шахрайські дії цього ордену гаслом якого було «Мета визначає засоби»; інтриги, шпигунство, вбивства, шантаж, політичні ігри, маніпулювання, все це робилось щоб зберегти владу папи римського над людьми. Хоч орден є таємним, закритим товариством, але своїми великими скандалами став відомий багатьом людям. Та коли суспільство гониться за збагаченням і світськими утіхами, хоче поєднати небесне і земне, цей орден буде ще довго вводити в оману обдурених людей.

    Ми не можемо судити єзуїтів за ці чи інші вчинки, бо кожен з нас міг бути обманутим, або робив щось незаконне і неправедне, але судячи гріх і неправедні дії, нам треба остерігатись тих гріхів, щоб самому не впасти в оману і остерегти інших. Не довіряти тим, хто сам живе оманою і спокушує інших. І ті, хто називає себе православними, в сучасні часи, можуть жити по єзуїтські, повіривши в неправдиву святість потім людині важко зректись від неї.

    Під впливом єзуїтського впливу людина допускає в своє серце ідолів, теорії і повчання, через які вона не може прийняти істину, бо осліплена оманою вона через неї, через її окуляри, не може побачити її. Так і Святому письмі записано:

    «Якщо хто з дому Ізраїлевого впустить ідолів своїх у серце своє і поставить спокусу нечестя свого перед лицем своїм, і прийде до пророка, – то Я, Господь, чи можу, при безлічі ідолів його, дати йому відповідь?». (Єзекиїля 14/4).

    Неправдивими діями і виправдовуючи себе ми віддаляємось від Бога, тому судити себе треба більш за все, за свої думки, бажання мати, мати і мати, те чи інше добро і забувати про Страшний Суд і Царство Боже. Нехай врозумить нас Господь і проявить нам милосердя, відкриваючи нам наші гріхи, викриваючи їх так, щоб нам було соромно і ми розкаялись і виправили свої пристрасті. Амінь!



    ТАЄМНІ ПОВЧАННЯ ДЛЯ КЕРІВНИЦТВА В ТОВАРИСТВІ ІСУСА
    (MONITA PRIVATA SOCIETATIS JESU)
    Переклад Ю.Ф. Самаріна з латині


    (скорочено)

    Керівники зобов'язані ретельно зберігати у себе ці особливі інструкції і повідомляти їх тільки деяким обраним посвяченим.


    У якому вигляді має Суспільство виставляти себе на новому місці?

    Для того щоб розташувати і залучити до товариства жителів місцевості, недавно зайнятої: «дбати про порятунок ближнього не менше ніж про свій власний». Для цього слід виконувати найскромніші служби: відвідувати лежачих прочан в будинках, що сидять на гноїщі, відправлятися навіть у віддалені місця для прийняття чиєї б то не було сповіді, збирати і роздавати милостиню бідним, але на виду інших, щоб вони робилися потім щедрішими, навчені нашими вчинками. Не виконуючі хоча б в одного цього питання повинні бути виключені з нашого товариства.

    Як треба чинити, щоб привернути до себе душевну довіру государя і наставників?

    До цього має додаватися найбільше старання. Досвід навчає, що духовники входять в довіру до государів, коли вони не засуджують явно їх негожі вчинки, але намагаються пояснити їх в сприятливих для них рації. Це особливо стосується у випадків укладення шлюбів государем з особами їм рідними; подібні шлюби мають великі труднощі через неприхильність до них громадської думки. Тому, коли государі спрямовуються бажанням до таких і подібних цілей, то слід живити в них надію на досягнення бажаного. Нехай викладають їм доводи, що можуть посилити їх бажання, наприклад такі, що цей шлюб може послужити до найтіснішого зближення з Богом, на превелике прославляння Його. Рівномірно, якщо государ замишляє зробити щось, не всім урядовим особам однаково приємне (напр. почати війну), то в такому випадку треба заохочувати його бажання і підтримувати в ньому твердість духу; а найважливішим сановникам в державі вселяти і пояснювати, що слід коритися волі государя. Але при цьому не треба вдаватися в подробиці, щоб не наразити себе на відповідальність. Якщо б стали від нас вимагати цього (тобто обговорення подробиць), то посилатися на загальні правила, що забороняють нам це.

    Для здобуття розташування государів корисно також приймати доручення у справах для них приємним; викликати прихильність до себе подаруночками осіб, близьких з государем, щоб вони в точності повідомляли нашим, які звички і характер їх государя, якими предметами він тішиться і яким способом можна йому догоджати, не порушуючи, зрозуміло, законів правди і совісті, і таким чином вкрадатися при кожній нагоді в душу государів і сановників… Таким чином, ми залучимо до себе за допомогою жінок особи, які без того були б нам чужі. Навчили ж цього досвіду, проведені за допомогою Австрійського будинку, в державах польською, французькою та інших герцогствах і областях.

    А для того, щоб через мінливість жінок не позбутися їх розташування, має строго вселяти їм любов до нашого суспільства, як через наших, таки за посередництвом тих з них служниць, які віддані нашим, дружбу яких треба зберігати різними послугами і подаруночки. Таким чином, вони будуть відкривати нашим найзаповітніші таємниці своєї пані і все те, що нашим знадобилося б знати.

    При неприхильності з боку кого-небудь з сановників до нас слід вживати заходів. Так напр. якщо у монарха, відданого нам, знаходиться на службі якась важлива особа, неприхильна до нас, то треба обіцяти йому, що ми для нього виклопочемо різні знаки монаршої милості і пошани. Потім треба клопотати про те, щоб государі і важливі панове, а так само і прелати, до такої міри віддалися Суспільству, щоб були готовими діяти заради нього, навіть проти близьких і дорогих собі осіб, і ні в якому разі не чинили б допомоги особам, виключених з Товариства. Нехай загрожують сановникам позбавленням почестей, і коли вони будуть оббрехані, то доручати нашим прислужникам зустрічати їх глузливими віршами, при вході в те місце, де проводитиметься буде над ними суд.

    Що повинні для нас робити панове, які, хоча і не мають коштів, однак користуються владою в державі і можуть в інших відносинах сприяти нам?

    Якщо це особи світські, то треба користуватися їх розташуванням для сприяння наших супротивників, поблажливістю їх в справах судових, впливом їх і владою для купівлі полів, будинків, садів і пустирів, для побудови приміщень для нашого Товариства; переважно ж в тих містах, які не бажають мати нас у себе. Тих же самих осіб треба розташовувати до того, щоб вони заспокоювали, а в разі навіть і придушували буйство людей нижчого розряду без нашого сприяння.

    Вимоги від духовних (єпископів, архієпископів та інших), внаслідок відмінності народностей, повинні узгоджуватися з обставинами. У деяких країнах треба піклуватися про те, щоб наші користувалися повагою з боку прелатів і підвідомчого їм парафіяльного духовенства, і щоб вони не перешкоджали нам виправляти треби. В інших же країнах треба вимагати більшого, бо в Німеччині і Польщі влада єпископів дуже велика, і вони без великих труднощів, за згодою государя, можуть передавати нам монастирі, парафії та інші різними способами засновані церкви, вступивши, звичайно, в деякі змагання зі світськими священиками. Того ж самого ми можемо домагатися в таких місцях, де єретики і схизматики перемішані з католиками. Єпископам ж слід пояснювати, що вони через це принесуть велику користь, так як від світського духовенства і ченців, крім знання служби, нічого очікувати не можна. Треба хвалити їх релігійну ревність і запевняти, що назавжди збережеться пам'ять про їхні дії.

    Що слід вселяти проповідникам і духівників государів і поважних осіб?

    Для цього часто вселяти государям, що роздача почестей і відзнак в державі повинна бути заснована на справедливості, і що порушення її завдає тим образу самому Богу; самим же нам повинно відмовлятися приймати будь-яку участь в адміністрації і стверджувати притому, що ми все це говоримо неохоче, а тільки з обов'язку свого звання. Коли ж государі засвоять все це, нехай пояснять їм тоді, якими саме якостями повинні відрізнятися ті особи, яких слід закликати до державних посад. Особи, що можуть бути рекомендованими, повинні обиратися з середовища прихильників нашого Товариства або з тих, яких потрібно висунути для користі Товариства; але вказівки на них государю не повинна брати на себе, а надати цей обов'язок особам, близьким як до Товариства, так і до государя. Для цього духівники і проповідники (государя) повинні мати відомості від наших, які в якому місці знаходяться люди, які їхні якості, влада, багатство і щедрість до нас; список їхніх імен вони повинні мати при собі і при слушній нагоді нагадувати про них государю з похвалою, щоб він, коли на то з'явиться випадок, швидше закликав тих, про яких колись чув похвали від своїх духівників і проповідників. Та не забувають духівники і проповідники государів, що з ними треба звертатися ласкаво і ні в якому разі не налягати на них в проповідях, ні в інтимних бесідах. Цукерки, різні напої приймати помірно, тільки для свого вжитку, і задовольнятися малим вмістом. Перебуваючи в палаці, сідати на найскромніші місця, але (в той же час) обережно вселяти своїм государям, щоб вони ні на волосину не ухилялися від порад своїх духовних отців.

    Має дбати про те, щоб якомога швидше повідомляти про смерть державних сановників; при заміщенні ж їх діяти обдумано, щоб не піддатися підозрою у втручанні в зовнішні справи і не брати на себе клопотань у Государя за своїх друзів, але доручати цю справу іншим.

    Що робити з монахами, які, змагаючись з нами у багатьох заняттях, значно нам цим шкодять?

    На нас лежить обов'язок ревно служити на користь людського роду. По цьому має вселяти думку людям, що наш Орден укладає в себе всі досконалості інших чернечих орденів і що навіть в тому, що становить спеціальність кожного ордена порізно, наше Товариство має першість за своїм значенням для церкви Божої.

    З особливим же завзяттям має діяти проти тих ченців, які задумали б влаштовувати школи для виховання юнаків у місцях, де цим наше Товариство вже займається з гідністю і користю. Слід пояснювати государям, що подібні люди завдають тільки один розлад в державі, світським ж професорам вказувати на те, що ці монахи більш зашкодять їм, ніж ми. Тим часом в цей час наші повинні намагатися всіма силами посувати вперед заняття і влаштовувати публічні випробування, для того щоб викликати похвалу від сторонніх осіб.

    Про те, як прив'язувати до Товариства багатих вдів?
    Для цієї справи має вибрати отців, вже літніх років, але зі свіжим кольором обличчя, і змушувати наших якомога частіше відвідувати вдів. Якщо ж яка з них надасть прихильність Суспільству нашому, тоТовариству, зі свого боку, слід пропонувати їй свої послуги. Якщо вона буде приймати їх і почне відвідувати наші церкви, то дати їй такого духівника, який добре управляв би нею і затвердив би її в намірі дотримуватися своє вдівство, викладаючи їй все гідності одного, за допомогою яких вона може досягти високої досконалості. Щоб справа успішніше йшла, треба переконувати її зменшити число своїх служниць, самим же набирати її домашній штат, і наказати керуючому її маєтком все те, що стосується до управління будинком, взявши до уваги всі умови місця і особи. Перш за все духівник повинен досягти того, щоб вдова слухалася його порад і слідувала його наказам, приймаючи їх за основу свого майбутнього духовного блага. Пропонувати їй часте прийняття Св. Таїн, відвідування служби. Два або три рази на тиждень повинні відбуватися умовляння про благо вдівства, про шкоду другого шлюбу, і про ті небезпеки і нових тягарі, які воно тягне за собою. У розмові жартома згадувати про тих благородних осіб, з якими згадана вдова не проти була б вступити в шлюб; але разом з тим, розповіддю про їхні звичаї і пороках, доводити вдову до того, щоб вона зовсім відмовилася від самої думки про шлюб з ним. Потім, коли вдова настільки зріднитися з думкою про вдівство, то перш за все пропонувати їй вимовити чернечу обітницю, для того щоб, одного разу вимовивши обітницю цнотливості, вона тим самим закрила б собі всілякий доступ до другого шлюбу; в той же час треба всіляко переконувати її, щоб вона відіслала зі свого будинку юнаків, які не помірних в жартах, щоб приймала якомога менше гостей і щоб пригощала їх якомога гірше. Керуючий маєтком, скарбники та інші службовці повинні бути взяті або за нашим бажанням, або повинні від нас цілком залежати. Досягнувши такого результату, потроху слід викликати вдову на здійснення добрих справ, але з тим щоб вона здійснювала їх за вказівкою свого духовного батька.

    Про засоби зберігати вдів у вдівстві і про управлінні їх доходами.

    Що стосується до управління доходами, які мають вдови, то треба їм пропонувати як зразок то похвальний досконалий стан святих мужів, коли вони, забуваючи друзів, роздавали своє майно бідним заради Ісуса Христа; наводити приклади вдів, які, діючи таким чином, незабаром потрапили під святі. Тому, коли вдови віддають себе в наші руки, з готовністю підкорятися управління отцям духовним, то треба строго їм вселяти, що їх дії матимуть велике значення перед Господом, якщо вони не будуть роздавати милостині без відома духівника, навіть ченцям, які не записавши тих, кому зважилися подати милостиню; представлятимуть цей список духівникові, який має право викреслити з нього або додати кого хоче.

    Так остерігаються духівники давати іншим монахам можливість частого доступу до вдовам, щоб вони за собою не захопили жінок. Щоб вдів не підштовхнули до другого шлюбу надлишком багатств, духівники повинні пропонувати їм і навіть переконувати, щоб вони використовували свої гроші на пристрій риз і церковних прикрас, які після смерті вдів можуть служити для наших храмів. Слід викладати перед вдовами недоліки наших храмів і незакінчених споруди колегії і спонукати їх робити витрати на предмети, що можуть навіки прославити їх, які храми, судини і будівлі; такі ж треба навмисно швидше закладати, щоб вони мали, на чому вкладати свої пожертви. Те ж саме треба робити і з благодійними особами і государями, щоб спонукати їх побудувати для нас якісь чудові будівлі.

    Якщо подарунки складаються з каменів і якщо дають їх вдови до трун наших Римських святих, то треба переконувати, що ці речі зберігаються недоторканними навіки, і доводити це прикладами пожертвувань, зроблених у попередні часи іншими жінками. Слід теж пояснити їм, що цим способом вони досягнуть вищої досконалості, так як, відрікаючись від прихильності до земних предметів, вони тим самим віддають їх у володіння самого Господа Ісуса, в особі слуг Його власного Товариства.

    Однак треба більш помірковано брати від вдів, які готують своїх синів і дочок до світського життя.

    Вдова ж повинна на якийсь час обмежувати сина навіть в необхідному. Якщо ж вони підуть в інші області, науки заради, то нехай мати не балує їх там в грошовому відношенні, щоб, втомлені сумом на чужій стороні, вони серйозно подумали про вступ в Орден.

    Кого з членів Товариства слід зберігати і заохочувати?
    Між ними перше місце займають ті діячі, які жертвують Товариству не тільки духовні, але і тимчасові блага, такі напр. духівники багатих вдів. Коли такі досягнутий старезної старості, слід їх від вдів видаляти і підставляти інших, свіжих силами і молодістю.

    Про піклування до багатств.

    Щоб позбутися від докору в надмірній любові до багатств, корисно буде не приймати дрібні подаяння за звичайні треби, виконувані нами; не давати місць для поховання в наших храмах; різко поводитися з вдовами, які виснажили свій маєток пожертвами для нас; так само треба поступати і з тими з наших членів, які вже зробили зречення в нашу користь. У разі ж виключення їх не слід нічого їм повертати, або принаймні вирахувати з них велику суму за витрати, зроблені для них Товариством.

    (Таємні повчання товариства Ісуса)
  7. Історія Православної віри на Західній Україні

    Православ'я прийшло на Червону Русь, як називали Галичину в до монгольський період, завдяки Хрещенню Київської Русі землі за князя Володимира. Перші християнські громади з’явились в цих краях ще до часів діяльності св. Кирила і Мефодія, Вчителів словенських. Уже в XI столітті землі Галичини і Волині входили до складу Володимиро-Волинської єпархії Української Православної Церкви. У XII столітті з її складу була виділена самостійна Галицька єпархія а в XIII столітті - Луцька, Перемишльська і Угровеська (Холмської) єпархії, також були частиною православної Київської митрополії. Жоден зі збережених до наших днів історичних джерел нічого не згадує про будь-яких латинських місіонерів, що діяли на цій землі.

    Галицька земля була найбільш схильна до політичного і культурного впливу своїх західних сусідів - Польщі та Угорщини. Однак при безсумнівному впливі Заходу на суспільно-політичні відносини, Галичина залишалася вірною Православ'ю. Літописи зберегли чимало підтверджень цьому. Волинське князівство в XII-XIII ст. нерідко захоплювали польські або угорські вельможі. Але всякий раз галичани скидали іноземне ярмо і відроджували свою державність. Причому, однією з головних причин народного обурення проти чужинців була спроба встановити католицизм на цих землях.

    Перші католицькі храми на території Галицько-Волинського князівства з'явилися лише у 2-й половині XIII століття - через майже три століття після зведення перших православних церков Червоної Русі. Причому, положення латинян в Галичині тоді було більш, ніж скромним: їм дозволили звести лише два костели у Львові. Один призначався для німецьких купців і ремісників, інший - для Констанції, доньки угорського короля Бели, яка стала дружиною галицького князя Лева Даниловича. До релігійних і національних меншин в Галицькій Русі тоді ставилися цілком шанобливо, будь то прибулі із Західної Європи католики чи вірменської церкви, всім їм дозволялося будувати власні храми.

    У XIV столітті після монголо-татарської навали, Галицько-Волинська земля поступово починає занепадати. Спочатку Волинь була завойована Литвою, потім Галичина, захоплювалась поляками та угорцями. Згасає династія нащадків славного князя Данила Романовича Галицького. Останнім в ряду самостійних галицьких князів став його нащадок по жіночій лінії - польський князь Болеслав Мазовецький, який прийняв Православ'я з ім'ям Юрій. Однак цей державець буквально наповнив Галичину поляками і німцями, був покровителем різних католицьких орденів, дозволяючи їм створювати свої монастирі в Червоній Русі, потім проти Болеслава-Юрія була складена змова, і князь був отруєний галицькими шляхтичами.

    У 2-й половині XIV в. вкрай ослабла від іноземних набігів Галицька земля була завойована польським королем Казимиром III. Однак щоб уникнути народних виступів проти нової влади, Казимир був змушений обіцяти галицьким русинам зберегти автономію їх землі в складі Польського королівства і недоторканність православного віросповідання. Але одночасно з польським завоюванням в Галичині починає активно насаджуватися католицтво. Протистояти цьому тут було набагато складніше, ніж в Литовському князівстві, яке на 90% складалося з руських земель. Православне населення Галичини, включеної до складу Польської корони, виявилося в набагато більш скрутному становищі релігійної і національної меншини. Це особливо проявилося при королі Владиславові II Ягайлу, який ввів в країні закони, які дискримінували православних. Православна знать не допускались до придворної і військової служби, городянам - в магістрати, ремісникам - в цехах. Показання православного свідка в суді в розрахунок не бралися. Частина православних храмів, монастирів і церковних земель за постановою короля-католика була конфіскована і передана католицькій церкві. На території колишнього Галицько-Волинського князівства в 1361 р були відкриті Львівська та Галицька римо-католицькі єпархії. У 1390 р до них додалася Перемишльська, а в 1428 г. - Луцька. Пам'ятником діяльності католика Ягайла донині є кафедральний костел в Перемишлі (нині Пшемишль, знаходиться на території Польщі). Раніше це був православний кафедральний собор, побудований в XIII в. Данилом Галицьким. Відібраний Ягайлом на користь католиків він став кафедрою місцевого латинського єпископа. Особливо важким було становище селян Галичини, яких насильно примушували до переходу в католицизм.
    Незважаючи на насильство і дискримінацію успіхи католицької пропаганди на українських землях довгий час були незначні. Наприклад, в Київській католицької єпархії через 100 років після її заснування було побудовано всього лише 7 костелів. У Великому князівстві Литовському до середини XVI ст. існувало близько 700 католицьких парафій, тоді як православна Київська митрополія до кінця XVI століття налічувала понад 10 тисяч православних парафій. В Галичині, і в Литві католицькі правителі забороняли своїм православним підданим будувати нові храми і навіть ремонтувати старі. Остаточно ця заборона була затверджена королем Казимиром IV Ягеллончиком на прохання його сина прихильника католицизму королевича Казимира, пізніше канонізованого Римом.

    У 1439 році на Ферраро-Флорентійському соборі унія з Римом була укладена грецькими ієрархами і передостаннім візантійським імператором Іоанном VIII, які сподівалися отримати військову допомогу католицького Заходу в боротьбі з турками. Але, Константинополь впав, так і не отримавши від Папи Римського підтримки,. Греки від унії незабаром відреклися. Але її вирішив використовувати в своїх інтересах польський король Казимир IV, який мав намір тим самим провести релігійну уніфікацію своїх підданих. Однак ні галичани, ні жителі Литовської Русі унії не прийняли. І навіть присланий з Рима уніатський митрополит Київський Григорій Болгарин, зважаючи на опору пастви був змушений повернутися в Православ'я.

    Але на цьому спроби примусити православних українців до прийняття католицтва не припинилися. Особливо тяжким став релігійний гніт з боку католицької влади в Галичині на початку XVI століття. Незважаючи на те, що в 1509 р король Сигізмунд I дарував митрополиту Йосипу Солтані право іменуватися митрополитом Київським і Галицьким, у Першоієрарха Православної Церкви Західної України фактично відібрали можливість управляти православними парафіями Галичини, і призначати сюди свого намісника. Король передав право поставлення намісника римо-католицьким архієпископам Львівським. Причому, сам Сигізмунд I в своєму універсалі аргументував цей крок як турботою про притягнення православних в лоно Католицької церкви: «щоб "схизматики" Галичини скоріше могли бути прилучені до "істинної віри"».
    Проте, корінне населення Галичини продовжували зберігати вірність Православ'ю. Однак православні українці, як селяни, так і шляхта, жили в основному в сільській місцевості. Тому окатоличення Галичини відбувалося в цю пору, головним чином, завдяки містам. Тут православні міщани опинилися в меншості, так як завдяки привілеям релігійного і національного характеру галицькі міста і містечка були заселені в основному поляками і німцями. Навіть євреї мали в них більше прав, ніж українці. Українці, подібно іудеям в Римі, були змушені жити в суворо визначених кварталах-гетто. З того часу і донині у Львові і багатьох інших містах Західної України збереглися вулиці з назвою "Руська" - місця колишньої дозволеного поселення українців. Православні городяни піддавалися особливо сильній дискримінації. Навіть призначення православного священика на міський прихід залежало від католицького магістрату. Православним священикам не можна було ходити по місту в одязі або в єпитрахилі. Тіло померлого православного городянина священик не міг проводжати на кладовищі в службовому одязі, із дзвоном і свічками: священик повинен був йти за труною як приватна особа.

    До 1530-х років становище православних Галичини стало майже критичним. Цьому сприяло прагнення римо-католицького архієпископа ставити митрополита намісником над православними парафіями свою людину. Православні своєю чергою також намагалися вплинути на вибір кандидата в наступники. Вони зверталися до короля з проханням поставити намісником кандидата, який би діяв на їхню користь. Причому, король Сигізмунд I і його дружина Бона Сфорца не цуралися приймати від православних прохачів хабара у вигляді сотень волів. Незаперечний аргумент подіяв, і король дав згоду на поставлення намісником ревного захисника Православ'я Макарія Тучапського. Так у Львові була відроджена православна архієрейська кафедра, перша знаходилася в Галичі, і з'явився перший "єпископ митрополії Галицької, владика Львівський і Кам'янець-Подільський".


    [​IMG]

    Кафедральний костел у Львові (побудований в XIV ст. На місці православної церкви).

    [​IMG]

    Собор св. Юра у Львові. Зведений уніатами в XVIII в. на місці кафедрального храму православних єпископів Львівських.

    У його крипті донині покоїться прах Гедеона Балабана і інших православних архієреїв.

    У Львові тоді було 9 православних храмів. Резиденція єпископа знаходилася поблизу кафедрального Свято-Юрського собору, побудованого в XIV столітті на місці чернецького подвигу і смерті князя Василя Романовича Волинського (в чернецтві Василіска), рідного брата князя Данила Галицького. Аж до середини XVIII століття зберігалася під Свято-Юрський горою печера, в якій підв’язався святий князь-чернець: в 1765 році її засипали за наказом уніатського митрополита Лева Шептицького, щоб припинити народне шанування мощі православного святого. Сам древній Свято-Юрський храм простояв також до середини XVIII століття, коли був знесений і замінений при митрополитів-уніатів Опанаса і Лева Шептицьких помпезним собором в силі рококо, більш відповідним, на їхню думку, новому греко-католицькому характеру Львівської архієрейської кафедри. Проте як і раніше Свято-Юрская гора зберігає в своїх надрах святі мощі православного князя Василя, а в крипті під головним храмом знаходяться поховання православних Львівських владик, починаючи з Макарія Тучапського. Є серед них і могила єпископа Гедеона Балабана - того самого, який в кінці XVI століття спочатку долучився до змови західноукраїнських православних єпископів, котрі вирішили укласти унію з Римом і підкоритися Риму, а потім рішуче порвав з унією і став одним із захисників православної віри. Останні поховання православних архієреїв в Свято-Юрського соборі відносяться до 2-ї половині ХХ століття, коли храм був кафедральним собором Львівської єпархії Української Православної Церкви.

    Після укладення Берестейської унії 1596 р православні віруючі Галичини протистояли спробам польських влади примусити українців до переходу в католицтво. Протягом усього XVII століття у Львові і прилеглих до нього землях не з'явилося жодного уніатського храму. Місто стало одним з найбільших центрів Православ'я в Речі Посполитій. Тут діяло знамените Успенське братство, при якому існували друкарня і духовна школа. Про те, яким великим було значення галицької столиці в справі відродження Православ'я на західноукраїнських землях, свідчить і факт поставлення тут на Київську митрополію святителя Петра Могили. Протягом усього XVII століття Львівська єпархія зберігала вірність Православ'ю. У 1676 році царська влада заборонила православним українцям мати зносини з Східними Патріархами і виїжджати за межі Польського королівства, братствам було наказано визнати над собою владу місцевої єпископів і відмовитися від права ставропігії. Польський уряд зважився остаточно покінчити з православ'ям на Галичині, влада підібрала кандидатів на православні архієрейські кафедри з числа неоголошених прихильників унії, з тим, щоб вони з часом оголосили про перехід своїх єпархій в католицтво. В результаті таємні уніати Інокентій Вінницький і Варлаам Шептицький зайняли Перемишльску і Холмську єпархії відповідно, а їх спільник Йосип Шумлянський став єпископом Львівським і навіть був королівським указом призначений "адміністратором", тобто провідникам усіх православних єпархій Київської митрополії, розташованих на території Речі Посполитої. Всього за два десятиліття активних дій по розвалу Православ'я єпископи-ренегати привели церковне життя Галичини в такий стан, що тут вже без насильства можна було оголосити про перехід в унію, що Шумлянський і зробив від імені Львівської єпархії в 1700 р. Однак навіть в такій безвихідній ситуації продовжувало боротьбу за Православ'я Львівське Успенське братство. Щоб відслужити в братській церкві архієрейським чином католицьку обідню, Шумлянський з'явився сюди з загоном озброєних поляків, які виламали в храмі двері. Але навіть і після цього братство не скорилось. Його опір унії тривав до 1708 року: здатися православних змусило цілковите розорення Успенського братства, вимушеного в 1704 році сплатити облогу шведському королю Карлу XII гігантську контрибуцію - 120 тисяч червінців.


    Відібрані в православних Свято-Онуфріївський монастир у Львові. Заснований православними ще за часів Галицько-Волинського князівства, в XIII столітті, обитель була відбудована великими ревнителями православ'я князями Острозькими протягом XVI століття.
    Схожа доля спіткала Крехівського і Унівського монастиря поблизу Львова, в останньому трудився духовний письменник Західної України Іван Вишенський, твори якого вплинули на Івана Франка, як борця за справедливість.

    Франко написав дисертацію, що стосувалася творчості Вишенського. Ця дисертаційна робота вийшла окремою монографією «Іван Вишенський і його твори» в 1895 р. у Львові. До аналізу творчості Вишенського Франко звертався в своїх інших працях наукового характеру. Зрештою, в 1900 р. він опублікував збірку «Із днів журби», до складу якої ввійшла поема «Іван Вишенський».

    [​IMG] Духовний подвижник Іван Вишенський жив і здійснив духовний подвиг коли православний український народ терпів гоніння, закривали православні церкви, змушували прийняти унію. - Так, багато води утекло з цього часу, і люди забули свою історію, а замість неї вчать видумані та перекручені на свій лад історичні події, які не об’єднають а розколюють український народ як писав про Унію Іван Франко.

    View: https://www.youtube.com/watch?v=MOd6lu94fnQ
  8. ЧАСТИНА 5
    Блажен муж, що не йде на раду нечестивих, і на путь грішників не стає, і на зборищі губителів не сидить. Але в Законі Господнім воля його, і Закону Його повчається день і ніч. І буде він, як дерево, посаджене при витоках вод, що плоди свої дає в час свій і лист його не опадає, а все, що він робитиме, буде успішним. (Псалми 1, 1-3).

    Досвід.

    Чому нам необхідний досвід святих отців?

    Щоб стати досвідченим самому, треба порівнювати досвід отців з власним досвідом, щоб не допустити помилок, які можуть привести душу до загибелі.

    Деяким здається, що святість - це любити всіх і сіяти, як сонечко. Кожен християнин повинен мати свій власний духовний досвід, який часто буває гірким. Насолоди шукають ті, хто живе оманою, любий майстер чи художник, маючи досвід, своїх помилок стає досконалим, тоді він, обходячи помилки, може творити шедеври. В духовному стані так само, лиш той, хто набуває свій власний досвід, досвідом старців піднімається в верх душею, розумом і тілом. Хоч це може бути непримітним для людей, а для духовного світу це дуже примітно, бо жодне слово, кожна думка людини формує її дух, і як художник пише картину, так людина кожною думкою і словом добавляє як мазки темними або світлими фарбами в свою душу і дух. Тому старці читали молитви і псалтир, який підносить людську душу через благі слова, вони возносились до Небес і тим стяжали Дух Святий, який спочатку очищає розум, потім серце і душу.

    Хто надіється на власний досвід, легко попадає в пастки розставлені темними, людина стає жертвою омани, і замість служіння Святому Богу вона необачно міняє полюси. А коли вже омана укріпилась в обіймах людини, вона стає глухою і в справжній святості бачить оману, а в омані бачить святість. Тому суперечки не дадуть ніякого результату, єдине що залишається - це молитва за ближнього.


    Що ми повинні просити Господа?

    - Прощення гріхів, так тут суперечок немає, але є гріхи ті, які ми в собі не бачимо.

    Одному старцю сказали, що такий-то чернець бачить ангелів, на що він відповів, що це не дивно, дивним було б якби він бачив власні гріхи.

    Тобто ми по своєму стану скоріше бачимо чужі гріхи швидше чим свої, тому в молитвах ми повинні просити Господа о спосібностях бачити свої гріхи. Коли ми читаємо псалтир, то він же викриває наші гріхи, душа стає спосібною бачити свої гріхи. Коли душа не бачить свої гріхи, тоді вона находиться в омані і вона бачить в собі святість.

    Коли ми молимось, то Бог дає заспокоєння душі, яка звертається по допомогу до Отця. Воно трапляється самим собою і не треба намагатись цього досягнути, бо тут теж можна звикнути і також потрапити в оману і, нарешті, забороняли православні старці бажати щось відчувати, або намагатись щось бачити з духовного світу. Людина не досвідчена, яка бажає швидкого очищення і ознаки святості легко попадає в сітки цих спокус і поки розум її ще не засліпився необхідно читати книжку «Добротолюбіє», в якій зібрані повчання православних старців, які тверезять розум і серце людини.

    Без досвіду віра робиться сліпою, оманливою, Дух Святий не приймає покаяння, бо в людині оманливій немає покаяння, а замість нього в людині працює самовиправдання. Самовиправдання не може вважатись як розкаяння тому, що коли людина виправдовує свій гріх, вона не усвідомлює його і гірше того тут приховується ще звинувачення іншого. Часто буває коли ми оправдовуємось, то звинувачуємо іншого, хто нас підштовхнув до гріха, або хто нам створив умови.

    «Адам сказав: жінка, яку Ти мені дав, вона дала мені від дерева, і я їв. І сказав Господь Бог жінці: що це ти зробила? Жінка сказала: змій спокусив мене, і я їла».(Буття 1,12-13).

    Часто люди нарікають, що Бог їх не чує і не відповідає на їх молитви. Не маючи розкаяння, і, не знаючи промислу Божого, часто люди втрачають надію а з тим і бажання ходити до церкви, сповідуватись і навіть молитись. Але тут проблема самої людині, не бачачи свої гріхи, вона не може отримати прощення. Сподіваючись на одну віру, вона не отримує благодаті, яка свідчить про прощення гріхів, душа не відчуває результату. Віра підтверджується ділами, і тоді приносить користь людині і всім, хто біля неї.

    Навіть коли людина немає досвіду в тих питання, але має в собі смирення, то з часом Господь відкриває свій промисел по цьому питанню і людина вже отримує досвід. Коли людина, не маючи смирення, часто починає блудити, бажаючи отримати результат вона звертається до магів, чаклунів, або попадає до оманливих вчителів, які залюбки беруть собі новачка, навчаючи омани. Підкоряючи її розум, людина стає не спосібна розмірковувати правильно і живе тільки пам’яттю завчених тез і цитат оманливих вчителів.

    Людина часто шукає не очищення душі, а вирішення своїх життєвих проблем. В житті пов’язане одне з одним, вилікувати хворобу неможливо, якщо ми не ліквідуємо причини.


    Промисел Божий

    Все від Бога, - і благе і скорботне, і недостойне; але одне - за вподобанням, інше - за Божим, третє - за потуранням. І за вподобанням, - коли живемо доброчесно, бо на те воля Божа, щоб проводили ми життя безгрішне, жили доброчесно та благочестиво.

    Важливо для кожної душі навчитись відрізняти добро від зла і, тут Промисел Божий через смирення навчає людину цій премудрості. Людина, будучи не смиренною, цього розуміти не зможе, вона шукає причину своїх бід в ближніх своїх, а не в своїх гріхах. Хтось їй заздрить, проклинає, робить їй якесь зло, наговорює на неї.

    Один відлюдник просив Бога, щоб Він дав зрозуміти йому Свої дороги Промислу, і наклав на себе піст. Коли він вирушив до одного старця, який далеко мешкав, йому з'явився Янгол в образі ченця і запропонував піти з ним. До вечора вони зупинилися на нічліг у одного благочестивого чоловіка, який запропонував їм їжу на срібній таці. Але ось диво! Негайно після трапези чернець взяв страву і кинув її в море.
    Пішли далі і на іншій день зупинилися в іншого благочестивого чоловіка. Але знову біда! Коли пустельник з ченцем стали збиратися в дорогу, який прийняв їх, привів до них малолітнього сина свого, щоб благословили його. Але замість благословення чернець, торкнувшись отрока, взяв душу його. Ні старець від жаху, ні батько в розпачі не вимовили ні слова. На третій день вони притулилися в напівзруйнованому будинку. Старець сів скуштувати їжі, а чернець спочатку розібрав стіну, а потім знову заклав її. Тут старець не витерпів: «Та ти хто - демон або Янгол? Що ти робиш? Третього дня у добрій людині страву відняв, вчора отрока позбавив життя, а сьогодні поправляєш нікому не потрібні стіни».
    Не дивуйся, старче, і не спокушайся від мене. Я Янгол Божий. Перша людина, що прийняла нас, страва її була придбана неправдою, тому я і викинув її, щоб не втратив вона своєї нагороди. Другий чоловік теж угодник Богу, але якби син його виріс, то був би страшний лиходій. Господар будинку, де ми зупинилися, людина аморальна, ледача і тому зубожіла. Дід же його, будуючи цей будинок, приховав в стіні золото. Тому-то я і поправив стіну, щоб господар його не знайшов і через те не загинув. Вернися, старче, в келію і не мучся без розуму, бо так говорить Дух Святий: «суди Господні - невідомі людям». Тому і ти не випробовуй їх - не буде тобі це на користь.

    Люди часто, не розуміючи Промислу Божого, помиляються в розсудливості добра і зла. Для прикладу візьмемо розповідь Паїсія Святогореця: «Один подвижник, бачачи неправду, що існує в світі, благав Бога і просив відкрити йому причину, по якій праведні і благочестиві люди потрапляють в біди і несправедливо страждають, в той час, як неправедні і грішні збагачуються і живуть спокійно.

    Коли подвижник молився про одкровення цієї таємниці, почув голос, який говорив:
    - Не випробовуй того, чого не досягає розум твій і сила знання твого. І не шукай таємного, бо суди Божі - безодня. Але, оскільки ти просив дізнатися, спустися в світ і сиди в одному місці, і дивись те, що побачиш, і зрозумієш з цього досвіду малу частину з судів Божих. Пізнаєш тоді, що не можливо дослідити і збагнути промисел Божий у всьому.

    Почувши це, старець спустився з обережністю в світ і прийшов до одного лугу, через який проходила проїжджа дорога. Неподалік там було джерело і старе дерево, в дуплі якого старець добре сховався. Незабаром під'їхав один багатий на коні. Зупинився біля джерела попити води і відпочити. Коли напився, вийняв з кишені гаманець з сотнею дукатів * і перераховував їх. Закінчивши рахунок, хотів покласти його на своє місце, проте не помітив, як гаманець випав в траву.

    І він їв, відпочив, поспав і потім, сівши на коня, поїхав, не знаючи нічого про дукати.

    Незабаром прийшов інший перехожий до джерела, знайшов гаманець з дукатами, взяв його і побіг полями.

    Минуло небагато часу, і з'явився інший перехожий. Будучи втомленим, зупинився і він біля джерела, набрав води, вийняв хлібця з хустки, і сіли, щоб їсти.

    Коли бідняк той їв, показався багатий вершник, розлючений, і зі зміненим від гніву обличчям, і накинувся на нього. З люттю кричав він, щоб той віддав йому його дукати. Бідняк, не маючи поняття про дукати, промовив клятву, що не бачив такої речі. Але той, як він був у сильному гніві, почав його бити і бити, поки не вбив. Обшукав весь одяг бідняка, нічого не знайшов, і пішов засмучений.

    Старець же той все бачив з дупла і дивувався. Шкодував і плакав про неправедне вбивство і молився Господу, говорив: - Господи, що означає ця воля Твоя? Скажи мені, прошу тебе, як терпить доброта Твоя таку неправду. Один втратив дукати, інший їх знайшов, а інший був убитий неправедно.

    У той час, як старик молився зі сльозами, зійшов Янгол Господній і сказав йому:
    - Не журися, старець, і не думай від розпачу, що це сталося нібито без волі Божої. Але з того, що трапляється, одне буває по потуранню, інше для покарання (виховання), а інше за Божим. Отже, слухай:

    Той, хто втратив дукати, - сусід того, хто їх знайшов. Останній мав сад, вартістю сто дукатів. Багатий, оскільки був багато стяжателем, змусив віддати йому сад за п'ятдесят дукатів. Бідняк той, не знаючи, що робити, просив Бога про помсту. Тому Бог влаштував, щоб відплатилося йому удвічі.

    Інший бідняк, стомлений, який нічого не знайшов і був убитий несправедливо, одного разу, сам скоїв убивство. Однак щиро каявся, і всю решту життя проводив по-християнськи і по-Божому. Безперервно просив Бога пробачити його за вбивство і говорив: "Боже мій, таку смерть, яку зробив я, ту ж саму дай мені!" Звичайно, Господь наш пробачив його вже з того моменту, коли він виявив покаяння. Тим більше, що він не тільки дбав про виконання Його заповідей по любо-честю, але хотів навіть заплатити за стару свою провину. Так, почувши його, Він дозволив померти йому насильницьким способом - як той Його просив - узяв до себе, навіть подарувавши йому сяючий вінець за любочестя!

    Нарешті, інший, багатостяжатель, що втратив дукати і скоїв вбивство, карався за його зажерливість і грошолюбство. Підвів кого Бог впасти в гріх вбивства, щоб заболіла душа його і прийшла до покаяння. З цієї причини він зараз залишає світ і йде, щоб стати ченцем!

    Отже, де, в якому випадку, бачиш ти, що Бог був неправедний, або жорстокий, або безжалісний? Тому в подальшому не випробовуй долі Божий, бо Той творить їх праведно і як знає, в той час як ти вважаєш їх за неправду. Знай також, що і багато іншого робиться в світі по волі Божій, з причини, яку люди не знають. Отже, правильно говорити: "Праведний єси, Господи, і праві суди Твої" (Пс 118, 137) ».


    Православний досвід дає людям одкровення, через які люди починають переосмислювати своє життя і відкриваються очі духовні щодо очищення душі. Одним з таких одкровень є у священика Серафима Вирицького «Від Мене це було».


    Від Мене це було

    Я – твій Бог, який розпоряджається обставинами,
    І невипадково ти опинилась на своєму місці.
    Це те саме місце, яке Я тобі визначив.
    Чи не просила ти, щоби Я навчив тебе смиренню?
    І ось Я помістив тебе саме в те середовище,
    В ту школу, де цей урок вивчається.
    Твоє середовище і ті, які живуть з тобою,
    Лише виконують Мою волю.


    Чи перебуваєш ти у фінансовій скруті,
    Важко тобі звести кінці з кінцями, знай, що
    Від мене це було.
    Бо це Я розпоряджаюся твоїми засобами
    І хочу, щоби ти прибігала до Мене і знала б,
    Що ти залежиш від мене. Мої запаси невичерпні.
    Я хочу, щоби ти переконувалась у вірності
    Моїй і Моїх обітниць. Нехай не буде того, аби
    Тобі могли сказати в нужді твоїй: «Ти не вір Господу Богу твоєму»


    Чи переживала ти ніч у смутку?
    Ти розлучена з близькими і найдорожчими для твого серця,-
    Від Мене це послано тобі.
    Я – муж скорбот, що пізнав слабкості,
    Я допустив це, щоби ти звернулась до Мене.
    Бо я хочу, щоб серце твоє і душа твоя були
    Завжди пломеніючими перед очима Моїми і
    Перемагали б іменем Моїм всяку малодушність.


    Не отримуєш ти довго вісток від близьких,
    Найдорожчих тобі людей,
    Через малодушність твою і маловір'я
    Впадаєш у нарікання і відчай, знай –
    Від Мене це було.
    Бо цією нудьгою Духа твого випробовую Я
    Міць віри твоєї в нерушимість обітниць
    І силу відваги твоєї молитви про цих близьких
    Твоїх, бо хіба не ти покладала піклування
    Про них на Мою промислительну любов?
    Хіба не ти і нині віддаєш їх
    Під Покров Пречистої Матері Моєї?


    Чи спіткала тебе важка хвороба,
    Тимчасова або невиліковна,
    І ти опинилась прикутою до ліжка свого –
    Від Мене це було.
    Бо Я хочу, щоб пізнала ти Мене ще глибше
    У немочах твоїх тілесних і не нарікала би
    За це випробовування, котре посилається тобі,
    Та щоби ти не старалася проникнути в Мої
    Плани спасіння людських душ різноманітними
    Шляхами, і в Мені зуміла віднайти вічну потіху.


    Чи обманулась ти в товариші своєму,
    В кому–небуть, кому ти відкривала серце своє,-
    Від Мене це було.
    Я допустив, щоб це розчарування
    Доторкнулося тебе,
    Щоби ти пізнала, що найкращим твоїм другом
    І товаришем є Господь.
    Я хочу, щоб ти все приносила до Мене
    І розказувала Мені.


    Чи звів хто наклеп на тебе, віддай це Мені, і
    Пригорнись ближче до мене, укриття твого,
    Душею своєю, аби сховатися від злонарікань язиків, Я виведу,
    Як світло, правду твою, і долю твою, як полудень.

    Зруйнувалися плани твої, занепала ти душею і зморилася –
    Від Мене це було.
    Ти складала собі план, мала свої наміри, ти й принесла їх Мені,
    Щоби Я їх поблагословив.
    Але Я хочу, аби ти надала мені право розпоряджатися
    І керувати обставинами твого життя,
    Оскільки ти – лише зброя, а не діюча особа.


    Чи спіткали тебе несподівані життєві невдячі,
    І зневіра охоплювала серце твоє, знай
    Від Мене це було.
    Бо це я запрагнув стати твоєю надією,
    Щоб без нарікань і покірно схилила голову твою
    Під милосердя Моє до тебе.


    Чи мріяла ти сотворити яке–небуть
    Особливе діло для Мене і замість цього
    Сама злягла на одрі хвороби та немочів –
    Від Мене це було.
    Бо тоді ти була занурена в діла свої,
    І Я не міг би привернути думки твої до Себе,
    А Я хочу навчити тебе найбільш глибоким
    Думкам і урокам Моїм, щоб ти служила Мені.
    Я хочу навчити тебе усвідомлювати, що ти –
    Ніщо без Мене.
    Декотрі із кращих Моїх синів є ті, які відрізані
    Від живої діяльності, щоби їм навчитися
    Володіти зброєю неустанної молитви.


    Чи покликана ти несподівано зайняти важке
    І відповідальне становище?
    Покладись на Мене,
    Я довіряю тобі ці труднощі,
    І за це благословить тебе Господь Бог твій
    У всіх ділах твоїх, і на всіх дорогах твоїх, у
    Всьому Керівником і Наставником твоїм
    Буде Господь твій.


    У цей день в руки твої, дитя Моє,
    Дав Я цю посудину освяченого єлею,
    Користуйся ним вільно.
    Пам'ятай завжди, що кожне забруднення,
    Яке виникає, кожне уразливе тобі слово,
    Кожна напасть і осуд,
    Кожна перешкода у твоїй роботі, котра
    Могла би викликати почуття прикрощів,
    Розчарування, кожне відкриття слабкості
    І неспроможності твоєї
    Буде помазано цим єлеєм-
    Від Мене це було.
    Пам'ятай, що всяка перешкода –
    Це Боже настановлення,
    І тому поклади в серце своє слово,
    Котре Я об'явив тобі в цей день –
    Від Мене це було.
    Бережи їх, знай і пам'ятай:
    Завжди, де б ти не була,
    Всяке жало притупиться,
    Коли ти навчишся у всьому бачити Мене.
    Усе послано Мною
    Для вдосконалення душі твоєї –

    Усе від Мене це було.

    Диявол кидає попіл в очі людині для того, щоб вона не бачила промислу Божого. Адже якщо людина побачить промисел Божий, то його гранітне серце зм'якшиться, стане чуйним. А це дияволові не на руку (Паїсій Святоорець).

    Віра

    Всяке покаяння приймає Господь, але для покаяння треба мати віру. Вона здобувається зусиллям, але легко залишає людину, коли вона необережно чи думками, чи діями зробить те, що віддає людину від Бога, одним прикладом являється свідчення яке записав св.. Антоній Сурожський:

    Але іноді людина робиться невіруючою тому, що це її єдиний захист проти совісті. Мені зараз пригадалася розповідь одного розумного, тонкого, освіченого священика в Парижі. Колись він був "безбожником", тобто він без Бога жив і вважав себе занадто культурним і розвиненим, щоб навіть думати про те, щоб бути віруючим. Він розмовляв з одним священиком. Сільський священик без всякого особливої освіти слухав його довго і сказав йому дві речі: "По-перше, Олександр, не так уже й важливо, що ти в Бога не віриш - Йому від цього нічого, а чудово, що Бог в тебе вірить ". І друге: "А ти, Олександр, піди додому і подумай, в який момент і чому ти віру втратив, коли саме тобі виявилося вигідним, щоб Бога не було".
    Олександр повернувся додому і став думати; він був здивований такою постановкою питання, таким підходом: він очікував місіонерської проповіді або вказівки читати якісь трактати, а замість цього - піди і розберися. І він, як сам розповідав потім, шукав причини спочатку в своїй освіті в Богословському інституті в Парижі, потім в університеті в Росії до революції, потім ще десь, все ніяк не міг знайти, і дістався до шестирічного віку. Він жив в одному з міст Росії, був слухняним хлопчиком, ходив до церкви щонеділі і вважався дуже благочестивим: приходив, хрестився, ставав посеред церкви попереду і молився Богу. Щонеділі йому давали одну копійку, яку він повинен був покласти в шапку жебрака сліпого; він її клав і йшов до церкви з почуттям, що зробив добру справу, проявив любов, турботу - і тепер може піти до Бога з чистим сумлінням. Якось перед Різдвом, гуляючи з матір'ю по місту, він набрів на магазин, де був гарний дерев'яний кінь, що коштував шість копійок. Він попросив матір його купити, та йому відмовила і він дуже засмутився. А наступної неділі, коли він йшов до церкви і дійшов до жебрака, він подумав, що якщо шість разів не дати йому цієї копійки, він зможе купити коня, - і тоді він цієї копійки не дав. Так він вчинив чотири рази, а на п'ятий подумав: а якщо взяти у нього одну копійку, то я на два тижні раніше зможу купити цього коня. І він у сліпого вкрав копійку. Після цього він увійшов в храм і відчув, що не може стояти попереду: раптом Бог його помітить, - і пішов в задній кут.

    Олександр відчував, що справа дуже погана і що треба від Бога ховатися. І раптом повернувся з університету його старший брат, який там нахапався безбожного вчення, став доводити, що Бога немає. І Олександр мені говорив: я за це вхопився. Якщо Бога немає, то зовсім неважливо, що я вкрав цю копійку і не поклав п'яти. І з цього почалося в ньому "безбожництво": вчення про те, що Бога немає, він сприйняв як єдиний порятунок проти докорів своєї совісті.

    Православне вчення - це не самовихваляння і піднесення над іншими вірами, це допомога людині пізнати себе, переоцінити всі цінності, пробудити в своїй душі почуття любові до Бога. Бо багато є прикладів коли людина, будучи в іншій вірі приймала віру православну, бо найшла там своє спасіння. Тай, є чимало випадків коли ці, що вважали себе православними переходили в іншу віру, не тому, що там найшли істину, а тому, що вони були православними не за Духом а за розумом і обрядом. Боячись осуду людей, знеславлення і втрати прибутків, чимало православних священників переходило до греко-католиків. І люди зреклись своєї віри, приходили до храму, де хрестились і причащались, проганяли православних і навіть священиків, зрізали православні хрести.

    Православна віра, як християнське дерево, яке повинне приносити плоди, давати людям спасіння і якщо це не так, то воно немає тої вартості і сухі гілки відсікаються. Масовість і кількість тут не береться до уваги головне чистота, яка дасть нові вітки, нові плоди. Обрізане дерево, досвідченим садівником, через декілька років дає більше плодів і плодів кращих, чим давало старе дерево до цього.
  9. Частина 3

    Почуття

    «Володій почуттями, особливо зором і слухом, зв’яжи, тримай язик. Хто не приборкає цих трьох, того внутрішнє — у розкраданні, у розслабленні та в полоні». (святитель Феофан Затворник)

    У духовному житті християнина важливі всі три почуття — віра, надія й любов. Але за євангельським словом, любов із них є більшою. (1 Кор 13:13)

    Людина наділена почуттями, вона може радіти, бачити прекрасне, відчувати чужий біль, усе це виходить від нашого серця, яке здатне любити. Цими властивостями, якими Бог сам володіє, наділив Він і людину.

    «І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим та за подобою Нашою». (Бут 1:26)

    Ці властивості дають людині можливість бути подібній Богу, точніше, бути Йому помічником, щоби творити, бути художником-архітектором.

    Почуття людини дають їй здатність відчувати Бога, відрізняти добро від зла, тобто, бути в одному дусі з Богом, щоби не віддалятися від Нього. Про ці властивості говорив Господь: «Царство Боже всередині вас є». (Лк 17:21)


    Керуючись цими почуттями, людина наближається до Бога, а з утратою їх вона втрачає Бога й починає свідомо грішити, створюючи інші філософії та релігії. Такою оманою вона надає демонам можливість отримувати владу над людьми.

    Декотрі кажуть, що вони не грішать, але зречення Бога є великим гріхом, після якого всі інші гріхи починають насаджуватись у людині, як не у ній самій, то у її наступних поколіннях, бо з посіяного бур’яна не збирають пшениці.

    Гріх, увійшовши в життя людини, змінює її можливості, і демони, використовуючи людину, ведуть боротьбу з Богом.


    «У пекло скинута гординя твоя з усім шумом твоїм; під тобою підстилається черва, і черва – покров твій. Як упав ти з неба, денниця, син зорі! розбився об землю, який топтав народи. А говорив у серці своєму: “зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій і сяду на гор`і у зібранні богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього». (Ісая 14: 11-14)



    Демони — це жорстокі потвори, які внаслідок падіння втратили властивості Бога, а замість того в них почали розвиватися протилежні властивості: злоба, гнів, ненависть, блуд, гордість. Ворог людини ніколи не показує себе явно, він, щоби ввести людину у спокусу, придумує різні хитрощі, а всі пристрасті, які ведуть до гріха, приписує людині як властивості душі.

    Тому з утратою добрих почуттів людина робиться жорстокою, нездатною любити, відрізняти добро від зла, мати віру і відчувати Бога, а відтак і спілкуватися з Ним.

    Часто зло постає у вигляді добра, обіцяючи Царство Боже на землі (комунізм, глобалізація, об’єднання всіх вір), де не треба буде важко працювати, і таким чином здобуває багато прихильників і бажаючих жити в такому царстві. І, оволодівши розумом людей, демони призводять до насильства та війн, призводять людей до страждань. Перебуваючи в стані ейфорії, люди готові йти на все, навіть віддати своє життя, вони вирішують свої проблеми за рахунок чужих, шляхом незаконного збагачення, приєднання чужих територій і тому подібне. Тому неправедна філософія або вчення, яке не вчить Закону Божого, призводить до війн та страждань, де гинуть люди мільйонами заради матеріальних благ. Так створювались імперії, які, подібні Вавилону, руйнували потім самих себе.

    Почуття потрібні людині не тільки, щоби мати віру і відчувати Бога, але й щоби мати здібності відрізняти добро від зла. І тут теж ворог людини вигадав тенета для душ віруючих, людина часто стикається з небезпекою обману. Завжди є ризик сприйняти душевне за духовне й переплутати небожественне з божественним, бо сам сатана прикидується ангелом світла (2 Кор 11:14).


    Люди часто, не очистивши себе до кінця від гордині, блуду і грошолюбства, хочуть піднятися до рівня ангелів. Ці всі пристрасті не втікають від віруючого, а намагаються себе виявити в духовному житті, і тому, перекручуючи слова, їхнє правдиве розуміння, такі люди віддаляються від істини. Це не їхня провина, це наслідок неправильного богослів’я та неправедних учителів, які відмовилися від учення православних старців.

    Отці Церкви забороняли шукати якихось особливих духовних переживань і закликали до найсуворішого контролю своїх почуттів і емоцій у духовному житті.

    Почуття — це властивості душі, але вони не мусять безконтрольно володіти душею, підкоряючи собі розум і серце.

    Пастирська дорога — це дорога Христа, якою ми мусимо йти, і ця дорога є радше скорботна, ніж радісна, бо належить душі пройти скорботи й обмеження, аби скинути із себе все, що заважає її спасінню, не через фанатичну віру, а через учення Ісуса Христа, яке було викладене в Євангелії, та через духовних святих, які зберегли вчення Христа через одкровення. Оцінюючи свої вчинки, ми можемо йти цією дорогою, з якої легко зійти, піддавшись лінощам, байдужості та самовпевненості. Кожен віруючий не може йти шляхом істинним, коли не буде знати ці пастки, які розставили темні сили, і лише тоді, коли він здобуде досвід у цьому, Дух Божий допоможе йому обходити їх без перешкод.

    Не треба лякатися, що це важка дорога, Господь поруч із тим, хто йде Його шляхом, і допомагає душі, надихаючи її Своїм Духом відрізняти добро від зла, проявляти мужність, де вона потрібна, проявляти мудрість, бо Господь є Істина. Не очистивши себе і виявивши лінивство, душа легко піддається омані, шукаючи виправдання, а не покаяння, і, таким чином, легко сходить із праведної дороги.

    Людина мусить очиститися від своїх пристрастей шляхом пізнання себе через Бога, і пізнання Бога через себе. Це досить важка праця, і не кожному під силу взятися працювати над собою, легше себе визнати вже очищеним, або святим, і не морочити собі голову, але це примана демонів для обдурення людини, щоби вона являла себе такою, якою насправді не є.


    Почуття сили душі — одна з трьох основних душевних сил людини, поряд із розумом і волею. Також під почуттями розуміють емоційні стани (душевні й духовні).

    «Володій почуттями, особливо зором і слухом, зв’яжи, тримай язик. Хто не приборкає цих трьох, того внутрішнє — у розкраданні, у розслабленні та в полоні». (святитель Феофан Затворник)

    Почуттями ми славимо Бога, як славив єврейський народ, коли Господь входив у Єрусалим — так православні славлять Бога на літургії.

    За труднощів або випробувань можлива втрата любові та надії. Під впливом страху за своє життя або втрати майна людина може втратити віру, бо більше полюбила матеріальне, ніж духовне. Вона може зректися Бога, як зрікся апостол Петро Господа. Так мільйони християн втрачали віру з тієї чи іншої причини.

    І зрештою, за втрати віри та любові, керуючись почуттями ненависті до віруючих як конкурентів, які заважають керувати народами, людина може стати противником Бога та боротися з Тим, хто її створив, Який дав їй життя.

    Настільки великим є це блюзнірство. І все це не вигадки чи казки, це реальність нашого суспільства, духовна боротьба в якому йде в невидимому — духовному світі. Тому, через падіння моралі й тяжіння до матеріальних цінностей люди можуть не тільки впасти в гріх, але і стати зброєю в демонів проти Творця. Усе це нав’язується людям під виглядом справедливості й толерантності до людей, які мають збочення. І ці збочення вже рекламуються як позитивні якості людини, запроваджуючи закони, які захищають їхні гріховні спокуси, і вже не вважаються гріхом. Ба більше, це вже стає нормою для віруючих, спираючись на те, що Бог — це любов, і він любить усіх, незалежно від стану та віри людини. Тобто, у нас під виглядом толерантності гріх уже не вважається гріхом, і все Святе Письмо вже не має актуальності, усі маги, усі язичники, які поклоняються демонам, стають законними, бо Бог усіх створив і всіх любить. Як легко людей обдурити, і все більше й більше людей сповідують таке мислення. Під прикриттям, що Бог любить усіх, приховується демонізація суспільства, яка призведе до влади демоничних структур, які ведуть боротьбу з Ним. І що найгірше, це нав’язується в духовних вченнях деяких релігій самими священиками.


    Це досить важливе питання, це питання спасіння душі, і якщо душа не служить Богу, вона робиться противником Його. Тому спасіння, як декому це може здатися неважливим, виносить насправді фатальний вирок тим, хто втратив Бога. І віруючі, які вважають себе вірними, але не живуть за заповідями й не мають Духа Його, такі віруючі не зможуть відрізнити добро від зла і виправдатись, аби мати шанс на спасіння:

    «Тому тi, що живуть за плоттю, Боговi догодити не можуть. Але ви не за плоттю живете, а за духом, якщо тiльки Дух Божий живе у вас. Коли ж хто Духа Христового не має, той i не Його». (Рим 8:8–9)

    Коли душа згрішить, то гріх непрощений починає діяти на розум, виправдовуючи гріх, а потім розум, замирившись з гріхом, починає виправдовувати його, і через деякий час вихвалятися ним як гідністю. І так один гріх за іншим наповнюють душу людини такою мірою, що вона не має можливості злетіти, а, обтяжившись, сходить на дно до пекла. Серце починає переоцінювати цінності, замінюючи духовне на душевне й на матеріальне, смирення замінюється гординею, від якої починаються всі смертні гріхи.

    Св. Отці пишуть, що серце здатне мислити, і воно є вмістилищем почуттів, що йому притаманні емоції радості, скорботи, страху, рішучості та інше. У Біблії написано: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя». (Притч 4:23)

    Св. Отці підкреслюють, що в людському серці відкриває себе Бог. Справжня молитва виходить із чистого серця. Апостол Петро у своєму першому посланні каже: «Блаженні чисті серцем» (Мф 5:8). «Серце чисте створи в мені, Боже» (Пс 50) — волає цар Давид.

    Воля людини скоряється серцю людини, і що зберігає серце людини як скарб, те починає підкоряти собі розум і волю.

    Коли серце людини забруднене гріхом, душа отримує ватажка, який вестиме душу до пекла. Щоб очиститися від впливу нечистих сил, треба ходити до православного храму, де через покаяння і благодать Бог дає очищення й укріплення. На літургії відбувається таїнство перетворення душі, і людина розкаювана отримує полегшення й очищення від впливу нечистих сил:

    «І дам вам серце нове, і дух новий дам вам; і візьму з плоті вашої серце кам’яне, і дам вам серце плотське». (Єз 36:26)

    Господь, ведучи душу, впливає на неї явно через Святе Письмо, одкровення й голос совісті. Темні сили намагаються впливати на людину таємно, щоби людина не підозрювала, до чого її ведуть. Тому людині вселяють думку, намагаючись її приспати, що нібито демони не існують, і що кожній людині присутні всі природні потреби, чим людина й живе.

    «Хто має заповіді Мої й дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, того полюбить Отець Мій; і Я полюблю його і явлюся йому Сам». (Ін 14:21)



    Деколи людина постає перед вибором між гріхом меншим чи більшим.

    «Ми говоримо про моральний вибір між благом і злом, але ж іноді об’єктивно доводиться вибирати з двох неправд, як розпізнати волю Божу тоді?» (Старець Нектарій).

    Стародавні патерики описують нам випадки, коли й у житті святих поставав подібний вибір. Якийсь брат прийшов до старця й попросив у нього грошей. У старця гроші були, але він збрехав і не дав їх. Інший брат, якому було відомо, що гроші є, запитав наодинці старця, як він міг збрехати. Виявилося, старець відав, що гроші потрібні на гріх. «Збрехавши, я позбавив себе від більшого гріха — потурання ближньому в смерті його душі», — сказав святий. Авва Дорофей говорить, що з двох благ треба завжди обирати більше, а з двох неправд — менше.

    Страх

    Страх може бути корисним, вважають св. отці: при вихованні, при виконанні законодавства; де страх, там нема злодіїв, погашений гнів, блуд, заздрість, хтивість, пихатість. Страх не тільки відганяє злі пристрасті, а і вводить всяку чесноту, дбайливість про справедливість, утримує сімейні відносини між людьми, турботу й любов до людей, жертовність, ревність до молитви.

    Постійно слід бути в мирі з Богом, перебувати в почутті власної гріховності, у страху Божому, покаянні, надії, вірі, терпінні, у пам’яті про Його присутність у всьому.

    Потрібен нам страх Божий. Бачачи свою неміч, надійся на Бога. «Служіть Господу зі страхом і радійте Йому з трепетом» (Пс 2:11). Світлий страх перед Богом є досконалістю, початок мудрості. «Початок мудрости — страх Господній» (Притч 1:7).

    Дехто каже, що не треба Бога боятись, а треба Його любити.

    Здається, все правильно, логічно, але, що насправді коїться в тих душах? Ці люди, які це стверджують і вхопилися за це, на перший погляд, логічне твердження, кажуть так, щоби покрити свої гріхи, виправдати їх. Насправді в них любові до Бога немає, а присутні гріхи є навіть смертними для душі: блуд, лихослів’я, пихатість. Любов до Господа була й у занепалих ангелів, але вони впали, бо втратили страх Господній.

    Сім’я, де чоловік і жінка люблять один одного, через відсутність страху втратити один одного можуть впасти в блуд, і через це розпадаються шлюби.

    Якщо ми любимо Бога, а страх розлучитися з ним відсутній, то люди легко впадають у блуд. Якщо Анголи на цьому падали, то людям це ще легше. Як вітер змінює погоду із сонячної на дощову з грозами, так душа піддатлива, за легким подувом привабливих спокус, привабившись, розлучається з Богом. Тому міцно треба триматися нам страху розлучитися з Богом на різних щаблях удосконаленості душі.

    Св. Іоанн Золотоуст говорив, що Страх Божий є велике багатство, скарб, що не гине. Страх Божий народжує молитву і просвіщає совість. Божественний страх не є страх людський, як страх раба перед паном (Іоанн Золотоуст, 1858).
    Джерелом страху є гріх. Хто боїться Бога, той не грішить. Тому особливого значення св. отці надавали Страху Божому, який є «Премудрість Божа».



    Ревність

    Істинні подвижники відчувають ревність до Бога. Ревність буває істинною й неправдивою — оманливою.

    Одкровення говорить: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! Але оскільки ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з уст Моїх». (Об’явл 3:15–16)

    Ревність і сум за Богом змусять людину йти шляхом удосконалення й не відступати від нього. Якщо служба божа відбувається без завзяття, то покаяння й очищення не звершується належним чином. Тому першим ревнителем мусить бути сам священик, щоби надихати людей на цю ревність. Неможливо навчити людей то́му, що сам не знаєш, або дати людям те, що й сам не маєш.

    Людей потрібно бадьорити, а не заколисувати всепрощенням чи залякувати.

    Апостольський дух — це дух завзяття. Бог прощає грішника, але коли грішник грішить, сподіваючись на милосердя Боже, то це гріх нерозкаяний, і прощення за нього не так легко отримати. Є випадки, коли люди свідомо вбивають, розв’язуючи війни між народами й людьми — це одне; а є вбивство, коли людина внаслідок необережності своєї скоїла цей злочин, — це зовсім інше.

    Свідомі гріхи — це наслідок жорстокого серця, а несвідомий гріх може бути розкаяним і прощеним.


    Ревнуйте Господа Вседержителя і славу Його, шукайте передусім Царства Божого і правди його, і для цього потрібні бадьорість духу й духовна ревність — справжні плоди проповіді Євангелія. Бійтеся тих, хто лестить ласкавими словами і, присипляючи дух оманою, відводить людей від істини, від Духа Божого.

    «Бо я свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом. Бо, не розумiючи праведности Божої i намагаючись поставити власну праведнiсть, вони не скорилися праведностi Божiй». (Рим 10:2–3)


    Відомо, що гріх полюбляє приховуватися за образом якої-небудь із чеснот. Наприклад, слова́ про християнську любов можуть бути прикриттям іншої любові, що ми й бачимо в екуменізмі. Хто говорить про об’єднання всіх християн, насправді бажає швидше заволодіти владою над усіма християнами, ніж надати їм свободи і виявити до них любов.

    А слова про ревнощі за вірою можуть бути прикриттям цієї пристрасті, щоби зберегти цю владу. Розіп’яли Ісуса Христа не за ревністю до Бога, а тому що боялися втратити владу над людьми.

    І, як у першому випадку, ми маємо справу не з любов’ю, а зі псевдолюбов’ю, так і в другому випадку ми маємо справу не з ревністю, а зі псевдоревністю.


    Блуд

    Блуд розуму відхиляє людину від Закону Божого, а на його місці створює цілу низку філософічних напрямів, щоби виправдати людину в її спокусах. Тому, якщо ми, православні християни, будемо виправдовувати себе і свої гріхи, то це буде блудом, який розлучає людей із Богом.

    Коли страху немає, то настає хаос: у людині, у державі, на землі. Армія небоєздатна, су́дді неправедно судять, керівники розкрадають народні цінності, і народ бідує. Вони можуть клястися, що люблять народ, і кричати «Слава Україні», але все це мертвечина, яка не приносить користі, а тільки знищує все заради збагачення керівників.

    Яка же справжня любов має бути до Господа, і як вона пізнає́ться?

    «Хто любить Мене, той виконує заповіді Мої», — казав Господь.

    Тільки праця над собою і випробовування, які проходить душа в житті, надає можливість стягання Духа Святого, який, будучи в людині, перероджує її, і надає їй або повертає їй божественні властивості, з якими і відкривається любов до Господа.

    Слід зауважити, що, не проходячи шлях вдосконалення, не маючи за собою чесноти, душа легко піддається оманливій любові.

    Є винятки, коли в людині розвиваються чесноти як Божий дар, тут немає заперечень, бо така людина виконує їх із дитинства. Але це рідкість, і в наш час, коли гріх рекламується, як позитив, через кіно, через інтернет, у суспільстві, де гріхом вихваляються, а не соромляться, важко виховати дитину доброчесною й порядною.

    Ісус Христос приніс світу Новий Завіт любові, яка виганяє страх рабський. Людство стало жити між двома страхами: між чистим, святим, і темним, спалахуючи то одним, то іншим страхом. Людина здатна поруч із піднесеними почуттями благоговіння ангельського перед ім’ям Господа Сил, виявляти й темний, демонічний страх, — у забобонах, самолюбстві та егоїзмі. Знищити у своїх переживаннях самотужки демонський страх неможливо, людині тут таблетки не допоможуть, потрібен духівник — наставник, який має владу через Ісуса Христа прощати гріхи. Демони часто являються людям у вигляді інопланетян, і коли, через покаяння на сповіді, гріх людині прощається, то влада демонів над людиною припиняється.

    Один проповідник здобув багато прихильників через те, що він пропонував людям зцілення, хоч він ходіння до церкви не забороняв, а, навпаки, рекомендував це робити для виконання своєї техніки зцілення. В основу його лекцій входили сучасні методики екстрасенсорики, магії й молитов. Він стверджує, що його учні — це робітники небесних сил, і що, коли їм будуть являтись інопланетяни, то не треба лякатися, бо вони їх можуть забрати для роботи у всесвіті. Очевидно, що тут присутня омана, і хто в цю оману повірив, має залежність душі, яка перебуває під впливом темних сил, і вирватися з такої залежності людині важко.

    Людина несвідома, неочищена є відкритою до доступу темних сил, оскільки вони мають у людині всі принади, які самі їй навіювали, і тому спасіння душі — в істині, яка відкриває людині духовні очі для розуміння добра і зла. Усвідомивши своє зло, вона мусить протидіяти йому, боротися з ним у собі, і тоді покаяння дасть результат, і Бог, прощаючи душі гріх, звільняє душу від влади демонів над нею. Але щоби пізнати істину, людині необхідно над цим попрацювати.

    Деякі християни, і деякі православні в тому числі, не знають і не читають Святого Письма. Не знаючи Святого Письма й не читаючи його, людина обмежує себе тим, що Бог не може на людину впливати, давати їй правильні роздуми, чим відрізняється добро від зла. Де думки́ людини, там і серце її, тому, коли людина не дає можливості проявитися Богу, там завжди будуть виявляти себе демони, бо людина є духовною істотою, і вона не може відокремити себе від духу. Тобто, дух має властивості проявляти себе в істині спілкування зі Святим Духом і, якщо в омані, — з демонами, але іншого спілкування, або нейтрального, не буває. Ця відсутність нейтралітету підтверджується словами з Євангелія:

    «Чи думаєте ви, що Я прийшов дати мир землі? Ні, кажу вам, а розділення. Бо віднині п’ятеро в одному домі розділені: троє проти двох, і двоє проти трьох». (Лк 12:51-52)

    Якщо людина має вибір волі на землі й сама визначає, з ким їй спілкуватися — з духовними особами для спасіння душі, чи з іншими в пошуках земних благ, — то, коли душа розлучається з тілом, вона втрачає свою волю, і йде туди, над чим трудилася на землі.


    Частина 4





    І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у обличчя її дихання життя, і стала людина душею живою. (Буття 1:7)



    Тому всяке слово і думка людини є відома Богу, коли ми молимося навіть в думках, Бог чує наші молитви і знає всі діла наші.

    Душа людини є частина Бога, звідси і ідуть всі розуміння і пояснення всього духовного світу, чому Бог терпить нас і не знищує нас за беззаконня наші, а довго терпить і чекає наше навернення, повернення блудного сина.


    «Юдеї сказали Йому у відповідь: не за добрі діла хочемо побити Тебе камінням, а за богохульство і за те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом. Ісус відповів їм: чи не написано в законі Вашому: Я сказав, що Ви боги? Якщо назвав богами тих, до кого було слово Боже, і не може порушитись Писання.» (Івана 10:35)



    Земний шлях нам даний тернистий, щоб ми пройшовши цей шлях, навчились розрізняти добро і зло, щоб не стати на шлях демонів і не стати подібним їм. Віддалятись від них, бо спілкуючись з ним людина подібно Єві легко піддасться спокусам і віддалиться від Духу Божого. Лиш тоді коли душа буде цінити Господа, любити Його і, маючи страх божий залишитись без Бога, вона буде виконувати Заповіді Його і Волю Його і тоді Бог може довіритись цій душі, що вона не внесе в Царство Його смуту і зло.

    Все, що сотворив Бог є чудовим: небо, земля, моря, дерева, птахи, риби і тварини, все це є гарним і живим і довершені всього Господь створив людину як завершення всього живого і, тому ми бачимо що все це є прекрасним, але людина часто забуває дякувати Богові за все це. Вона своєю діяльністю нищить всю красу на Землі і, передбачаючи, що вона може знищити, і все життя на Землі, вона вже планує залізти в космос. Ну і що вона доброго може зробити в космосі, не теж саме що з Землею?


    Розум і серце

    Розум і серце людини невід’ємні частини душі, які направляють або контролюють волю, незалежно при тілі душа чи без тіла. При тілі душа несе подвійну місію інтереси душі і тіла.

    Розум і серце душі повинні працювати на захист і збереження чистоти душі, щоб не пошкодити серце, повинен включатись розум, щоб не пошкодився розум треба вмикати серце. Повинні бути гальма в людині, щоб зберегти свою душу, ось для чого є Святе Письмо і Закон Божий.

    Якщо розум і серце перемикати тільки на тіло тоді інтереси душі і її самозбереження не працюють і людина нехтує Святим Письмом і Законом починає руйнувати в собі властивості Бога і ставати подібною тварині.

    Розум людини і серце людини має пам'ять, відчуття насолоди, гіркоти бруду гріха. Дуже часто ми за насолодою не відчуваємо гіркоти гріха, коли ми робимо іншим людям і навіть Богу завдаємо своєю пихатістю шкоду. Коли ми попробуємо свою нечесть і гіркоту лиш тоді нам вже не до радостей, лиш тоді ми робимось філософами, і лиш тоді ми шукаємо причину, ну і, звісно, що всі відповіді нас ведуть до Бога, а Він дав нам Закони, які записані в Святому Письмі. Тоді ми штурмуємо Біблію, виписуємо одкровення і починаємо міняти своє життя, але й тут не всі мають завзятість йти далі, деякі зупиняються і повертаються в своє болото назад.

    Розум і серце людини повинні працювати, щоб змінити свій напрям, і це можливо тут тільки на Землі, преображення людині відбувається внаслідок істини, яку не зупиняючи, повинна шукати людина, живучи на Землі. Там на небесах вже не можна щось змінити, душа попадає в обителі за властивостями її розуму і серцю. Тільки тут на Землі проходячи вогонь, воду і мідні труби ми випробовуємось, і можемо змінити свої якості шляхом праці над собою. А поки душа спить, а очі засліплені, то дух людини служить нечистому. Тому Бог, як Творець, піклується про нас, старається нам надати самому вирішувати свою долю за власним бажанням.

    Народження Ісуса Христа і Його земний шлях, це не символ і не історичний факт, який загубив актуальність, а, перш за все, шлях, для кожної людини, яким повинна пройти, щоб війти в Царство Небесне. Ця дорога не солодка, а хресний хід в якому випробовується душа її віра, щоб укріпити того, хто бажає спасіння. Все це проходить невидимо для інших людей, а буває, що і навпаки замість похвали людина отримує від знайомих, друзів, родичів презирство, а то буває і гоніння.


    Можна навести багато прикладів коли благочестиві подвижники зазнали гоніння від своїх братів по вірі. о. Іона був благочестивим ченцем і мав явлення Ісуса Христа та Пресвятої Богородиці, мав дар прозорливості, до нього приїжджали багато прочан, щоб отримати пораду і втіху для душі і більшість Київського монастирського духовенства була недоброзичливо налаштована до нього. Лаврському чернецтву було надзвичайно неприємно, що прочани з Лаври йдуть в Троїцький монастир до о. Іони, і вони давали прочанам брехливі відомості. Наприклад, про те, що о. Іона давно вже помер, а монастир закритий і замкнений.

    Один лаврський монах запитав одного із троїцьких ченців: "Так скажіть, будь ласка, коли Іона, нарешті, помре?" Обурившись цим питанням, Троїцький чернець відповів: "Знаєте, сказано: праведниці на віки живуть". Запитувач так і відскочив назад з переляком. "Ось як, і не дочекаєшся, значить, ще його смерті".

    Один поміщик, відвідавши Лавру, спитав ченця, чи далеко до о. Іони. "Так, дуже далеко, кілометрів п'ятдесят". - "Далеченько, - сказав поміщик, - а хоч би й сто, я все одно поїду". Вийшов він з готелю і питає візника: "Скільки візьмеш до о. Іони? Знаєш дорогу?" - "Як не знати, три карбованця візьму". Поміщик здивувався, як це за 50 кілометрів брати 3 карбованця, і питає: "Та ти добре знаєш дорогу? Скільки ж туди кілометрів?" Той каже, що кілометрів три. Тут зрозумів поміщик обман ченця і ворожнечу до о. Іони Лаври.

    До о. Іони в монастирі, де був він переведений, прочан приходило мало і в монастирі не вистачало грошей, були вільні порядки, ченці покидали монастир після служби, ходили по місту навідувались до знайомих та родичів. Отець Іона заборонив вольності ченців, так як монахи повинні бути в монастирі.

    Після появи в монастирі отця Іони пішли чутки про благовірного подвижника і прочани почали навідуватись в цей монастир, монастир ожив, бо з прочанами збільшилась казна монастиря, в ченців появились гроші. Але так як їм було заборонено покидати монастир, в деяких ченців виникла ненависть до о. Іони: "Звідки його біс приніс до нас, на що нам гроші, коли нам свободи немає. Ми всі сидимо в монастирі, наче в тюрмі, не можемо вийти нікуди - це каторга, а не життя - Сибір; ні на годину не можна вийти за ворота не можна". Як тільки його не називали - і чарівником, і чаклуном.

    Одного разу в церкві обурений о. Гервасій каже: "Не слухайте, панове, Ви всі, здається, люди розумні, дорослі, маєте свої поняття, і Ви спокусилися в цього підлесника. Це не людина, а у плоті диявол, це розбійник, він всіх нас замучив, і Ви, добрі люди, слухаєте цього божевільного підлесника. Ось дивіться, як ми його в особі вашій поважаємо". І о. Гервасій схопив о. Іону за бороду, за волосся і за глотку, а інші отці били його палицями, примовляючи: "Ось як величають вашого святошу".



    Старець Іона завжди давав прочанам при благословенні цидулки, які завжди відповідали проблемам цих людей. Якщо іноді і здавалося, що цидулки з аркушем паперу, на якому написані передбачення, не підходять до становища цих людей в той час, наступні події виправдовували прозорливість старця. Треба мати на увазі, що о. Іона на загальному благословенні ні з ким не говорив і звичайним шляхом не міг нічого знати про людей, яких бачив вперше. Якось купка прочан з Канівського повіту Київської області, села Паток, в Лаврі обговорювали між собою питання, що треба зайти до о. Іони по благословення і отримати від нього цидулки з аркушем паперу. Будучи в цій компанії, два хлопця кажуть: "На що нам його аркуші паперу, прочитаємо їх і кинемо, а от якби він дав нам по карбованцю, це справа інша". Всі вони вирушили в Троїцький монастир і з'явилися до старця. Були у нього і ті два хлопці. Всім іншим о. Іона за звичаєм своїм дав по аркушеві і по просфорі, а тим двом хлопцям, нічого їм не кажучи, подав по рублю. На монастирському подвір'ї вони, сміючись, розповідали про свої недавні слова і показували отримані ними карбованці.



    Коли ми розмовляємо, то розум наш перш за все, звертається до пам’яті, щоб як можна швидше прореагувати. Він не аналізує, для аналізу потрібен час, якого нам не вистачає. А іноді це питання відкидаємо, бо вважаємо, що ми вже достатньо досвідчені в цьому питанні і витратити час на аналіз порожніх питань не варто.

    Тому християни, які повірили оманливим вченням, для свого освідчення і, проаналізувавши вклали в свою пам'ять завчені тези віри, вже не здатні сприймати те, що говориться в православ’ї. Особливо коли розвинуте, а не очищене марнославство, шляхом смирення, вони вважають, що їхнє вчення вище православного та істинне.

    Що ж, це властивості розуму, воно не тільки є в християнах, воно спрацьовує і в інших вірах.

    Чому все ж таки існують суперечки і розбіжності бачення в християнстві?

    Православні користуються пам’яттю передання, і розсудливості можуть порівняти вчення, з тим що говорили і наставляли подвижники благочестя – святі отці. Своїми подвигами вони удостоїлись благодаті Божої, яка давала їм надзвичайні властивості душі і істинного розуміння добра і зла.

    Що це за подвиги, які деякі християни вважають за оману?

    Це довгі молитви, читання псалтиря, пости, боротьба з самим собою, з своїми бажаннями, пристрастями, це виховання в собі смирення, це стягання Духа Святого.

    Чому відмовляються від тих подвигів інші?

    Важка праця над собою потребує багато часу і обмежень в своїх бажань і пристрастей і тому шукаючи виправдання, потрапивши в оману, опираються тільки на віру.

    Говорячи, що в них багато проблем і потреб, і що вони їх всі передають Господу.

    З одного боку все здається розумно і правильно, але ми проявляємо свою бездіяльність, без діл віра мертва. Опираючись тільки на віру, і віруючи, що це є достатнім для спасіння є оманливим.

    Часто бувають пастирі, які вважають, що вони лиш вірую спасаються дозволяють собі розслабитись, дозволяючи собі не обмежувати в бажаннях, бо вони достойні Царства Небесного. Пристрасті природні вони мають властивість збільшувати свої потреби і можливості, якщо тварина обмежена в своїх можливостях, то людина може їх розвивати до безконечності. Бажання наситити своє тіло, блудом як природним – тілесним так і духовним, виправдовуючи свої бажання, створюють філософічні аргументи свого бачення на створення світу і його існування.

    Ці пристрасті людину доводять до сильного блуду, забираючи у бідних прихожан останнє. Пастирі будують собі палаци, використовуючи владу над людьми, роблять їх покірними рабами, створюють гареми і.т.д.

    Що, першою чергою, ми бачимо в православних, це всюди і завжди акцент робиться на смирення і терпіння, що, насамперед, повинна людина виховати в собі, щоб йти шляхом спасіння. І так через смирення відкриваються очі душі, які починають бачити себе своєї пристрасті жахатись від них, прибігати до покаяння.

    Багато є тих, які залишили своє життя на Землі без покаяння, хотіли б хоч на декілька хвилин повернутись в тіло, щоб покаятись і розрішити свої гріхи і позбавитись мук, але це неможливо. Неможливо лиш тому що в їхньому житті Господь давав людині не раз замислитись і змінити своє життя, але ця душа проявила байдужість і легковажність.


    Не нехтуй своїм порятунком.

    Одні вважають, що духовної освіти потрібно закінчити духовну семінарію, а інші щоб стати духівником треба мати вищу освіту.

    Розум і серце людини працюють як кермо і мотор машини, куди ми їх направимо, туди вони будуть працювати і від душі залежить шлях по якому треба їхати. Можна закінчити духовну семінарію але стати атеїстом і займатись цькуванням християн, можна по Закону Божому мати найкращу оцінку, але стати тираном, що у нашій історії вже було.

    Більшість отців православного благочестя не мали жодної освіти навіть були неграмотні, але через прозорливість Духа Божого відкривали людям таємниці, які могли знати тільки вони.


    Поліцейський з міста Арідая, пан Василь Цолакіс, розповідає: «Мій знайомий поїхав за кордон. На жаль, там він зв'язався з протестантами і, ставши протестантом, відмовився від православ'я.
    Одного разу він прийшов до мене на роботу і, побачивши у мене в кабінеті фотографію Паїсія Святоорця, з жахом сказав: "А цього ченця я знаю. Десять років тому з двома знайомими я відвідав його келію. Коли ми прийшли до нього, двох моїх супутників він впустив, а мене вигнав. Він сказав мені, що я єретик, бо не вірю в Божу Матір і святих».


    Одне з одкровень по цьому питанню, що саме діла визначаться важливими на суді можна навести свідчення блаженної Феодори про митарства, які проходить душа після смерті, які визначають долю християн куди вони попадуть.

    Тому теза, що всі християни попадають в Царство Боже по вірі є не правильною. Віра лиш дає напрямок, пропонує взятись за себе і працювати над собою. Тому віра не дає гарантії входження в Царство Боже, як деякі думають, що через віру вони спасуться.


    Розповідь блаженної Федори про митарства

    (Скорочений варіант)


    У преп. Василя була послушниця Федора, яка багато служила йому; прийнявши чернечий чин, вона відійшла до Господа. Одному з учнів преподобного, Григорію, прийшло бажання дізнатися, де знаходиться після своєї смерті Федора.
    І ось Григорій побачив її уві сні - у світлій обителі, повній небесної слави і невимовних благ, яка була уготована Богом преп. Василю і в якій була Федора за його молитвами. Побачивши її, Григорій зрадів і запитав її, як розлучилася душа її від тіла, що вона бачила при своїй кончині, і як проходила митарства. На ці питання Федора відповідала йому так:

    "Чадо Григорія, страшне і жахливе довелося бачити і чути за мої справи, але за допомогою і за молитвами отця нашого преподобного Василя мені все було легко.

    Отже, коли настав час відлучення душі моєї від тіла, я побачила навколо мого ліжка безліч ефіопів, чорних як сажа, або смола, з палаючими як вугілля очима. Вони підняли шум і крик: одні ревли, як скоти і звірі, інші гавкали, як собаки, інші вили як вовки, а інші хрюкали, як свині. Всі вони, дивлячись на мене, шаленіли, погрожували, скрегочучи зубами, як ніби бажаючи мене з'їсти; вони готували хартії, в яких були записані всі мої погані справи. Тоді бідна душа моя прийшла в трепет; муки смертної ніби не існувало для мене: грізне бачення страшних ефіопів було для мене другою, більш страшною смертю. Я відвертала очі, щоб не бачити їх жахливих осіб, але вони були скрізь і звідусіль лунали їхні голоси.

    Коли я абсолютно знемогла, то побачила, що підходили до мене в образі красивих юнаків двох янголів Божих; особи їх були світлі, очі дивилися з любов'ю, волосся на голові було світле, як сніг, і блищало, як золото; одяг був схожий на світло блискавки, і на грудях вони були хрестоподібно підперезані золотими поясами. Підійшовши до мого ліжка, вони стали біля мене з правого боку, тихо розмовляючи між собою. Побачивши їх, я зраділа; чорні ж ефіопи затріпотіли і відійшли подалі; один зі світлих юнаків звернувся до них з такими словами: "О безсоромні, прокляті, похмурі і злі вороги роду людського! Навіщо ви завжди поспішаєте прийти до одру вмираючих, виробляючи шум, страхітливий і приводите в сум'яття кожну душу, розлучати від тіла? Але не радійте дуже, тут ви нічого не знайдете, бо Бог милостивий до неї і нема вам наділу і частки в цій душі ". Вислухавши це, ефіопи заметушилися, підняли сильний крик, кажучи: "Як ми не маємо частини в цій душі? А це гріхи чиї, - говорили вони, показуючи на сувої, де були записані всі мої погані справи, - чи не вона зробила ось це і це?"
    Але Янголи стали відшукувати мої добрі справи і, за Божою благодаттю, знаходили і збирали все, що за допомогою Господньої зроблено було мною доброго: милостиню чи я коли подала, або нагодувала голодного, або спраглого напоїла, або одягла оголеного, або ввела мандрівника в будинок свій і заспокоїла його, або прислужилася святим, або відвідала хворого і знаходиться в темниці і допомогла йому, або коли з ретельністю ходила до церкви і молилася з розчуленням і сльозами, або коли з увагою слухала церковне читання і спів, або приносила до церкви ладан і свічки, або справляла, яке інше якесь приношення, або вливала дерев'яне масло в лампади перед святими іконами і цілувала їх з благоговінням, або коли постилась і в усі святі пости в середу і в п'ятницю не куштувала їжі, або скільки коли поклонів зробила і молилася ночами, або коли всією душею зверталася до Бога і плакала над своїми гріхами, або коли з повним серцевим каяттям сповідувала Богу перед своїм духовним батьком свої гріхи і намагалася їх загладити добрими справами, або коли для ближнього зробила якесь добро, або коли не розсердилася на ворогуючого на мене, або коли перенесла якусь образу і лайку, і не пам'ятала їх і не сердилась за них, або коли віддала добром за зло, або коли впокорювала себе або журилася про чужу біду, або сама була хвора і покірно терпіла, або співчувала іншим хворим, і втішила плаче, або подала кому руку допомоги, або допомогла в добрій справі, або втримала кого від поганого, або коли не звертала уваги на справи суєтні, або утримувалася від марної клятви чи наклепу і пустослів'я, і всі інші мої найменші справи збирали Янголи, готуючись жити проти моїх гріхів. Ефіопи, бачачи це, скрегочуть зубами, тому що хотіли викрасти мене перед ангелами і відвести на дно пекла. В цей час несподівано з'явився там же преподобний отець наш Василь і сказав святим Янголам: "Господи мої, ця душа багато служила мені, заспокоюючи мою старість, і я молився Богу, і Він віддав її мені". Сказавши це, він вийняв з-за пазухи золотий мішечок, весь повний, як я думала, чистим золотом, і віддав його святим янголам, сказавши: "Коли будете проходити повітряними поневіряннями і лукаві духи почнуть знущатись над цією душею, викуповуйте її цим з її боргів; я за благодаттю Божою багатий, тому що багато скарбів зібрав собі своїми працями, і дарую цей мішечок душі, що служила мені". Сказавши це, він зник. Лукаві біси, бачачи це, перебували в подиві і, піднявши плачевні крики, теж зникли. Тоді угодник Божий Василь прийшов знову і приніс багато посудин з чистим маслом, дорогим світом і, відкриваючи один за іншим в кожній посудині, вилив все на мене, і від мене розлилися пахощі. Тоді я зрозуміла, що змінилася і стала особливо світла. Святий же знову звернувся до Янголів з наступними словами: "Господи мої, коли ви зробите все, що потрібно для цієї душі, відведіть її в приготований мені Господом Богом будинок і поселите її там". Сказавши це, він став невидимий, а Янголи взяли мене, і ми по повітрю пішли на схід, піднімаючись до неба.



    Митарство 1-е

    Митарство, на якому випробовуються гріхи пустослів'я. Тут ми зупинилися. Нам винесли безліч сувоїв, де були записані всі слова, які я тільки говорила ще змалку, все, що було сказано мною, необдуманого і, тим більше, сороміцького. Тут же були записані всі блюзнірські справи моєї молодості, а також випадки дозвільного сміху, до якого так схильна юність.


    Митарство 2-е


    Ми наблизилися до іншого митарства, названого митарство неправди. Тут людина віддає звіт за всяке брехливе слово, а переважно за клятвопорушення, за марні закликання імені Господнього, за неправдиві свідчення, за невиконання даних Богу обітниць, за нещиру сповідь у гріхах і за все тому подібне, коли людина вдається до брехні.


    Митарство 3-е

    Митарство засудження і наклепу. Тут, коли зупинили нас, я побачила як важко грішить той, хто засуджує свого ближнього, і як багато зла, коли один обмовляє на іншого, знеславлення його, лає, коли лається і сміється над чужими гріхами, не звертаючи уваги на свої власні. Грізні духи відчувають грішних в цьому за те, що вони передбачають сан Христовий і робляться суддями і згубниками своїх ближніх, коли як самі незмірно більше гідні осуду.


    Митарство 4-е

    Митарство обжерливості. Назустріч нам вибігли кепські духи, радіючи, що до них йде нова жертва. Зовнішній вигляд цих духів був потворний: вони зображували собою різні види сластолюбних черевоугодників і мерзенних п'яниць; несли блюда і чаші з наїдками і різним питвом. Їжа і питво з вигляду теж були бридкі, походили на смердючий гній і блювотину. Духи цього митарства здавалися перенасиченими і п'яними, вони скакали з музикою в руках і робили все, що зазвичай роблять бенкетуючі, і насміхалися з душам грішних, яких вони призводили до поневірянь.


    Митарство 5-е

    Митарство лінощів, на якому людина дає відповідь за всі дні і години, проведені в неробстві. Тут же затримуються і дармоїди, які харчуються чужою працею, і ті, що бажають самі нічого робити, або беруть плату за невиконану роботу. Там же запитують звіт з тих, які не піклуються про славу імені Божого і лінуються в святкові та недільні дні ходити до Божественної Літургії та інших служб Божих. Тут же випробовуються недбалість і смуток, лінощі і недбальство про свою душу як мирських людей, так і духовних, і багато звідси відводяться в прірву.


    Митарство 6-е

    Митарство злодійства.


    Митарство 7-е

    Митарства сріблолюбства й скнарості.


    Митарство 8-е

    Митарство хабарництва, де випробовуються віддають в зростання свої гроші і через те отримують несправедливі надбання. Тут же віддають звіт ті, хто привласнює собі чуже.



    Митарство 9-е

    Митарство неправди, де катують всіх неправедних суддів, які свій суд ведуть за гроші, виправдовують винних, засуджують невинних; тут катуються ті, хто не віддає належної плати найманцям або при торгівлі вживає неправильну міру тощо.


    Митарство 10-е

    Митарство заздрості.


    Митарство 11-е

    Митарство гордості, де пишні та горді духи відчувають тих, хто пихатий, багато думає про себе і називається; особливо ж ретельно тут відчувають душі тих, хто нешанобливий до отця і матері, а також до поставлених від Бога владі: розглядаються випадки непокори їм, і інші справи гордості, і пихаті слова.


    Митарство 12-е

    Митарство гніву і люті.


    Митарства 13-е


    Митарство зла, на якому немилосердно мучаться ті, хто в серці своєму живить зло на ближнього і відплачує злом за зло.

    Митарство 14-е

    Митарство вбивства. Тут мучаться не одне тільки розбійництво, але вимагають звіту за всяку заподіяну кому-небудь кару, за всякий удар по плечах або по голові, по щоці або по шиї, або коли хто з гнівом відштовхує від себе ближнього.


    Митарство 15-е

    Митарство, де мучаться за чарування, чаклунство, чари, нашіптування, закликання демонів. Духи цього митарства за своїм видом схожі на чотириногих гадів, на скорпіонів, змій і жаб; одним словом, страшно і бридко дивитися на них.


    Коли ми стали сходити вище, я запитала Янголів, що водили мене: "Господи мої, чи всі християни проходять ці митарства і чи немає для кого можливості пройти тут без катування і страху?" Святі Янголи відповідали мені: "Для душ віруючих, висхідних на небо, іншого шляху немає - всі йдуть тут, але не всі бувають так випробуванні на поневіряння, як ти, а тільки тобі подібні грішники, тобто ті, які з сорому не відчиняли щиро духовному отцю всіх своїх гріхів на сповіді. Якщо ж хто покається щиро в усіх гріхах, то гріхи по милосердя Божого, невидимо загладжуються, і коли така душа проходить тут, повітряні мучителі відкривають книги свої та нічого не знаходять записаного за нею, тоді вони вже не можуть налякати її, заподіє їй чогось неприємного, і душа в радості сходить до престолу благодаті. І ти, якби у всьому розкаялася перед духовним батьком і отримала від нього дозвіл, уникнула б жахів проходження по митарства, але допомагає тобі ще щось, що ти давно перестала творити смертні гріхи і вже багато років проводиш доброчесне життя, а головним чином допомагають тобі молитви святого Василя, з яким ти старанно служила на Землі ".

    Митарство 16-е

    Митарство названим блудним, де катуючи людей за будь-яку розпусту і за всілякі нечисті гріховні думки, за згоду на гріх, за кепські дотики і пристрасні дотики. Князь цього митарства сидів на престолі одягнений в смердючий поганий одяг, скроплений кривавою піною і замінював йому царську багряницю перед ним стояло безліч бісів.


    Митарства 17-е

    Наступне поневіряння було митарства перелюбу, де катуючи гріхи живуть в шлюбі: якщо хто не зберіг подружньої вірності, осквернив своє ложе - тут повинен дати звіт. Мучаться тут також і ті, хто грішний у викраденні для розпусти, в насильстві. Тут же відчувають осіб, які присвятили себе Богу і дали обітницю цнотливості, але не зберегли початкового стану свою обітницю і впали в блуд; муки цих особливо важкі.


    Митарства 18-е

    Після цього ми досягли митарства содомського, де катуючи гріхи, незгодні ні з чоловічим, ні з жіночим єством, а також злягання з бісами і тваринами, і кровозмішення, і інші таємні гріхи цього роду, про які соромно і згадати. Князь цього митарства, скверни з усіх бісів, його оточували, був весь покритий смердючими гноєм; неподобство його важко описати.


    Митарства 19-е

    Після блудних митарств ми прийшли до поневірянь єресей, де катують людей за неправильні думки про предмети віри, а також за відступництво від православної віри, недовіру до істинного вчення, сумнівів у вірі, блюзнірство тощо. Це поневіряння я пройшла без зупинки, і ми були вже недалеко від воріт небесних.

    Митарства 20-е

    Але перш, ніж ми досягли входу в Царство Небесне, нас зустріли злі духи останнього митарства, яке називається митарство немилосердя і жорстокосердості. Мучителі цього митарства особливо жорстокі, тим більше їх князь. А на вигляд він сухий, сумовитий і в люті душить немилосердним вогнем. У цьому митарстві без будь-якої пощади випробовуються душі немилосердних. І якщо хто вчинить багато подвигів, які дотримувалися строго посту, невсипущим в молитвах, що зберіг чистоту серця і умертвити плоть стриманістю, але був немилосердний, немилостивий, глухий до благань ближнього свого - той з цього митарства зводиться долу, опиняється в пекельній безодні і не отримує вибачення навіки.

    Федора, за молитвами преподобного Василя, всі митарства пройшла безперешкодно.
    На цьому скінчився ряд повітряних митарств, і ми з радістю наблизилися до брами небесної. Врата ці були світлі, мов кришталь, і кругом видно було сяйво, яке неможливо описати; в них сяяли сонцеподібні юнаки, які побачивши мене, провідну Янголами до небесних брам, справдилися радості від того, що я покриваюся милосердям Божим, пройшла всі повітряні митарства. Вони люб'язно зустріли нас і ввели всередину.
    Що я там бачила і що чула, Григорій - це неможливо описати! Я приведена була до Престолу неприступною слави Божої, Який був оточений херувимами, Серафимами і безліччю військ небесних, вихваляли Бога невимовними піснями; я впала на коліна і вклонилася невидимому і недоступному для розуму людського Божеству. Тоді небесні сили оспівали пресолодку пісню, вихваляючи милосердя Боже, яке не можуть виснажити гріхи людей, і почувся голос, що звелів супроводжувати мене Янголам, щоб вони відвели мене дивитися обителі святих, а також всі муки грішних і потім заспокоїли мене в обителі, яку приготував для блаженного Василя. З цього велінням мене водили скрізь, і бачила я сповнені слави і благодаті селища і обителі, приготовані для люблячих Бога. Провідні мене показували мені окремо і обителі Апостолів, і обителі пророків, і обителі Мучеників, і обителі святительські, і обителі особливі для кожного чину святих. Кожна обитель відрізнялася незвичайною красою, а по довжині і ширині кожну я могла порівняти з Царгородом, якби тільки вони не були ще краще і не мали безлічі пресвітлих, не руками зроблених кімнат. Всі колишні там, бачачи мене, раділи моєму порятунку, зустрічали і цілували, прославляючи Бога, який позбавив мене від лукавого.

    Коли ми обійшли ці обителі, мене звели в пекло, і там я бачила нестерпні страшні муки, які уготовані в пекло для грішників. Показуючи їх, Янголи, що водили мене, говорили мені: "Бачиш, Федора, від яких мук, по молитвам святого Василя, викупив тебе Господь". Я чула там крики і плач і гіркі ридання; одні стогнали, інші озлоблено вигукували: на жаль нам! Були й такі, які проклинали день свого народження, але не було нікого, хто б пошкодував їх. Закінчивши огляд місць мук, Ангели вивели мене звідти і привели в обитель преподобного Василя, сказавши мені: "Нині преподобний Василь робить по тобі пам'ять". Тоді я зрозуміла, що прийшла на це місце спокою через сорок днів після мого розлучення від тіла ".
    Все це блаженна Теодора переказала Григорію в сонному баченні і показала йому красу тієї обителі і духовні багатства, які здобули великотрудні подвигами преподобного Василя; показала також Григорію Федора і насолоду, і славу, і різні золоті листі і рясні плодами сади, і взагалі все духовне радість праведних.



    РОЗУМ І СЕРЦЕ
    Розум і серце людини мають властивості; відчувати, аналізувати, вибирати добро чи зло, між тілесним і духовним. Вони можуть блудити перекручувати розуміння справедливості і честі, говорячи про добро чинити зло, говорячи про справедливість обдурювати людей, що приводить до деградації людини її значення в створеному світі.

    Тому в православ’ї важливим вважається молитва стягання Духа Святого, який навчає і направляє на праведну дорогу. Але все це без пристрасті, якби самим собою при очищенні душі, від всіх пристрастей. Коли душа вимагає від Бога Духа Його, будучи ще не очищена легко впадає в оману, де темні сили ведуть її до неправдивої святості, до блуду розуму і навіть до самогубства.

    Людина, як корабель, а віра - це штурвал і коли скерувати людину не в правильному напрямку, то корабель буде довго плавати по морям, виснажиться, дно заросте ракушняком, вітрила порвуться від штормів, закінчаться питна вода, продукти і корабель затоне.

    Коли демони керують розумними силами людини, людина втрачає здоровий контроль над своїми помислами і міркуваннями; втрачає інтерес до Істини, а нерідко сприймає правду, як брехню.

    При затьмаренні розуму і серця людини демони володіють вольовою сферою душі, і в людині утворюється стійка схильність до зла. За цих обставин вона просто не може відмовитися від зла, і направити зусилля на вчинення добра.
    В результаті охоплення чуттєвої сфери перекручується природна для людини здатність радіти добру і боротися з гріхом. Гріх починає здаватися їй особливо солодким, а життя за законом Божим, по совісті - безрадісним і нудним.

    Святитель Ігнатій Брянчанінов визначав стан омани наступним чином: «Примана є пошкодження людської природи брехнею. Омана є стан всіх людей, без винятку, створена падінням праотців наших. Всі ми - в принаді. Знання цього є найбільше запобігання принади. Найбільша омана - визнавати себе вільним від принади».

    Розум і серце людини повинні допомагати людині в її духовному вдосконаленні, визначати стан чи ті дії, відчуття і знання є правдиві чи оманою, в розсудливості проявляти смиренність.

    Коли розум людини глушиться, прагнення швидко очиститись і отримати знамення і замість розсудливості все сприймає на віру, то демони легко заволодівають таким розумом, від якого людина відмовилась. Оволодівши розумом людини, демони оманою відводять людину від істини.


    Послух

    Старці часто відмовлялись від послушників, знаючи що це важка, а деколи не вдячна праця з людиною, кожна людина повинна прикласти свої зусилля для спасіння, а інакше ніхто не зможе їй допомогти.

    Послух повинен служити людині як праця над собою; над гординею, блудом, злими помислами, щоб виробити смирення яке необхідне для очищення душі.

    Буває так, що від послушника вимагають беззаперечного виконання тих чи інших дій, бо так вимагає Бог, а з Богом сперечатись не можна. Тут явні ознаки омани, які часто мають погані наслідки, послушники перетворюються на тварин і деколи божеволіють і деколи буває впадають в блуд і самогубство.

    Тому ми знову звертаємось до православного вчення по цьому питанню, бо воно накопичило багато знань, які необхідні для християнина, щоб не впасти в цю оману і не загубити свою душу. Бог не забирає волю в людини, але попереджає про наслідки неправильного вибору.


    Старець Паїсій Святогорець

    "Знаєте, скільки людей приходять до мене і просять, щоб я допоміг їм в якійсь їх скруті? Але при цьому ці люди ні на сповідь, ні до церкви не хочуть йти! "А в церкву-то хоч ти ходиш?" - питаю. "Ні. Я прийшов до тебе, щоб ти мене зцілив ". -" А ти хоч коли-небудь сповідався? "- питаю знову." Ні. Я прийшов до тебе, щоб ти мене зцілив ". -" Але як же я тебе вилікую? Тобі потрібно покаятися в своїх гріхах, потрібно сповідатися, ходити в храм, причащатися - якщо ти маєш на це благословення свого духівника, - а я буду молитися за твоє здоров'я. Невже ти забуваєш, що є і інше життя і до нього необхідно приготуватися? "-" Слухай, батько, - заперечують у відповідь такі люди, - все те, про що ти говориш - церкви, інше життя тощо, - нас не займає. Все це казки. Я був у чаклунів, був у екстрасенсів, і вони не змогли мене зцілити. І ось я дізнався, що зцілити мене можеш ти ". Уявляєте, що діється!" (Старець Паїсій Святогорець).


    Інший чернець-келліот понадіявся на себе і на свої знання, тому й не став відкривати свої помисли більш досвідченому духовному отцю. Так він і жив як підказував йому помисел. Внаслідок цього нещасний впав в оману і прийняв Янгола пітьми за Янгола світла. Навчений Янголом пітьми бути непристойним, монах впав у гординю і думав, що своїми чеснотами перевершує всіх. Одного разу, він прийшов до святого Нифона. На питання, навіщо він прийшов, той відповідав:
    - Подивитися на тебе, який знаменитий чеснотою.
    Святий на це зауважив:
    - Як це ти, такий великий і грізний, зійшов до того, що прийшов до мене, нікчемного і убогого?
    - Бог надав мені благодіяння, і дар, який я маю - від Бога.
    - Брат, дар Божий є смирення. Помисел від Бога - думати про себе, що ти останній з усіх, помисел від Бога - досягти великих чеснот і думати, що ти гірше за всіх. А те, що ти загордився, це принадність від сатани, який тебе і навчив всьому.


    Святитель Феофан Затворник. Листи. Випуск 4. З листа 322.
    Принади нема чого боятися. Вона трапляється з людьми, які починають думати, що як зайшла теплота в серці, то це вже і є кінець досконалості. А тут тільки початок, і то, можливо, не міцне. Бо і теплота, і умиління серця бувають і природні, плід зосередження уваги. А треба працювати і працювати, чекати і чекати, поки природне замінено буде благодатним. Найкраще, ніколи не почитати думати що я досягнув чогось, а завжди бачити себе жебраком, оголеним, сліпим і нікуди не придатним.



    Архімандрит Єфрем Святогорець
    Почутий тобою голос, який сказав тобі: «Христос очистив тебе від гріха і умертвив твої пристрасті», - від диявола. Це перша сходинка, яка веде людину до принади і смерті. Якщо людина послухає диявола, зверне на нього свою увагу, якщо серце її насолода і погодиться з тим, що ці диявольські слова - істина, негайно сатана приходить більш відчутно і поступово-поступово бере владу над людиною. Тоді потрібен великий труд, щоб звільнитися від нього.
  10. Святе Письмо не закінчується на Одкровенні Іоанна Богослова

    Матеріальний світ не може існувати без духовного, бо спершу був створений духовний світ, а потім — земний, природний.

    Людина створена за подобою Бога, і обдарована не тільки природними властивостями, але й насамперед духовними. Про це свідчить нам народження на землі Бога — Ісуса Христа. На землі також народжуються люди, які стають духовними вчителями церкви, старцями і пророками. Це свідчить про те, що Богу не байдужі долі людей, і вони мають Того, хто піклується про них.

    Якщо хтось вважає, що Святе Письмо закінчується на Одкровенні Іоанна Богослова, то він помиляється. Святе Письмо — це одкровення для людей, щоби людина повчалася з нього й шукала праведне життя, могла відрізнити зло від добра.

    Православне ж учення ґрунтується на переданні святих отців, які отримували від Бога одкровення, через які і наставляли людей. Ці одкровення не закінчуються, а передаються з покоління в покоління, і зберігаються як передання, як перлини Святого Письма.

    Розуміння добра і зла, очищення і спасіння душі — питання актуальні, які були завжди, але боротьба за ду́ші ведеться безупинно, ворог людини завжди придумує нові пастки, щоб уловити насамперед вірних Христу. Тому Ісус Христос обіцяв, що Він не залишить нас, а перебуватиме з нами. Тому одкровення й повчання православних святих є не вчення їхнє, а вчення Боже.

    Сприйняття дійсності
    Щодо сприйняття дійсності люди поділяються на три групи. Одні дивляться тільки тілесними очима на плотські речі й гадають, що бачать по-справжньому. Це — воістину сліпці. Вони живуть у сутінках невідання, покриті похмурим мороком матеріальних речей.
    Інші дивляться на світ покладаючись на свій розум, намагаючися зрозуміти природу речей і сподіваючися тільки на свої очі і свій розум. І вони не бачать нічого так, як воно є насправді, тому що не мають знань духовного життя. Вони покладаються тільки на природний світ, який був створений духовним.

    «Є якась непізнавана таємниця за всім пізнаваним світом», — кажуть вони. І це — вершина їхньої свідомості. Тому вони живуть у якомусь каламутному присмерку мінливих тіней, який, як завіса, приховує від них істину.

    Треті ж не дуже довіряють ні своїм очам, ні своєму розуму, але з дитячою простотою і вірою приймають одкровення від святих Небес. Ці одкровення тамують у них спрагу здобуття земного Царства і відкривають невгамовний голод і бажання Небесного Царства.

    Таких називають «дітьми світла». Їм дається бачити таємниці і, бачачи їх, ходити шляхами правими в земному житті. Але вони не завжди й не постійно бачать, але тільки тоді, коли це завгодно волі та милості Святого Промислу.

    Страждання народів
    Чому народи страждають, мучаться через злидні, голод і війни?

    Якщо ми зможемо хоч трошки наблизитися до істини, то істина нам дасть відповіді на ці питання.

    Більшість людей не шукають її. Одні бояться її, інші ж знають, що вона є, але шукають собі теплого містечка, щоби спокійно собі прожити й не тривожити тих, які протистоять їй, маючи владу карати й забирати життя. Тільки мала дещиця людей шукає її і згідна взяти хрест, який наближає до Бога. І вони розуміють, що відступлення від Бога, який є джерелом життя, призводить до втрати духовних і земних благ.

    Чому християнство мало велику підтримку і швидко розповсюджувалося по землі?

    Людство страждало від беззаконня, війн і хаосу. Керівники не могли управляти державами без крові й насильства. Люди жили за законом сильнішого, хто сильніший — той правий, він має право забирати те, що йому не належить, насилувати, вбивати, щоби володіти й управляти.

    Спочатку з християнами боролись, ненавиділи їх, але з часом усе більше й більше ставали прихильниками і віруючими в Христа. Людство починало розуміти, що ці закони можуть допомогти не тільки людині, але й керувати державою, зупинити війни та хаос.

    Потім настав час, коли люди почали втрачати віру, розумом говорили «вірую», а ділами відрікались.

    Тепер настають часи, коли людство повертається до того беззаконня, яке було до християнства. Тому закономірно, що коли християнські цінності перестають працювати, то приходить диктатура, яка несе в собі зло й ненависть.

    Дух людини може бути трьох видів: божественний, природний і демонський.

    Божественний дух живе й надихає людину, якщо вона живе за Законом Божим, має страх божий, смирення, душевну простоту, шукає істину, розуміння добра і зла, очищається і просить Духа Святого.

    Природний дух людини, живе для насичення тіла, їжею, розвагою, природними інстинктами, які виникають у тілі. Тут у людині можуть розвиватись і довгий час перебувати гордість, надмірність, самоутвердження, самонадійність, блуд та інші пристрасті. На початку людина їх соромиться, але згодом, коли вони укореняться, то людина ними вихваляється, виставляє їх напоказ як приклад для інших. Тоді в людині починає розвиватися демонський дух.

    Демонський дух
    Для самоутвердження ці люди вишукують мирян, які слабші або живуть праведним життям, і починають їх принижувати й насміхатися з них, щоби піднестися в очах інших.

    Як ми знаємо, християнам не личить відповідати злом за зло, тому передусім вони стають об’єктом для нападів таких людей.

    Якщо демонський дух заволодіває народом, і відбувається підміна цінностей керівними людьми, то совість, честь, мораль, соціальна справедливість не будуть шановані керівництвом, і тоді настає беззаконня, хаос, слідом за якими приходять війни, голод, страждання і хвороби.

    Цей стан довготривалий, доки люди не жахнуться самі себе й не почнуть навертатися до Бога.

    Багато хто тут буде заперечувати: ми молимось, сповідаємось, будуємо церкви, ходимо на прощу.

    Так, це все потрібно, але де ваше серце? Що є пріоритетом у вашому житті? Чи не чините ви так, як чинили фарисеї? Словом шануєте Бога, а ділами відрікаєтесь. Чи не шукаєте ви слави в людей, а від Божого Духу відмовляєтесь?

    Праведність
    Якщо праведність ваша не перевищить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете в Царство Небесне.

    Служба Божа, піст, молитва, милостиня, служать лише як засіб для досягнення мети — очищення й переродження душі, уподібнення Христу шляхом надбання Святого Духа Божого й розвинення в собі християнських чеснот.

    Багато хто з християн не розуміють цього й не знають мети християнських чеснот, у яких вони хочуть знайти порятунок.

    Відкуп
    Більшість християн шукає пасивного спасіння — придбання дарів духовного життя без самого життя. Виправдовуючи свою бездіяльність, вони перекладають свою вину на теперішній час, суспільство, і тим несвідомо звинувачують Творця, мовляв, усім управляє Бог, а я людина маленька.

    Завжди і всюди більшість розраховує купити Святого Духа, сподіваючись відкупитися просто грошима, пожертвою на храм, благодійністю.

    Зовнішність і прикраси храму не можуть свідчити про духовний стан прихожан.

    Одного бізнесмена спитали, чому він не ходить до церкви? На що він відповів з образою, що він не одну церкву збудував, невже цього мало?

    Також є випадки, коли продають цеглу для храму, мовляв, ти купуєш цеглини, якими буде збудована церква, навіть можна замовити цеглину зі своїм іменем.

    Найважливіша не зовнішність храму, а внутрішній стан прихожан, скільки прихожан із цього храму зуміли очиститись і стали достойними входження в Царство Боже.

    Краще хай церква буде маленькою, старенькою, без прикрас, але з духовною паствою, ніж великий храм, прикрашений, з прихожанами, які думають, що за їхню пожертву збудований цей храм, і ніби їм відкриються ворота Царства Божого.

    Фарисейство
    Дехто вважає, що фарисеї — це ті, які гнали Ісуса Христа, а я визнаю й шаную Христа. Так ворог спокушує подумки, щоби християнство не мало тієї чистоти, а з нею і сили, яка була за перших проповідуючих християн. Він прагне внести до християнства всі ці недоліки, які мали фарисеї, хоч багато з них були не такими вже грішними, а може навіть і праведнішими за нас.

    Тому фарисейство не є історичним фактом чи категорією людей, а фарисейство є недоліком, з яким повинен боротися кожен, щоби Дух Святий сходив на нього. Бо Дух Святий не зможе ввійти в душу, яка пишається своїми праведними вчинками, виставляючи їх напоказ, або внутрішньо пишається собою.

    Навіть гірше, коли вона не бачить у собі його, і на зауваження починає сперечатися. Якщо смиренному скажеш про фарисейство в душі, то він за своєю звичкою знайде факти свого фарисейства й покається.

    Усі ми пошкоджені гріхами, і нам присутні, у малій мірі або у великій, ті чи інші пристрасті, з якими нам належить боротись, і коли людина стверджує, що вона чиста від того чи іншого гріха, тим вона свідчить, що вона його не бачить у собі, тільки й того.

    Найголовніше для темних сил — відвернути увагу людей від себе, щоби люди не бачили спокус і недоліків, з якими треба боротись, а звідси якраз і випливає очищення душі. Тоді людина підпадатиме під їхній вплив і не буде закликати Бога на допомогу.

    Свобода духу
    Люди прагнуть свободи. Свободи праці, свободи вчинків, мрій, щоби насолодити своє тіло. Але тоді дух працює в людині не на інтереси душі, а вимушений працювати на тваринні інстинкти. Змішуючи в собі подобу Божу з твариною, виходить монстр, який працює на демонів, і є противником Богу, і через свою ненаситність має бажання знищувати все на землі.

    Маємо розуміти, що природний інстинкт працює для тварин, а для людини працює Закон Божий, бо вона створена подібною Богу, і має божественні властивості творити. І якщо в людині йде підміна духу, то всі її божественні здібності починають працювати на тваринний інстинкт; не на творення, а на знищення всього того, що було створене Богом. Вона робиться сліпим знаряддям демонських сил, тому Бог дав Закон людині, з одного боку як попередження, а з іншого — як наставляння на праведний шлях.

    Демони часто, а особливо останнім часом, подають людям свої логічні на перший погляд філософські твердження щодо тих чи інших речей. І людина, не маючи духа Божого, легко підпадає під вплив темних, і, стверджуючи їхні теорії, робиться противником Бога. Адже слово не тільки має звуки, але й дух, який піднімає або опускає людину.

    Бог-Творець усім управляє, Він дає життя світу, про що свідчить нам Святе Письмо, і якщо людина, свідомо чи несвідомо, відмовляється від Бога, то тим вона відмовляється від свого власного життя.

    Чи може бджола існувати без сім’ї? Сім’я надає всі можливості для життя бджоли. Тому бджола працює не тільки на благо всього вулика, але й оберігає його від ворогів ціною власного життя.

    Люди часто не усвідомлюють, що, здобуваючи гроші й матеріальні блага, вони не отримують свободу й безпечне життя. Життя як свічка, швидко догорає, і все придбане матеріальне не дасть їй тієї свободи, яку пропонував їй Христос. Але ця свобода, свобода духу, оцінюється вже там, де йде суд, а тут, на землі, люди часто нехтують нею. Чистота духу скеровує людину до Бога як до джерела життя, бо без нього — смерть.

    Бог наш Отець, а ми Його діти, і покірність дітей волі батьківській не обмежує їхню свободу, але оберігає їх і спрямовує правильним руслом життя.

    Людям легше сприйняти символ, ніж дійсність, і образ, ніж дух та істину. Тому Царство Боже для багатьох є тільки символ, а не реальність, і той, хто працює для нього, трудиться не тільки на благо своє, але й на благо всіх людей і світу, який створив Бог.

    Ісус мав Дух Бога, який був звільнений від впливу природного й демонського духів. Тому Його слова, Його міркування були істиною одкровення з Царства Божого, яка мала силу і владу над усім земним.

    Православ’я
    Коли ми говоримо про православ’я, ми повинні насамперед розуміти його пріоритети. Якщо православні люди цього не знають, то легко захоплюються екуменічним рухом і відмовляються від православ’я.

    Що насправді несе православ’я в собі? Це очищення душі через терпіння, смирення й любов. Це вчення святих отців, які зберігали Дух Божий, і мали одкровення проти підступів диявола. Отже, дух православний має властивості скеровувати душу праведним шляхом. Він підтримується тоді в людині, коли вона читає Святе Письмо й повчання святих отців.

    Православні керуються не тільки Святим Письмом, але й переданням. Святе Письмо не закінчується на Одкровенні Іоанна Богослова, а має продовження в богоявленнях святим отцям, одкровеннях, які передавались як досвід, шліфувались, випробовувались і залишались як передання.

    Навіть негативний досвід падіння не приховувався, а слугував прикладом для інших поколінь, щоб оминути пастку темних. Одкровення старців, як сито, просіює всякий рух духовної людини, яка стає на шлях очищення, щоби людина йшла правильною дорогою.

    Деякі сперечаються, стверджують, що Бог єдиний для всіх. Так, але є різне вчення, і в тому, щоби людина могла відрізнити добро від зла, була місія Ісуса Христа.

    «Бог єдиний для всіх» вигукували юдеї, які розіп’яли Ісуса Христа. Тому, щоби відрізнити одне від одного, треба знати вчення досконало.

    Православ’я покладається не тільки на досвід православних старців, але й порівнює його з іншими досвідами, щоби людина мала що з чим порівнювати, на що деякі, будучи викривлені, починають буйно реагувати, викрикуючи «Бог є єдиним для всіх, і віри всі рівні».

    Омана. Так у православ’ї називається приваблення, яке йде від темних, щоби спокусити віруючих, і, не знаючи цього гріха, багато подвижників падали, навіть православні. Але якщо в православних це є прикладом негативним, і про це попереджається, то в деяких воно вважається ступенем святості й гідним наслідування. Тому не можна змішувати солому з вогнем.

    Царство Боже зусиллями береться, і тому, якщо це істина, то ми мусимо стояти за істину і не піддаватися на умови інших.

    Поки не відкриються очі душі і людина не здатна розуміти по духу, слова істини будуть пусті слова, які не мають сили. А коли дух відкриє людині очі душі, то значення слова доходять до самого серця людини. І кам’яне серце починає танути, як холодний лід від теплого сонця, змінюючи здібності душі в розумінні добра і зла. І цей процес не зупиняється, бо Бог має багато чого сповістити й навчити людину, щоби вона отримала свій первинний вигляд.

    Вади
    Що може завадити душі йти шляхом спасіння?

    Лінощі, самовпевненість, клопоти, і пристрасть до грошей і всього земного.

    Коли в скарбниці серця містяться не слова одкровення Бога, а людські пристрасті, то ця скарбниця насамперед буде скеровувати не на шляхи спасіння, а на задоволення своїх пристрастей.

    Як багато душ, які бояться розлучитися зі своїми пристрастями, і, говорячи Богу так, самі хапаються за світські багатства.

    Тут треба розуміти не обмеження у всьому, бо виконуючи все, і навіть звершуючи духовні подвиги, пожертви, можна впасти в оману. І захоплюючись самим собою, можна впасти через свою пихатість, або фарисейство й гординю, як падали інші.

    Є життя подвижників, ченців і світських людей, тому до всього треба ставитися з розсудливістю, щоби не взяти на себе важку ношу, щоби не нарікати на життя та Бога. Найголовніше для душі не чесноти, не молитви, що треба виконувати для очищення душі, а любов, яка є початком усього духовного життя людини.

    Любов не як слово, не як буква, а любов, яка є безкорисною, яка дає здатність людині відчувати Бога й насичуватися Його Духом.

    Тоді все стає на свої місця, душа буде здібною відрізняти добро від зла.

    Частина 2
    Чим відрізняється православне богослов’я від інших?


    Православне богослов’я ґрунтується на духовному досвіді старців, які ставали світилами для прийдешніх поколінь.

    Тут слід зауважити, що це не є порушенням закону, і що Бог є Єдиний. Старці стяжали Духа Святого й Дух Божий, прибуваючи в них, їх наставляв, а через них і інших.

    Ця духовна практика перевірялась іншими і підтверджувалась як духовний досвід, який вказував, яким шляхом треба йти, щоб оминути тенета диявола. Тому це є надійним підґрунтям, на якому мусять будуватися храми наступних православних поколінь.

    Якщо християни не мають цього досвіду і не керуються досвідом православних старців, то легко впадають в оману.

    Будь який християнин має свій особистий досвід, і через цей досвід він прагне стати вірним Господу. Початки мають значення для учня, тобто народ, у якому народилася людина, пріоритети й бачення духовного світу, розуміння Бога, теософічні погляди суспільства, які оточують людину. Але, щоби відшукати істину, має бути пошук, бажання та порівняння, оскільки душа цього варта. Скільки років людина гайнує на здобуття знань, які можуть бути неправдивими та непотрібними? Скільки трудиться людина, щоби прогодувати свою плоть? А чому душа вважається недостойною уваги і вивчення, як частина людини, яка перебуває у вічності? З вічності душа приходить, і до вічності відходить.

    Здавалося б, усі читають одне Євангеліє, але чому ми належимо до різних вір? Адже Бог один.

    Коли люди читають Святе Письмо, то часто у підсвідомості в них виникають бажання, які виходять із їхніх сердець. Одних цікавить зцілення тіла, бо бояться хвороб, які можуть призвести її до смерті, і хочуть пожити якомога більше на землі. Інших цікавить слава, щоби прославитися на землі як святий. Треті ж розглядають Святе Письмо як шифр, у якому закодовані тайни, щоби потішити себе у славі розумної людини. Деякі хочуть стати багатими, і у Святому Письмі вишукують підтвердження або роблять акцент на вирішенні цієї проблеми, хоча Христос заповідав: «не шукайте багатства земного, а шукайте багатства Небесного». Та це їх не зупиняє, це проходить повз вуха.

    Деякі проповідники розказують, як вони стали багатими людьми, що літають на власних літаках, мовляв, чим більше ви даєте грошей на пожертву, тим більше ви отримаєте. І, звісно, що треба якомога більше пожертвувати Господу, тобто їм. І хто їм приносить великий грошовий внесок, того оголошують правовірними християнами, достойними наслідування та поваги.

    Повіривши, люди віддають останнє, щоб отримати, як у казино, свій виграш.

    І всі ці спокуси присутні в кожній людині і всіх конфесіях, але, проходячи всі ці спокуси, людина мусить не піддатись, а очиститись, і йти далі.

    Тому, читаючи одне Євангеліє, одне Святе Письмо, ми можемо бути різними за своїми баченнями християнами. Жити спокусами, пристосовуватися до них, і, виправдовуючи себе, придумувати різні теорії, видаючи свої спокуси за ознаки святості.

    Це робиться не крадькома, а відкрито, наставляючи або заражаючи інших неправдивими теоріями, тому таких прихильників, бажаючих збагатити себе через Бога, набирається дуже багато.

    Є три шляхи християнства:
    Перший, який наслідує своїх пастирів, що відкидають святих та їхні вчення, і опираються тільки на Біблію, як вони говорять. Ці пастирі, маючи свій досвід, вважають, що цього достатньо, щоби проповідувати слово Боже, а православ’я — це омана, в якій немає світла.

    А що говорять православні старці з цього приводу?

    «Не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони».

    (1 Івана 4:1)

    Іудейські священики та фарисеї вивчали тору і знали добре Святе Письмо, але це не зупинило їх, і вони, осудивши Ісуса Христа, віддали Його на розп’яття.

    Тобто, можна добре знати Святе Письмо, але своїми діями протистояти Богу.

    «Ми керуємось тільки Біблією, а ви керуєтесь вченнями старців, які написали багато книг за своїм розумом», — кажуть вони. Але, маючи власний досвід, християни цього напряму вже написали багато книг.

    Православні діляться не тільки своїм позитивним досвідом, але й не приховують досвід негативний, для напоумлення. Тим вони відшліфовують віру, щоби вона була чистою, без прикрас і омани.


    Друга течія християнства має своїх святих, своїх вчителів, і свої обряди, ба більше, вона має за мету об’єднання всіх християн.

    Ну що-ж, здається, на перший погляд, усе правильно. Але православне вчення не сприймає вчення цих святих і, навіть гірше, називає це єрессю.

    Святість — це мета більшості християн і подвижників.

    Одні вважають, що всі святі, які ходять до їхньої церкви, уже освятилися словом Божим. Інші — що святість дається всім, хто просить у Господа. Деякі вважають, що навіть вбивці-інквізитори, які спалювали людей на вогні, також можуть бути святими, бо їх освятила церква.


    Але третій, православний погляд, інший. Це, передовсім, очищення, яке містить у собі усвідомлення та покаяння. І так довготривалий час, аж поки розум не очиститься від світських роздумів, а буде перебувати з Богом, серце звільниться від каміння, і не буде прив’язане до світу, і в якому житиме любов до Господа.

    Очищення душі йде поетапно, не може людина одразу очиститись, адже в неї ще живуть пристрасті, які будуть спокушувати її, відвертаючи від віри. Це довготривалий час праці над душею. З одного боку, Господь докладає зусиль, а з іншого, сама людина мусить шукати шляхи спасіння. Чим більше душа очищається, тим вона більше усвідомлює себе грішною. Тому святі бачили себе грішними, а найбільш грішні люди, тирани, вважали себе святими.

    Що ж робиться з тими, які вважають, що вони легко стають або стануть святими?

    Коли щось легко дається, воно не цінується належним чином. З іншого боку, коли людина не очистила свою душу до кінця — то, по-перше, Дух Святий не може ввійти в душу, яка повна гордині й зухвальства, а по-друге, неочищені пристрасті виростуть деревами, які затьмарять чистоту душі. Тоді подвижник не догоджатиме Богу, а буде марнословити, принижуючи Бога, видаючи Його за свого товариша чи друга.

    Чи можуть бути такі речі в православ’ї?

    Так, часто хворіють такими пристрастями ті, які починають свій духовний шлях. Через вчення старців, коли людина буде продовжувати свій духовний шлях, ці недоліки викриваються й людина виправляє їх. Якщо це не трапляється, тоді через духовних отців душа викривається, і, як золото, очищається. Так душа, навчена православними старцями, отримує скарби, цінніші за всі багатства у світі.

    Якщо ж душа встигне придбати смирення до того часу, то вона піде далі, а якщо гординя не покинула її, то вона піде туди, де її хвалитимуть, і вона зможе там реалізувати своє марнославство.

    Деколи чуєш такі речі, що православні святі вже застаріли, а ми даємо нове вчення, сучасне.

    Люди називають себе православними, а насправді нічого про православ’я вони не знають. Навіть більше, їх цікавить не духовність і очищення душі, а, насамперед, зцілення, можливість змінити долю, бути робітниками небесних сил, гроші. Легко перемішуючи вчення Святого Письма та бажаючи задовольнити себе світськими утіхами, вони приваблюють до себе чимало людей. Але тут насправді не Дух Божий керує ними, а дух омани, магія, яка змогла прикрасити себе гарними словами, щоби ввести в оману людей, які шукають віри.

    Тут вони часто використовують слова про очищення душі, навіть посилають до православних храмів ставити свічки, але суть залишається та ж сама — відвернути ду́ші від праведного шляху.


    Духовні старці очищали свій розум через молитви й покаяння, і очищений розум отримував здібності бачити те, що простій людині недосяжно. Але цей дар давався Богом не для зцілення тіл, слави подвижника чи пошуку земних благ, а для зцілення і спасіння душ людських.

    Очищена душа не робиться порожньою, а наповнюється Духом Божим, і тоді в подвижника проявляються надзвичайні дари, одним з яких є передбачення.

    Коли отець Порфирій відійшов до Господа, один з його духовних чад перебував на роботі в іншому місті й не знав про смерть батюшки. Після повернення в Афіни в чоловіка виникли певні сімейні проблеми, і він, як завжди, вирішив зателефонувати отцю Порфирію порадитися. Він узяв телефон, набрав номер, і почув на іншому кінці голос старця. Він привітав старця, попросив його благословення і став викладати йому свої потреби. Старець вислухав його, дав йому цінну пораду. Зраділий духовний син сказав: «Я скоро зайду до вас, як тільки звільнюся», на що отець Порфирій відповів: «Не телефонуй мені знову, тому що я вже помер».


    Кожне покоління мусить залишати для нащадків духовну спадщину. Якщо не вистачає власних світил, ми мусимо запозичити їх в інших, наприклад, у греків, сербів чи інших народів, де з’явився промінь Божий.

    Щодо росіян, треба бути дуже обережним, щоби нам не підсунули троянського коня під виглядом духовності і братерства.

    Захищати свій народ від ворога не є протиправним, а навпаки, віддати своє за ближнього свого є показником духовності.

    Що б робили греки або серби, якби вони зазнали утисків зі сторони Росії і якби Росія пішла на них війною, вбиваючи їхніх дітей і забороняючи їхню мову та їхню культуру?

    Це не стосується всіх росіян, це стосується тих, хто одержимий шовіністичними ідеями.

    Багато віків Україна перебувала під владою Росії. Росія зацікавлена була територією України, виходом у Чорне море, Кримом, Бессарабією. Росія брала все, що могла забрати у свою власність. Для того вона використовувала всі методи, щоби території ці вважалися навіки її. Знищувались історичні цінності України: культура, мова, і особливо це стосувалося віри, заборонялася церковна українська мова, заборонялося друкувати книги і вести службу українською мовою. Переписувалась історія так, щоби населення себе вважало росіянами, а всі на́хили до своєї культури вважалися ворожими, негативними.

    Так на території України виросли яничари, які за своїм вихованим антиукраїнським духом ненавиділи все, що стосувалось її культури й мови. Хоч вони стверджують, що люблять Україну, але насправді тільки в піснях, які теж слухати не бажають, а будь-які прояви привернути увагу до українознавства вважають за прояв насильства націоналізму.

    «В духовності не повинно бути прояву націоналізму», — кажуть вони. Тобто, інтереси народу українського вважають проявом негативним, а російського — братерським.


    «Добротолюбіє» — збірка духовних творів православних авторів IV — XV століть.

    Очевидно, що російське духовенство читає книгу «Добротолюбиє», яка є азбукою для православних, але щодо України ніяк не хоче проявити добротолюбіє, ворожо налаштоване російське духовенство не тільки відвертає людей від України, що створило розбрат між православними, але й відвертає людей взагалі від православ’я. Як католики колись своєю жорстокістю до іновірців, катуваннями і тортурами відвернули людей від християнства.

    Хоча цю книгу «Добротолюбія» переклав саме український подвижник Паїсій Величковський (1722–1794), якого росіяни пишуть як росіянина.

    Очевидно, що всі наші кращі люди, а також і святі, росіянами записувались як російські, наголошуючи разом з тим, що Бог не розрізняє людей за національністю.

    Кожна людина мусить любити всі народи, але щонайперше вона має обстоювати інтереси свого народу, оскільки Господь дав їй народитися в цьому домі. Домі, де народжуються покоління, де виховуються і зростають вони, і про чистоту цього дому мусить дбати, передусім, духовенство.

    А коли ми допускаємо, що в дім приходять злодії та обкрадають його, дітей наших продають у рабство, а всіх жителів роблять жебраками, які раді будь-якому шматку хліба, кинутому їм із багатого столу, то чи ми тоді можемо називатися християнами?

    Досить вагомим акцентом для утримання у своїй сфері впливу є пророцтва деяких подвижників про розкол у православ’ї, у якому звинувачують українців.

    Не українців треба звинувачувати, а росіян у розколі православних. Якби росіяни проявили добротолюбіє до українського народу, то українці не хотіли б відокремитися від своїх братів, а оскільки брат виявився монстром, то, вочевидь, від нього треба відмежуватись.

    І насамкінець, є пророцтво російських православних подвижників, що саме Росія буде батьківщиною для антихриста.

    Ось що сказав професор Московської духовної академії Осіпов:


    «Ось справжнє пророцтво, яке ви можете взяти і прочитати, це пророцтво Ігнатія Брянчанінова, святителя, який у своїх листах, у середині 19-го століття, чорним по білому, прямо написав: наш народ може й мусить стати знаряддям генія з геніїв, антихриста, який нарешті здійснить ідею про всесвітню монархію. Мусить, у значенні, — за задумом, за логікою.

    Я здригнувся, коли вперше прочитав це. А потім побачив: справді, це так. А знаєте звідки побачив? Пам’ятаєте що відбувалося перед канонізацією царської сім’ї? «Визволитель»! Він визволитель! Дві тисячі років був один у нас спаситель, Господь Ісус Христос. І ніхто ніколи не смів нікого навіть згадувати. А тут пише не хто-небудь, а, гляньте, скільки в цих 150 підписах священиків московських! Визволитель для Росії! Перший серед святих руських. Що там ці всі Сергії Радонезькі, Серафими Саровські? Він перший! Погляньте що коїться. Ми не знаємо вже ніякої міри. Чому? Він помазаник. А до цього були імператори, звісно, не помазаники. Коли Олександра Другого підірвали, він без ніг три години мучився, це гірше розстрілу. Він помазаник? Помазаник. А в чому справа, чому його тоді не вихваляють? Коли починають говорити «він же постраждав мученицьки», я кажу «мільйони в цей час постраждали мученицьки». У чому справа, чому, що трапилося, звідки такий ажіотаж? Ну, багато святих у нас, багато мучеників, слава Богу, і він теж. Ні, не «і він теж», а Він, а усі інші — нижче. Чому? Цар. Тільки з однієї причини, що цар. Ви подумайте. І я тоді зрозумів — ось, виявляється, чого ми чекаємо. Чекаємо зовсім не святості, не подвижництва. А «Цар» — і зомліваємо. Ігнатій Брянчанінов тому і сказав: наш народ може й мусить стати зброєю. Тому що, напевно, в жодному суспільстві немає такого ажіотажу, немає такої жаги царя, як у нас. У чому справа? Це вже інше питання. Але факт, вражаючий факт, саме такий — чекаємо, чекаємо! Про це навіть книжки пишуть зараз, он Тетяна Грачова, ще хтось. Прямо пишуть: дай, дай, чекаємо, чекаємо. Отримаєте, голубчики, отримаєте. Хто читав Біблію, пам’ятає, як євреї просили в Бога царя. Розгнівався Бог, чуєте? Бог-то розгнівався за те, що вони просять царя. І дав їм біснуватого Саула. Отримаємо ж і ми, у цій своїй жадобі. Ось ситуація, як виявляється, дуже відповідає атмосфері нашої душі, яка розкриває, чого нам хочеться, що нам подобається. Не Бог, не порятунок. Ви чуєте? Не святість. Зовсім не це. Нам потрібні могутність, сила, матеріальний добробут. І цар-помазаник. О! І все в порядку. А Бог — це так собі. Ну, звичайно, Бог. І пророк його помаже, вкаже, тобто, на нього. Який пророк? Від якого бога? За якими ознаками? Прямо виконання Апокаліпсису. І дійсно, як пише Іоанн-Богослов, прийдуть і поклоняться перед ним усі народи. Але найжалюгідніше, що саме наш народ стане знаряддям, висуне його. І перші поклонимося. Ось це буде вже страшною вказівкою на те, хто ми є, хто нам потрібен. Ось хто нам потрібен, виявляється».


    Російські православні християни стали знаряддям шовіністичного обману через духовенство, так само, як колись єврейські священики ввели в оману народ, щоби люди вигукували, аби Пилат розіп’яв Ісуса Христа.

    Обман криється навіть у назві, де вони називають себе українською православною церквою. Духовна література: газети, книги, календарі — друкуються без зазначення своєї належності до російської церкви. Бояться, і, приховуючи це, вони тим викривають свою сутність — несправжню, дволичну, щоби не позбутися своїх прихильників, які ще залишились. Почали друкувати деякі книги українською мовою, хоч 10 років тому вони були категорично проти насилля українізації, так вони називали будь-які спроби українців проявити свої національні інтереси.

    Тут, в Україні, вчать людей, що політика не мусить стосуватися людей, а в Росії їхнє керівництво веде антиукраїнську діяльність, благословляючи росіян на війну проти українців, називаючи їх фашистами, які ведуть боротьбу, захищаючи свій народ проти «руского міра», який прийшов «визволяти» українців від України.

    Русь — це Україна, а не Росія
    Росіяни всі історичні факти перетасували, щоби здобути першість. Але першість залишалася завжди за Україною, це: кількість православних віруючих, православних храмів, святинь і святих. (На 1988 рік у Росії налічувалось 2062 православні приходи, а в Україні 3971 прихід). Тоді росіяни вирішили повернути собі Україну війною, але промисел Божий не дав цьому плану здійснитись.

    Політика й релігія
    Деколи почути можна такі речі, що релігія відокремлена від політики, що це дві різні речі, і змішувати не треба, мовляв, духовність — це одне, а політика — це інше, це світські питання, ніби одне від Бога, а інше від сатани.

    Хіба можна людину розділити на тіло й душу?

    Очевидно, зацікавленості тіла й душі різні, але душа є частиною людини, даною Богом, і вона буде відповідати за вчинки душі й тіла, тому на землі пріоритет інтересів має бути в душі, а не в тіла, бо тіло йде в землю, і зникає назавжди, а душа продовжує своє життя.

    У житті людини чи людства немає нічого такого, що не стосується Бога й життя на землі. Часто люди звикли маніпулювати такими речами, як віра. Наприклад, коли їм потрібна підтримка віруючих, то вони будуть показувати, що ходять до храмів, а коли йдеться про виконання Закону Божого, віри, честі і християнської моралі, тут вони одразу відмежовуються.

    Якби католики не підтримали фашизм, то він не прийшов би до влади в Німеччині.

    Якби деякі православні не підтримали російський шовінізм, то в нас би не було війни.

    Деякі проповідують покірність усякій владі, бо вона є від Бога.

    Але чи проявив покірність Ісус Христос первосвященикам, царю Іроду й Пилату? Тілом корився, а душею — ні.

    Коли привели Ісуса Христа до Ірода, то цар спочатку зрадів, бо він чув про Нього, що Той творив чудеса, і тим здобув багато прихильників та учнів. І Ірод хотів би мати в покорі того, хто має таку популярність в народі, але побачивши, що Христос йому непідвладний, віддав його на суд Пилатові:


    «Ірод же, побачивши Ісуса, дуже зрадів, бо давно вже хотів Його бачити, тому що багато чув про Нього і сподівався побачити від Нього яке-небудь знамення. І ставив Йому багато запитань, але Він нічого не відповідав йому». (Лк 23:8-9)

    «Пилат же каже Йому: чи мені не відповідаєш? Хіба не знаєш, що я маю владу розіп’ясти Тебе, і владу маю відпустити Тебе? Ісус відповів: ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище». (Ін 19:10-11)


    Розуміння добра і зла є пріоритетом християнської віри. Коли йдеться про чистоту душі, то тут ми мусимо проявити смирення, а коли нас підштовхують до зла, то ми не маємо ховатись, а навпаки — проявити непокору, як проявляли перші християни, яких мучили й кидали левам.

    Ісуса Христа віддав на розп’яття не Пилат, який не хотів заподіяти Христу якоїсь шкоди, а віруючі, які кричали «розіпни Його» Пилату, і священики, які боялися позбутися влади над людьми, бо Христос усе більше й більше здобував прихильність народу.

    Віруючі люди й зараз можуть проповідувати Ісуса Христа, визнавати Його за Бога, але своїми вчинками розпинати Його, і своїм розумом противитися Йому. Тому треба пильнувати, аби наша віра не закисла фарисейством.