Color
Фоновий колір
Фонове зображення
Border Color
Font Type
Font Size
  1. Бачення української історії, яке популяризується нині, сформоване переважно у другій половині 19 - на початках 20 століття. У другій половині 20 століття таке бачення було модернізоване під партійною-державну ідеологію СРСР та нав’язувалось населенню усіх країн соціалістичного табору та науковцям усього світу.

    Для радянського викладу української історії традиційно використовувались так звані давньоруські літописи, які були скомпільовані у московському царстві у 15-16 століттях з метою обґрунтування спланованої Москвою агресії на землі Литви та Волині-України (див. статтю "Війни проти слов’янського світогляду у 6 ст. до н.е. – 19 ст.н.е." та карти Волині-України).

    Боротьба проти Литви та України набула свого особливого значення після таємних домовленостей, на початках 16 ст.н.е., між елітами східних та західних яхів (московітів та ляхів, підтриманих західними орденськими структурами) про переділ ними православних земель від Балтики до Чорного моря (див. статтю "Битва під Оршею 1514 року").

    Все завершилось через три століття на користь Московського царства, у якому влада перейшла до сім’ї Романових. Цар Петро І у 1713–1721 роках, привласнивши назву слов’янської держави Рось, перейменував далеке північне царство у Російську імперію.

    Імперія Романових у кінці 18 ст.н.е. зайняла усі землі Литовського князівства і більшої частини України та окупувала володіння Речі Посполитої (ляхів), узгодивши поділ з монархію Габсбургів та королівством Пруссією (uk.wikipedia.org/wiki/Поділи_Речі_Посполитої).

    На землях України царат продовжив репресивну політику, яку перед тим вела Річ Посполита. Король та магнати, зруйнувавши до 1725 року цілісність української держави, розгорнули активну боротьбу з усім українським та православним.
    01_00_new.jpg
    При останньому королі Речі Посполитої, Станіславі Августі Понятовському, для боротьби з українською елітою був створений королівський орден святого Станіслава (у 1765 р.), який здійснював спеціальні таємні акції та нищив очільників цієї еліти.

    Після поділів Речі Посполитої, у 1772-1795 роках, терор, який чинили на захоплених землях України члени цього ордену, продовжили таємні служби Російської імперії.
    01_01_new.jpg
    Обґрунтуванням такого терору, для європейських таємних лож, у яких перебували майже усі дворянські (московсько-татарські) сім’ї Російської імперії, мали стати компільовані тексти давньоруських літописів.

    Такі тексти умисне прив’язували історію Верхнього Поволжя (землі фіно-угрів, мосхів, яхів) до слов’янської історії, і сприяли намірам московських можновладців зазіхати на усю давньослов’янську та українську минульщину.

    Під час великих пожеж, у так звані смутні часи (1598-1613 р.), велика частина компільованих літописів, у центральній частині Московії, була безповоротно знищена.

    Але, після приведення на царство сім’ї Романових та закріплення за ними влади, цар Петро І розгорнув наполегливий пошук усіх наявних компілятів. Усе, що знаходили царські посланці, направлялось до імператорської бібліотеки у Петербурзі, для надійного зберігання.

    На базі таких компілятів (Радзивіллівський літопис, Лаврентіївський список, Іпатський список та інші) цар Олександр І задумав створити величний трактат, який мав назавжди увіковічнити генеральну лінію імперської історії.

    Роботу над трактатом Олександр І доручив члену масонської ложі "Золотого вінця", потомку знатного татарського роду, відомого як рід Кара-Мурзи, власному історіографу та довіреному царському раднику - Миколі Карамзіну.

    Багатотомна "Історія держави Російської", з під пера Миколи Карамзіна, вийшла з друку у 1818 році. У кінці роботи над нею, для написання останніх томів "Історії…", були залучені інші історики - Сергій Соловйов та Василь Ключевський.
    01_02_new.jpg
    Трактат Карамзіна викликав у дворянських колах імперії хвилю небаченого великодержавного піднесення. Головні ідеї 12-ти томного видання стали основою бачення історії імперії для науковців, студентства, ліцеїстів та школярів.

    Розвитком ідей "Історії держави Російської" перейнялась імперська наука. Вона обговорювала різні, часто екзотичні, теорії формування слов'янської державності, вивчала постаті сім’ї Рюриковичів, ідеалізувала Довгоруких та Боголюбських - тих Рюриковичів, які були вигнані з держави Рось у 12 ст.н.е.

    У той же час йшло сплановане царатом нищення потомків знатних українських родів, носіїв давньослов’янського, роського, давньоукраїнського світогляду - Старотців-Рахманів, волхвів, представників незрадливої старшини.

    По усіх південно-західних губерніях набували сили все нові та нові заборони українського книгодрукування, вжитку української мови, тривало нищення давньослов’янських та українських книг (див. перелік заборон).

    Цілеспрямована боротьба зі слов’янською та українською спадщиною продовжувалась до моменту зречення останнього царя, розвалу Російської імперії та вбивства більшовиками сім’ї Миколи ІІ (1917 – 1918 р.).

    У багатьох народів імперії з’явились можливості побудови нових або відновлення колишніх національних держав. Прагнула використати таку нагоду і Україна.

    Але, придушивши намагання збудувати таку державу (УНР), партія більшовиків почала процес формування нової імперії з особливими, тоталітарними порядками (СРСР, 1922-1991 р.).

    На тлі воєнних дій сусідні до України держави отримали нагоду приєднати до себе частини її земель (Польща, Румунія, Угорщина). На усіх українських теренах почалась широка ідеологічна обробка українського населення, позбавлення його духовної та історичної пам’яті.

    Так ідеологи СРСР не знайшли нічого кращого як прив’язати історію нової тоталітарної держави до історії Російської імперії і піти шляхом закріплення ідеологічних штампів попередніх століть.
    01_03_new.jpg
    Завданням для радянських істориків стало наповнення історичного викладу, сформованого Карамзіним, новими міфами, які безповоротно прив’язали б історію слов’ян до історії Московського царства та імперії Романових.

    З цією метою у наукове середовище вносяться ідеї про споконвічну бездержавність східних слов’ян (до появи Рюриковичів), про відсутність у давніх слов’ян єдиного об’єднуючого центру (центру слов’янотворення), про розтягнутість меж слов’янського розселення у бік Поволжя.

    Підкидається ідея поділу у 8-9 ст.н.е. ареалу слов’янства на частини (західну, східну, південну), де східна його частина мала потрапляти у межі СРСР і сягати регіону Верхньої Волги.

    Згодом, у наукових виданнях, набуває розголосу "теорія" трьох давньослов’янських спільнот - західної, південної, східної, які, начебто, шляхом поділу слов’янства за територіальним принципом, виникли у 8-9 ст.н.е.
    01_04_new.jpg
    За міфом, про поділ слов’янства на частини, актуальним ставав наступний міф.

    Радянські ідеологи забажали перетворити східну спільноту на давньоруську народність, яка обов’язково мала поширюватись аж до Верхньої Волги та Оки. І це, не зважаючи на те, що у 10-13 ст.н.е. там проживало не слов’янське (фіно-угорське та інше) населення.
    01_05_new.jpg
    І хоча ідея давньоруської народності у 10-13 ст.н.е. різко суперечила слов’янській археології, влада вперто проштовхувала лінію нової міфотворчості.
    01_06_new.jpg
    Нові міфи беззастережно заполонили усі радянські енциклопедичні видання, наукову та навчальну літературу, активно пропагувались засобами масової інформації.
    01_07_new.jpg
    Москва наполягала – давньоруську народність треба вважати колискою трьох братніх народів: найперше, великоросів (московітів), а далі, малоросів (українців) і білорусів (литвинів). До того ж великороси – це беззаперечні старші брати у давньоруській колисці, а українці і білоруси – молодші.

    Ідеологічний стрижень нової історії (від давніх часів до СРСР), як суміш карамзінської історії та новітніх радянських міфів, остаточно сформувався десь у 70-80 роках ХХ ст.

    Він набув такого вигляду:
    • - давні слов’яни (бездержавні та дикі, до 6-8 ст.н.е.),
    • - східні слов’яни (одна з трьох спільностей у слов’янстві, 9-10 ст.н.е.),
    • - Київська Русь та період феодальної роздробленості (давньоруська народність, 10-13 ст.н.е.),
    • - монголо-татарське нашестя (втрата єдності цією народністю, сер. 13 ст.н.е.),
    • - Московське князівство, а далі царство (початок збирання давньоруських земель, 14-17 ст.н.е.),
    • - Російська імперія (остаточне об’єднання давньоруської народності, 18 - поч. 20 ст.н.е.),
    • - доба СРСР (слов’яни стають ядром нової радянської спільноти).
    З розпадом у 1991 році СРСР здавалось, що шита білими нитками та наповнена новітніми міфами історія слов’янства та України піде у небуття. Була надія, що незаангажовані науковці, найперше у незалежній Україні, розпочнуть пошук істинної та правдивої джерельної бази, докопаються до давньослов’янських, дулібських, роських та українських витоків.

    На жаль, такого не сталось.

    Після розпаду СРСР, карамзінсько-радянська версія історії слов’янства так і не зникла зі сторінок наукових та популярних видань. У модифікованому вигляді вона продовжила свій вплив на молодих науковців, студентство та школярів.

    Заради об’єктивності треба зауважити, що спроби змін у поглядах на історію України виникали ще з початків ХХ ст.н.е. Їх намагались здійснювати різні історики, серед яких і Михайло Грушевський.

    Проте, історики минулого століття так і не змогли виявити компілятивності давньоруських літописів. Тому, здійснили не вповні вдалі спроби українізувати московські підробки.

    Іншим великим недоліком досліджень минулого століття стало те, що бачення історії України 15-18 ст.н.е. будувалось за документами не українського походження, далеких від об’єктивності та історичної правди: польських, німецьких, литовських, угорських та інших.

    Серед таких документів - магнатські та орденські хроніки, шляхетські (яхівські) статути, листування західних таємних лож з місцевою покатоличеною старшиною - шляхтою, яка боролась з українською владою, давнім слов’янським світоглядом, прагла закріпачити український народ та намагалась поширювати на українських землях католицизм (карта Волині-України 1641 р).
    01_08_new.jpg
    У таких однобоких матеріалах знайшлося місце лишень зміненому до невпізнання стану речей, посиланням на дії самих магнатів та шляхти, внутрішнім стосункам шляхти у межах лож, їх переписці з орденськими центрами за кордонами України. Це матеріали учасників п’ятої колони, які ненавиділи українську владу, українську духовність, та боролись із нею.

    Для розуміння цього досить лишень поглянути на мапи України різних європейських картографів 17 ст.н.е. Такі мапи формувались на замовлення впливових західних кіл та відтворювали бачення устрою України ними та місцевими магнатами (див. статтю "Карти роських земель пізнього середньовіччя: Волинь-Україна 16-17ст.н.е.").

    Разом з тим, у таких документах ви майже не знайдете прямих та детальних відомостей про руйнівну діяльність таємних орденських структур. Бо така діяльність (часто таємна) була направлена на нищення усього українського, давньослов’янського, на викорінення основ духовного життя українців, на боротьбу проти духовних Отців та незрадливого старшинства.

    Після дезорганізації українських порядків на Правобережжі, остаточного знищення українських державних інституцій (у першій половині 18 ст.н.е.), боротьбу з усім українським (найперше на Волині, у другій половині 18 ст.н.е.) повів орден святого Станіслава.

    Після останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.), цей орден відновив своє існування під саксонським протекторатом (1809-1813 р.), а після Наполеонівських війн (1815 р.) він став частиною ідеологічної системи Російської імперії - нагородам ордену було надано державного статусу (1831 р.).

    Після відходу українських земель до складу Російської імперії, політику нищення українського повели таємні служби підпорядковані Петербургу. На території Гетьманщини, а далі Волині та Поділля, ці служби зосередили увагу на святих місцях, на вилученні давніх артефактів та письмових джерел, на нищенні останніх духівників з рахмансько-волхвівської системи.

    Поряд з цим, почалось формування імперських ідеологічних центрів, які мали протистояти українській духовності та традиціям.

    До того ж, боротьба за українські землі між сусідніми імперіями, тривала аж до початку ХХ століття і вносила свої поправки у відношеннях місцевого населення та влади (карта губернського устрою та етнічних меж українців на початку 20 ст.).
    01_09_new.jpg
    Після буремних подій 1914-1922 років, спроб утворення Української держави (УНР), почався новий етап випробовувань для українського народу. Його розпочала більшовицька влада та каральні органи СРСР, які організували нелюдський голодомор 1932-1933 років та розгорнули широкі політичні та національні репресії 1937-1941 років.

    У післявоєнний період, з 1945 року і аж до 1991 року, усі спроби українців відродити свою самоідентичність наштовхувались на безжалісну відповідь центру. Українцям-активістам загрожували виселенням до Сибіру, фізичними катуваннями, арештами, позбавленням права на професію.

    У 60-80 роках ХХ століття, в умовах ідеологічного тиску органів КПРС та КДБ, нові заборони торкнулись давньої історії та археології України. Дослідникам не варто було чіпати теми, які могли б суттєво змінити історію України, сприяти виявленню давніх коренів народу та імен його славних героїв.

    Автори вузівських та шкільних підручників історії СРСР та України повинні були беззастережно витримувати ідеологічні рамки встановлені Москвою. З’явилась і нова форма впливів на археологів та істориків - підписки (для КДБ) про нерозголошення інформації під час розкопок та досліджень, особливо при виявленні незрозумілих та небажаних для офіційної історії матеріалів.

    На таких засадах була сформована плеяда радянських науковців та археологів, які нині представляють еліту академічної науки та визначають напрямки розвитку історичних та археологічних досліджень в Україні.

    На жаль, за часи незалежності так і не відбулось вагомих змін в історичній науці. Авторам підручників не вдалось позбутися нав’язаних компільованими творами (давньоруськими літописами, "Історією держави Російської", радянськими теоріями та міфами) ідей про давню слов’янську бездержавність, про міфічну давньоруську народність, про дивну середньовічну Україну, якої ніби і не було.

    Саме тому, історія держави Україна нині має такий вигляд:
    • - ранні слов’яни (племена, до 5 ст.н.е.)
    • - слов’яни (бездержавні, 5-8 ст.н.е.)
    • - союзи східних слов’ян (перші держави, 9-10 ст.н.е.)
    • - Київська Русь і князівства (давньоруська народність, держава Рюриковичів, князівства, 10-13 ст.н.е.)
    • - Галицько-Волинське князівство, далі держава (початок нового етапу, 13-14 ст.н.е.)
    • - Литовсько-Руський період (поява українців та України, 14-16 ст.н.е.)
    • - Польський період (Україна у складі Речі Посполитої, 16-18 ст.н.е.)
    • - Гетьманщина (частина України у союзі з Москвою, 17-18 ст.н.е.)
    • - Російська та Австрійська імперія (часи панування імперій, 19-поч. 20 ст.н.е.)
    • - УНР (спроба відновлення України, поч. 20 ст.н.е.)
    • - УРСР (радянська республіка, 1922-1991 р.)
    • - Україна незалежна (1991р. і далі).
    Але, чи відповідає ця конфігурація істині? Чи наближається вона хоч трохи до правдивого історичного викладу? Чи ліквідувала вона усі штучні білі плями минулого?

    Варто констатувати, що ні.

    Бо існують питання, на які ця модель, слов’янської та української історії, не дає зрозумілих і чітких відповідей. Ось такі запитання:
    • - що стимулювало появу слов’янства?
    • - де був центр слов’янотворення і як він діяв?
    • - звідки взялись варяги і де їх прабатьківщина?
    • - чому Рюриковичі стали на бік ворогів слов’янства?
    • - ким був для України король-католик Данило, спасителем чи зрадником?
    • - коли і як народилась українська ментальність і продовженням чого вона є?
    • - яка сила протистояла магнатам та шляхті на території України у 16-17 століттях?
    • - чи міг гетьман-єзуїт Богдан-Зиновій Хмельницький щиро любити Україну та бути її правдивим героєм?
    • - чому загарбники України у 18-19 століттях зосередили свої головні удари по носіях давнього українського (рахмано-волхвівського) світогляду?
    Відповіді на такі запитання слід шукати за межами традиційних, карамзінсько-радянських історичних концепцій. Бо такі концепції - наслідок довготривалої боротьби ідейних ворогів слов’янства з рахмано-волхвівською системою просвітлення (арійством).

    Такі концепції обмежені рамками вузько-матеріалістичних поглядів і не можуть дати широкого доступу до розуміння історичного процесу, який мав місце на Землі у попередні 77-80 тисяч років.

    До того ж, за минуле тисячоліття, а особливо за останні три століття, зроблено усе, щоби матеріалів, які засвідчують існування рахмано-волхвівської системи, відомостей про державні утворення на її основі, не залишилось взагалі.

    Проте, такі відомості існують.

    Про це мудро подбали давні Отці, залишивши їх у глибоких підземеллях, пантеонах та підземних ходах, у недоступних для нищення місцях. Ці відомості чекають свого часу і потраплять у руки лишень достойних, тих, хто намагатиметься шанобливо їх зберегти, вивчити та оприлюднити.
    01_10_new.jpg
    Цінними знахідками у такому випадку стали дощечки "Велесової книги", які потрапили до рук дослідників у ХХ столітті. Нині вони представлені у численних перекладах різними мовами.

    І хоча переклади "Велесової книги" важко назвати автентичними (через слабке розуміння абревіатурності слів, нерозуміння багатьох скорочень у словах, неправильного трактування понять, надуманої підміни букви "о" на "у" у слові Рось), вони усе ж дають нам ясніше і конкретніше бачення минулого, змальовують світогляд давніх слов’янських учителів – Старотців-Рахманів та волхвів.

    Враховуючи сказане, нині виникла можливість відтворити історію слов’янства та українства у зовсім іншій історичній послідовності. У такій, яка дасть глибше розуміння слов’янського та українського менталітету, засад православного світогляду (знань Прави), справжных джерел суспільних процесів, рис слов’янського державного будівництва.
    01_11_new.jpg
    Таке відтворення варто почати з найдавнішого по часу повідомлення "Велесової книги" - походу предків на Тибет (про нього у книзі "Велич Дулібії Рось. Суренж").

    "Велесова книга" згадує, що очолювана Старотцями–Рахманами духовна система зазнала величезних втрат після глобального земного катаклізму (у 23 тис. до н.е.). Відновлення такої відбулось лишень після організованого предками з меж Волинської височини походу частини духівників та їх народу у Загір’я-Семиріччя.

    Після завершення походу настав час широкого просвітлення – поширення знань світобудови, законів Прави, Яви, Нави, серед народів Євразії. Усі народи, які змогли пройти просвітлення, отримали назву - слов’яни. Така назва – данина шани давньому учителю, великому Старотцю-Рахману і арію - Славі (Слав’яню).

    З перших століть І тисячоліття до нашої ери і до 6 ст. до н.е. об’єднання народів, яке обіймало значну територію центрально-східної Європи, Греції, Малої Азії, Кавказу, Закавказзя та Мідії, навчилось глибоко шанувати і берегти принципи просвітленого життя.
    01_12_new.jpg
    Частиною цього об’єднання були народи, які складали великий союз під назвою Велика Сукупія (нині застосовується назва Скіфія) або Артанія. Проти цього об’єднання у 6 ст. до н.е. розпочали війну носії та прихильники темних культів – готи та скоти, а також залучені у похід гали.

    Простір Великої Сукупії – Артанії (Артанія - велика духовна спільнота), зі столицею Артою, був центром усіх просвітницьких процесів на Землі, землею аріїв – Отців найвищих духовних рівнів. Тисячоліттями тут діяли закони Прави та ширився світогляд, який славив Праву (православ’я).

    Для кожного слов’янина найважливішим була – віра у Творця-Сварога (Господа), життя у Праві, відання Прави, шанування Прави, особисте просвітлення, поширення знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного та після явного світів).
    01_13_new.jpg
    Дотримуючись духовних законів, слов’янські предки ніколи не намагались будувати держав та утворень на основі рабства та жорстокості. Вони не спокушались незаслуженим соціальним вивищенням, бездумним матеріальним накопиченням, жадібністю та вихвалянням.

    Скромність в усьому, розумна самодостатність, духовна повага до світлих душею, особисте духовне зростання, захист усього живого, шанування природи, відмова від матеріально надмірного, слідування законам Творця-Сварога – ось пріоритети слов’янських предків у яві.

    До того ж слов’янину, як людині, була важлива духовна перспектива, яка визначалась у Всесвіті законами Прави, Яви, Нави. Саме закон Прави визначав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі. Це визначена для світлих душ реінкарнація (реанкернація, чергове відродження у яві, пакібитіє) – дорога до вічності.
    01_14_new.jpg
    Така дорога вимагала від тих, хто хотів нею йти, духовно рости, бути слов’янином, досягати високих ірійних рівнів і удосконалюватись далі, турбуватись про духовне навчання дітей та онуків, які мали нести знання наступним поколінням.

    Слов’яни були переконані - виховуючи потомків на законах Прави, Яви, Нави, вони стелять дорогу своєму новому явленню у чистому духовному середовищі майбутнього, у родовому колі, де не станеться їхнього духовного падіння, неусвідомленої загибелі їхньої душі серед падших та очорнених духовно.

    Звідси важливий для кожного слов’янина, а далі українця, висновок – людина повинна берегти свою світлу душу, протистояти темним спокусам, думати про духовність своїх нащадків, противитись проявам окультизму та магічних ритуалів, які позбавлять їх вічності життя.

    Саме такі духовні позиції відстоювали народи Великої Сукупії – Артанії, у 6 ст. до н.е.-1 ст. до н.е., у час, коли землі цих народів стали ареною жорстокої боротьби з ідейними ворогами, агресивними носіями одинської чорної магії та окультизму.

    У 564 р. до н.е., готи, скоти та гали, зруйнувавши священну для Старотців-Рахманів Арту, вирішили перетворити слов’ян Сукупії-Артанії на своїх рабів.

    На таку зухвалу акцію просвітлені народи Євразії, до яких звернулись Отці Першої Трояні, відповіли карпатським та сарматським походами, а далі війнами у Карпатах та на Дніпрі, коло Вісли та на Рейні.
    01_15_new.jpg
    Вороги були поставлені на належне їм місце, а їхні темні окультні жреці (маги) змушені були тікати до Скандинавії та за Рейн.

    Після періоду воєн, на землях Великої Сукупії розпочалось масштабне розселення учасників карпатського та сарматського походів - вихідців з Малої Азії та Кавказького регіону. Відбувалось формування нового союзу просвітлених народів, для якого потрібно було створити новий духовний та адміністративний центр, на місці Арти.
    01_16_new.jpg
    Такий постав, через декілька століть, але вже під іншою духовною назвою - Соуренж (Суренж). Паралельно розгорнулось будівництво паланкової системи захисту Соуренжа (такої не було у Арти). Система отримала назву Роксолань, а у її формуванні взяли участь елітні війська з закавказької Арти, мужні роксолани - вишколена охорона тамтешньої Трояні.

    Оновлений слов’янський союз отримав і нову та особливу духовну назву – Дулібія. Адже давнє слово ДУЛЄБЪ, як абревіатура, означає "дар у любові є братній", і вказує на духовне братство усіх просвітлених у слов’янському союзі.
    01_17_new.jpg
    Зростання Дулібії того періоду співпадає з вивищенням Римської імперії, яка повернула свої погляди на Балкани. Протистояння з Римом стане знаковим для Дулібського союзу та набуде особливої гостроти у карпатських війнах та війнах у гирлі Дунаю, де римські війська зазнають відчутних поразок.

    Століттями пізніше, протистояння з Дулібією закінчиться для Риму його державним падінням. Справа буде завершена силами азійських гунів, союзників Дулібії, яким слов’яни побудують табір у верхів’ях Вісли та нададуть економічну допомогу.
    01_18_new.jpg
    Після ослаблення Риму, роль нової імперської столиці перейде до Константинополя, який усіма силами намагатиметься задушити на землях Малої Азії давній просвітницький рух (подібний до того, що був у Дулібії).

    Імператор Костянтин, а далі й інші імператори, прикладуть усіх можливих зусиль, щоби мати вплив на релігійні процеси у своїй країні. Костянтин намагатиметься поруйнувати зв’язки осередків просвітництва на землях Візантії зі Старотцями-Рахманами Соуренжа та рахмано-волхвівською системою у цілому. Він будуватиме нову церковну структуру, яку назве православною та вселенською, та протиставить таку Соуренжу (на фото внизу - давня пластина з гербом Соуренжа).
    01_18_1_new.jpg
    Для нової візантійської церкви будуватимуться великі та пишні храми, для неї складатимуться особливі літургії, збільшуватиметься кількість служб. Церква канонізуватиме далеких від віри державних діячів та встановлюватиме нові дати святкувань.

    Залежний від імператорів церковний клір з часом утаємничить знання законів Прави, Яви, Нави, ієрархії Світлого Ірію, знання про душу і тонке тіло людини, підмінить розуміння процесу духовного удосконалення та реінкарнації закликами до покори та духовного рабства.

    Нова імперська еліта Візантії, вихована у часи боротьби з усім духовним, вважатиме Першу Троянь Соуренжа, усіх дулібських Старотців-Рахманів та волхвів, ідейними ворогами. Вона буде намагатись усіма силами знищити Дулібію та Соуренж.

    Ця еліта шукатиме підтримки у ворогів слов’ян, спочатку у зовнішніх, як то у вікінгів, а далі й внутрішніх, як то у яхів-полян, намагаючись ліквідувати головний православний духовний центр на Волині, місце давніх Отців-аріїв. 01_19_new.jpg
    У таких намірах Візантії буде сприяти новоутворена Хазарія, вчиняючи напади на союзні дулібам народи у межиріччі Дону та Волги - булгарів, черкесів, ногаїв. Вона захоплюватиме транзитні торгові шляхи, полишаючи дулібську провінцію Єланією життєво важливих комунікацій з центром.
    01_20_new.jpg
    Ворогам вдасться налаштувати проти Дулібії і внутрішню її п’яту колону. Така колона утворилась з давніх переселенців зі східного побережжя Каспійського моря – загонів яхів (ягів), які опинилися у Європі, на Середній Віслі та Нижній Десні, у час сарматського походу.

    Не пройшовши просвітлення (через духовні вади), групи каспійських яхів на Віслі та Десні, у 4 ст. до н.е. – 8 ст.н.е., стають проблемою для усієї Дулібії. Яхи ніяк не можуть осягнути законів духовного братства.

    Отримавши від Отців нові назви, такі, як ляхи (лукаві яхи) - на заході, поляни (степовики) - на сході, ці яхи докладають усіх зусиль, аби силою вивищитись серед слов’янських сусідів. Вони захоплюють суміжні уділи, оббирають місцеве населення, прагнуть утримувати великі військові загони.

    Такі військові загони переростають у значні формування, у середовищі яких побутує прихований окультизм та магія. Учасникам цих формувань давні Отці дають ще одну, особливу та влучну, назву – варяги (войовничі яги).

    Варяги у 8-9 ст.н.е. - це велика частина чоловічого населення яхів (в основному, полян), які потребують засобів на утримання. Вони готові виконувати забаганки своїх очільників і за винагороду грабувати, вбивати, ходити у походи.
    01_21_new.jpg
    У той же період до війни з Дулібією долучаються і франко-германські королівства. Їх володарі знаходять спільну мову з Візантією, Хазарією та намагаються координувати напади на слов’ян і зі скандинавськими вікінгами.

    Координація зусиль дає очевидні результати. На початку 9 ст.н.е. зазнає нападу дулібська столиця – Соуренж. Її здійснює візантієць Дір на чолі найманого війська. Смерть Діра від рук суренжського буса не змінює планів змовників здолати Дулібію.

    Наступна акція, але вже sз застосуванням окультних дій (духовної чуми), стає вирішальним фактором, який змушує Першу Троянь та дулібських державних очільників (через небезпеку ірійного падіння) покинути столицю та виселитися у навколишні міста.

    Втративши Соуренж, а з ним вплив на частину територій слов’янського союзу, Перша Троянь та Старотці-Рахмани намагаються провести швидкі зміни у системі державного керівництва Дулібії.

    Після цих змін союз слов’янських народів виступає вже під іншою назвою, яка несе новий духовний зміст. Союз отримує найменування Рось, що означає – Рівні Отців Світлих Ь/великих.
    01_22_new.jpg
    Керівництво Росі у середині 9 ст.н.е. направляє елітні війська на чолі з вихідцем з бусової сім’ї Рюриком на приборкання варягів та західних ляхів. Проте довге відлучення Рюрика від роського центру, перебування у ворожому оточенні, має свої наслідки. Рюрик починає відходити від слов’янського світогляду і духовно падає.

    Осівши у Новгороді, Рюрик не бажає вертатись на очі Першої Трояні, тому відсилає на батьківщину свого родича Олега та сина Ігоря.

    І Олег, і Ігор готові й надалі служити Першій Трояні. Олег перетворює удільний Київ на свою військову базу і ходить звідси у далекі походи. Олегу вдається нанести разючі удари по головним ворогам та налякати Візантію, ставши чисельним військом під воротами Константинополя (907 р.н.е.).

    Тоді ж у складі Першої Трояні з’являється і особлива постать Старотця-Рахмана, якого величають Волосом. Він прекрасно розуміє важку ситуацію та оцінює складність подій навколо Росі, через що займається складанням спеціального тексту, своєрідного історичного послання до майбутніх поколінь.
    01_23_new.jpg
    Текст Волоса гравірується на металевих пластинах, а потім багаторазово копіюється на дерев’яних дощечках. Металеві пластини ховаються у пантеонах Пересопниці, а дерев’яні копії стають у нагоді для Рахманів та волхвів того часу.

    Так з’являється твір, який нині носить назву "Велесова книга".

    Незважаючи на усі заходи, тиск на Роську державу до середини 10 ст.н.е. неупинно зростає. Ускладнюється ситуація навколо удільного Києва, де свою таємничу роль грає молода дружина князя Ігоря, княгиня Ольга.

    Імітуючи прихильність до слов’янського світогляду, Ольга підтримує контакти з провізантійськими колами, та створює особливу ситуацію в оточенні Ігоря, що, у наслідку, призводять до підступного вбивства її чоловіка.

    Надалі, у період, коли Ольжин син, київський князь Святослав по волі Першої Трояні сміливо боронить Рось (він ходить походами на вікінгів та варягів півночі, нищить підступну Хазарію, виступає проти Візантії на Дунаї), Ольга укладає таємні союзи з ворогами Росі.
    01_24_new.jpg
    Діяльність Ольги має важкі наслідки.

    У спланованій княгинею пастці гине сам Святослав, а її внук, Володимир, отримує від Ольги усілякі таємні повчання, як шляхом підступу, непокори Трояні, воєн з Россю та її князівствами, домогтися того, щоб Київське удільне князівство змогло стати імперією візантійського типу.

    Володимир, після того як став Київським удільним князем, у стосунках з Россю намагається покладатися на варягів, найперше тих, яких раніше випровадили з Києва до Новгорода. Бо варяги готові служити лише тим, хто добре платить.

    Проте, Київському князю хитрощами, війнами та силою не вдається захопити бодай значної частини роських земель та подолати владу Трояні та буса. Тому він направляє свої погляди на північ, на неслов’янські землі.
    01_25_new.jpg
    Проіснувавши всього 66 років (988 – 1054 р.н.е.) імперія Рюриковичів, як невеликий шматок відірваний від Роської держави, швидко розпадається, а нащадки княжої сім’ї вступають у братовбивчі війни за її спадок (головно за Київ).

    До того ж спадкоємцям цікаві захоплені попередниками поселення за межами Росі, особливо на фіно-угорських землях. Тут немає слов’янського населення (яке вважає їх зрадниками слов’янського світогляду), але є умови для розширення володінь.

    Колотнеча навколо Києва та Середнього Подніпров’я заважає усьому роському люду, який благає Троянь та керівництво Росі звільнити регіон від Рюриковичів та їх військ.

    У другій половині 12 ст.н.е. росам усе ж вдається випровадити Рюриковичів з роських земель на Волгу та Оку. Вигнанці остаточно осідають у середовищі фіно-угорського населення, поряд з варяжськими загонами та місцевими мосхами.

    Тут, у 1157 р.н.е., Рюриковичами та їх варяжським оточенням, буде проголошене Володимиро-Суздальське князівство, яке стане головним центром боротьби вигнанців зі слов’янами та Роською державою.

    Почнуться грабунки Києва, бездумне вбивство киян, руйнування численних храмів, пошук святинь. Напад, вчинений князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.н.е., повністю зруйнує місто, позбавить життя більшості населення. Рюриковичами після таких варварських нападів будуть вивезені численні храмові речі та старі роські літописи.
    01_25_1_new.jpg
    Сприятиме Рюриковичам і загальна ситуація на Поволжі, коли у 12-13 ст.н.е., в пошуках військового заробітку, туди потягнуться яхи Прикаспію. Число прикаспійських яхів у князівських загонах на Волзі та Оці постійно зростатиме, і це посилить міжусобиці самих Рюриковичів.

    У 1237-1239 роках ці ж прикаспійські яхи, але вже як військо Батия, під назвою татари, вступлять на землі Верхнього Поволжя та захоплять усі місцеві князівства Рюриковичів. Головним представником яхів у регіоні стане названий син хана Батия, зведений брат його сина Сартака, князь із сім’ї Рюриковичів - Олександр (Невський).

    Тоді ж у регіоні Верхнього Поволжя складуться умови для формування субстрату з місцевого населення (фіно-угрів, варягів, мосхів, венедів) та численних прикаспійських яхів (татар), об’єднаних близькою їм яхівською ідеологією (подібною до варяжської).

    За намовляннями Рюриковичів, яхи-татари підуть у 1240 році на південь, на Рось. Вони зруйнують Київ та з боями рушать на захід. Дійшовши до Прикарпаття, а далі до Польщі та Угорщини, татари виграють тамтешні битви, але потрапивши у несприятливі умови, повернуться Причорномор’ям до Волги.
    01_26_new.jpg
    Перша Троянь, знаючи наміри ворогів, організовує ряд заходів, які допоможуть уберегти головні міста Волинського регіону від нападів яхів. Такі заходи не дадуть можливості татарам закріпитись у регіоні та осісти на землях Росі (як це сталось на Поволжі).

    У цей же час на Прикарпатті рюриковицьку політику намагається проводити князь Данило. Втікши зі своїм почтом під час татарської навали до Польщі та Угорщині, він, згодом, вклоняється Батию та, отримавши ханський ярлик, починає діяти від імені хана на Прикарпатті, Росточчі та Підляшші (наслідуючи Олександра Невського).

    Данило збирає ханські побори, воює з непокірними містами, чинить тиск на тих, хто виступає проти його політики. Разом з тим, князь не надто задоволений своїм становищем та намагається змінити сюзерена.

    Спокусившись обіцянками папи стосовно великої західної допомоги у розбудові власної (Данилової) держави, він швидко приймає католицизм та намагається зруйнувати давні рахманські та волхвівські центри на Росточчі та по Західному Бугу.

    За таку наполегливість, у 1253 році, він отримує королівську корону та запускає на землі Прикарпаття та Підляшшя осередки таємним лож та орденів. У 1256 році Данило палить найвеличніший рахманський центр Розточчя на горі Високий замок та окольне місто Діброву.

    Але боротьба з роською духовністю у Данила триває недовго. Князь, який підняв руку на рахмансько-волхвівські центри, не уникнувши суворого рахманського прокляття, дивним чином помирає у далекому Холмі.

    У той же час, татари міцно осідають по усіх просторах Волги і Дону та засновують там свою державу - Золоту Орду.
    01_27_new.jpg
    Перша Роська Троянь та роські князі Волині, у другій половині 13 – першій половині 14 ст.н.е., прикладають усіх можливих зусиль аби очистити усі роські землі від татарських загонів та місцевих прислужників хана.

    На Волинь з’їжджаються Старотці-Рахмани і волхви з усіх поруйнованих ворогами центрів. Тут вони розбудовують нові рахмано-волхвівські центри, число яких зростає у декілька разів. Починається реформування держави.

    У складних умовах реформ набирає популярності і нова назва роських земель – Волинь-Україна, а далі просто - Україна. Ця назва говорить, що дана країна є духовною хранителькою високої науки світлих знань, наступницею Артанії, Дулібії та Росі.

    Українська еліта Волині-України у 14 столітті намагається якнайшвидше відновити колишні кордони Росі. Вона прагне створити на Дніпрі потужну військову базу, яка би протистояла поволжським яхам-татарам, та носила духовну назву – Січ (Світло Ірію чисте).

    Союзником у боротьбі проти ворога стає єдиновірна Литва (Велике князівство Литовське), яка теж боронить свої межі від яхів-татар. У битві на Синіх Водах 1362 року татарські мурзи зазнають чергової поразки і яхи відступають далеко за Дніпро.

    У 15-16 століттях Волинь-Україна набирає сили і це непокоїть її агресивних сусідів.
    01_28_new.jpg
    У Причорномор’я посилається буджакська орда (яхи-татари), яка значний час буде непокоїти населення півдня України вчиняючи розбійні напади на лісостепові міста та села.
    Москва, яка виграла внутрішньо-ординську боротьбу у Сараю, поширює владу Московського царства на сусідні князівства-улуси та уважно поглядає на захід. Тепер уся яхівсько-татарська сила колишньої Золотої Орди у її руках.
    01_29_new.jpg
    У таких умовах московські володарі прагнуть величі для свого царства. Вони прикладають усіх можливих зусиль, щоби перетворити викрадені у Києві давні літописи (Нестора та Сильвестра) на кириличні підробки потрібного змісту.

    Компіляти мають возвеличувати Рюриковичів, сприяти московським зазіханням на слов’янські землі та перетворити назву слов’янської держави Рось на Русь.

    Для реалізації планів на початках 16 ст.н.е. московський цар вступає у таємні переговори з представниками ляхів та їхніх орденських покровителів зі Священної Римської імперії. Мова йде про розподіл Литви та України по Дніпру та Березині (див. "Битва під Оршею 1514 року").

    Для Литви та України починається складний період боротьби за своє існування. Зі сходу частішають загарбницькі напади, з заходу – спроби повного ідеологічного підпорядкування прояхівського населення у середині Литви та України.

    Це населення, надалі шляхта (від слова "ях"), вони спокушають бажанням швидкого збагачення, легкого суспільного вивищення, надуманими почестями. Потрібно лиш визнати пріоритет особливої магнатської влади, яка буде збудована за особливими принципами таємних товариств.

    Як пухлини, на тілі України виростають магнатські володіння. Окультні керівники цих володінь, головні маги таємних товариств (магнати), здійснюють широку окультну діяльність, яка об’єднує зрадників слов’янської віри (прояхівський елемент, шляхту).
    01_28_1_new.jpg
    Це тішить західних покровителів, які руками магнатства та шляхти готові задушити православну Україну та її рахмано-волхвівську систему, і таким чином прибрати її землі та народ до своїх рук.

    Спроби Першої Трояні та української влади покінчити з кублами окультизму та магії, приводять у 16-17 ст.н.е. до широких, підтримуваних народом, антимагнатських акцій.

    Ці акції нині називають козацько-селянськими повстаннями під проводом Наливайка, Косинського, Жмайла, Федоровича, Сулими, Павлюка, Бута, Острянина, Гуні. Проте, вони – законні дії української держави, здійснені її вірними синами для очищення України від чужинської ідеології.

    Фінансова, політична та військова підтримка різними орденами та ложами антиукраїнської політики магнатів призвела у 1648 році до повномасштабної війни магнатсько-шляхетської коаліції проти Української держави та її духовної влади.

    Програвши бойові дії початкового періоду (під Корсунем та Пилявцями) та посилаючись на брак сил, верховоди цієї коаліції почали наполягати на прямій збройній участі армій західних покровителів у війні проти України.

    Після певних вагань, допомога від західних покровителів їм була надана. Реалізувати таку було доручено польському королю Яну ІІ Казимиру.

    Король отримав відповідні повноваження, кошти та чисельні військові загони з різних регіонів Європи. До королівського війська долучились військові сили магнатів Верхнього Подністров’я. Тому армія вторгнення мала складати до 150 тисяч осіб.

    Переступивши межі України, ця сила у 1651 році зупинилась під Берестечком. Тут мала відбутись генеральна битва між військами Яна ІІ Казимира та армією Івана Богуна – керівника української держави.
    01_31_new.jpg
    Початкові бойові дії тривали три дні. Але через зраду одного із старшин (ним був Зиновій Хмельницький) та відхід кримських ногаїв, Іван Богун змушений був відступити, шукаючи нове поле битви.

    Підлеглі короля сприйняли цей рух української армії як поразку, сповістили Європу про велику перемогу Казимира. Тоді ж Казимир дав наказ переслідувати військо Богуна, яке пішло у бік Мізоча.

    Через півтори тижні, пройшовши Мізоч, армія Казимира натрапляє на добре збудовану оборону і зазнає нищівної поразки у генеральній битві двох армій.

    Від несподіваного повороту подій король із залишками армії поспішно тікає до Збаража, де по декількох місяцях сидіння, просить Богуна зняти осаду і відпустити його, зобов’язуючись більше не ступати на українську землю.

    Історія цього безславного походу Яна ІІ Казимира нині викреслена з анналів європейської історії та трактується, як поразка українців під Берестечком.

    Проте результати походу короля говорять самі за себе – король не зайшов углиб України, не зайняв її міст та уділів, не зруйнував Запорізьку Січ, не окупував державу у цілому. Він програв генеральну битву під Мізочем та після оточення був милостиво відпущений до Польщі (внизу карта військових дій Богуна 1651 року під Берестечком, Мізочем, Збаражем, Сквирою, Зборовим).
    01_31_1_new.jpg
    Проте, усі досягнення у боротьбі за незалежність України у 17 ст.н.е., які історично належать професійній українській армії та військовому генію Івана Богуна, нині приписуються шляхтичу та єзуїту Богдану-Зиновію Хмельницькому.

    Фіктивна державотворча діяльність Зиновія Хмельницького, шляхтича, єзуїта, католика, члена однієї з лож, якому Москва (вдячність за сепаратну Переяславську угоду) приписала великі заслуги та славу, є предметом майбутніх досліджень.

    Нині ж перед нами постає результат трьохсотлітнього нищення української минульщини, компілювання історії України з боку ідеологів сходу та заходу, які створили міф про великого гетьмана Богдана Хмельницького.

    Приклався до роздування цього міфу і Йосип Сталін, який заснував одну з найвищих військових нагород СРСР, що була названа орденом Богдана Хмельницького (трьох степенів). На додачу до того, у період жорстоких репресій проти українців Сталін наказав зняти хвалебний фільм про таємничого гетьмана.

    За цією хвалебністю залишились у невідомості справжні герої тогочасної України – Троянь, коло Отців рахманських, керівник української держави Іван Богун, Рахмани та волхви, славні князі та полководці, незрадлива українська старшина, яка боролась проти прошляхетської та промосковської політики Хмельницького (внизу - картина І. Глазунова "Вечная Россия (Сто веков)" з портретом Хмельницького, як видатного діяча Російської імперії).
    01_28_2_new.jpg
    Негативну роль у тому часі зіграли й ідейні бродіння у колах спокушеного магнатами духовенства, яке не встояло перед явними мирськими благами. Частина такого духовенства визнала владу папи, інша частина наважилась шукати щастя у прислужуванні Москві. Така зрадливість, врешті-решт, призвела до непоправимих втрат у колі вищих керівників тогочасної України та поставила під удар її Першу Троянь.

    Загибель від рук зрадників Івана Виги (Виговського), Івана Богуна, інших державних діячів, відкрила шлях до повної окупації Лівобережної (Москвою, з 1709 року) та Правобережної (Польщею, з 1725 року) України.

    Україна увійшла в новий період Руїни – нищення ідейними ворогами усіх ознак української державності, планомірного вбивства стійких у вірі Старотців-Рахманів та волхвів, руйнування українських духовних шкіл та осередків.

    До того ж, на українську спадщину у цей час кладе око новий московський цар Петро І.

    Участь у подіях періоду Полтавської битви (1709 року), зацікавленість давньоруськими компільованими літописами, підштовхнули його до знакового вчинку - перейменування Московського царства у Російську імперію (остаточно у 1721 р.н.е.). Так відбувся факт привласнення імперією яхів давньої назви Української держави - Рось.

    Одночасно на заході яхівська верхівка Речі Посполитої, полишаючи український народ духовної еліти, намагалась змусити населення Правобережної України перейти у католицизм та стати поляками.

    Відразу ж після трьох розподілів Польщі у 1772, 1793, 1795 роках, подібний процес (особливо на Волині) продовжили таємні служби з Петербурга. Вони розгорнули каральні акції проти усієї незрадливої української старшини та духовенства, вбиваючи, катуючи, вивозячи непокірних до Сибіру.
    01_33_new.jpg
    Процес тривав майже усе 19 століття. Він мав важкі наслідки для національної еліти та її світоглядних перспектив.

    З новою силою репресії відновились вже у 20 столітті. Більшовики, які отримали усю повноту влади, болісно відреагували на спроби відродження української держави у 1917-1919 роках. Як результат – намагання знищити велику кількість українського населення голодоморами, репресіями, висилкою до Сибіру та численних таборів.

    Проте і це не було кінцем антиукраїнської політики СРСР.

    Після приєднання західноукраїнських земель, у ході післявоєнної боротьби з національно-визвольним рухом 1946-1953 років (бандерівцями), Сталін у 1947 році ініціює постанову уряду СРСР про знищення усіх наявних підземель на території країни (читай України).
    01_34_new.jpg
    Постанова дозволяє силам НКВД руйнувати, трощити, засипати тисячі підземель, льохів, підвалів, колодязів, залишків історичних споруд та замків - давніх схованок цінних артефактів з історії слов’янства, матеріальних свідоцтв часів Дулібії, Росі та України.

    Постанова узаконює варварське відношення до усієї історичної спадщини українського народу.

    У 50-80 роках ХХ століття впроваджуються нові заборони у системі освіти. Вони торкаються діяльності українських істориків та археологів і вказують на те, що у нових дослідженнях не варто виходити за межі офіційного викладу історії СРСР.

    За виконанням заборон пильно слідкують відповідні органи, які, після появи небажаного археологічного чи історичного матеріалу, мають право вилучати підозрілий матеріал, зупиняти витік інформації, примушувати пошуковців давати підписки про нерозголошення фактів.
    01_33_1_new.jpg
    Тоді ж корегується і музейна діяльність. Знайдені давні (дулібські та роські) артефакти 1-9 ст.н.е. штучно омолоджуються. Їх називають речами часів Русі Київської (практика існує і до нині). Неідентифіковані слов’янські знахідки представляються надбаннями інших народів, переважно готів, гунів та аварів.

    У період хрущовської "відлиги", через надмірне захоплення українців козацькими часами, чинився тиск і на ентузіастів, які бажають хоч якось розібратись з подіями 16-17 століть. На рівні держави такі спроби швидко підміняються шароварщиною та славленням акту фіктивної злуки 1654 року.

    Так формується вихолощена "українська" історія, яка завідомо не могла пояснити коренів слов’янства та українського народу, принципів формування давніх слов’янських державностей, основ українського світогляду та давньої віри предків.

    Бо така "історія" формувалась у столицях сусідніх держав, контролювалась ідеологами антиукраїнського спрямування, націлювалась ними на нищення української самоідентичності.

    То якою ж насправді була історія України?

    Хто був головним та істинним натхненником українських державотворчих процесів?

    Відповіді, на такі запитання дуже прості та однозначні, якщо відкинути імперські міфи та усілякі ідеологічні обмеження.

    Особлива роль в історії українського народу належала великій, духовній, рахмано-волхвівській системі, яка і була тим тисячолітнім джерелом, яке підтримувало дух предковічної самоідентичності слов’ян та українців.
    01_35_new.jpg
    Руйнування такої системи у 18 ст.н.е. призвело до надзвичайно критичного стану, у якому останніми століттями і перебуває український народ. Адже ретельно приховані знання про духовні корені народу, про давні державні утворення на землях України, відомості про віру та світогляд предків, не мають змоги допомогти нам.

    Проте, чи буде так завжди?

    Про відродження духовної системи на давніх слов’янських землях натякає "Велесова книга", інші сакральні тексти. Вони говорять про нові часи та нову Землю.

    Але для відродження основ предковічної духовної системи потрібно вивчити світоглядний спадок предків, справжню історію слов’янських та українських подвижників та героїв.
    01_36_new.jpg
    Маємо усвідомлено відмовитись від імперських та ворожих міфів, очистити пам’ять від занесеного шумовиння, зняти з очей важку імперську луду, намагатись побачити своє, давне та істинне духовне начало.

    Виходячи зі сказаного, варто опрацювати у деталях іншу модель української історії, охоплюючи, для початку, лишень останні три тисячі років.

    Вона, ця трьохтисячолітня історія, може мати такий вигляд:
    • - Велика Сукупія - Артанія зі столицею у Арті (10-6 ст.до н.е.)
    • - напад готів, скотів та галів, руйнування Арти (564 р. до н.е.)
    • - карпатський та сарматський походи до Європи, визволення Арти (кін. 6 – 4 ст. до н.е.)
    • - реформи у Артанії, відновлення просвітницької системи (3-2 ст. до н.е.)
    • - побудова міцного духовного центру на місці Арти - Соуренжа, перейменування союзу у Дулібський ( 1 ст. до н.е. – 1 ст. н.е.)
    • - зміцнення Дулібії, побудова союзу слов’ян з гунами (2 – 6 ст.н.е.)
    • - зростання напруженості навколо Дулібії, проблеми з яхами-полянами (7 - 8 ст.н.е.)
    • - атака на Соуренж, реформи державного центру в Роксолані, перейменування Дулібії в Рось ( поч. 9 ст.н.е.)
    • - Рось у кільці ворогів, варяжська проблема ( сер. 9 – сер. 10 ст.н.е.)
    • - зрада Рюриковичів, захоплення варягами Київського уділу (межа 10 -11 ст.н.е.)
    • - війни Росі проти Рюриковичів, вигнання їх разом з варягами на Верхнє Поволжя (11 – 12 ст.н.е.)
    • - татарсько-яхівське нашестя на Рось (сер. 13 ст.н.е.)
    • - війна Трояні та волинсько-роських князів у союзі з Литвою проти яхів-татарів (сер.13 - сер. 14 ст.н.е.)
    • - реформи устрою держави з центром на Волині, перейменування держави в Волинь-Україну (14-15 ст.н.е.)
    • - побудова волинськими князями Запорізької Січі (кін. 14 – 15 ст.н.е.)
    • - розбудова держави Україна, боротьба з магнатством (16 – сер 17 ст.н.е.)
    • - війна магнатів та їх покровителів проти України (сер. 17 – поч. 18 ст.н.е.)
    • - окупація України Річчю Посполитою та Москвою, розгортання репресій проти рахмано-волхвівської системи (поч. 18 – кінець 18 ст.н.е.)
    • - поділ Речі Посполитої, захоплення більшої частини земель України імперією Романових, нищення усього рахманського та українського (кінець 18 ст.н.е. – поч. 20 ст.н.е.)
    • - спроба відновлення української державності, УНР (1917-1919 р.)
    • - захоплення України більшовиками (1918-1921 р.)
    • - Україна у складі СРСР, новітні репресії, голодомори, виселення (1922 – 1991 р.)
    • - незалежна Україна у спробах самоідентифікації (з 1991 року).
    І хоча справжній літопис української історії ще не написаний, але його контури проступають у представленій вище моделі.

    Варто лишень спробувати відшукати правдиві та давні літописи Старотців-Рахманів та ті численні докази, які духовні Отці полишили нам у надійних місцях.

    А для цього варто побачити ті духовні знаки, які славні Отці залишили нам, та зрозуміти їх сенс.

    Бо час уже настав!

    + + +
    Ілюстрована стаття з сайту - uamodna.com
  2. Українська віра, український світогляд, українська історія, українська мова та абетка не дають спокою багатьом недоброзичливцям з-за меж України. Вони настирно хочуть нас «удосконалити», привести до потрібних їм «уніфікованих стандартів». Чому?

    Бо насправді вони бажають іншого. Вони хочуть нашої залежності, слухняної рабської поведінки, вторинності у всьому. Вони намагаються духовно управляти нами, прикриваючись Богом, якого самі не відають.

    Шлях до цього простий – позбавити український народ прадавньої віри, глибинних сакральних знань, заповітів предків! Так вони робили у 16-18 століттях, так вони роблять нині!

    Ці особи знають — наш світогляд, предковічні знання Бога та його Законів, православний світогляд, який дарований Творцем нашим предкам, оберігають Україну та її волю!

    Тому після атаки на українську абетку, лукаві ідеологи взялись за православний календар та його сакральну основу – свято Різдва. Про приховану лукавість завзятих ініціаторів йдеться у статті нижче…





    УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ КАЛЕНДАР – СВІТЛА СПАДЩИНА ПРЕДКІВ

    Дискусія, яка останнім часом стимульована з-за кордону, стосується надуманого питання корегування православного церковного календаря та святкування Різдва не 7 січня, а 25 грудня.

    [​IMG]

    Рис.1 ДІДУХ – давній православний символ Світлого Ірію

    Це аргументується якоюсь «терміновою» необхідністю приведення православних свят до «загальноєвропейських» та «планетарних» стандартів, тобто до католицьких та протестантських вимог.

    Ініціатори користуються необізнаністю громадськості України стосовно існування давньої сакральної основи православного календаря, що передана слов’янам та українцям Творцем та Правою (керівним сонмом Всесвіту), як і особливим значенням такої для формування української ментальності і українського державотворення (Права, Ява, Нава як основа давнього православ'я )

    Тому з впевненістю можна сказати: не буде цієї основи – не буде Української держави!

    Мало кому в Україні відомо, що давній православний календар, хоч у деформованому нині стані, усе ж має цю сакральну основу. Бо саме вона допомагала слов’янським та українським предкам берегти віру у Творця та Праву протягом десятків тисяч років!!! (Війни проти слов'янського світогляду ).

    Проте ідеї подальшої «модифікації» православного календаря, підкинуті лукавими недоброзичливцями, ведуть лишень до одного – повної руйнації сакральної основи та відмови українців від даного Творцем!

    Чому?

    [​IMG]

    Рис.2 Давня пластина з велесовичним православним написом «Се БОГ СВАРОГ і є Отець наш!»

    Бо саме він, цей давній сакральний православний календар, встановлював дати Колядно-Різдвяного циклу, які є визначальними у питанні підтримки животворним духом наших душ! Саме він поєднував ці дати з головними астрономічними подіями, з рухом Землі навколо Сонця, що допомагало чітко розуміти означені Творцем дати найвеличніших подій пов’язаних з таким процесом!

    Саме через це Різдво було святом величі Творця (Отця Господа-Сварога-Інтри-Сваота), днем молитовної подяки Творцю за духовну підтримку, за опіку над Землею та людством, за любов до людей!

    Тисячоліттями, кожному з давніх православних було відомо, у день православного Різдва народжувалось Коло Року - нова Програма духовної підтримки на новий річний цикл Землі. А земляни дякували Творцю за його щедрість та милість у цей Час!

    Християнські теологи неодноразово намагались визначити дату народження Сина Божого, але так і не змогли зробити це, як і чітко та ґрунтовно довести дату 25 грудня.

    Тому 25 грудня є датою мирською, придуманою релігійними догматиками, не сакральною, виведеною штучно, такою, що порушує Божий план духовної підтримки людей на Землі.

    До того ж ця дата припадає на Різдвяний Піст, який завжди починався в зимове Сонцестояння (з 21 грудня). Цей Піст вимагав від православних стриманості, побожності, поміркованості та поваги до старого Кола Року, яке відходило.

    Саме входженням у Піст віруючі починали готувались до Святвечора (6 січня) та радісного свята Різдва Кола нового Року (7 січня), глибоко духовно очищаючись та молячись.

    Звідси напрошується висновок.

    1. «Загальноєвропейський» та «планетарний» день святкування Різдва Ісуса Хреста, 25 грудня за григоріанським календарем, не має обґрунтованої сакральної основи. Він оголошений у день який не є днем народження Сина Божого!
    2. Тисячолітнє православне Різдво є святом Творця та Прави, святом народження нової річної Програми духовної підтримки землян і всього живого на планеті. Так встановив Творець!

    [​IMG]

    Рис.3 Календар Коло Року (аркуш 1) — астрономічна сакральна основа православних свят року

    Проте, щоб зрозуміти значення Різдва Кола нового Року, маємо розуміти увесь механізм побудови сакрального православного слов’янського календаря, яким він був завжди, як суто астрономічного календаря!

    Коло Року не прив’язане до будь яких мирських календарів (юліанського чи григоріанського), які відштовхуються від штучної дати (1 січня) і мають проблему узгодженості кількості діб у році (365, 24219), що вимагає постійного корегування календаря.

    Натомість, в основу православного Кола Року покладено час одного оберту Землі навколо Сонця, та пов’язаних з цим планетарних астрономічних подій — Сонцестоянь та Рівнодень.

    Саме це надає Колу Року певної універсальності, яка нівелює незначні часові розходження і не потребує точності подій в годинах і хвилинах. Головним мірилом календаря є день (світловий день, день події).

    Сонцестояння та Рівнодення ділить оберт Землі навколо Сонця на 4 відтинки — чверті.

    Саме до цих відтинків прив’язані чверті Кола Року православного календаря, з відступом у 16 днів (16 — сакральне число). За ці дні люди мають підготуватись до свят, таких як Різдво!

    Відправною астрономічною точкою у Колі Року є початок зимового Сонцестояння (21 грудня), що дає можливість визначити дату кінця Кола Року (6 січня) та початку нового Кола Року (7 січня).

    Саме 16 днів дистанції між астрономічною та календарною чвертями є днями Різдвяного Посту, який завершується подією яка носить назву Святвечір (6 січня).

    Різдвяний Піст - це молитовний час сакрального спілкування з Небом, з Правою та Творцем. У давніх православних українців порушення такого Посту вважалось наругою над Правою та Творцем і великим гріхом!

    Святвечір — це святкова вечеря, проводи старого Кола Року усією родиною, де сакральним елементом є встановлення Дідуха – уквітчаного плетеного житнього снопа — символу Світлого Ірію! (ДІДУХ – ДІДА ДУХ. | Родовід )

    Під час вечері родина обрядово і молитовно поминала своїх родичів, душі яких перейшли у Праву…

    [​IMG]

    Рис.4 Календар Коло Року (аркуш 2) — список головних свят і постів у православному році

    А як же 1 січня, зустріч нового року?

    Святкування нового року 1-го січня ініційовано у царські часи Петром І, який був відвертим прихильником європейського масонства та окультизму. Саме таке святкування використовувалась ворогами православ’я для руйнування календаря давніх православних свят.

    Тому учасники дійства в ніч з 31 грудня на 1 січня, свідомого чи не свідомого, нехтують Законом Божим, що суттєво зменшує рівень надходження животворних сил у новому році. Бо саме таке "новорічне" дійство є запереченням молитовного спілкування з Творцем і Правою, неповагою до сакральності Різдвяного Посту.

    До того ж, сам хід заходів має усі ознаки окультних практик та магічних дій які відбуваються вночі (ялинка, хороводи, Дід Мороз, Снігуронька, пиятика та об’їдання у Піст). До того ж вони особливо сприяють ураженню духовності дітей та молоді, які з подачі старших стають несвідомими донорами антисвіту (темних істот та духів — Сім правил Прави  ::  «Рівне-Суренж» ).

    Ініціюється духовне опускання людей та поява хронічних недугів (недухів), які дадуть про себе знати згодом, соматичними хворобами.

    «Традицію» новорічних «свят» 1-го січня прийняла не тільки Європа та царська Росія. Її активно підхопили країни Америки, Австралії, Азії та Африки, як і СРСР.

    Нині пишні святкування нового року, саме 1 січня, охопили майже усі країни планети. А Москва зробила такі новорічні дійства частиною ідеології «русского мира», днями п'яних гулянь та нічних салютів.

    Більшість учасників таких святкувань навіть не знають про можливі наслідки своїх вчинків, бо не відають про небезпеку духовного спустошення та можливу розплату!

    Натомість, наші предки знали — час веселощів та свят, як час подяки Творцю та Праві, наступає тільки з 7січня!

    Вони розуміли - уся перша чверть Кола Року це низка свят, які сприяють зміцненню та посиленню нової Програми Кола Року, а далі її передачі у мир Землі. Бо таким є Закон Творця! (Коляда: як зустрічали предки Святвечір та Різдво? | Родовід )

    Саме тому 14 січня стаються оглядини Програми Кола Року Вишніми Силами! А на Водохрище (19-21 січня) вона, ця Програма, охрещується Творцем.

    [​IMG]

    Рис.5 Початок святкування Водохреща відбувається біля відкритих джерел, водойм, колодязів

    У цей час усі земні води, ті що мають контакт з землею – у річках, колодязях, джерелах, отримують цілющі властивості! Вода стає освяченою!

    Згодом наступає Стрітення (15 лютого) – день коли Творець благословляє у Праві Програму Кола року та готує її до впровадження у Мир Землі (СВЯТО СТРІТЕННЯ – СВЯТО ЖИТТЯ! | Родовід ).

    Земляни отримують благодать цієї Програми у світлі дні Паски, у перший недільний день після Рівнодення (21 березня). Такий недільний день припадає на період з 22 до 28 березня.

    Цей день зветься і Великоднем (Як предки святкували Великдень | Родовід ). Бо у цей час православні, споживаючи паску та крашанки, причащаються і приймають енергію Програми нового Кола Року, дану людям Творцем.

    [​IMG]

    Рис.6 Паска (святковий хліб ) — символ Творця. Крашанки та писанки – символ життя

    Завершується перша чверть Кола року святом Благовіщення (16 день після Рівнодення), коли Творець благословляє Програму Кола Року у Мирі Землі (мирі людей).

    Так минає перша чверть Кола Року, коли кожний з вірних отримує духовну підтримку (кормління) по заслугам своїм.

    Для чого ми так детально описали порядок головних давніх православних свят саме для першої чверті Кола Року?

    Тому, що ці свята в українській та слов’янській традиції збереглись найбільш повно. Виключенням можна вважати дату Великодня, яка нині не в числі, що змінює сакральну силу такої події.

    Оглянувши сакральний православний календар (посилання на скачування якісних копій у кінці статті), варто знати, що у ньому показано не більше двох десятків головних свят першого порядку. Натомість, характеризуючи кожну чверть Кола Року, можна виділити головні їх сакральні особливості:

    Перша чверть – свята Творця, свята Різдва Програми Кола Року, хрещення Програми, благословління та передача її у мир Землі;

    Друга чверть – свята Сарства Сарств, Вишніх Отців та Духів Прави, Рахманські свята, свята Трояні земної;

    Третя чверть – свята очищення та спасіння Миру Землі Хрестом Отця Господа, свята Покрови Божої Матері у Мирі,

    Четверта чверть – свята нерукотворного образу Хреста, початок відходу Кола Року, проводи Кола року на Святвечір.

    Якщо проаналізувати сакральний православний календар Кола Року то стає очевидним – кожна чверть Кола Року має глибокий сакральний смисл для усієї Прави.

    Проте Колядний цикл, у всьому календарі, є особливим. Бо це свята самого Творця, це момент зародження, укріплення та передачі у мир духовної сили, власне духовного кормління, енергії Творця! Це прояв любові Творця до людей на Землі (Права, Ява, Нава як основа давнього православ'я ).

    То чи маємо право відмовлятись від Божої ласки?

    [​IMG]

    Рис.7 Стародавній символ Трійці велесовицею (Син в Отці і в Дусі Святому — ОСД), або КОН – Кормління Отцем Небесним світлих душ

    Оцінюючи з таких позицій ідею перенесення Різдва з 7 січня на 25 грудня можна сказати наступне:

    — її ініціатори мають на меті руйнування основ Колядного циклу та власне сакрального православного календаря українців;

    — у українців немає морального та духовного права йти проти волі Творця та тисячолітніх заповітів Предків;

    — руйнування сакральної основи православного календаря поставить питання що до спроможності існування українців та держави Україна.

    [​IMG]

    Рис.8 Українське начало у глибокому шануванні Творця та тих православних свят, які він нам дарував

    Як і у випадку з підкинутою ззовні ідеєю запровадження латиниці замість сакрального українського письма, маємо справу з черговим блудом, направленим на руйнування того, чого не маємо права чіпати! (Українська абетка - безцінна сакральна спадщина тисячоліть )

    У 16-18 століттях, магнати та гетьмани, зрадливі священники, що пішли за Ватіканом та Москвою, намагаючись отримати незаслужену владу та швидко збагатитись, полишили українців розуміння Прави та високих духовних знань.

    Вони зруйнували православну Рахмано-волхвівську систему, а згодом і державу Україну! (Таємниці історії України )

    Невже нині хочемо такого самого для нас?

    Переконані, що ні!

    То чому бездумно хапаємось за чужинське і підступне?

    Чому нехтуємо Законом Творця?

    Чому приймаємо лукавий блуд!?

    Українці, думайте!



    + + +

    По матеріалах з інтернету - Український православний календар – світла спадщина предків

    Скачати календар Коло Року у хорошій якості з файлообмінника:

    Коло Року (аркуш 1) - https://d.radikal.ru/d40/1812/13/13213c877e4c.jpg

    Коло Року (аркуш 2) - https://b.radikal.ru/b31/1812/f8/09ddcb65e9a9.jpg
    Nagorny подобається це.
  3. Документальний фільм "Берестечко. Битва за Україну" (Україна, 2015-2016)
    Берестечко. Битва за Україну (частина 1).mp4_snapshot_00.40.jpg
    Жанр: історичний, навчальний, трагедія, біографічний, документальний
    Країна: Україна

    Телеканал / кіностудія: Фільм студії "Родовід"
    Режисер: За задумом П.С. Опанасюка

    Сюжет:

    Документальний фільм "Берестечко. Битва за Україну" (Україна, 2015) фільм перший

    Сюжет 1частини:
    Загадки української історії… Що ми знаємо про найбільшу битву 17 століття у Європі, битву під Берестечком? Чому європейська армія Яна ІІ Казимира у 1651 році направила свій головний удар на Волинь? Хто такий Іван Богун і чому він очолював українське військо? Хто переміг у грандіозній битві та де і як вона завершилась? Якою була українська держава 17 століття у відстоюванні свого православного світогляду та державної незалежності?

    Документальний фільм "Берестечко. Битва за Україну" (Україна, 2016) фільм другий

    Сюжет 2 частини:
    Події літа-осені 1651 року… Чому магнати намагались продовжити розпочату Яном ІІ Казимиром війну проти України? Хто привів європейське військо у Збаразьку фортецю? Як були розбиті магнатські війська під Сквирою та Зборовим? Чому не вдався замах на Івана Богуна? Які наслідки для України мала військова кампанія 1651 року?

    Можна скачати на гуртом.JPG тут.
  4. Псевдо_сл. 3.jpg
    Одним із найважливіших елементів гібридної війни проти України довгими століттями був і є московський псевдослов`янізм. Чому так?


    Бо Московське царство, а далі і імперія Романових, сформовані у наслідок різночасової експансії в верхів`я Волги яхівських, далі вже татарських, племен, з Прикаспійсько-Аральского регіону, завжди намагались приховати правду про свої корені, як і історію місцевих угро-фінських та венедських племен та народів, що були підкорені яхами та зазнали ідеологічного та етнічного нівілювання.

    Експансія московитів з 15-16 століть — це формування з повожського (варяжсько-яхівсько-фіно-угорсько-венедського) субстракту, ідейно псевдослов`янської субстанції, яка, не осягнувши слов`янського світогляду, не навчившись шанувати Праву, устами своїх володарів, заявила про свою "слов`янську" автентичність. Це утворення ядра нової імперії, яка шляхом мімікрії намагалась заволодвіти тим, що припало до вподоби.

    Саме це дозволяло верховодам яхів-московитів проводити у регіоні яхівську політику експансії, тепер вже на сусідні слов`янські народи, та голосно казати, що усе їхнє - це наше! І не просто наше, а споконвічно наше!

    Ідеологічним "підгрунтям" таких перетворень яхівсько-московського субстракту стали сфабриковані у межах Московії у 15-16 століттях так звані "давньоруські літописи" - кириличні компіляти-фальшивки, які мали замінити собою давні слов`янські літописи написані велесовицею (які у ході експансії нищились і палились на усіх слов`янських землях).

    У 19-20 століттях ідеями підробних літописів було заповнено середовище усіх навчальних закладів імперії, бібліотек та інститутів, шкіл та ЗМІ усіх республік СРСР. І нині, уже в незалежній Україні, вони є "науковим" тлом для заяв про велич "русского мира", про неминучу "східнослов`янську єдність" навколо Москви.

    Тому, в умовах гібридної війни, варто зрозуміти, чи спроможні ми нині розпізнати московське лукавство та не повестись на черговий блуд псевдослов`янізму? Чи здатні боронити правдиве слов`янське та давньоукраїнське?



    ПСЕВДОСЛОВ`ЯНІЗМ ТА СЛОВ`ЯНСЬКІ ЦІННОСТІ



    Особливістю земного заідеологізованого суспільства початку двадцять першого століття є спроби зумисної підміни світлих смислових світоглядних понять на поняття протилежного значення. Такий процес не обійшов стороною і таку важливу сферу, як давні знання слов'ян про вселенську світобудову, про Ірій та Творця-Сварога.

    [​IMG]

    Фото: Слов'яни – духовні брати у Праві


    Під виглядом давньослов'янського все частіше і наполегливіше підноситься замаскована до невпізнання антислов'янська ідеологія, не слов’янські за змістом поняття, темні окультні вчення, надзвичайно небезпечні для світлих душею людей, які вірять у Світлий Ірій та Праву – слов'ян.

    Для наших предків бути слов'янином означало – жити у Праві, відати Праву, славити Праву, любити коло світлих душею людей і закони Прави. Так як Права є найвищою частиною Світлого Ірію, а її закон, закон Творця-Сварога, визначає сутність слов'янина, його світлий світогляд і любяче єство.


    Бо тільки така праведна людина, чиста і світла душею, яка глибоко приймає і шанує ієрархію Прави, систему духовних її цінностей, має право називатися слов'янином.

    Тому, слов'янство – це спільність світлих душею людей, які пізнали і прийняли знання Прави (пройшли просвітлення), та обрядово були посвячені у слов'яни. Вони братство тих, хто здатен жити у Праві, відати Праву, славити її — коло православних.

    [​IMG]

    Фото: Слов'янські обряди світлі та сповнені любов'ю до людини світлодушої


    Давнє посвячення у слов'яни носило урочистий характер і здійснювалося Старотцями-Рахманами і волхвами у дні великих свят, на великих духовних дійствах, які проходили у регіонах на Світовидових (Святовидових) полях коло центральних святилищ, недалеко від Рахмано-волхвівських центрів.

    Той, хто посвячувався у слов’яни, клявся бути вірним Праві, шанувати її, пам'ятати великих Предків, душі яких споглядають на слов'ян зі Світлого Ірію — Слави (Слав-Яня), Поряня (Пор-Яня), Оря (Орі-Яня), Даждьбата, Ясуня та інших.

    Майбутній слов'янин брав обітницю: до кінця днів своїх берегти світлість душі, берегти духовний зв'язок зі Світлим Ірієм, з вищим духовним сонмном Богів-Предків на чолі з Творцем-Сварогом, зі своїм духовним родом. Він одягав особливий освячений духівниками оберіг, який носив на грудях і з яким ніколи не розлучався.

    Так являвся світу слов'янин, хранитель і носій знань Прави, здатний жити за такими та нести їх іншим. Як правило, він був представником світлодуших народів, раніше поселених на Землі, тому міг мати різний колір шкіри, волосся, очей, але вирізнявся вмінням і бажанням любити Творця і шанувати Праву.

    [​IMG]

    Фото: Слов'янський оберіг-сварга виконаний за карпатськими зразками


    В ті давні часи не вірити в Праву означало лишень одне – небажання бути слов'янином, нездатність співіснувати на основі братерства зі світлими людьми у слов'янській громаді, залежність від окультизму.

    Тих, хто не пройшов посвячення у слов'яни (православні), не допускали у слов'янське коло. До них ставилися як до неспроможних берегти світлість душі. Їх не приймали на проживання у слов'янських поселеннях, з ними контактували дуже обережно, зберігаючи душевний спокій, уникаючи таким чином можливих темних впливів і окультних атак (як правило відступники були схильні до дії чорної магії).

    Натомість, у просвітлених внаслідок високого духовного рівня знань Прави та життя у Праві, виникав стан внутрішнього бачення духовних якостей оточуючих, який допомагав виявляти присутність темного у тонких тілах явлених (істот антисвіту).

    Нині здатність духовного бачення у переважної більшості нащадків слов'ян розвинена занадто слабко. Бо з відходом Старотців-Рахманів та втратою просвітницької, рахмано-волхвівської системи у кінці 18 – на початках 19 століття, школа давнього слов'янського просвітлення перестала існувати.

    [​IMG]

    Карта: Слов'янський світ і його оточення у кінці 9 ст.н.е. (карта ДЦ "Рівне-Суренж")


    Високі духовні знання втратили своїх носіїв, а їх вплив на життя колись слов'янських народів зберігся лишень у формі далеких слов'янських традицій і, переважно, у серці слов'янського світу – Волино-Карпатському регіоні ( horber.livejournal.com/#entry_1249 ).

    Не дивлячись на усі можливі спроби сучасної науки розшифрувати давні слов'янські знання, зробити це їй так і не вдалося. І для цього є декілька причин.

    Головною є відсутність знань про Світлий Ірій, Праву, знань ієрархії духовного світу — вселенської керуючої системи (у Всесвіті), очоленої Творцем.

    Другою причиною є вузькість матеріалістичного підходу до розуміння Всесвіту, до значення духовного життя у ньому, що не дає можливості науці досягти і двадцятої долі знань про устрій Всесвіту та світобудови у цілому.

    Третьою причиною є обмеженість знань про людину та її духовну частину, про здібності та властивості людської душі. Такі знання виходять в основному від шкіл східних релігій, але у надто зміненому та різко спрощеному вигляді.

    [​IMG]

    Рис. Слов'янські Старотці-Рахмани досконало знали будову тонкого тіла людини і володіли методами боротьби з недухами


    І хоча у східній медицині до нині застосовуються методи впливу на тонке тіло людини, на енергетику її центрів, можливості духовного лікування при цьому не становлять і десятої долі того, що вміли слов'янські Старотці-Рахмани ліквідуючи недухи (недуги).

    Слов'янські духівники добре знали — поступове духовне падіння людей, які відкинули життя за правилами Прави, приводило їх до значного ослаблення душі. Вони ставали "очремі" — землянами з очорненою душею.

    Подальше падіння таких осіб приводило їх у стан "чорноголовості" — повної втрати у тонкому тілі вищої з його чакр, що зумовлювало зупинку процесу духовного кормління індивіда вищими світлими силами Світлого Ірію і Творця.

    Наступний етап падіння "чорноголового" підводив його до стану "нелюда", коли місце вмираючої душі займали істоти антисвіту, які включали процес духовного вампірування (крадіжок енергії) з тонких тіл рідних, сусідів, знайомих, усіх оточуючих.

    Енергетика тонкого тіла "нелюда" тепер повністю залежала від "вмілих" його дій по паразитуванню, шляхом подолання волі жертви (польового захисту) емоційним сплеском. Усвідомлені (чи не усвідомлені) магічні та окультні дії, через проведення різних ритуалів, вияв агресивності, хитрощів, лукавої поведінки, ставали способом існування такого падшого.

    [​IMG]

    Фото: Злість, егоїзм, відсутність світлого світогляду руйнують душу людини


    Усі слов'яни минулого добре розуміли цінність світлої душі та її значення для наступних реінкарнацій (пакибуття). Тому зверталися до Старотців-Рахманів і волхвів, як до духовних лікарів-цілителів, здатних допомогти у боротьбі з недухами: навроченнями, порчами, приворотами та іншими проявами агресивної окультності та магії.

    Зрозуміло, що цілительство слов'янських духівників, Старотців-Рахманів та волхвів, викликало жорстку протидію адептів антисвіту. Адже здійснюване Отцями просвітлення навколишніх народів стояло на заваді поширенню паразитування антисвіту, забирало основу існування такого.

    Війна носіїв темних ідеологій зі Старотцівсько-Рахманською системою призвела до ослаблення такої та визначила її зникнення на землях Європи до кінця 18 — початку 19 століття.

    Останнім бастіоном оборони став Волино-Карпатський регіон, де у 19 столітті упокоїлися останні слов'янські духовні вчителі — Старотці-Рахмани та волхви. З того часу розуміння православ'я, як життя у Праві, відання Прави, славлення Прави, переставало сприйматися у значенні системного просвітлення та слов'янізації.

    Замість цього світу був наданий псевдославянізм — лукава і чорна підробка, сурогат з понять антисвіту, одінської і яхівської величі, вседозволеності та агресивного всевладдя, який підносить окультність та магію на п'єдестал світової політики у формі сталінського тоталітаризму та усіляких форм фашизму ( horber.livejournal.com/#entry_870 ).

    Набирає сили і процес підміни всього слов'янського зумисно псевдослов’янським — примітивним і племінним, тим, яке не має відношення до слов'ян. Слов'ян навмисно виставляють в образах надуманих родичів готів, вікінгів, варягів (яхів) — носіїв темного одінізму.

    Слов'янству приписують риси властиві їхнім ворогам — авторитарність, прагнення до матеріальних благ, злостивість та окультність, поклоніння чорним богам, примітивну ритуальність та войовничість, агресивність та продажність.

    [​IMG]

    Фото: Яке відношення усе це має до слов'ян, слов'янського світогляду і духовності?


    Нащадкам слов'ян протягом 19-20 століть у межах різних імперій вбивають у голову, що саме ці риси і є древніми слов'янськими цінностями! У школах та університетах, у пресі та на телебаченні звеличуються ті князі та бояри, які відкинули слов'янську віру та світогляд, які стали зрадниками слов'янського способу життя, які виявилися носіями авторитарності, підлості, жорстокості, ворожості, кровожерливості, користолюбства (як Рюриковичі з часів Ольги та Володимира).

    Проте, особливий поштовх псевдослов'янізм отримав на початках двадцять першого століття.

    Ідеологічні химери візантизму, одінізму, яхветизму, єгипетської та азійської чорної магії, сатанізму, окультних вчень германців та хазар, практики таємних орденських лож, шанувальники псевдославянізму відверто одягнулися у слов'янські одежі та почали називати це "світоглядом" слов'ян.

    Із засобів інформації, книг, інтернету, з екранів телевізорів виринули потоки відвертої брехні та неправди, які видають ворогів слов'янського світогляду майже благодійниками та істинними слов'янськими отцями минулого.

    Вороги слов'ян (зовнішні та внутрішні) постали у романтичних образах переможних та гордиливих магів-завойовників, які вбивають ворогів, власне слов'ян, бо ті не до кінця зрозуміли чорної "величі" кривавих месій!

    [​IMG]

    Рис: Нині чорні відьмаки відкрито видають себе за "слов'янських волхвів"


    Все більш наполегливо псевдослов’яністи формують "образи" давнього слов'янина з фігур темних і бездушних, які не мають відношення до світлих предків слов'ян.

    Слов'янина вони малюють як якогось оскаженілого вояку (подібно скіфові або гунну), охопленого пристрастю уявної величі (подібно візантійцю або варягу), як завзятого носія магії і окультизму (подібно готу або вікінгу), здатного лукаво обвести навколо пальця занадто простодушного (подібно хазарину або яху).

    Зміцненню псевдослов’янізму допомагає і масове проникнення у засоби масової інформації матеріалів про магічні знаки які ведуть людину до контакту з антисвітом (скандинавських, одінських, яхівських рун), а також описів ритуалів виконуваних з такими, що веде до неусвідомленого виклику темних духів з низів антисвіту.

    Крім того, такі скандинавські, одінські та, особливо, яхівські руни, псевдослов’яністи намагаються видавати за слов'янські, погіршуючи становище тих, хто щиро шукає слов'янські корені та захоплюється різними знаками, сприймаючи їх за світлі.

    [​IMG]

    Рис: Хіба такими злими та бездушними могли бути слов'янські предки?


    Псевдослов’янізм брехливо каже і про, начебто, масове захоплення давніх слов'ян розкішшю, золотом (як благодаттю), про бажання еліти слов'ян панувати над своїми народами за будь-яку ціну, що повністю не відповідає слов'янському світогляду і системі устрою слов'янського суспільства часів бусових, часів троянових (часів управління суспільством Троянню).

    Розпізнати таку брехню здатна не кожна людина, а лишень та, яка знайома з "Велесовою книгою" (давнім текстом Старотців-Рахманів), духовною культурою слов'ян та істинними слов'янськими традиціями.

    Але хто ж є отими псевдослов’яністами? Хто зацікавлений у перекрученому трактуванні слов'янського минулого, у очорненні та підміні слов'янського світогляду чимось іншим?

    У першу чергу такими є ті, хто століттями боровся з Правою, Старотцівсько-Рахманською, волхвівською системою, хто бажав використовувати нащадків слов'ян, як засіб у боротьбі за світове панування.

    Нині псевдослов’яністами є ті, хто приймає та множить брехню про слов'ян, хто під виглядом слов'янського світобачення розповсюджує темні ідеології візантизму, одінізму, яхветизму, єгипетської пітьми, у певних політичних цілях.

    Для таких дуже важливо те, аби слов'янські нащадки остаточно втратили історію своїх Предків, історію великих духовних вчителів Прави, Старотців-Рахманів та волхвів, щоб вони стали примітивними носіями зла, войовничості, кровожерливості та прагнули до переділу світу на догоду самих псевдослов’яністів.

    [​IMG]

    Фото: Переділ світу – мета темних сил


    Слов'янські нащадки, які втратили духовність, за умислом псевдослов’яністів, повинні стати дзеркальною подобою тих, хто раніше вбивав слов'ян, завойовував слов'янські землі, знищував слов'янські святилища і храми, здійснював криваві та магічні ритуали.

    Вони, ці нащадки, як обездушені раби антисвіту, повинні щиро вірити, що творене ними є вірним способом служінню ідеї особливої земної величі — цілі носіїв псевдослов’янізму.

    Проте, таке маскування є лишень лукавим прийомом таємної війни з усім слов'янським, з нащадками слов'ян, з тими з них, хто береже давні та істинно слов'янські традиції. Таке маскування — спосіб боротьби антисвіту з Творцем-Сварогом і його дітьми на Землі, світлими душою людьми, які готові пізнати та полюбити Праву.

    І якщо скинути яскраві одежі з того опудала, яке виставляє псевдослов’янізм, всередині ви не знайдете нічого, окрім одінської та скандинавської магії, єгипетського і аккадського окультизму, яхівської і варязької ритуальності, інших темних вчень, які формують в'язку та чорну антислов’янську отруту.

    [​IMG]

    Фото: Слов'яни не носили татуювань, псевдослов’яни – їх носять (татуювання з назвою "Перун")


    Життя створене Творцем у Всесвіті – прекрасне і багатогранне. Вона дається людині для щастя і духовного розвитку.

    Для світлих душею людей воно — можливість постійного духовного удосконалення, яке вимагає багаторазових явлень про цей світ. А закон Прави — закон для світлих людей, які прагнуть до пакибуття (реінкарнації та розвитку світлої душі).

    Слов'яни знали, диво пакибуття – це і є вічне життя, про яке повинна піклуватись світлої душі людина і до якої повинна прагнути!

    Для здійснення такого, людина повинна любити Творця і вчити цьому своїх дітей і онуків. Як і вчити їх зберігати знання Прави для їх нащадків, для наступних поколінь, коли стане можливим власне нове явлення у світ.

    [​IMG]

    Фото: Творець радіє справжньому людському щастю!



    Але заслужити пакибуття можливо лишень живучи у Праві, відаючи Праву, славлячи Праву, шануючи Творця і Світлий Ірії, відкидаючи підступність псевдослов’янізму, чорноту і хижість темної окультності та магії.

    Так вчили великі Отці минулого, великі Арії, слов'янські Старотці-Рахмани минулого.

    Низький уклін їм за це!



    + + +
    За матеріалами з інтернету - Псевдослов`янізм - отрута в обгортці московського лукавства — Последние новости Украины и мира vremya.eu
  5. ЛУКАВЕ ЛЮДОБУЙСТВО частина 1(600x338) 2018 Full HD.mp4_snapshot_31.52.png
    Фільм ЛУКАВЕ ЛЮДОБУЙСТВО (2018) | Телевізійна версія – історично-документальне розслідування трагічних сторінок історії Волині 1942–43 років минулого століття.

    View: https://www.youtube.com/watch?v=r7gvee5ImU0

    Саме на півночі сучасного Березнівського району Рівненської області протистояння
    двох імперських режимів, сталінського та гітлерівського, виявило свою особливу
    жорстокість та дволикість по відношенню до місцевого населення – заручника
    грабіжницьких інтересів чужинських режимів на споконвічній українській землі.
    Бистричі, Немілля, Вілля,– волинські села, де і донині кожен клаптик землі є
    мовчазним свідком тих кривавих подій.
    За переконанням дослідників, представлена ними хронологія подій має відіграти
    важливу роль у подальшому дослідженні історії Краю, відтворенні правдивої історії
    україно-польських взаємин того часу. Автори фільму намагались провести своє
    документальне дослідження без упередженості та фальші, надмірної політизації, яка
    присутня у нещирому висвітленні тих подій окремими заанґажованими істориками, що
    ставили за мету звинувачення власне української сторони в усіх історичних бідах.
    Сюжет фільму “Лукаве Ludobójstwo” побудований на українських та польських
    джерелах, на документах з архівів НКВД, на свідченнях з літописів УПА, і, що
    найважливіше, на спогадах ще живих свідків тих подій!
    Фільм ставить найголовніші запитання, на які у майбутньому маємо отримати чіткі та
    однозначні відповіді:
    - які політичні плани мав Берлін та Москва, а також провідники інших військово-
    політичних сил на Волині, стосовно долі краю в умовах війни?
    - хто допомагав німецьким окупантам активно роздмухувати етнічну ворожнечу на
    Волині і з яких мотивів?
    - хто насправді провокував етнічні чистки на місцях, та якими силами вони
    здійснювались?
    - чи кількість жертв у 42–43 роках на Волинських землях, яка озвучена польською
    стороною, має об’єктивні та ґрунтовні підтвердження?
    - яку інформацію приховують від польського народу нещодавні скандальні рішення
    Сейму?
    Автори фільму закликають глядачів до аналізу та пошуку правди, якою б важкою та
    гіркою вона не була. Бо тільки об’єктивність і точність мають бути основою для
    написання правдивих сторінок історії взаємин двох сусідніх народів. Лишень тоді владні
    органи країн-сусідів матимуть право на встановлення меморіальних знаків та пам’ятників
    жертвам трагедії, як в Україні так і у Польщі.
    Зрозумілим стає й інше. Задля досягнення цієї мети, потрібно зробити головне –
    відділити історичну правду від політики, перенести дослідження в наукову площину,
    давши можливість незаанґажованим історикам з обох сторін спокійно опрацювати усі
    наявні свідчення, зробивши відповідні висновки.
    Фільм – це заклик до такого вирішення питання!
    Тому пропонуємо глядачу до огляду дві його частини. Важливо побачити їх своїми
    очима, глибоко задуматися, зробити висновки…
    «Українське товариство охорони пам’яток
    історії та культури Рівненської області»

    Джерело з інтернету
    Фільм ЛУКАВЕ LUDOBÓJSTWO
    Morozenko подобається це.
  6. Дискусія довкола української абетки, яка розгорнулась останнім часом, пов’язана з ініціативою з-за кордону, яка була озвучена українськими політиками, про начебто назрілу необхідність переходу України з кирилиці на латиницю, що символізуватиме наше прилучення до Європи.
    [​IMG]
    Аргументами на користь такої ініціативи є якісь невідомі загалу проблеми «європеїзації» українського алфавіту, декларована політична доцільність відриву від московської кирилиці (інструменту Кремля), чудесні позитивні приклади переходу на латиницю більшості середньоазійських республік…

    Як оцінювати таку ініціативу?

    Перше відчуття – шок та здивування!

    Бо як реагувати на ідею, яка готова поставити самоідентичність українців, глибинні духовні корені нашого народу, які закладені у нашій абетці, на межу повного руйнування!

    І питання не тільки у тому, що при заміні природньої та гармонійної для українця абетки на незручну та далеку від слов’янського звукового ряду латиницю ми потонемо у вирі чудернацького комбінування зі знаків та символів не здатних відтворити мову Шевченка.

    Питання у тому, що ми не користувалися і не користуємося московською кирилицею!!!

    Кирилиця – штучна і мертва мова, яка ніколи не мала великого поширення у Європі (окрім Московії).

    Вона, ця мова, у 11-18 століттях мала чудернацький алфавіт (у ньому від 49 до 54 букв!!!) який був скомпільований візантійськими ченцями, Кирилом та Мефодієм, за вказівкою візантійського імператора Михайла ІІІ у 9 ст. н.е. (про це читайте у матеріалі «Велесовиця – сакральна абетка давніх росів, основа сучасного українського алфавіту»).
    [​IMG]
    Метою створення кирилиці імперською Візантією було - протиставлення її давній (десятки тисяч років!) сакральній мові слов’ян, мові Старотців-Рахманів, велесовиці!

    Велесовиці, яка тисячоліттями перед тим була у користуванні предків слов’ян і яку від нас сховали ті ідейні вороги, які приклали немало зусиль для її нищення та забуття!

    Кирилицю візантійці формували лишень з однією метою – розгортання імперського тиску на слов’янський світ, посилення безкомпромісної боротьби з давнім рахмано-волхвівським (старотцівським) православним світоглядом (вірою у Праву), який тисячоліттями домінував у наших предків.

    Для імперії усе мало слугувати одному - ідеологічному та фізичному поневоленню слов’янських народів (те, що надалі робила Москва – Третій Рим).

    Про хід боротьби з давнім православ’ям у окремих уділах держави Рось (найперше Київському), скупо пишуть і фальсифіковані Рюриковичами кириличні літописи 15-16 століть, які нині звуться давньоруськими (стаття «Давньоруські літописи – це фальшивки 15-16 століть!»).

    Війну з найдавнішим на Землі світоглядом підтримували і ворожі до рахманського православ’я ідеологи Європи, особливо з середовища готів, франко-германців, вікінгів.

    Подібні завдання ставили собі і орденські та масонські організації пізніших часів, які наробили немало біди для України (про це детально у статті «Таємниці історії України»).

    Але, звідки така ненависть до давнього православ’я і рахманських носіїв знань Прави?

    Що у православному світогляді, та і у велесовиці зокрема, було таке, що дратувало ворожих ідеологів?

    Про це можна дізнатись з матеріалу «Війни проти слов’янського світогляду».
    [​IMG]
    Ворожих ідеологів дратувала високість та недоступність священних рахманських знань, їх духовна роль для людства, можливість контакту Рахманів з Правою та Творцем, сакральність велесовиці, використання такої у діяльності Старотців-Рахманів, і тих найвищих з них, кого у давнину звали аріями (стаття «Арії – найвищі духовні отці слов’ян»).

    Велесовиця, як духовно вивірене письмо, мала не більше 30 знаків, та надзвичайно гармонійно передавала слов’янський звуковий ряд!

    У велесовицю були закладені і усі необхідні принципи сакральної мови. Найважливішими тут були два головні правила:

    - окремому звуку повинна відповідати тільки одна окрема буква (знак)!

    - окремій букві (знаку) повинен відповідати тільки один єдиний звук!

    Ознакою сакральності велесовиці була однозначність і повнота передачі буквено-звукової інформації.

    У велесовиці, як роській абетці, та нині в українському алфавіті, звуки та букви є чітко пов’язані між собою. Це давало сакральному письму необхідну тисячолітню стійкість. Тому у сакральному письмі:

    - як пишеться - так і говориться!

    Через це носіям української мови не надто складно читати велесовичні тексти (особливо на металі). Бо українська мова (відповідно і її абетка), є лишень оновленою формою давньої велесовиці!
    [​IMG]
    Сакральність велесовиці дозволяла Старотцям-Рахманам тисячоліттями користуватися цією абеткою для кодування священних текстів (наприклад «Велесової книги»), для словотворення, для складання особливих слів-абревіатур з глибоким духовним змістом.

    Робилось це шляхом групування у новому слові перших букв інших слів, часто теж сакральних (про це стаття «Рахманські сакральні тексти велесовицею»).

    Принципи сакрального кодування та словотворення добре ілюструє сакральний надпис на пластині у вигляді кільця, яке знайдено десь у Волинському регіоні, на якому велесовична абревіатура виглядає так - *СВРГІЄОЦЬ*.

    На думку дослідників цього напису, роською, а нині українською, мовою, вислів означає - *СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ*.

    При цьому слова СВАРОГ і ОТЕЦЬ є теж абревіатурами з глибоким духовним змістом.
    [​IMG]
    Публікація у інтернеті унікальних артефактів з велесовичними написами, яким, зі слів їх дослідників, не менше 2-3 тисяч років, підтверджує особливе сакральне значення велесовиці для слов’ян та українців.

    Бо перед нами реальні свідчення масового застосування велесовиці, яку здатен читати кожен освічений українець.

    Вказують вони і на масштаб використання велесовиці, поширення сакральних текстів на металевих пластинах, виконаних для зберігання їх у рахманських та волхвівських центрах минулого. А такі були розкидані по усіх колишніх слов’янських землях, найбільше у Волино-Карпатському регіоні.

    Варто навести ще декілька прикладів.

    На одному з опублікованих фото бачимо щиток-пластину, на якій вирізьблено текст у вигляді двох велесовичних абревіатур, які звучать так - СВРГІЄОЦЬ і СОУРЄНЖ.

    Виходячи з розшифрування попередньої абревіатури, яка читається як СВАРОГ І Є ОТЕЦЬ, дослідники переконані у наступному давньослов’янському, роському та українському прочитанні другого слова цієї абревіатури: СОУРЄНЖ - СВЯТІСТЬ ОТЦЯ У РІВНЯХ Є НАРОДУ ЖИВОГО.
    [​IMG]
    Тому усім зацікавленим вивченням велесовичних написів варто переглянути опубліковані у інтернеті матеріали на цю тему.

    Ось невелика підбірка. Це наступні статті:

    «Давня українська держава Рось та її велисовичні символи»;

    «Рахманські сакральні тексти велесовицею»;

    «Права, Ява, Нава, як основа давнього православ’я»;

    Привертає увагу те, що серед фотографій є і зображення металевого герба. Важливо те, що це особливий герб - герб праукраїнської держави Рось!

    На невеликому металевому щитку бачимо велесовичний напис вертикальною в’яззю - РОСЬ.

    Тут варто підкреслити, що напис давньослов’янською мовою (велесовицею) звучить саме як РОСЬ, а не РУСЬ, як його намагаються читати прихильники візантійсько-московської кирилиці.

    Чому?

    Пояснення трохи нижче.
    [​IMG]
    У презентованих вище статтях говориться, що кирилиця - це візантійський новотвір 9 ст. н. е., який суттєво змінив значення окремих букв велесовиці, які були включені візантійцями до компілятивного алфавіту.

    Особливо це стосується велесовичної букви «О», яка у новотворі стала «ОУКом». У кирилиці така буква відповідає аж трьом(!) звукам – «О», «ОУКу» та «У».

    Через це давній велесовичний напис РОСЬ, візантійською кирилицею читається як РОСЬ, РОУСЬ чи РУСЬ!

    Це кардинально спотворює закладену у слові сакральну велесовичну інформацію, змінює її абревіатурність. Звучання слова вже як РОУСЬ або РУСЬ повністю позбавляє слово сакральної основи та святості!

    Мотиви кириличних фальсифікацій цілком зрозумілі, якщо знати історію Золотої Орди та її частини, Московії, де були компільовані так звані давньоруські літописи (стаття «Давньоруські літописи – це фальшивки 15-16 століть!»).

    На відміну від заплутаної та не сакральної кирилиці, у велесовичній вимові знак "О" читається виключно як звук "О"! Для звуку "У" у велесовиці є зрозумілий усім нам знак!

    Цей знак викарбований на декількох давньослов'янських пластинах де присутнє сакральне роське слово СОУРЕНЖ. У ньому поряд розміщені букви "О" та "У", що фактично унеможливлює кириличне прочитання слова (через подвійне «У»)!
    [​IMG]
    З часом недолугість кирилиці зрозуміли і у самій Московії (з моменту коли Петро І зухвало перейменував її у Російську імперію). До того ж у царату зникла гостра потреба боротьби з велесовицею. Староукраїнську мову, як наступницю велесовиці, у 18-19 ст. остаточно загнали у глухий кут та заборонили як непотрібне імперії «малороссийское наречие».

    Змінюючи кирилицю, "реформатори" різко зменшили кількість алфавітних знаків та спростили окремі з них, намагаючись наслідувати сакральну велесовицю.

    Ховаючи старий кириличний алфавіт вони так і не відмовилась від його назви, називаючи новий алфавіт теж кирилицею.

    Та навіть корінна перебудова абетки не вповні наблизила звуковий ряд мови московітів (русского языка) до оновленого буквеного ряду.

    Принципу сакральності цій абетці досягнути так і не вдалось.

    А як же велесовиця?

    Зміни такої у 14-20 століттях, через староукраїнське письмо, не були надто суттєвими і носили суто косметичний характер. Вони, у підсумку, перетворили велесовицю на сучасну українську абетку.

    Виходить, азбука Старотців-Рахманів і давніх Отців-аріїв, нікуди не зникла!

    Вона змінила назву, але не значення!

    А тепер варто повернутись до ідеї введення латиниці…
    [​IMG]
    Освіченим українцям вповні очевидна недолугість спроб застосування латиниці для відтворення слов’янського звукового ряду. Бо у різні часи таку проблему не змогла вирішити більшість народів Європи.

    З цієї причини латиницю постійно модифікували і не тільки слов’яни (чехи, словаки, словенці, хорвати, поляки), але і інші народи.

    Але чому ж її приймали?

    Бо для ідеологів католицизму (згадайте хрестові походи у Європі) латинізація абетки – це завжди перший крок до експансії релігійної (так чинили усі колонізатори, так було в Україні у часи Речі Посполитої).

    І не важливо, що у різних народів виникала потреба модифікації латинського алфавіту. Головне, що провадилось активне нав’язування ідеології та релігійних переконань (переважно католицьких)!

    В Україні таку агресивну політику предки називали не інакше як єзуїтством!

    Трансформували латиницю і інші народи Європи: німці, французи, англійці, скандинавські народи, усі хто намагався більш-менш адекватно відтворювати латинськими знаками традиційну вимову свого народу (нижче подано польський варіант латиниці).
    [​IMG]
    Найважче у цій справі виявилось англійцям і французам, яким для відтворювання звукового ряду необхідно було застосовувати цілі комбінації латинських букв та знаків.

    Тому варто зазначити - єдиної європейської латиниці, як стандартного алфавіту цілої Європи, не існує!

    І, в принципі, існувати не може!

    До того ж, однакові за написанням букви у різних європейських мовах звучать по різному. Інколи сусідні європейські народи взагалі не здатні адекватно читати написане їх сусідами.

    Ну і що, спитаєте ви?

    І тут ми підходимо до головного.

    Найважливішим для українців є те, що перехід на латиницю повністю полишить нас історичних коренів, заблокує подальші спроби вивчення правдивої української та слов’янської історії.

    Так, для прикладу, у слов’ян які перейшли на латиницю раніше (поляків, лужичан, чехів, словаків, хорватів, словенців та інших) уже втрачена здатність читати та розуміти давні велесовичні тексти.

    У них зникла можливість суттєвого поглиблення знань про історію та духовність своїх слов’янських предків шляхом вивчення археологічного матеріалу, особливо з давньослов’янськими велесовичними написами та знаками.

    Нині для науковців цих країн велесовичні тексти лишень незрозумілі композиції або, ще гірше, просто декоративні символи.
    [​IMG]
    І ще одне, те що насторожує найбільше.

    Щойно впали московські кайдани і перед українцями почали відкриватись неоціненні багатства слов’янського минулого, постали зразки давньої сакральної мови, символи рахманського світогляду, як нам грайливо підкинули ідею заміни українського (читай велесовичного) алфавіту на латиницю.

    Чому?

    Мабуть тому, що нас вважають недолугими і не здатними зрозуміти цієї подвійної гри?

    Чи просто користуються нашим важким становищем, коли українському народу можна відверто викручувати руки?

    Як би там не було, але українцям варто усвідомити:

    - святий спадок предків не має залежати від забаганок сусідів!

    - наша абетка – це Вишній Дар, втрату якого Творець нам не простить!

    - ми вчинимо непоправний гріх, якщо погодимося на нещирі умовляння!

    Бо те, що хотіли зробити вороги у продовж тисячоліть підступом і силою, а саме, знищити сакральне коріння українського народу, його світогляд та віру, примусити нас відкинути сакральну мову, заповіти святих Отців, пропонують вчинити добровільно і самостійно!

    Що це? Чи не лукавство?
    [​IMG]
    І на завершення…

    У останню свою хвилину земного життя як будемо дивитись у очі Богу, якщо вчинимо непоправний блуд – відступимо від дарованого Ним святого, та ще й за намовляннями чужинців?

    Чи матимемо милість від Творця віддаючи на поталу найсокровенніше - тисячолітню сакральну мову та її абетку, величний дар Божий українцям?

    Чи залишимось після цього власне українцями – людьми які шанують Праву та Великих Отців минулого?

    Часу на роздуми майже не залишилось!

    Вибір за нами!

    + + +

    По матеріалам з інтернету