Несподівано накрило роздумами проти ночі. Недавно зрозуміла, що мене дратує. Ні, навіть не дратує, а розчаровує - мені не говорять компліментів. Ну як не говорять? Від жінок - подруг, співробітниць, знайомих-все частіше чую ахи і вздохи, як я погарнішала за останній рік, як мені пасує нова зачіска і як я змінилася на краще. Дивлюся в дзеркало і милуюся - новий бомбезний колір волосся, гарне схудле личко, -10 кілограм загалом. Ну красуня ж! А від чоловіків захоплених слів і далі нема. А хочеться ж...
Хочу засинати не сама в холодному ліжку, а в теплих та міцних обіймах. Хочу прокидатися не від звуку будильника, а від солодкого поцілунку у вуста. Хочу не ходити в кіно сама, а сидіти там удвох, тримаючись за руки та цілуючись. Хочу бути не самотньою, а потрібною. Хочу кохати і бути коханою. Хочу.... А може я забагато хочу?
Блукала Посиденьками, надибала в блозі однієї форумлянки цей чудовий вірш (сподіваюся, вона не образиться за мою невеличку крадіжку Люби її, вона у тебе гарна.,. Цілуй біляві кутики лопаток. І в кучері бурштиново-янтарні Вплітай фіалки й парасольки м'яти. Вона так любить. Знаєш, це прекрасно... Не бійся тільки трепету плечей, Дивись частіше вчасно і невчасно У плетиво її сумних очей. Пиши їй вірші-щирі і нещирі, А на постскриптум - сонячне "люблю", І, зрештою, в її старій квартирі, Де стіни бліднуть цвітом мигдалю, - Люби її у світлі фоторамки- Таку просту і наче одержиму Тобою, Неминучістю, Світанком, Гарячою безоднею інтиму. Люби її уперше і востаннє В розлитому у келихи вині, В шаленому, як потяги, мовчанні, Лише не зраджуй - зраджував мені... Н. Хвесик, безумовно талановита дівчина
Знов мигнула зеленим квіточка асі. Весело горять зелені вогники фейсбуку. Тисячі невидимих ниток поєднують нас за допомогою мережі. Десь там, далеко, сидиш ти. Цікаво, що ти зараз робиш? Так-так, саме зараз, коли я пишу цей нікому, крім мене, непотрібний блог. Може, ти заварив собі запашного гарячого чаю і тихенько сьорбаєш, читаючи новини? А, може, слухаєш улюблену музику і працюєш? А, може, як і я, просто тиняєшся просторами інтернету? Чи переписуєшся з кимось і посміхаєшся, бо той чи та розповів тобі щось кумедне? Мій віртуальний друже...
Є мрія? Біжи до неї! Не виходить бігти? Іди до неї! Не виходить йти до неї? Повзи до неї! Не можеш повзти до неї? Ляж і лежи в напрямку мрії! Мені казали: "Ти не зможеш вступити на бюджет без хабаря". А я втерла носа скептикам, здала профілюючий предмет на найвищий бал і без проблем вступила на омріяну спеціальність. Мені казали: "Твоя спеціальність неперспективна, ти не знайдеш собі роботу". Роботи мені не бракує ось вже восьмий рік. Мені казали: "Ти працюєш в школі? Все, ти ніколи вже звідти не підеш. Це болото тебе засмоктало". Майже не вагаючись залишила позаду 7 років роботи і кардинально змінила все- місце праці, професію, життя. Це удача, важка праця, Божий задум? Мабуть, все разом. Але без мрій всього цього би не було. Не бійтесь мріяти, адже мрії матеріалізуються - мрійте правильно!
Здавалося б, тут би мав бути якийсь пафосний статус, відео чи картинка. Можна було б знайти за 5 хвилин якусь влучну цитату в гуглі. Але це не я. Я - це мої емоції, мої слова, мої відчуття і мої вчинки. Що краще - не відчувати взагалі нічого, жити як робот, монотонно виконуючи один і той же набір дій та рухів, чи кожного дня дня переживати широку гаму відчуттів? Питання риторичне. Мабуть, лише в Творця є відповідь на це питання, раз Він наділив мене надмірною емоційністю та вразливістю. В моєму дні буває все - і ейфорія від зробленої роботи, і задоволення від можливості допомогти комусь близькому; радість, що дарує ранішнє сонце, ніжно торкаючись моєї шкіри; щирий сміх; вдячність Творцеві за те, ще мої близькі живі і здорові, а поруч щирі друзі; всеохоплююче щастя від усвідомлення того, що я люблю, я здатна любити! Та достатньо миті, якогось подразника - і я стаю іншою. Я можу плакати, кричати, нервуватися, злитися на весь світ через якусь дрібницю, зриватися і відчувати такий всеохоплюючий біль та тугу, що, здається, від того виру емоцій, почуттів та відчуттів мене розірве, наче повітряну кульку...
Квіти повинні бути без причини..Щастя повинно бути справжнім..Домівка теплою..Кохання повинно бути взаємним..Погода..а немає різниці,яка погода)
І знову Леона Вишневська Я завжди знав – ти поряд. Ти в кожній виделці у цьому домі, на горлянці келиха губною помадою. Парфум, яким ще досі пахне мій комір. Ти та, за якою сумую і яку крізь сон згадую, тільки торкнуся тілом простирадла. Ти сукня у шафі, панчохи й білизна в комоді. Ти мрійниця у романах Жорж Санд. Світло, що ллється по шторах крізь призму світанку. Ти океан ілюзій, безодня чуттєвих рапсодій. А я, мов чернець, що зрікся прийняти сан. Ти у всіх цих кімнатах, в дзеркалі, рамках для фото, у словах на папері, якими даєш мені спокій, не бажаючи ані крихти зла. Ти у всіх цих речах…У всіх і в кожній. Бо, коли ти пішла – я не просто залишився сам. Наш дім без тебе тепер став порожнім.
http://youtu.be/7RkUCXYEc10 Це ті слова, які не дають опуститися рукам, впасти у відчай і кожного дня вірити в те, що все буде, все неодмінно буде... А це з недавно прочитаного..Проймає та молода особа прямо до кісточок.. Ренуart. Такий погляд, наче синя акварель на полотні лиця загусла, наче вії довкола нього –волосинки з пензля. Через ці очі ти, пам’ятаю, не раз полотнів, незграбно намагаючись приховати свій переляк. Щічки у неї солодкі, залиті пряженим молоком мюслі, посмішка, мов ореол, сяє радістю так, що у тебе виходить з-під ніг земля. Вуста її – ягідна, липка гуаш, тільки торкнися й відчуєш на смак літо. Гляди ж но мені, якщо цілишся, тоді не промаж! Таких не зворушать манірні слова, їм байдуже навіть пряне відлуння подиху літер. Рішучим будь, дій беззупину. Якщо жінка твоя- картина, то любити її – це мистецтво.
Це ТАК важко кожного дня переконувати себе вірити в те, що все буде добре і попереду, там, в майбутньому, тебе чекає те, про найбільше мрієш..
В мене від неї мурашки по шкірі просто бігають табунами... http://youtu.be/hrludA1bz1Q Я прийду до тебе з першим лапатим і мокрим снігом, так як приходять погані новини або повертаються вбиті горем колишні ...невчасно. Я прийду тоді, коли ти ще навіть не снідав. Коли ти лиш нарізав хліб та дістав з холодильника масло. Сяду поряд. Торкнуся долонею важкого плеча, обведу вустами овал підборіддя: -Давно не голився, рідний... День починався з молитви, яку ти від щастя кричав. Я вже зовсім не сплю, не соромлюсь власного тіла, не читаю свіжих газет - в них немає ані крихти спокою, з кожним роком я стаю все більше схожа на тишу, порушену його неохайними кроками. На ніч кольору мокко, яка терпінням у душу в'їлась. Хрусне скоринкою ніжність, яку ти, мов юний Рембрандт, аквареллю на полотні запік. Любов почнеться з твого ребра... Вона прийде до тебе у ліжко боса й навшпиньки, коли ти ще навіть не розплющиш повік.
Випадково відкрила для себе її поезію.. Зачепило.. http://youtu.be/etu3HL4JSlI Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко, мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує один дешевий запах. Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність, була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни, кусав лікті й коліна дряпав. Мені не потрібна фальшива залежність, тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії. Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму. Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави. Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово. Я не вимагаю середземноморських круїзів, брендових ресторацій, номерів у готелі для нафтових магнатів, я не прошу жодної картини Моне... Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах і я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи. Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію, не намагайся запам'ятати втомленим моє лице. Є така любов...на кінчику вії, коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.
