М.Коцюбинськи й

Ідуть дощі.

Холодні осінні тумани клубочуться вгорі і спускають на землю мокрі коси.

Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться.

Сірі дні зміняють темнії ночі.

Де небо? Де сонце?

Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками.

Нема простору, нема розваги.

Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим..