Велесова книга -- міф чи бувальщина?

Вже тривалий час в науковому світі йдуть палкі суперечки: «Велесова книга» -- це справжній літопис давньої Русі чи вдала підробка? Щоб відповісти на це питання, треба ставитися до цієї проблеми перш за все неупереджено, чітко дотримуючись наукових методів підходу і логіки. Яка ж історія появи «Велесової книги»? В далекому 1919 році під час наступу денікінської армії, на території сучасної Харківської області, в розграбованому маєтку поміщика в селі Великий Бурлук полковник Алі Ізенбек в бібліотеці знайшов якісь дивні дощечки, списані невідомими письменами. Будучи в мирний час художником і учасником археологічної експедиції Академії наук в Туркестані, Ізенбек зацікавився цими дощечками і підібрав їх.
Тут треба згадати такий факт, що помістя Великий Бурлук в 1680 році придбав полковник ізюмський і харківський Григорій Донець-Захаржевський (пом. 1691 р.). У 1788 -1790 рр. в цьому маєтку приймали філософа Григорія Сковороду. Сім’я Донець-Захаржевських цікавилася старовинними рукописами і збирала все, що стосувалося історії України. Тому не дивно, що в їхній бібліотеці знаходились дощечки «Велесової книги». Після закінчення війни А. Ізенбек опинився в Брюсселі, прихопивши з собою і цінну знахідку. Текст «ВК» був надряпаний або випалений на дубових дощечках розміром 38 на 22 см., товщиною до 1см, вони були нанизані на ремінець. Алі Ізенбек не міг їх прочитати і тому в 1925 році показав ці дощечки Ю.П. Миролюбову, який дуже ними зацікавився. Ізенбек доволі ревниво ставився до дощечок і не дозволяв їх виносити зі свого помешкання. Тому Ю. Миролюбову доводилося реставрувати, знімати копії і розшифровувати «ВК» дома в Ізенбека. Опрацювання дощечок зайняло близько 15 років. Останню дощечку Ю. Миролюбов переписав у 1939 році.
В 1940 році нацисти вторглися в Бельгію. Коли 1941 року помер Ізенбек, пропали й дощечки «ВК». Особливого успіху в розшифруванні тексту «ВК» Миролюбов не досяг і тому в 1953 році через журнал «Жар-птица» він звертається до читачів, що знайдені історичні письмена, і публікує те, що йому вдалося розшифрувати. Ці публікації викликають величезний інтерес за кордоном. У 1959 році С. Парамонов (Лісний) надіслав фотографію прописів 16-ї дощечки пам’ятки, яку назвав «Велесовою книгою», у Комітет славістів СРСР для експертизи. Він намагався привернути до неї увагу якнайбільшого кола вчених. Але все звелося до неадекватного висновку Л.П. Жуковської, яка вирішила долю пам’ятки безапеляційно і на довгі роки – підробка! Не останню роль в цьому зіграло те, як ставилися до емігрантів у СРСР. З тих часів «ВК» друкувалась в наукових закордонних журналах і газетах, але ці переклади були недосконалими і неточними.
Тільки після здобуття Україною незалежності наші вчені зацікавились «ВК». Найбільший внесок у її розшифрування вніс видатний вчений-мовник з міста Ужгорода Борис Яценко. У 1994 році газета «Русь Київська» видрукувала його повний ритмічний переклад «ВК». Чому ж так довго «ВК» не піддавалася розшифровці? Б.Яценко вказує на те, що всі попередні намагання опиралися на неправильний підхід до «Велесової книги». Він звернув увагу на те, що «ВК» писалась протягом не короткого часу, а починаючи з кінця IX ст. і до початку X ст. Вона починала писатися ранньослов’янською азбукою, яка мала 22 літери, пізніше дощечки мають додаткові 5 грецьких літер. Крім того пам’ятка писана в середовищі, яке не зазнавало прямого грецького впливу або протистояло йому. Крім того «ВК» писалась з усних народних переказів і переписувалась з більш ранніх джерел, і переписувачі допускали в деяких місцях помилки.
Так де ж, коли, ким творилися дощечки «Велесової книги»? Що за реалії вона відображає? Відповіді на ці питання ведуть нас у найдавніші часи Руси – України. «ВК» - це збірка епічних творів, складених у V ст. і записаних у IX – X ст. «ВК» починається розповіддю про прихід до Карпат за 1500 літ до князя Діра русичів. Якщо врахувати, що Дір був на Русі близько 860 року нашої доби, то прихід до Карпат припадає на 640 рік до нашої доби. Привів русичів князь Ор зі своїми синами. Через 500 літ руси пішли від Карпат до Дніпра і оселилися на Прип’яті. Жили мирно на Дніпрі і Прип’яті 500 літ, тобто, до другої половини IV ст. нашої доби, коли почалися війни з готами і гунами. В 363 р. н. д. князь Світояр розбив готів, а вже у 370 р. н. д. анти на чолі з князем Бусом були вже самі розбиті готами. Про поразку Буса згадує і автор «Слова о полку Ігоревім».
Цінність «ВК» для нас полягає в тому, що вона дає нам уявлення про наших предків, їхні вірування, звичаї, мову. Вражає епічність і поетичність «ВК». Вона розбиває міфи про те, що ми нація меншовартісна. Згадаймо, як ми вивчали історію України в школі – вона починалася з XIV – XV віків, а де ж ми були до того? Греки були, римляни були, німці були, а нас не було. Ми тільки були гілкою, яка відщепилася: поляки казали від них, а росіяни – що ми народ «окраїнний», який відмовився від них. І все це робилось для того, щоб ми не знали хто ми є, не знали своїх коренів. Вже з першої дощечки видно, що ми є нащадками славних русів. Як же наші предки уявляли навколишній світ і в що вони вірили?
Наші предки вірили, що навколишній світ являє собою три суті:
Ява – світ видимий, який ми бачимо навколо себе, тобто світ фізичний;
Нава – світ невидимий, можна сказати духовний;
Права – це невидимі механізми за допомогою яких взаємодіють між собою світ видимий і невидимий.
Такої потужної концепції ми не знайдемо ні в одній релігії світу, ні в одній філософії такої ранньої доби світовідчуття і думання. Символом, яким русичі зображували ці три суті є сьогоднішній герб України. Тризубом його назвав російський історик Карамзін, який не мав жодного уявлення про зміст, закладений в цей символ . Так що правильніше було б називати герб України не тризубом, а трисуттям.
Наведу уривки з першої дощечки «ВК»: «Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ – зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була… Се душі пращурів наших од Іру (Ірію) зрять на нас і там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву, не берегли того, а ще й глузували». Тут ми бачимо, що невідомий автор докоряє русичам, а я нагадаю, що писалася «ВК» в часи наступу християнства на руські землі, за те, що вони стали забувати віру і покони своїх пращурів.

 

Треба сказати, що вся «ВК» пронизана відчайдушною спробою протистояти наступові ворогів із півночі і півдня. Ті докорінно змінювали соціальні підвалини, стосунки між людьми, утверджували чужий світогляд і чужу мораль, пропонуючи взамін психологію раба. Як я вже писав вище, «ВК» розповідає нам про те, що князь ОР (Орій, Арій) із своїми синами за 1500 р. до Діра привів русичів до Карпат. Синів Ора звали Кий, Щек і Хорив. А в нашій історіографії вважається, що Кий і його брати жили у VI ст. нашої доби. Щоправда ця дата – теж лише здогадка. Але наївно було б вимагати точної хронології в усній пам’ятці. Усна традиція відсіяла все зайве і залишила нам тільки те, що вважалось святинею народу – пам’ять про історичний шлях, світогляд, звичаї. Коли складались усні оповіді «ВК», в V ст. нашої доби, русичі постійно вели війни з готами і гунами, а тут насувалася нова загроза з півночі, прихід варягів під проводом Аскольда і Рюрика. Тому автор «ВК» звертається до героїчного минулого русичів, щоб знову надихнути народ мужністю. Він згадує, як 300 років перед тим славні русичі розбили ромеїв в гирлі Дунаю. Він говорить: «І се дідове наші пішли на легіони і розтрощили їх. І то було за 300 літ до нашого часу. І се маємо тримати в пам’яті. І се не піддамося Рюрику, як не піддавалися й раніше іншим». І далі: «…варяги прийшли на Русь. А Аскольд розбив сили князя нашого і убив того. Аскольд і Дір усілися на наших землях як непрошені князі і почали князювати».
Найбільше уваги у «ВК» приділяється боротьбі, яку вела Русь з найбільш підступним і хитрим ворогом – Візантією. Автор звертає увагу русичів на те, що греки обмовляють Русь, кажучи скрізь, що ми приносимо в жертву нашим богам людей: «Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лише плоди, овочі, квіти, зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди, ніколи не живу птицю, ані рибу. І се варяги богам дають жертву іну і страшну чоловічу. І те ми не повинні діяти, яко ми Дажбожі внуки».
Візантія намагалась через варягів охрестити Русь: «Аскольд і пізніше Дір… Були ті князі у греків хрещені. Аскольд – темний воїн, так днесь од греків освічений, що нема ніяких русів, а суть ворове». Іще характерне свідчення «ВК», що не дерев’яним бовванам молились русичі: «Елани бо сії суть вороги руськоланіям і вороги богам нашим. Грецьколанії суть і не богів почитають, і не людей. Їхні боги суть із каменя зроблені подобою до мужів. А наші боги суть образи…». Вражає героїзм і мужність наших пращурів: «І як відбивались від готів, то ті натягали на голови свої роги од волів і корів. І шкури натягали на чересла свої і думали так налякати руських. А ті знімали сорочки свої й, оголивши чересла, йшли до битви і перемагали. І багато разів ішли оголені до битви і перемагали їх, як і грецьколань».
Цікаве уявлення русичів про потусторонній світ, куди відлітають душі померлих : «А там зла немає і трави зелені зустрічають їх, і зустрічають шелестом своїм про волю божу і щастя людей тих. І маємо глядати степи райські на небі, яке є синім і та синь од бога Сварога. І Велес іде правити отарами їхніми; ідуть на злаки і води живі, і ніхто не поневолений у краю тому, і нема рабів там».
Який же можна зробити висновок, після прочитання «Велесової книги»? Не вдалось! Не вдалось все знищити на вогнищах інквізиції, коли князь Володимир хрестив Русь вогнем і мечем, і не були наші пращури темними поганами, які жили дикунами в лісах, поклонялись дерев’яним ідолам, не знали писемності, а прийшли добрі чужинці і просвітили їх, наставили на шлях істини. І історія наша багата, давня і героїчна. Вірування русичів ніяке не поганське, а саме найсвітліше і гуманне. Русичі вірили, що земля, навколишня природа – живі істоти і відносились до всього шанобливо і з повагою. Перш ніж вбити якусь тварину, птаха чи вловити рибу русич просив дозволу на це в богів і ніколи не брав більше ніж йому було потрібно.
Тепер ми можемо з впевненістю сказати, що українці жили споконвіку на своїй землі. Ось як про це пишеться у «ВК» : « І Дажбо нас народив від корови Замунь, і були ми кривенці і скити, анти, руси, боруси і сурожці. І тако стали діди наші русове». «Велесова книга» виникла в переломний період в історії наддніпрянських слов’ян, коли вони потрапили в залежність до варягів, через яких Візантія ще в IX ст. намагалися насадити християнство на Русі. І автори її створювали перш за все, як своєрідний оберіг перед наступом чужинців.
Чому ж офіційна історична наука не хоче визнавати «ВК», її автентичність в уже незалежній Україні? Та тому, що у нас ще й досі визначають справжність історії ті, хто визначав і при СРСР. Офіціоз від влади, академік Петро Толочко, ну ніяк не хоче визнавати, що ми є нащадками трипільців, хоч факти – річ уперта. І вони доводять нам, що і візерунки, і кераміка, і піч у трипільців були такі самі, які зараз є в українців. А трипільці жили за 7000 років до нас. Хочу тут нагадати такий факт, що « Слово о полку Ігоревім» теж довго не визнавали. Треба рішуче відкинути твердження тих, хто заперечує справжність «ВК», нібито ця історична пам’ятка – підробка. Описати з таким знанням життя, уявлення, богів, події, історію слов’ян, рясно пересипану реаліями, що сягають орійської давнини (причому, почасти реалій, над якими й досі б’ються дослідники історії), підробити їх – просто неможливо! Яким би талантом не володіла людина.
«Велесова книга» - оригінальна пам’ятка, що донесла до нас призабуті, а то й умисне стерті сторінки нашої славетної історії. Це найбагатший і найдорогоцінніший скарб, який відкрився українцям на початку XX ст. Здійснилася воля Всевишнього, який в часи найбільшого випробування українців, нагадав нам «Що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?» (Т. Шевченко).
«Велесова книга» повинна стати священною книгою кожного свідомого українця!

http://lelekanews.blogspot.com/2012/05/blog-post_31.html?spref=fb

 

http://pravoslavu.narod.ru/veles-o.htm
перший лінк в гуглі