Привіт. Оцініть мою писанину. Дуже ціную конструктивні зауваження. - Не поспішайте з відмовою… ми пропонуємо сто баксів. Погодьтеся – це непогані гроші, - прохрипів чорнявий, що сидів ліворуч від Степана і лагідно посміхнувся. - Я вже казав, що не маю наміру продавати каблучку, - нехотя відповів Степан, потягуючи запашний томатний сік з прозорої скляночки. - Двісті баксів, - прохрипів чорнявий і посмішка на його обличчі почала згасати. - Ні, - скептично видихнув Степан, і повільно перевів погляд на кущ білих троянд. Втім йому стало цікаво чому ці двоє так причепилися до його звичайної бронзової каблучки, трохи химерної форми. - Двісті п’ятдесят – це ж чудові гроші, - прохрипів аж здавленим голосом чорнявий, а посмішка плавно почала переходити в подив і роздратування. - А якщо я скажу тисяча? - мовив спокійно Степан і перевів погляд на чорнявого. Йому стало цікаво на скільки далеко готові зайти ці двоє дивних незнайомців. Чорнявий хотів витримати трохи паузу, але несподівано почув: - Згода! – це майже пропищав, напарник чорнявого, що сидів поруч, він був рудий і прищавий, і він вже був готовий аж із штанів вистрибнути від нетерплячки, але в ту ж мить відчув, як щось важке боляче натиснуло йому на ногу під столом, і рудий, мало не ковтнувши язика від болю, трохи скривився і подивився на чорнявого. Обличчя чорнявого було як грозова хмара… - Хлопці я лише поцікавився, - посміхнувся Степан. - Я ж казав, що каблучка не продається. Мені час йти, бувайте, - мовив Степан, підвівся із-за столика і попрямував парковою алеєю. Коли Степан трохи відійшов подалі чорнявий просичав на свого рудого напарника: - Ідіоттт! - Сам таки! Він все одно не збирався продавати, - відгавкувався рудий. - Так, завали свій хавчик, - чорнявий дістав побілу. – Тихо, я дзвоню… Альо, бос, це я. Нічого не вийшло з купівлею, його не цікавлять гроші, - рапортував чорнявий. - Не хочу нічого чути! – рявкнув голос із мобілки. - Ви повинні мені принести цю річ! Зрозуміло? - і зв’язок увірвався. - Зрозуміло… - тихо мовив сам до себе чорнявий. - Нахрін здалася босу та бронзова цяцяка? Стільки проблем у нас із-за тої іграшки! - Нахрін, нахрін… - покривлявся єхидно чорнявий. – Закривай свій хворум, ходімо. У нас ще багато роботи і щоб надалі без самадєятєльнасті, торговець хренів, - єхидно прохрипів чорнявий і штовхнув рудого в шию. Вже вечоріло, темнішало. Степан йшов безлюдною парковою алеєю, під жовтим мінливим світлом ліхтарів і розмірковував. Йому дивно було, що ті двоє готові були заплатити так дорого і так завзято намагалися умовити його продати звичайний маленький шматочок бронзи, трохи химерної форми. Казали, що мовляв, вони колекціонери. Щось не дуже вони були схожі на тих колекціонерів, щось тут не те… Цю каблучку Степан знайшов у речах свого дідуся, який нещодавно помер і якого Степан дуже любив, як рідного батька. Батьків у Степана не було… Ця каблучка – це була пам’ять про дідуся… А ще Степан бентежила думка про те, що дідуган був ще огого, але чомусь так раптово, несподівано помер... З такими важкими роздумами Степан йшов парковою алеєю, потихеньку, не поспішаючи. Далі був проміжок алеї де не світили ліхтарі. І щойно Степан поринув у пітьму, як раптом із-за кущів вийшли двоє і підійшли до Степана. Хоч було досить темно, але Степан впізнав рудого і чорнявого. - Короче, - почав чорнявий. - Знімай каблучку, - прохрипів чорнявий. - Хлопці, нащо вам здалася та бронзова каблучка, вона ж нічого не варта, а для мене це пам’ять, - спокійно мовив Степан. - Знімай! – роздратовано, здавлено впівголоса рявкнув чорнявий і разом з рудим вдвох клацнули лезами ножів. Ворожий блиск лез трохи налякав Степана, він розгубився на мить, але швидко взяв себе в руки і в нього миттю з’явився рішучій план дій. - Так, так, все хлопці, я все зрозумів, я не хочу проблем, все добре, - і Степан почав нервово, швидко знімати маленьку металеву каблучку з пальця, вдаючи що ніби він сильно злякався і ніби запанікував так, що аж руки трохи затрусилися. - Ось каблучка, - і далі від поспіху каблучка ніби випадково випала з його рук і покотилася до чорнявого під ноги. - Ой, ой, що це таке, погляньте но на нього, - вишкірився єхидно чорнявий, явно задоволений несподівано легкою розв’язкою конфлікту. - Такий наче великий хлопчик (Степану було 25 років і він мав міцну, спортивну статуру) і такий серливий, не встиг побачити лезо і вже аж вкакався хе, хе, - єхидно посміхнувся чорнявий. Це явно тішило його самолюбство. Потім чорнявий із задоволенням нагнувся щоб підняти каблучку і рудий теж перевів свій погляд на каблучку. Саме на цю вдалу секунду чекав Степан! Наступної миті Степан наніс блискавичний потужний удар кулаком в голову рудого. Той взвизгнув, як щеня, і втративши свідомість повалився наче мішок лайна на клумбу між запашними квіточками. В ту ж мить, майже одночасно, далі Степан наніс потужний боковий удар ногою в голову чорнявого, який щойно нагнувся щоб взяти каблучку, але не встиг взяти її і від удару полетів у кущі, гепнувся з хрустом гілочок, кумедно задерши ноги в повітрі, які зависли на гілочках кущів, щось тихо простогнав і затих… Степан спокійно підібрав каблучку і подумавши, що мабуть годі вже пригод на сьогодні, хотів було вже йти, але раптом помітив, що рука непритомного рудого мішка, який спочивав між квіточками, впала на чудовий трояндовий кущ і кілька ніжних червоних троянд ось-ось зламаються під тією брудною вагою. Степан підійшов до куща і обережно звільнив ніжні квіточки від граблі того лайнюка. Червоні троянди, які в пітьмі мали таємниче-магічний, темний колір, вільно випросталися і захиталися, ніби дякуючи своєму визволителю. Степан посміхнувся у відповідь і попрямував алеєю додому… Дома було тихо. Коли дідуся не стало, Степан залишився сам. Перед тим як лягати спати він присів на край ліжка і поринув у спогади. У спогади про дідуся, про козацькі історії, які час від часу розповідав йому дідусь ще з дитинства. Але сьогодні після всіх цих подій він якось дуже особливо сильно заглибився у спогади, заглибився в уяву про ті козацькі часи, про які розповідав дідусь. Уява була настільки чітка що він майже побачив чітку картину однієї з розповідей про козацькі часи… І раптом Степан відчув, що дідусева каблучка на руці стала помітно теплою і тьмяно засяяла червоним… Наступної миті на превеликий подив Степана сталося неймовірне… (далі буде….)
А що ви маєте на увазі, коли кажете про канцеляризми? Щодо фєнєчьки то згоден, але це лише в цьому уривку так вийшло, звісно все оповідання не матиме такої кількості фєнєчьки. До речі, якщо бажаєте прочитати все оповідання (воно ще там теж незавершене) то заходьте в мій блог : http://vilnyistep.org.ua/index.php/allblogs/viewpost/74 який я веду на порталі Вільний степ.
томатный сок не потягивают, а пьют; запашный - это формальное слово,прозора - она всегда (ну чаще всего); скляночка ващще лишнее слово - на круг выходит: абсолютно формальная надуманная фраза, никому, даже автору не нужная а это вообще напоминает детское сочинение. Извините, Вы спросили, мы ответили... дальше читать не интересно ну, ладно, на сладкое: разбираем: пропищав...прищавий... він був...вун вже був...але відчув...обличчя було мало не ковтнувши...трохи скривився і подивився - все это нечитабельно, незвучно, времена перемешаны, повторы, лишние слова... фсе... отписываюсь от темы))))
