Справжнє обличчя України (2)

Я з вашої логіки прозріваю як завжди. З чого ви вирішили шо в Авакова не може бути цілодобової охорони?

 

Я не про цілодобовість, я про її рівень.

 

От на фіга таку дурню писати?
Кому не хочеться процвітання своєї держави, кому не хочеться нормально жити?
Інколи читаєш таких "експертів" і очі на лоба лізуть від тої дурніта нісенітниці .

 

Та прям таки, ви рівень ФСБ не переоцінюєте? Їм всі плани позривали напівживою СБУ, оце з СБУ їм тільки й воювати хоч з якимись шансами, і то їхніх нишпорок і кіллерів виловлюють за дві секунди.

 

Електорат ПР і КПУ.
Я б тільки не спішив їх називати людьми.

 

Та ні, не думаю. Мені здається, різниця між СБУ та ФСБ. Така ж, як і між арміями України та РФ. Тобто нічого видатного, у ФСБ немає. Але завдяки значно кращому фінансуванню, і рівень дієздатності в них, набагато вищій.

Що б знати, що там СБУ порушило. Треба спочатку знати плани ФСБ. А їх знає тільки обмежена кількість людей. А дивлячись на те, як СБУ прогавило операцію РФ у Криму та наскільки швидко всі СБУшники Криму перебігли на бік РФ. У мене виникають, великі сумніви, щодо дієздатності СБУ.

Те що сказали що когось виловили, не значить що справді виловили. Можна спіймати будь-якого бомжа і сказати що то агент ГРУ. Це щось на зразок, тої нашивки МВС РФ, яку зі сцени на увесь майдан демонстрували. Сказати можна будь що, "піпл хаває"...

 

Може розділяти СБУ Януковича і СБУ не Януковича?

Марно з вами розмовляти, патріот УРСР.

 

Допомога

Шановні друзі! Хочу запросити вас до нашої групи в вк!
Те чим займається група ви можете прочитати на титульній сторінці!




http://vk.com/feel_of_the_heart

 

Російський ресурс??? Спасіба нєнада!

 

А Мірошниченко і Тягнибок не така вже й гидота

 

Тож існує таке поняття як захист своїх інтересів й Росія домагається того щоб люди боялися ставати багатшими бо це Росії не до вподоби. Росія доречі обрала останнім часом стратегію захисту своїх інтересів: нитик.

 

Сергій ЖаданПрекрасні люди, чудові ідеї
Ще нічого не втрачено, усе ще й далі лишається в наших руках, усе й далі залежить саме від нас, а не від тих, хто намагається говорити від нашого імені.
Розмовляв днями з ветераном "Солідарності".
- Не можу зрозуміти, - говорив він, - ось я спілкувався з багатьма людьми з Майдану. З активістами, молоддю, представниками самооборони. Це прекрасні люди. В них чудові ідеї, вони знають як реформувати країну. Але де вони всі? Чому при владі ті самі пики?
- Складно сказати, - відповідав я. – Можливо, ми потребуємо не лише нових імен, а й нових структур, нових організацій.
- Все вірно, - погоджувався він, - але ж ці організації ніхто за вас не створить. Це маєте робити ви самі. Й інтелектуали мають брати в цьому активну участь. Коли ми створювали "Солідарність", я був простим робітником. Одного разу до мене прийшла інтелігентного вигляду пані й запитала, чим можна допомогти. Я сказав, що мені потрібен секретар, і вона стала моїм секретарем. Потім виявилось, що була проректором університету.
Я уявив собі проректора харківського університету в якості секретаря при самообороні. Власне, не уявив – не зміг. Але все інше заперечень не викликало – жодних нових імен, жодних нових структур, кілька активістів на міністерських посадах, які навряд чи на щось будуть впливати, реальна загроза того, що все знову зведеться до традиційної декоративної зміни президентських портретів у губернаторських кабінетах з подальшим поверненням до зручних, давно перевірених механізмів розпилу та дерибану.
І все це на тлі жорсткої суспільної напруги, коли претензії висловлюються не так новій владі, як тим, хто виступав проти влади старої. Зрештою, ми в цьому сенсі нічого нового не вигадали, всі наші проблеми створені й апробовані були задовго до нас, то й уникнути їх шансів було не так багато.

Часи по революції часом виглядають куди паскудніше за часи найбільш виснажливого протистояння, адже стосуються головним чином зневіри, розчарування та цілковитої дезорієнтованості. Протестуючи проти злочинів влади, добиваючись справедливості й вимагаючи відставки президента, ти певен своїх сил і своїх поглядів хоча би з огляду на те, що твої вимоги не виконуються, що ти маєш цілковите право на протест і незадоволення, що опір потребує твоєї зібраності та змобілізованості. Проте ситуація міняється, міняється розклад сил, відповідно – має змінюватись і твоя позиція. Адже до всього, що сталося, ти маєш безпосередній стосунок. І саме час робити перші висновки, які, зазвичай, видаються невтішними. Звідси всі ці нарікання – хіба за це велася боротьба, хіба заради цього гинули люди, хіба таким бачився нам усім кінцевий результат? Все, як завжди – скепсис тих, хто був з одного боку барикад, обурення тих, хто був з іншого, маневри, перегрупування й неприховані торги поміж тих, хто намагається в результаті всього цього залишитися в теплих кабінетах і зручних кріслах.

Революція пожирає своїх дітей. В неї здоровий апетит і регулярне харчування. В неї є тисяча виправдань на свою адресу – мовляв, час повертатися до нормального життя, час завершувати цю боротьбу. Але при цьому забувається одна дуже проста річ – боротьба велася не для того, аби провести ротацію злочинців, боротьба починалася не для того, аби повернути до влади чергову партію шарлатанів і популістів, вони в цих подіях від початку були зайвими й недоречними, і їхнє теперішнє бажання швидко повернути все на свої місця, забезпечивши собі спокійне перебування біля годівниць, є лише свідченням того, що насправді ще нічого не завершилось, що все лише починається, що нині зовсім не час для розчарувань та скепсису, що сьогоднішня слабкість вже завтра може обернутися черговою затяжною катастрофою, а тому в жодному разі не слід погоджуватися з теперішнім станом речей.
Ще нічого не втрачено, усе ще й далі лишається в наших руках, усе й далі залежить саме від нас, а не від тих, хто намагається говорити від нашого імені. За останні чотири місяці я теж бачив безліч прекрасних людей із чудовими ідеями, і я анітрохи не сумніваюсь у тому, що ці люди від своїх ідей не відмовляться. Надто вже ці ідеї фантастичні. Надто вже вони реальні.
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/prekrasni-lyudi-chudovi-ideyi-343135.html

 

Крымские татары, украинцы с вами!
В знак уважения и поддержки крымскотатарскому народу, который сейчас находится в оккупации и под угрозой новой депортации, я хочу выучить 100 слов на их родном языке. Каждый день я буду учить одно новое слово. Крымские татары, вся Украина с вами! Вы часть нашего народа, истории и нашего будущего. Вы наши братья и украинцы готовы встать с оружием в руках плечо к плечу за вашу свободу!
Здравствуйте - Селям аллейкум!
Родина - Ватан. уа-алейкум ас-саля́м — и вам мир! (с) http://oleg-leusenko.livejournal.com/1320809.html

---------- Додано в 23:04 ---------- Попередній допис був написаний в 22:45 ----------

Наведя порядок в спорте, махновцы решили провести урок этики.
- І чому це ми мусімо горланити "Бажаю здоров"я, товаріщ генерал"? Чому це я бажаю йому здоров"я, а він мені ні? Непорядок.
И махновцы начали кричать товарищу генералу "Слава Україні!", на что бедный русскоязычный генерал вынужден был отвечать "Героям слава!"
Товарищ генерал, принявший командование над махновской бригадой, надо заметить, был никак не милицейским чином. За что оказался уважаем безоговорочно.
Вопрос подчинения вообще был самим тонким вопросом в этой истории.
Махновцы обучались на совершенно милицейской базе, да. Но без подчинения милицейским чинам, в постоянном присутствии чинов армейских.
Вообще не представляю, в чью голову могла прийти идея о таком социальном эксперименте - подозреваю, что в лично парубийскую. Потому что Парубий в глубине души тоже ещё тот махновец (с) http://diana-ledi.livejournal.com/1169594.html

 

А незабаром буде українська поліція (кістка в російському горлі) без слів товаріщ, і генерал!

 

Поліція Бердичева замовила футболний матч з поліцаями Наро-Фомінска!
ФІФА не дало дозвілу по політичним мотивам!

 

Осмислюючи Україну в масштабі "од Сяну до Дону", ми уподібнюємося до гоголівської птахи, яка долетіла до середини Дніпра — і заклякла. Птаха розгубилася: чи стане їй сил долетіти до кінця — чи, може, не ризикувати й повернутися. Українська держава-птаха на кожних виборах, у кожному ціннісному питанні, в кожний момент доленосного вибору усвідомлювала всю нездоланність Дніпра. Україна весь цей час була такою совковою і паханською тільки тому, що Захід мовчав, зціпивши зуби від органічного неперетравлювання України Сходу. Здебільшого це була емоція повного нерозуміння, а подеколи навіть — ненависті до втрачених, зазомбованих, ніяких східняків. Схід завжди був тим якорем, який не давав Україні здійснювати прориви. Так вважали західняки, соромлячись своєї просунутості. Вони наче вибачалися за те, що Схід настільки відстав. Скромно ховаючи свої державницькі мрії в довгу шухляду, галичани мимоволі пристосовувалися, а згодом — псувалися в унісон із рештою країни, інфікувалися всіма болячками Сходу. І терпіли, терпіли, терпіли. Заспокоювали себе: їх більше, а нас менше. Що один їхній Донбас — це три галицькі області, включно з мертвими, живими й ненародженими. Переконували себе, що правдивий галицький патріот заради "єдиної соборної України, за яку полягли упівці" великодушно перетерпить усю цю шушваль, яку східняки рік за роком делегували до влади. Збігали роки. Запаси "юго-восточної" шушвалі виявилися такими ж невичерпними, як і "юго-восточний" страх що-небудь міняти, вчити англійську, їздити по світах, банально прагнути світових стандартів і витравлювати нафталінну ностальгію за совєтським побутом умиротвореного раба.

Західна Україна звикла до стабільного стану українського нещастя. Галичина буквально отетерівала на кожних виборах. І безсило розводила руками: ми до них із відкритою душею, а вони стрімголов утікають із лементом "бЕндеровцы, не трожь наше болотце!". Ніхто й не втручався. Всі недолугі спроби галицьких "нациків" повчати східняків наражалися на рефлекторне шипіння потривоженої змії. Хочете російську мову — нате, хочете російську пресу в необмеженій кількості — нате, хочете російські фільми й книжки — нате, хочете радянську героїку — нате, хочете двічі несудимого президента — нате. Лишень вважайтеся номінально Україною. Нащадки упівців навіть це готові були стерпіти. Вони продукували європейські цінності, патріотичні тренди — а східняки продукували добкіних, кернесів, колєсніченків тощо.

Тому Західна Україна, крім спалених нервів і втрачених мрій коли-небудь застати вистраждану Україну, не отримувала нічого. Я знаю людей, які через це плакали. Щиро плакали, підсвідомо змирившись із тим, що живуть не в країні своєї мрії, а в макро-Донбасі од Сяну до Дону. Був час, коли я навіть насміхався із цих сліз, вважаючи їх проявом дурнуватої інфантильності. Але вперше я заплакав за Україною 30 листопада 2013 року, коли побачив моторошні кадри, як беркутівці б'ють у живіт вагітну студентку під час зачистки Євромайдану. Мене душили сльози не за конкретну студентку чи її ненароджене дитя — а за Україну, мою розтоптану Україну Майбутнього.

Західнякам зірвало башту. Одного чорного дня вони зрозуміли, що в них немає країни. Немає. Немає нічого, крім переповненої шухляди відкладених на потім мрій. Те, на що вони приречено погоджувалися всі ці 22 роки, насправді виявилося виплодом диявола. Західняки відчули пекучий сором перед самими собою — за те, що так довго прилаштовувалися під Схід.

Того дня Львовом їздили машини й безустанно сигналили, закликаючи містян рушати на Київ. Львів вимер. Десятки тисяч людей з усієї Галичини рвонули на Майдан. Західнякам набридло терпіти навіть не владу — а власну безпорадність. Боже мій, невже й цього разу нас не підтримають? — це запитання мучило кожного, хто в обгорткову Україну захотів вдихнути справжній зміст і розраховував на підтримку "базового регіону".

А Схід не підтримав... Схід (у своїй більшості) не підтримав Майдан свідомо. Парад сепаратизмів, який ми спостерігаємо зараз, — це, на жаль, не лише "происки врагов". Це — прогнозований реванш Сходу у відповідь на перемогу Заходу. Захід усі ці роки мучився в країні Сходу. Але Схід ніколи не погодиться прожити навіть день у країні Заходу. І Схід ніколи не зрозуміє всіх цих тонкощів, що насправді західняки так само в шоці від Юлі, Турчинова й Кулі-в-лоб. Схід так само не здатен зрозуміти, що нова влада — це не є влада Майдану. Що ми нею вкрай незадоволені. Схід не житиме в Україні, яка стрімко очищується, прагне стати Європою і жадає якісного розвитку. Успішна, прогресуюча Україна колотиме їм очі, вказуючи на їхню допотопність і ретроградність. Схід так і лишиться на щаблі "не трожь наше болотце!", обгороджене георгіївською стрічкою. Потрібні цілі десятиліття, аби прищепити східнякам нові агенти правильного зростання й мислення. Цих років у нас немає. У Заходу — точно немає. Він, набравши розгону, не може чекати аутсайдера й піддаватися йому. Це нечесно.

Зараз погляди всіх сущих українців спрямовані на те, чи вдасться Україні втримати Схід з усім суцвіттям його примітивних фобій. Усім якось не до Заходу — з усім суцвіттям його мрій, очікувань і вимог. Мовляв, вони свої, вони перетерплять, вони зрозуміють, вони ж бо наші. Так було завжди. Але так не буде цього разу. На правах мотора Революції Захід має моральне право качати права в цій країні. І формувати свій порядок денний. Так, ми будемо радо голубити кримських біженців, яких чомусь не хочуть приголубити східняки. Ми будемо скидатися останніми грішми на українську армію, розкрадену східняками. Ми будемо мовчки отетерівати від заявочок на кшталт "мы не собираемся разговаривать на вашей телячьей мове". І терпіти в післяреволюційній Верховній Раді їхню Лєну Бондаренко, Аксану Калєтнік, Царьова та інших істот, які ще два місяці тому закликали беркутівців не церемонитися з "майданутими терористами". Перелік пунктів, які західняки змушені знову терпіти зціпивши зуби, росте з кожним днем. Проте…

Шліфуючи стосунки зі Сходом, Україна втрачає Захід — найбільш продуктивний, ідейний і прогресивний сегмент. Шліфування стосунків зі Сходом, очевидно, закінчиться тим, що Україна, отримавши від Небесної Сотні шанс порвати з усіма старими практиками, поволі почне ставати… все тим же Сходом. Злегка відшліфованим, поліпшеним — але так само інертним, слабкодухим Сходом, який іще довго тягнутиме всіх на дно. Східняки ніколи не йшли на компроміс — вони ж не такі "безпринципні", як западенці. Це ми могли переходити на їхню мову з міркувань увічливості. Це ми могли щороку штампувати гуманітарні програми "Схід і Захід разом", на які вони плювати хотіли. Вони — не ми. Вони не погодяться на нашу владу — хоча ми всі ці роки во ім'я миру-злагоди погоджувалися на їхню. І якщо мені кажуть, що Донбас не підтримує сепаратистів, то я запитаю: де Донбас за Україну? Де ректори, де професура, де письменники, де журналісти, де артисти, де студенти, де партійні осередки? Де всі ті, хто у Львові давно б уже лежав під гусеницями танків, скоординувавшись за декілька годин у Facebook ?

Цього разу Захід уже не мовчатиме. Він не погодиться на життя в умовах нещастя. Бо не за це західняків прорвало на Революції. І не за це вони йшли голими руками проти куль зі зміщеним центром. Донині компроміс зі Сходом — це завжди було слухняне виконання його забаганок. Так далі не буде. Якщо досі всі звикли, що Захід — свої, вони стерплять, — то Революція все поміняла. Це вже злочин — не слухати Захід заради Сходу, який постійно плодитиме нових януковичів, більших і менших.

Больовий поріг західняків кардинально понизився. Уже не можна буде заколисувати міфами про "єдину соборну", заради якої слід поступитися своїми устремліннями. Уже не можна буде апелювати до місії рятувати Україну ціною зречення права самим бути Україною. Та й шухляда відкладених на потім мрій пішла на смітник. Усе до болю просто: Галичина нічого не втрачає, переставши бути Україною. А от втративши Захід, Україна вже не буде Україною — а таким собі Сходом, злегка відшліфованим. Цього разу від вибору не втекти. Якщо Україна не захоче слухати Захід і втілювати його державницькі устремління — Захід вдало робитиме це без України. Сепаратисти є не лише на Сході. З тією лише різницею, що донбаські сепаратисти мріють про приєднання до іншої держави, а галицькі — про заснування правдивої України. Де не буде місця дезорієнтованому регіону, який кричить не чіпати його.

Гегемонія Сходу повинна закінчитися. Інакше — немає сенсу. Інакше потонемо всі ми. Україна Заходу — безумовно краща за Україну Сходу. У всіх значеннях. Це розуміють навіть ті ж східняки, які невипадково сприймають Захід "яко почти заграницу". Російськомовні кримчани ахають від захоплення — такий чудовий і прихильний до них Львів. І їдуть вони чомусь саме сюди. За один день львів'яни зібрали шість мішків дитячого одягу для родини етнічного росіянина, який приїхав із Севастополя. Львів'яни безкоштовно дають свої вільні помешкання кримським татарам. І зустрічають їх на вокзалі з квітами. Мій сусід по під'їзду взяв до себе людину із Санкт-Петербурга, якого видворили з Росії за проукраїнські статті. Може, Сходу варто б захотіти бути Україною бодай із вдячності за львівські подвиги людяності?

Україні доведеться вибрати, кого втрачати. Ну, або є інший вихід, який називається "синергетичний ефект". Із найглибшої кризи державності Україна виповзе тільки тоді, коли Схід і Захід скинуться своєю енергією. Нині слово за Сходом — чи захоче він бути Україною в широкому значенні слова. Це буде його остаточне слово, від якого залежить подальша доля Заходу. Приєднається до нового проекту України Заходу — ласкаво просимо. Не приєднається — ну то поплачемо, потужимо й зітхнемо з полегшенням.

 

https://www.facebook.com/wings.phoenix/posts/1407334499537301?stream_ref=10