Серпневими дорогами України

Если не путаю, это Хотинский район Черновицкой области.

 

Та є в селі Пістинь ще одна місцина, куди варто заїхати, якщо вже там опинилися. Це церква Успіння Пресвятої Діви Марії. Вважають, що вона – найстаріша серед гуцульських храмів, збудована в 1600-му році. Хоча інші джерела вказують на 1858 рік, а це вже, як то кажуть, інша історія. Як би там не було, але до церкви ми пішли.
Веде сюди ось такий навісний місточок над річкою Пістинь:
Наша Боніта посеред місточка, коли вже сильно гойдало, присіла на задні лапи, та й далі сама не пішла.
А ось і церква. Вона втратила свою автентичність через бляху, якою вкрили її дах. А ще нам не сподобалось, що навкруги церкви – багато могил, ніби на цвинтарі знаходишся. Але низенькі стіни, що глибоко вросли в землю, таки говорять про порядний вік храму.

Від церковного до мирського – один крок. Поряд з Пістинню є таке собі село Шешори, на околицях якого знаходяться відомі в туристичних колах так звані "Сріблясті водоспади". Це місце досить розрекламоване, сюди їдуть спеціально, тут, зокрема, побудовано кілька готелів з ресторанами:

а ще більше, за нашими спостереженнями, будується. Ті, кому не дісталися готельні номери, мають змогу знайти житло в селі, адже реклами багато:

А ось що викликало мою скептичну посмішку, так це самі "водоспади". Ось вони.

Звичайно, треба завважити, що літо було надзвичайно сухим, річки Карпат обміліли як ніколи, але навіть якщо уявити собі, що води багато, то Шешори явно не те… Здається, це якраз той приклад, коли яскравий імідж заміняє собою тьмяну суть. Звичне явище в наші часи! (Ні, ну не подумайте, кави над водоспадами ми все ж випили!)

Покинули Шешори вже пізненько, поспішаючи в напрямку Яблунова. Тут, недалечко від нього, і заночували в селі Верхній Ключів на якомусь полі, що нагадувало покинутий стадіон.
Прокинулись в ранковому тумані, коли ще тільки сіріло. Швидко зібравшись, випили традиційної кави і поїхали далі на Коломию. В місто приїхали досить рано. На центральній площі побачили дуже багато сміття, аж дивно стало. Та досить скоро дізналися від двірників, що вчора вечері тут святкували День міста, тому так брудно. – Відлягло…
Власне, в Коломиї ми планували хіба що відвідати Музей Писанки, єдиний в Україні, але він був ще зачинений, з огляду на досить ранній час. То ж ми, зайшовши на місцевий ринок за продуктами і прогулявшись годинки півтори центральними вулицями, поїхали далі, збагатившись, крім усього, ось такими дивними бурштиновими помідорами:

 

Конечно, извиняюсь! Просто К.-Подольский - Хмельницкая, а эти две крепости в голове как-то соединяются воедино. Исправлю, если ещё не поздно.

 

До речі, коли купляли щось в м'ясних рядах, Боніта згадала мабуть, що давненько вже не їла справжнього м"ясця, а все сухий корм, і рішуче вихопила з-під прилавка величезну кістку. Вихопила, і побігла світ за очі, всім своїм виглядом показуючи, що нікому і нізащо не віддасть свою здобич. Ми гналися за нею досить довго, і виглядало це кумедно.

А Музей Писанки в Коломиї має ось такий вигляд:

Ми поспішали в Маняву , щоб поглянути на відомий Манявський Скит та відвідати ще один водоспад – Манявський. Їхали довгенько, через Отинію – Марківці – Драгомирчани – Богородчани – Солотвин. Звичайно, був коротший шлях, через Нагірну, але місцеві нам не радили ним їхати.

Манява. Власне, ось на цьому фото можна прочитати коротку історію цього монастиря.

). Можливо, варто ще додати, що Манявський Скит звали свого часу "Карпатським Афоном". Перша обитель була заснована біля Великого каменя з святим джерелом.
Біля каменя, що розташований трохи вище самого Скита (треба йти вгору стежкою хвилин 12- 15) завжди багато туристів та прочан:

Зазвичай, як я помітив, люди тут або тримаються за камінь, чи то в молитві, чи в язичницьких думках, або роблять селфі. А-а, ще частенько засовують в щілини каменю записки з побажаннями :

 

Манявський Скит нам сподобався! На його території діє кілька невеличких церков. Тут красиво та якось душевно.

І тут, за переказами, поховано Гетьмана Івана Виговського.


А з іншого боку Маняви, за хребтом, є ще одна цікавина – Манявський водоспад. До нього веде досить довга, поганенька дорога, але все одно останній приблизно кілометр треба йти пішки, кілька разів переходячи річку з одного берега на інший. Правда, нам це було робити не важко, бо було мало води, але в більш високу воду це виявилось би проблемою: потрібні гумові чоботи. Ось місце, звідки ми вже йшли пішки, залишивши авто тут:
Манявський водоспад – один з найкрасивіших та найвищих в Карпатах. Вода спадає з висоти близько 20 метрів! Навіть наприкінці сухого літа він виглядає досить пристойно.

 

А вже повертаючись назад, зупинились ми біля однієї садиби, щоб сфотографувати ці вулики:

І вкотре я подивувася нашим людям: скільки часу та зусиль потрачено тільки на красу; там, де цього можна би було й не робити!


Пообідавши на природі, ми вирушили далі в путь. Потрібно було доїхати до тієї самої Осмолоди, з якої я почав свою розповідь. Відрізок шляху від Дзвиняча до Перегінського (через Росільну) виявився просто таки жахливим жахом. Відсутність дороги тут була порівняна з відрізком "Вижниця – Косів", але ж там було всього 15 кілометрів, а тут – півсотні щонайменше. Без сумніву, ці відрізки стали найгіршими в нашій подорожі. Машину доводилось тримати в кращому випадку на 2-й швидкості…

Пізно ввечері, зовсім змучені дорогою, дісталися таки Осмолоди і заселилися в невеличкий приватний мотельчик "Арніка", де нас вже чекали господарі. Тут, в мальовничій Осмолоді, ми прожили наступні три дні.
"Арніка" – це будиночок для трішки ненормальних людей, які не сидять вдома, а зранку до вечора бродять стежками Карпат в тяжких черевиках :

Тут можна проживати і в своєму наметі, фактично в кемпінгу, одержуючи дрова для багаття від гостинних газдів:

Осмолода зручна тим, що вона знаходиться посеред високих гір, і звідси можна організовувати собі одноденні походи на вершини Горган. В середньому такий похід триватиме від 8 до 15 годин, в залежності від вашої фізичної форми. І (знову ж таки, в середньому, за цей час ви пройдете кілометрів 20 – 25). Якщо ж є бажання, можна домовитись про транспорт, і Віктор (хазяїн "Арніки") підвезе вас в потрібне місце на ось такому шикарному позашляховику :



Віктор працює начальником місцевої контрольно-пошукової служби, тож якщо з вами щось трапиться, у вас буде гарна "криша" .

За три дні перебування в Осмолоді ми піднялись на три вершини Горган: Грофу, Ігровець та Сивулю. Останні дві – найвищі в цьому районі. Звичайно, ці денні походи були сповнені красою Карпат, і ми зробили тут сотні знімків.
- такі інформаційні щити розміщені в місцях, де перехрещуються маршрути. Хочеться сказати, що Віктор зі своїми колегами провели тут велику роботу! Всі популярні маршрути навколо Осмолоди прекрасно промарковані, стежки почищені. Я, чесно кажучи, не очікував такого в Україні (принаймі в Криму, де часто ходив в горах до анексії, такого маркування дуже бракувало).
- "перехрестя" гірських стежок. І як тут заблукаєш?
- тут, на цьому мосту, що на околиці Осмолоди, починається більшість місцевих маршрутів.
- перепочинок.

 

- біля туристичної хатини.
- лісові стежки.
- наші польські знайомі.
– чи багато українців знають, що в Карпатах ростуть кедри? – Сумніваюся… А ще менше відома інформація про те, що колись кедри були найбільш розповсюдженим хвойним деревом Карпат, і лише потім їх змінили ялини, ялиці та смереки.
Наші вершини. Грофа: Ігровець: Сивуля:
Окопи Першої світової на схилах Ігровця :

 

Зустріч двох туристок на вузькій стежці:
Коні:

І просто КАРПАТИ:

 

Пане Salonik, Ви так мене заворожили своєю розповіддю, що наступного літа, як Бог дасть дожити, беру своїх хлопців і мандруємо Вашими маршрутами.

 

Але все закінчується, закінчилося й наше пербуванна в гостинній осмолодській "Арніці".Четвертого дня виїхали не дуже раненько, о пів на десяту. Відразу при виїзді з села є цікаве місце, так звана "Кедрова палата". Це колишня літня резиденція митрополита Андрія Шептицького, такий собі міні-курорт (бо тут є цілющі джерела, багаті на срібло та сірководень). Джерела тут є й донині, можна підійти, набрати води. Зараз на території резиденції діє реабілітаційний центр для учасників АТО.
– так виглядає "Кедрова палата" з дороги, що веде в Осмолоду.
– а так, коли підходиш ближче.
- А це – реабілітаційний центр.
- Вигляд з мосту,що веде до резиденції.

 

За 10 км від Осмолоди в урочищі Ангелів збереглася доменна піч — унікальна пам'ятка промислового виробництва початку ХІХ ст. Збудована 1810 р. за сприяння греко-католицького митрополита Антонія Ангеловича, від прізвища якого і походить назва місцевості. Діяла вона всього 6 років. Знайти цю пам'ятку промислової архітектури неважко — потрібно зупинитися біля інформаційного щита про домну:

потім перейти мостом на інший берег річки далі стежка ліворуч виведе вас до печі. В інтернеті є інформація, що ця піч – єдина в Україні, що збереглася.


Далі ми поїхали на Рожнятів – Долину – Болехів. Перед Болеховом є невелике містечко Гошів, де познайомилися з доволі цікавим Гошівським монастирем.
Гошівський монастир отців василіан – місце паломництва греко-католиків. Його історія нараховує вже з півтисячі років, але розквіт обителі припав на часи до Першої світової, часи митрополита Шептицького. Тоді він вважався одним із найбільших духовних центрів Галичини. В 50-ті роки монастир було ліквідовано, а відроджуватись він почав в 90-ті. Зараз головною святинею монастиря є чудотворна ікона Гошівської Божої Матері, яку називають "Царицею Карпат". Ось там вона знаходиться:

Кому цікаво – ось тут інформації більше:

Ось такою ми побачили головну браму монастиря:

 

Ось декілька світлин з його території:

Електронні дзвони Гошівського монастиря – єдині в Україні:

Їхній звук – незвичний, але як на мене, все ж гірший від "справжнього" звуку. Тут є багато "іменних" дзвонів, які виготовлені на пожертви людей, про що свідчать написи:
Монастирська церква розписана картинами німецьких художників, що вже само по собі виглядає незвично. В храмі є ось така композиція на біблейську тему:

 

Cпасибо Вам, что рассказываете о действительно прекрасных местах!
Пусть украинцы и иностранцы знают, что много чего прекрасного возможно увидеть в Украине.

 

Монастир нам дуже сподобався! Тут все зроблено так, щоб людям було зручно. Тут є своя душевна атмосфера. І тут – чудові краєвиди, адже він розташований на високій горі:



Далі наш шлях пролягав на Сколе. По дорозі заїхали в Моршин, прогулялися годинку центральними вулицями цього тихого, якогось заспаного (як мені здалося) містечка.

Вже перед самим Сколе ми звернули наліво, прямуючи до села Розгірче. Тут нас цікавив печерний монастирський комплекс. Була інформація, що монахи заснували тут свою обитель ще в ХІІІ столітті.
По дорозі в Розгірче побачили ось таке красиве чудо:
Знайти печерний комплекс виявилось не так вже й просто, хоча вказівники на вулицях села є. Справа в тому, що печери дуже вдало ховаються на схилах гори і їх практично не видно, навіть коли стоїш зовсім поруч. Ось такими ми їх побачили:

Вже добряче звечоріло,і тут, всередині печер, було якесь трохи дивне, тривожне відчуття. Мабуть, душі ченців були невдоволені нашою автомобільно – туристичною, поверхневою цікавістю.

 

Не міг ніколи зрозуміти в чому "краса" цих двориків. "Колорит" якийсь невідомий?

Насправді дуже багато гуцульських церков криють бляхою. Буває що обшивають бляхою повністю разом зі стінами. Так що це вписується в їх автентичність.

Дуже розповсюджене явище. Чому вас так здивувало.

 

А вам дякую за те, що уважно читаєте, бо це зовсім не просто - написати так багато, і не помилятися.

 

1. Це питання смаку. Ось є люди, які, наприклад, люблять вуса чи бороду, а інші вважають, що це - фе! В цих двориках деякі люди вбачають своєрідну красу: вони інтимні, душевні, затишні.
2. Знаю, що криють. Але не крили в той час! Тоді крили гонтом, і споруда, в якій дерево змінили на бляху, вже не є насправді такою, якою РЕАЛЬНО була колись. Ось Ви помітили черепицю в Чигирині, і Вам не сподобалось. Насправді в ті часи будинки під Замковою горою були, думаю, під очеретом.
3. А де я писав, що здивувало? Я писав, що не сподобалось. І часто не подобається. Знаєте, це по-різному виглядає. Є церкви, де могили навколо них якось... не дуже помітні, а є, коли вони буквально лізуть в очі. Оце був той випадок.

 

Ну бляшані гуцульські церкви вже років як сто ввійшли в традицію.



З цвинтарем до речі.

 

Шукати гарну ночівлю було вже ніколи, тож заночували недалечко від печер, в місцині під назвою " Цісарське урочище". Судячи з усього, найкращі місця в ньому вже зайняли розкішні будівлі сучасних царків J, але нічого, нам теж дісталося місце на березі маленького ставку. Зате під зірками!
– це вже ранок наступного дня.
Зі Стрия ми поїхали в Сколе гарною сучасною трасою "Київ-Чоп". По дорозі познайомилися з ценральною частиною Сколе. Невдовзі звернули направо, в напрямку села Матків. Звичайно ж, дорога зразу стала дуже поганою. В Маткові є дерев'яна церква – Собор Пресвятої Богородиці. Вона входить до списку ЮНЕСКО в категорії " Дерев'яні церкви Карпатського регіону України". Цей храм – визначний пам'ятник бойківської школи народної архітектури. Її особливість – багатоярусність, яка трохи нагадує японські пагоди.



До цього часу я чітко витримував хронологію подій, але зараз трохи від неї відійду, з деяких суто особистих причин. З туристичними об'єктами в наступні два дні ми не знайомились. Скажу тільки, що весь другий день (з цих двох) ми були у Львові. Про Львів говорити немає сенсу. Це місто завжди чимось здивує, завжди змусить про щось подумати. На нього завжди не вистачає часу, і зрештою, тут завжди красиво!
Звичайно, тут, у Львові, було зроблено чимало знімків. Але хіба хтось не бачив світлин Львова? - Ні, все ж таки кілька фото викладу.
Боніта, після стількох храмів, монастирів та музеїв, нагородила своєю присутність Львівську оперу:
А також виявилася дуже популярною серед туристів. Ми вже навіть почали думати, чи не брати нам грошики за фото з Бонітою? А чому би й ні: беруть же за фото з мавпами, наприклад!

А ось Боня гр…(ну, майже грає) на вуличному піаніно.

А тут – сидить поряд з винахідником гасової лампи:

А ось вам, читачі, подаруночок, бо вже втомилися:

 

А тут - просто такі собі львівські родзинки, яких в місті достатньо:


Після Львова м вже радикально повернули на схід, в напрямку дому. Ми вже так звикли до всіляких монастирів, що кілька днів світського життя нам набридли, то ж вирішили заїхати в Унівську Лавру. Селище Унів розмістилося недалеко від Перемишлян, до нього треба їхати зі Львова по трасі на Золочів-Тернопіль. Свято-Успенська Унівська Лавра – один з найдревніших монастирів України. Свого часу тут була резиденція митрополита, працювала типографія, що розмножувала старовинні книги. Монастир здавна мав і оборонну функцію, тут до наших днів збереглись залишки кам'яних стін. Зараз в монастирському храмі знаходиться одна з копій Туринської Плащаниці.


Нам дуже сподобалося це місце! Тут спокійно, чисто, все доглянуте, навкруги гарна природа. В такі місця хочеться повернутися ще раз.