Реформи в Україні

Час лікує. В мене навіть смерть батька (24 квітня) зарубцьовується. Ви просто не уявляєте, як ті люди знову чекають ВІРНОГО сигналу. Складно тільки підібрати шифр та шифрувальника цього сигналу.

 

все правильно.
вопрос
КТО ЭТО СДЕЛАЕТ??

гражданского общества нет оно спит, даже не спит а храпит!!

пиночета-саакашвили вы не хотите..

 

Після цього розігріву мізків даю наступне для аналізу.
ВИСНОВКИ ПОПЕРЕДНЬОГО
Якщо проаналізувати все попереднє (аналіз історії по книзі), то можна уявити криву відносних злетів та падінь життя українського народу, а також виловити причини нашої цивілізаційної відсталості. Відкинемо об'єктивні чинники, на які наш народ не міг вплинути, та зупинимося лиш на нашій недолугості. Виклик, який кинув нам Бог та історія, ми подолали десь на "трієчку з мінусом". Те, що наш народ вижив в цих жорнах історії, запишемо до достоїнств його імунної системи. Але є різниця між просто життям і творчим життям. Так ось з "творчістю" у нас на "двійку". Як були ми ліниві думати, такими й залишилися. Ми не з творців цивілізацій, а є лиш примітивними споживачами даного Богом та земними творцями з інших народів (хай простять мене наші національні винятки типу П.Прокоповича з його винаходом рамкового вулика та багато інших "білих ворон" на шталт Юрія Дрогобича). Ми ментально виросли в "пристосуванців" до земного життя, а не в його «будівничих». В нас за історичний процес не хватило розуму й енергії для очистки від внутрішніх та зовнішніх паразитів, хоча ми весь час плачемо про те, що вони нам заважають жити. Нам історія підсунула момент зайнятися самостійно організацією свого життя, звільнитися від цих паразитів. Але ми за століття рабства вже привикли до цього стану, скучаємо за тим паном, який придумував для нас роботу, годував, вирішував де і на кому женитися, періодично лупцював. Ми продовжуємо покірно вислуховувати хамські настанови цього зовнішнього паразита, який з нас продовжує драти найвищу в світі ціну на газ, який ми для нього ж і добули в природи, а інколи навіть цілувати йому руки (десь 70% росіян мають українців за «відсталих хахлів», а 70% українців записують росіян в брати). Отже, починаючи будувати свою державу, ми ні на «йоту» не змінили філософію свого життя. Ми просто перенесли всі негативи з минулого в нове і дивуємося чому немає ніяких покращень в цьому житті. А починати потрібно в 1991 році це нове зі справжніх засуджень цього бувшого негативу, що ми не зуміли зробити. Розумний німець в 1945 році по реальному проаналізував свої помилки і не допустив навіть сліди їх в майбутнє. У них законом було заборонено навіть певні згадки про Гітлера, а у нас же пройдисвіта Лєніна зачисляють до когорти «найвидатніших українців». Подібну духовну очистку зробили чехи та поляки, а ми свої реп’яхів занесли в нову хату і дивуємося відстороненню від нас цивілізованих сусідів. І це є народ, який пробує себе зачислити до європейських. Сором і в тому, що ми по прикладу німців не визнали свої минулі гріхи в складі імперії перед постраждалими від нас народами і не вибачились перед ними. А ми ж були поплічниками злодіянь москалів в їхньому «жандармстві», починаючи з кінця ХVІІІ століття. Українець ходив в такі ж розбійницькі походи в війську москалів, як останній «звершував подвиги» в складі війська монгольського хана. Свою європейську цивілізованість потрібно було починати хоча би з вибачень перед мадярами за 1956 рік і багатьма іншими народами, в відношенні яких ми теж прикладали руку методами москальського «інтернаціоналізму». Ми продовжуємо вшановувати цих «інтернаціоналістів», не просячи в Бога прощення за покалічені ними долі афганських сімей. Ми навіть не зуміли оцінити злочинний режим більшовиків, по сей день зберігаючи їхні пам’ятники, прикриваючи це невігластво «збереженням культурного надбання». Якщо німці не можуть собі дозволити й згадку про нацистів, то ми навіть в парламент допускаємо злочинців-більшовиків, видаючи це за «українську демократію». Ось такі ми є – «очумілі від світла волі», вирвавшись з темних катакомб російської імперії. З цього виходить два напрямки нашого подальшого руху – починати напружувати мозок і набиратися енергії для ривка в напрямку до лідерів чи продовжувати плентатися, вмираючи з "завумним" виглядом і в реп’яхах в хвості цивілізаційної колони. Відносно "плентання" не будемо аналізувати, тут ми і так "майстри". А "ривок", я впевнений, ми здатні зробити. І не показушним "Мистецьким арсеналом" чи "Євро-2012", а справжньою позитивною зміною в своїй культурі. З досвіду історії та навіть і недавнього Майдану у нас проглядається ота зжата пружина потенціалу, яка може вивести нас на якісно новий рівень. Ми вагітні цим «ривком» і хоч знаходимося в тяжких гігієнічних умовах нашої культури ми зобов'язані ним розродитися. Потрібно лиш терпіння без впадання в відчай та яскравовиражене бажання. А маятник історії після нашої невпинної деградації ХХ століття повинен повернутися в інший бік і допомогти нам в цих зусиллях. Спроби народити щось у нас вже були. Проаналізуємо дві останні. Перша в 1991 році дала нам замість очікуваної демократії теперішню жлобократію. Одна з причин того неуспіху - накладка по часу необхідності створення державності та первинне накопичення капіталу на базі «прихватизації» вирвавшогося на волю жлоба. Очухавшись трохи від відчаю, народ розродився вдруге в 2004 році. Але і на цей раз нас чекало розчарування - появився викидень в вигляді Ющенка. Не знаю скільки чекати нових родів і чи відбудеться взагалі запліднення, але, на мою думку, нинішня політична та економічна кризи зроблять і своє позитивне, давши нам лінивим поштовх в одне місце для нових конструктивних дій. До того ж історія свідчить, що корінні позитивні зміни в суспільстві робляться лише після подолання якихось суттєвих перешкод. А у нас їх предостатньо в вигляді криз політичного, фінансового і культурного планів. Отже, надіючись на краще, подумаємо про те, що ми хочемо народити. Для цього підсумуємо наступне.
1. Україна - це слабенька на даний час держава, сформована з Петренків, Петросянів, Петрових, Петрівих. Попри недолугості її постколоніального державного апарату, навколишній світ, в силу необхідної стабільності, збереже цю країну в існуючих рамках навіть всупереч невігластву її мешканців. Повернення в колоніальне минуле чи розкол по типу Конго ніколи не відбудеться.
2. За 20 років Україна остаточно не визначила шлях свого розвитку - з прив'язкою до російської культури чи переходу на європейські рейки. Хоча тенденція вибору збільшується на користь Європи, довго одночасно бути і білим і негром абсурдно. 3. Відрізає нас від культури Європи перш за все наше жлобство, виросле на дріжджах культури Російської імперії, з занедбаною християнською мораллю.
4. На даний момент Україна є постколоніальною спільнотою, яка не змогла очиститися від зовнішнього та внутрішнього паразитів, тому назвати її зоною влади народу (демократії) неможливо.
5. За останні 40 років наш народ впевнено деградує в пошуках шляху після сталінського рабства - він помилково зараховує пострабське жлобство до завершених цивілізаційних здобутків.
6. Доки ми, від Петренків до Петросянів, не відчуємо себе по справжньому громадянами України, будуть будувати для нас державу внутрішні безконтрольні самозванці під свої задачі або черговий Рюрикович з Москви чи Вашингтона. Тому доля і відповідальність у нас спільні - нащадки наше невігластво не будуть поділяти на мовне чи партійне.
7. Боротьба за свої права по принципу "коли терпець лопне" періодичними акціями типу Хмельниччини чи Майдану не виправдала себе. Для цього потрібна постійна цілеспрямована робота по очистці культури суспільства від додушуючого нас жлобства і прививки достойних зразків європейської культури, в тому числі і громадянської.
8. Просте перенесення закордонного досвіду на наші терени може привести до грубих помилок. В державотворенні потрібна постійна прив'язка до реальної нашої дійсності, яка у нас дещо унікальна по суті нашої історії та сьогодення.
9. Доки до нас не дійде оте горбачовське "починай перестройку кожен з себе", то довго ще будемо конати в цій культурно-соціальній багнюці кожен з думкою - "я класний, а винні всі інші, то нехай і змінюються". Наша тупість вкупі з перебільшеним гонором - це головний чинник нашої відсталості і подальшої гіпотетичної загибелі.
10. Наявність позитивного прихованого потенціалу в нас доведена. Для його вивільнення потрібна лиш зміна правил гри в нашому суспільстві.

 

Не згідний. Хоча це також варіант. А для того, щоб реформи йшли і без Піночета, потрібно всього то нічого. Щоб:
1. Закон діє одинаково для всіх.
2. Не красти. (Хоча, якщо буде діяти п.1 то і це відпаде).
3. Всі питання, які роз'єднують суспільство, відкласти на потім.
4. Потрібно щоб переважна більшість розуміла логіку реформ. Тривалість проведення реформи. Що будемо мати в результіті і які негативні наслідки будуть під час проведення реформи. Але для цього потрібні не ток-шоу а повсякдевне роз'яснення. (Про якість реформ я взагалі мовчу). Президенту, Прем'єру, міністрам, потрібно постійно сидіти в інформаційному просторі і втлумачувати...втлумачувати...втлумачувати...Що і робив той же Саакашвілі...

 

Чому не уявляю? В тій колоні і я був присутній...

 

Та категорично НІ! Навпаки, народ з Майдану повинен втовкмачувати свої вимоги політикам. Перший варіант ми вже проходили. Політики у нас поки що сурогат, державотворців серед них майже немає. В цьому втовкмачуванні поєднаються зусилля Мукачевого та Луганська, Ялти та Чернігова. Але про це буде далі.

 

Тобто не всі люди рівні, як ти недавно доводив, є кращі і гірші народи?

 

Їх я зустрічаю кожен день в Києві. По розмовах та настроях я їх відчуваю та відрізняю від бидла. Їх біль від зради стихне. Людина - це така істота, що здатна в якійсь мірі відтворюватися після ран, хоча рубці залишаються.

 

Я специально удалила имена авторов этих постов.
В сущности, это ведь не важно.

Интересно то, что тема о предлагаемых реформах содержит всего лишь 2 страницы и в чуть ли не в каждом посте такая вот фигня.

:rolleyes:

 

:Халва!Халва!Халва!
Пока во рту сладко не станет!

 

может быть.
надеюсь что так..

дай Бог.

 

Тут тема про реформи, а не про авторів з "фігнею".

 

Становлення держави Україна

Кінець 80-х років ХХ століття. Багато незабезпечених товаром грошей, полиці магазинів майже порожні. Невизначеність з майбутнім. Заївши горілку (пиво ще не в моді) картоплею, всі тупо, без аналізу, "поїдають" новини з Москви. Місцеве телебачення та радіо, сформовані Щербицьким, до того малоінтелектуальні та нудні, що його майже ніхто не дивиться та слухає. А ось московські Ліст'єви нашого невігласа "заворожують". Достатнього аналізу та інформації не було. Йшли "шоу", розраховані лиш на емоції. Ніхто з загальної маси майже не знав, що між цими Ліст'євими вже почалася бійка за рекламу, цей ласий кусок жлобського майбутнього. Безперервні мітинги, на яких крім примітивної критики майже нічого не чути. Як результат сліпий "хохол" за один лиш 1991 рік видав два взаємовиключаючих "пукання". Весною проголосував за "збереження Союзу", а восени видав 91% за "незалежність". Щоб розшифрувати цю дурість треба шукати причину подібного невігластва в наступних аспектах : малоінтелектуальність цього "електорату", відсутність достойних поводирів та справжніх ЗМІ. Як водиться у східних слов'ян, земляки за дефіцитом розуму живилися емоціями. Крім цього на наш останній вибір подіяло жлобське начало - "у нас більше ковбаси ніж у москалів, то чого нам ділитися". І лиш у одиниць з мільйонів постала думка, що починається важка праця по будівництву нової держави.
Дефіцит конструктивної еліти. Після послаблення режиму більшовиків можна вже було почути наших "шестидесятників". Чорновіл, Хмара, Лук'яненко, брати Горині - активні та давні критики московської влади. Але на той час недобору в критиках Україна вже не мала. Потрібні були поводирі-будівничі. Таких у нас (в який вже раз) і на цей раз не проявилося. Стихійний Народний Рух очолили критикуючі базікали, які крім збирання непродуктивних мітингів нічого путнього не вміли. На моє прохання спасати економіку від розграбування (на багатьох підприємствах були осередки Руху) п. Чорновіл відповів примітивним : "Нам не до цього, нам треба державу будувати". Збудували, п. Чорноволе, але таку, що вона стала за цей час чи не найбільшим ворогом сліпого, бездіяльного народу. А ось економіку майже половину втратили. Зусилля мільйонів рухівців призвели лиш до статусу офіційного виходу з імперії, бо неоколоніалізм з боку неї продовжує до цих пір нести в Україну деструктив. Крім цього ці зусилля також підсадили у владу нікчемних базікал Яворівських, Зайців, Мовчанів. Останні до цих пір вірять, що від них є якась користь Україні. Ще були там Костенки, які не змогли навіть спасти потенціал рідного їм інституту ім. Патона. За патріотичними гаслами на чолі Руху стала звичайна політична полова, яка так нагадує подібну часів Центральної Ради. Вона навіть не могла справитись з хитрим (не плутайте зі словом "розумний") Л.Кравчуком. Примітивні гасла "будемо жити по європейськи" для олуха спрацювали. Тільки ніхто не сказав йому "коли" і що народу з таким душком жлобської культури доступ в європейський світ неможливий. От і "маємо те, що маємо". Об'єктивною причиною цього може бути лиш те, що імперія в свій час все зробила, щоб у наших достойних по моралі людей не було зовсім досвіду в державному управлінні. Порядна людина гидувала партійним квитком більшовиків, тому не мала доступу в "начальники", де могла б освоїти певні організаційні принципи в сфері державотворення чи хоча би адміністративного управління. Тому почали керувати будівництвом нової держави ті, хто розвалив попередню і які до цих пір помилково асоціюють себе з професіоналами-практиками.
В час боротьби недолугих Чорноволів (на одній критиці далеко не заїдеш) з хитрим Кравчуком збирався в зграю, піджавши хвоста, інший контингент жлобів. "Красний директорат", підібраний в свій час Щербицьким, з острахом дивився на стотисячні мітинги збудженого малоцивілізованого народу, але свої пазури від загальнонародних підприємств не збирався відпускати. Якщо вихованці Машерова в Білорусі щось старалися робити, щоб підприємства вижили, то наші жлобські директори через різні СП та МП висмоктували останні сили в задихаючихся підприємств. Так робив, наприклад, один з координаторів цієї промислової зграї - директор київського "Буревісника" В. Майко. Для збереження цієї влади над офіційно ще народними підприємствами вони організували під вивіскою УСПП (Український союз промисловців та підприємців) проект "Главу нашої зграї - в Президенти". Вічний ідеолог Кравчук для протиборства їм створив свій МСПП (міжнародний) в приміщенні громадської організації такого ж голого пропагандиста І.Драча. Але сили виявилися нерівними. Пусті "пропагандисти" (тут я поставив би рухівців і Кравчука поряд) вже збанкрутували перед народом і влада перейшла до "директорів". Так в 1994 році до влади прийшов бувший совковий раб з Чернігівщини, який став в Дніпропетровську жлобом і завдяки своїм гострим ліктям через партійний активізм та вдалому одруженню зробив певну кар'єру. Почалась ера правління Л.Кучми зі його дніпропетровською компанією. Ось дещо про цей сімейний клан. Кістяк цього клану складали особи, які входили до на.ближчого оточення Л. Кучми. Найвпливовішою фігурою цього клану є хабадник В. Пінчук, який `вчасно` одружився із розлученою дочкою Кучми – О. Франчук (вона є співвласницею одного з найбільших в Україні підприємств стільникового зв`язку `Kyivstar`, яке в народі давно вже звуть `Кучма-стар`), Президентський зять володіє контрольним пакетом найбільшого (!) в СНД виробника трубної продукції (`Інтер-пайп`), який за відомими вже сьогодні схемами скупив найпотужніші і найприбутковіші українські металургійні підприємства. Із ЗМІ Пінчук контролює газету `Факты`, всеукраїнські телеканали `ICTV`, `СТБ`, `Новий канал`, `11 телеканал` у Дніпропетровську та ін. Головна функція цього клану була, як свідчать аналітики, – контроль над державним сектором економіки України, лобіювання власних інтересів, пов`язаних з військово-промисловим комплексом, тобто `ос­новою основ` будь-якого державотворення. `Фінансистом` цього `сімейного` кучмівсько-пінчуківського клану був другий за кількістю активів український банк – дніпропетровський `Приватбанк`. До цього клану аналітики зараховали керівника (на той час) Національного банку України і водночас лідера партії «Трудова Україна» С. Тігіпка. Ще недавно в ньому були такі одіозні фігури, як «православний» по національності Табачник, різні там Деркачі та Рабиновичі.
Мета тієї влади-клану була одна - заволодіти побільше з загальнонародного. Розпочалася масова "прихватизація". Цей любитель гри жлобської попси на гітарі з задачею успішно справився, залишивши "електорату" пусті папірці під назвою "приватизаційний сертифікат". Попутно (для понта) цей українець з монголоїдними рисами обличчя ( наслідок попередньо вказаного руху народів територією нинішньої України) вивчив (чи реанімував) рідну мову та, нарешті, прийшов до висновку, що Україна не Росія. А зараз, добряче обідравши свій народ, спокійно проживає за рахунок цього ж обдуреного народу на шикарній віллі та інколи дає повчальні настанови тим, кого він же й "пошив в лохи".

При відсутності достатньої системи законів, цивілізованих судів та прокуратури приватизація була приречена стати не тільки простим розграбуванням. Скільки по Україні фабрик, заводів, сільгосппідприємств були, по суті, заживо поховані в могилу, що просто диву даєшся. Справжня війна такого лиха не робила. При цьому режим Кучми (теперішній мало чим відрізняється) стояв на перепоні тим, хто хотів спасти хоч якусь частину з цієї могили, створеної вандалами. А вандалами за рахунок своєї дії чи бездіяльності були й так звані «прості люди». Вони були з тієї ж когорти вирвавшихся на волю бувших рабів імперії, що і директори, які в екстазі цієї волі руйнували все на своєму шляху, навіть не осмислюючи ступінь свого невігластва. Директора, який здавав в металобрухт верстати з ЧПУ, чи безробітного слюсаря, який вирізає для тієї ж мети кусок опори лінії електропередач, не можна занести до когорти цивілізованих. Хоча в верхів подібні банкрутства підприємств були планові і спрямовані для майбутньої прихватизації зруйнованого за безцінь.
Лиш на базі культури такого відсталого суспільства більшовики за сто років провернули дві величезних афери в економіці - спочатку забрали власність у господарів буцім то для народу (початок ХХ століття), а потім грабонули в своїх інтересах вже сам народ (початок ХХІ століття).

 

закінчення

Ось ціна їхній моралі, яку Кучма і йому подібні почерпнули зі свого комсомольського та партійного життя, за яким все сумують престарілі комсомолочки під проводом всяких там недолугих Петьків Симоненків. І, як черговий парадокс нашого життя, ці симоненківські необільшовики зараз імітують опозицію до тих, кого вони ж і виростили.
Були у Кучми під час його правління два конкуренти. Один - П.Лазаренко, колега-конкурент по домашній дніпропетровській мафії. Другий - відкрито кримінальний клан Донбасу. З першим "Президент" (беру в лапки, тому що справжніх Президентів у нас ще не було) успішно справився. Як Сталін Троцького виштовхнув Лазаренка за кордон, ось тільки не вбив його там. А з донецькою шпаною видно пішов на мирову. Угода приблизно розшифровується так: " Я не лізу до вас в Донбас, а ви не суньтесь в мої київські справи". Це можна було почерпнути з того, як безнаказано вели себе "володарі" Донбасу в ті часи. Але під час фінального ривка його влади Кучмі видно дали знати: "Покерував Україною, ми тобі не заважали, тепер дай нам порулити". По жлобським "понятиям" так було і зроблено. Тим паче, що Кучмі було потрібно відійти по єльцинівськи, отримавши гарантії "непереслідування" від своїх послідовників. Так в Києві з'явився "завгар - проффессор". До попереднього Кучма для страховки вирішив ще й змінити Конституцію, зменшивши повноваження Президента, за які для себе сам воював всі десять років правління. Ці руйнуючі Україну зміни переслідували нас послідуючі п’ять років, бо Ющенку і Тимошенко було не до керування державою, тим паче не до «розбору польотів» Кучми, їм потрібно весь час з’ясовувати стосунки по владі між собою. План Кучми вдався, владі і народу не до нього, тому він вже почав впевненіше вилазити з нори і навіть нахабно давати поради. Цей план зміни Конституції він втілив також тому, що в шанси на президентство свого "проффессора" не зовсім вірив, хоч і надіявся. Боролася ця вже дніпропетровсько-донбаська кліка за владу до кінця, використовуючи всі свої жлобські методи. Але наш Льоня з забитого Чайкіно так і не зрозумів свого народу, хоча вже і освоїв, що Україна не Росія. Тим паче не знала його донбаська шпана. Ведучи себе як в Донбасі 90-х, вони не зрозуміли, що перекидати ці методи на масштаби всієї України нереально, тому й наразилися на супротив народу.

 

пока что "про реформы" у вас не получается

 

У мене "получится", а ось від "поцріотів" я чекаю думок.

 

Я не буду оригінальним, якщо запропоную інший устрій держави - федеративний. Пообласний чи порегіональний. Вбиваємо декілька зайців одночасно. На ряду із загальними, федеративними законами, кожен суб"єкт має можливість і право вносити свої. Наприклад Львівщина може заборонити російську мову і червоний колір, а Донбас - пам"ятник Бандери і 14 жовтня. При цьому більшість бюджетних органів, на кштал поліції, заклади освіти та лікування, ради всіх рівнів, будуть фінансуватись із бюджетів суб"єктів федерації. Ну а вибирати (наймати) всіх працівників бюджетної сфери сам Бог велів мешканцям регіону. У вищі органи законодавчої та виконавчої влад будуть відряджатись регіональні представники, вибрані саме в регіоні.
Таким чином ми скоріше прийдемо до взаєморозуміння та припинимо постійні чвари на грунті розриваємих країну питань.
Лишилось спитати у громадян України, хочуть вони такого чи ні.

 

не советую гражданам украины идти на такое предложение..

1. исторически федерализм чужд украине, его никогда на этой земле не было. украина - не германия с их историей княжеств и не швейцария.
2. федерализм - это еще больше соблазнов и щелочек для окончательного раскола и рассоединения.
3. нет на украине ни умения ни опыта ни носителей такого сложного организма - как федеральное государство.. что означает практически неминуемый крах идеи, а следовательно крах государства украина как такового.


по сути автор сей идеи из компании двух сепаратистов гранда с фоурой (как они спелись вместе!!)
оба решили колючку поперек украины.. две змеи.

теперь еще один. только маскируется под "федерализм"

украина неделима и унитарна.. итак бы выжить.

 

Я с Вами согласен целиком и полностью. Но...
Но вот какая штука. Благодаря политикам, которые стригут эту овцу, Украина все больше и больше погружается в мажрегиональные распри. При этом вопросами раздора являются уже и сами политики, а не только история и языки. Это только пока мы не прошли критическую точку.
Теперь по пунктам.
1. Украина никогда и не существовала в этих границах, как унитарное государство. Все как-бы то по Збруч, то по Днепр. Редкие исключения только доказывают основное правило.
2. Соблазны обрезаются Конституцией ,в которой уже написано об неделимости.
3. Ну а на счет опыта - это дело наживное. Тем более, что кое-кто перестанет рассказывать, что он горбатится на Украину, а другой шлет деньги из-зи границы и пополняет этим казну. Да и давно уже есть желающие дать больше прав "на места". И в вопросе бюджетном, и в вопросе идеологии. Теперь уже вот-вот и языковом... Так что не так все это тяжело. Главный вопрос в финансировании государственных структур: - армия, точная медицина, охрана границ, таможня... Но все это решаемо.
Я так думаю (с)

 

сразу возражу..
соблазн перестроить все на федерацию -тоже. пресекается конституцией..