Довго вагалася, де створити і як саме назвати тему, якось вона мені найбільше пасує до філософського розділу. Нещодавно зробила для себе відкриття, що мені дуже важко попросити когось про допомогу у будь - яких справах. Кожного разу, як треба щось у когось попросити, в мене виникає дике почуття сорому за себе, що я не можу цього зробити сама. Тому завжди намагаюся все робити самотужки (хоча то часто вилазить мені боком, я не справляюся, картаю себе). От допомогти іншому - завжди будь - ласка, а попросити допомоги для себе - якийсь психологічний бар"єр. Що це? Наслідки комплексу відмінника? Таке виховання? А вам легко попросити про допомогу?
Мабуть немає такої людини, яка би вміла робити абсолютно все. І в тому, щоби попросити когось допомогти, навчити, порадити, немає нічого поганого і сороміцького. Правда ще залежить кого попросити. Ніколи не попрошу допомоги в людини, яка потім все життя буде вважати, що я їй зобов"язаний "по гроб жизні" і при кожній нагоді буде мені згадувати: "А я ж тобі допоміг, пам"ятаєш?..." А от до друзів інколи звертаюся, як і вони до мене.
Так. Я не стидаюсь чогось не знати, не вміти, не могти. Але зазвичай прошу тоді, коли знаю, що власні ресурси вичерпано.
А от в мене навпаки. То з віком проходить? Чи має прийти усвідомлення того, що ти не можеш робити й вміти все підряд? А де, власне, межа цих ресурсів? А на Вашу думку, звідки все - таки береться отой страх попросити про допомогу чи пораду, той сором? Це внутрішні комплекси самої людини чи має місце якийсь зовнішній вплив? А мене не це страшить..Мене страшить, що той, в кого прошу про допомогу, насміхатиметься з моєї недолугості чи невміння зробити щось.
Радше з досвідом. У когось може пройти у 20, а в когось не пройти і в 70. Можливо, ви просто ще не потрапляли у безвихідні ситуації? ---------- Додано в 23:38 ---------- Попередній допис був написаний в 23:31 ---------- Думаю, тут і внутрішні, і зовнішні чинники. Принаймні у мене колись саме так було - приклад шанованих мною людей накладався на власну закритість і сором'язливість. Зрештою і "полегшало" з тим завдяки роботі над собою (цікаво, що зараз я не певен, що варто було працювати над собою саме в цьому напрямку, зараз здається, що в тічаси ябув кращим), але помноженій на незалежні від мене обставини...
То приходить. ) Завжди треба оцінювати ефективність витраченого часу на самостійне вивчення чогось там і інших способів вирішення проблеми - можна попросити тицьнути носом, або ж просто зробити роботу за тебе, якщо ти знаєш, що ніколи до цього не повернешся. Ну, якщо тобі все життя прищеплювали, що соромно чогось не знати, навіть якщо це принцип роботи термохімічного ракетного двигуна - то таки зовнішній.
Це далеко не єдиний можливий мотив страху попросити про допомогу. Є ще варіант "не хочу нікого напрягати", наприклад. І це не відмазка, а справді людина так думає. А ще є страх перед залежністю, у цьому випадку - від людей. А ще це може бути банальний комплекс меншовартості: " та хто я такий, щоб просити щось у цього крутого чувака"...
Є така фігня...один мій далекий родич бААААлшой начальник, і міг би мені допомогти і дечому, але я не хочу до нього підходити з позиції бідного родича.....
Та я ніби й не стверджувала, що він єдиний. ...а дурниця, бо поруч завжди буде хтось, хто потребує бути потрібним. І крім того, якщо людина так думає - вона не є впевнена у своєму оточенні. Або не зуміла себе оточити друзями. Це знову ж таки - про ефективність. Якщо знати, що певна ситуація буде повторюватись, то вартує навчитись самому її розрулювати в майбутньому. Круті чуваки також мають свої слабощі. )
О, оце мій варіант. То справді так є, дуже часто мотивую тим, що не хочу набридати людині своїми проханнями. ---------- Додано в 00:19 ---------- Попередній допис був написаний в 00:16 ---------- От я наприклад не люблю напрягати друзів, але до них охоче звертаюся за допомогою, бо в них впевнена. А от в рідних чи колег по роботі - отут важче.
Соромлюся спитати, може хтось пояснити в чому полягає неземна мудрість цього допису, що всім так сподобалося? Як на мене - це і так ясно, все-одно шо написати шо небо синє, а трава зелена.
Бувають люди, які невпевненість у собі переносять і на довколишній світ. Ми різні, кожен зі своїми тарганами Мені особисто дуже пощастило з людьми, які вміють пропонувати допомогу настільки щиро, що зрештою ти починаєш приймати її з мотивації "не образити людину" Але вони в мене були не завжди, і я знаю не одну таку людину, яка в юності мала не більше, ніж приятелів, а справжню дружбу пізнала вже в більш-менш дорослому віці. А жити ж якось треба і протягом попередніх 18-20 років
Звичайно, але тих капосних краще труїти. ) От я такий приклад. Тільки попередні 18-20 років в мене були батьки, і моїх ресурсів вистачало на тодішні проблеми. )
Я тут сама себе не зрозуміла Десь отак - якщо постане вибір, до кого звернутися за допомогою - до друзів, рідних чи колег, то перевага надана буде друзям, тому що вони не підведуть, допоможуть і підтримають. Але намагаюся їх не турбувати, знаючи, що в них також є свої проблеми і турботи. ---------- Додано в 00:35 ---------- Попередній допис був написаний в 00:34 ---------- То якась біда, мої не труяться
Часом, до речі, це означає притлумлене (яке не хочеш визнавати) розуміння того, що насправді з проблемою можеш розібратися сам, але є чинники, які зупиняють.