Поезія та проза

Все ж українська до душі....

---------- Додано в 10:14 ---------- Попередній допис був написаний в 10:11 ----------

Людмила ГНАТЮК

МИТТЄВА СЛАБІСТЬ

День, як митттєвість. Рік, як день.
Якесь прискорення, та й годі!
Вгоджаю настроєм погоді,
Не так хмілію від пісень…
Пісні якісь не ті співають…
Танцюють якось вже не так…
А дні летять… Роки минають…
Тік-так.

Тік-так.

Тік-так.

Тік-так.

Чіткий занадто мій годинник.
Дратує батальон каструль.
Дратує кухня, весь будинок!..
Хазяйка я — мабуть, що нуль.
А дзеркало шепоче нишком:
— Спіши!

Спіши!

Спіши!

Спіши!

Лиш нічка підбадьорить трішки:
— Пиши! Щоб не було — пиши!..
Вже котру весну виглядаю —
Майне… І не зоставить слід.
Чекаю все… Чого? — Не знаю…
Вже стільки літ…

Вже стільки літ…

Мабуть, занадто вередлива —
Не хочу в полі вітерця,
А хочу зливи,

зливи,

зливи

До розпашілого лиця!
Не розміняюся на інше.
Як ні – то хай вже буде так.
А замість зливи будуть вірші…
Тік-так.

Тік-так.

Тік-так.

Тік-так…

* * *

 

Микола Шошанні

САМОТНІЙ БОГ

Колись самотність привідкрила
мені свій лик, і тоді видалось,
що насправді Бог є Самотністю...
З цією приголомшливою звісткою
я прийшов до священика,
але той відповів мені,
що цього не може бути,
а Бог — це Любов і Правда.
Я почав розпитувати в мудрих людей,
та ніхто з них не чув про Бога-Самотність.
Я перегортав гори глибокодумних книг,
але в жодній з них не написано
про Бога-Самотність.
Як бути мені: що робити, де знайти
підтвердження або спростування
того, що Бог є Самотністю?..
Хто підкаже мені той шлях,
який наближає до Бога,
щоб достукатись і запитати,
чим все-таки є найголовніший Бог?..
Але кому потрібен Бог-Самотність?..
І чи потрібне комусь моє наївне відкриття?..
Кому мені проквилити
cпорожнілу пісню про те,
що весь світ тримається
лише в уяві Самотності?..
Може, невинним олов’яним птахам...

 

Ах, как не хочется стареть,
И умирать осенней ночью,
Ах, как не хочется болеть,
И чувствовать себя не очень…
Душа, как прежде, молода,
Вот только тело так устало,
Болит все чаще голова,
И седины уже немало,
Смотрю, а зеркало молчит,
Местами только потемнело,
Оно мою печаль хранит,
Скрывает годы неумело.
Не буду бить его стекло,
Оно – союзник молчаливый,
Давно не красит мне лицо,
Лишь подправляет терпеливо.
А я, не то, что б одинок,
Не то, что б жизнью недоволен,
Но вот он, тренькает звонок,
А я не ждал, не знал, что болен.
Вдруг, я чего-то не узнал,
За эти годы не увидел?
Я просто жил, я просто ждал,
Любил тебя и ненавидел…

© Copyright: Сказоч-Ник

 

Павло Гірник

Ні, не спинитися — подихати
Солоним небом, що мина.
За тими кривдами і лихами,
Що потовклися — і нема,
Сама зажура клямку торгає
І вкотре гірко запита,
Як торгувалось і чи дорого
Сьогодні біль і самота,
Якої долі заманулося,
Якої ради не стає,
Чому життя — святкова вулиця,
Де продаємо не своє,
Чому усе обридло подумки,
А не рубається з плеча,
І час гайнується на помилки,
Яких було і вистача?..
Сукай з холодної затятості
Сувору нитку самоти!
Душа — не дівка, аби сватати,
Не наймичка, аби клясти.
Або отак палити згарячу —
Хай до живого дотина! —
Коли ні хати, ані згарища,
А тільки небо, що мина…

 

Павло Гірник


Про що?
Про дорогу, яка не мина, а минається,
Про літо, що досі стоїть у воді, як вода,
Про хату, яка на землі, що тобі хилитається,
І стомлений вечір, який у вікно загляда.
Про що і про кого?
Про слово, якому не віруєш,
Якому затісно у грудях, підвладних тобі.
…І чуєш, і знаєш, і сам себе, зрештою, вилаєш,
Бо все тобі годі.
Про що? Ні про що, далебі.

***

Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.

І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.

Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі... Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
І смерті немає..

 

А то моє,сьогодні м зробила,залазьте,дивіться
http://lvivyanka.blogspot.com/2010/05/blog-post.html#comments

 

Павло ГІірник


Говорилось аби
і не дбалось, але надавалось.
Наче йшов коло
Львова, що вчора ще Києвом був.
І не мова — а так,
підсвідомо наслуханий галас —
Але де — у корчмі, у дорозі?
Не знаю. Забув.
Бо нічого не знаю.
Пісок вже мовчить коло скроні,
І вода як відлуння тече,
а напитись нема.
Озирнись і подай мені
руки терпкі і холодні,
Я тобі помовчу,
мене більше ніщо не трима.
Я усе поховаю
ще й землю тоді зарівняю,
Ні хреста не поставлю,
ні каменя, ні патичка.
Хай ніхто не питає,
як шаблею землю копаю,
І яка ти була, і яка ти,
яка ти, яка…

 

***

Превозмогая скорбь и грусть,
Простыми, ясными словами
Я откровенно признаюсь,
Что я не жил до встречи с вами.

Да, я не жил, а брел, как все,
В слоях идейного тумана,
Топча цветы, ища в росе
Жемчужины самообмана.

Почти ослеп в чаду густом,
Почти оглох в кричащей скуке.
Но снились мне в бедламе том
Протянутые ваши руки.

Когда прозрел, в который час,
Я и себе-то не отвечу,
Но много лет, не зная вас,
Я шел все время вам навстречу.

Пройдя по жизни трудный путь,
Какое счастье - в стынь и стужу
На волю вырваться из пут –
И вдруг найти родную душу!

Николай Трофимов

 

Юрій АНДРУХОВИЧ

* * *

Ти знову повертаєшся в той дім,
де, мов гіркі сувої самовидця,
лежать роки. А вже прийдешні лиця
біліють, ніби маски з пантомім.

Ти площу прочитав, як письмена,—
це середмістя, звичне і крамничне,
тепер для тебе вічне і граничне —
твоя вітчизна, щедра й кам'яна.

Ти — мить свого народу, тільки мить.
Уперше тут почув ти, як тремтить
небесне скло між вічністю й тобою.

Ти увійшов. Доріг назад нема.
Твоя любов дитинна і німа —
її не рушиш навіть похвальбою.

 

Анна БАГРЯНА

* * *

Самотній сум розіп’ятої п’ятниці,
Зітхає день у сутінках годин,
Бо він один.
Нема йому порадниці
Над мороком непрощених провин.
Зітхає день.Не плаче – лиш зітхає,
Бо хмарам сліз проронених шкода.
Чия біда
У тім, що затихає
Комусь привиджена часу хода…
Комусь намічена на серця матриці.
А втім, зітхаючи, і день, і ніч
Із протиріч
Розіп’ятої п’ятниці
Тікають в сон суботніх протиріч…

***

 

І. Франко
Гримить


Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить -
Гримить!
Гримить! Тайна дрож пронимає народи,-
Мабуть, благодатная хвиля надходить...
Мільйони чекають щасливої зміни,
Ті хмари - плідної будущини тіни,
Що людськість, мов красна весна, обновить...
Гримить!

 

* * *
Дочекалися. Під небом зацвіла осіння рана —
в золотій оселі смутку не живу, а розкошую.
Трохи полум’я вмістила у пейзаж віконна рама,
і поки ще палахкоче світоч дерева ошую.

Доростаємо. І листя щораз більшає в господі.
І коли ступаю листям, відчуваю, що існую.
От і знов — поважчав досвід, ніби камені насподі,
та поки ще добре чую голос брата одесную.

І снується павутина, мов первинний і невинний
біль невпійманого слова, що прониже до кісток.
І за першим поворотом хтось, уже мені невидний,
підбере летюче слово, що тремтить, немов листок…

 

Василь Кузан

Бути? Не бути… Набуте в дорозі
Муляє плечі, тягне у розпач…
Плаче печальними мріями розум
Пекло душі поглинає нас.
Повінь
Ні, не весни, а набутих невтілень
Тілу не дасть відпочити допоки
Мучити будуть вчорашні провини,
Винними ріками витече кров з нас.
Пекло душі – найстрашніша покара.
Карієс віри, заворот долі…
Зашморгом волі
Поволі
Знедолені і
Пересичені трутні
Бити, питати, судитимуть строго
За власні гріхи,
За нездійснені мрії.
Сльози Марії впадуть попід ноги,
Покотяться голови:
Викрики, ловИ!

Треба щоб вижив,
Щоб вижав це поле,
Тобою засіяне маком кривавим.
Просто не хочеться жити в безодні.
Пекло душі заповняє весь простір.
Спазми думок переповнюють мозок,
Спокуса молитви вповзає між ребра.
Так треба.

Так треба – хтось каже.
Кому це так треба?
Хтось в’яже,
Хтось ріже…
І свіже повітря уже не рятує,
І кров не нуртує. На кінчику бритви
Лиш сльози молитви.
Зневіра
Молитви...

Вже я – не я. І ви – не ви.
І ніч – не сон. І день – не сонце.
Думки злітають з голови,
Немов з дерев осінній стронцій.

Уже життя остання чверть
Горить, мов знак на білім полі...
Із ручки витікає смерть
І світ заповнює поволі.

Дійдуть до істини усі
Думки, у сумніви закуті.
Хоча...
Стікає світло по стіні,
Немов отрута...

 

ЗИМОВІ ДІАЛОГИ ЗІ ЛЬВОВОМ
(уривок)

– 9 –

Десь по шляхах колишнього Союзу –
навпомацки – хай Бог їх береже! –
блукають досi посивiлi друзi –
якi нiким не стали – ще i вже.

Спиваються, чи моляться, чи б’ються,
розпусничають, дивляться ТiВi,
п’ють валiдол, чи бавляться в комп’ютер –
у Мiнську, у Казанi, у Москвi.

Кричу «агов!» – вiдлунюється пам’ять.
Чи голос мiй змiнився? На столi
лиш пожовтiлi фотознiмки давнi –
у Петербурзi, Харковi, Орлi…

Хай буде так. Хай доля невблаганна.
То не чиясь i не моя вина.
Я на останнiм поверсi кохання.
Дивлюся на минуле iз вiкна.

 

Василь Кузан

Коли нарешті дочекаюся тебе, –
На землю небо перехилиться, впаде,
І буде сонце посміхатися мені:
Ми разом будемо на небі й на землі.

Коли нарешті ти прийдеш, і буде день,
І буде порожньо від звуків і пісень,
І лиш мовчання буде гріти, мов свіча,
Нас поєднає необмежена печаль.

Коли нарешті ти прийдеш, я буду сам.
Дам відпочити навіть мріям і словам.
І буде ніч, і буду я, і будеш ти,
І не залишиться ні краплі самоти.

І буде солодко, й квітучий буде сад,
І буде боляче вертатися назад...
І буде боляче, і небо не впаде,
Коли я знов не дочекаюся тебе.

 

http://gavalevych.blogspot.com/А це, вже нарешті мій блог.....створила новий(так вийшло)

 

А хто автор?

 

http://www.youtube.com/watch?v=WXM3LH99d6s

 

може потім найду.

 

Читав. Дуже сподобалося.
Хотів би мати друковане видання і то бажано з автографом автора.

У вас переповнена поштова скринька в Приваті і нема змоги відправити листа