Поезія та проза

А.Матвійчук

Невыносимо чувство одиночества,
Когда туман осенний за окном,
И голые деревья, как пророчества,
О том, что все проходит день за днем.

Невыносимо чувство ожидания,
Когда живем надеждой на «авось»,
И так легко находим оправдание
Всему, что в жизни нашей не сбылось.

Невыносимо горькое отчаянье,
Когда привычно тлеем, не горим,
И вновь глядимся мы в глаза случайные
И не о том все время говорим.

Еще невыносимей чувство близости,
Когда вполсилы эта боль и страсть,
И мы боимся до Любви возвыситься,
Чтоб, не дай Боже, больно не упасть…

А за окном приметы увядания …
И неизбежно торжество зимы,
И ветер полон горького рыдания
За все, что не успеть сумеем мы!

И оттого кричать порою хочется,
Услышав сердцем холод вечных зим:
«Спаси меня! Спаси от одиночества,
Когда я сам себе невыносим…»

 

Мар’яна САВКА

* * *

Тінь його віща знає моє ім’я.
Символи. Знаки. Дивні танки ритуальні.
Сотні облич змила швидка течія.
З мороку ночі ллються свічки пасхальні.

Знайте, сьогодні месія зійде між нас.
Символи. Знаки. Дивна хода безшелесна.
Юрби у профіль. Лики чіткі анфас.
Шепіт і шелест, і шерех: невже воскресне…

Тінь його віща знає моє ім’я.
Символи. Знаки. Ризи його шовкові.
З-помежи темряви чути слова, що я…
…Ти осіянна будеш в ім’я любові.

***

---------- Додано в 13:26 ---------- Попередній допис був написаний в 13:24 ----------

Ігор ПАВЛЮК

* * *

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами пахне.
І дерево в полі — святе-святе…
Тому, що самотнє.
Чахне.

Старий журавель у новім гнізді.
Калиновий присмерк вітру.
І плач Богоматері на Суді,
Й Христос, що забув молитву…

Скелети дерев, як дерева, сплять.
Відходять за обрій друзі.
Немає ні хлопа, ні короля
На цьому тонкому крузі.

Немає дитинства. І скучно так,
Немовби вже Бога бачив.
Не знає навіщо — тече вода
По шаблях зіниць собачих.

Молитися сумно, грішити теж.
Йти в рідні поля й мовчати.
І все, що з собою не забереш,
Те й буде тебе стрічати.

І буде своя простота небес
Дорожча Америк жовтих.
Діди спочивають і ждуть тебе,
Немов журавлів у жовтні.

А ти ще горітимеш в цих льодах
Посеред хрестатих вишень
Допоки спокійно тече вода
По шаблях очей Всевишніх.

Нью-Йорк, 1999.

---------- Додано в 13:28 ---------- Попередній допис був написаний в 13:26 ----------

Вірш Павлюка ну!!!!!!,просто вражає.до глибини душі,знаючи цю людину можу сказати відверто талановитий чоловік.

 

По краплі із тіла твого витікає душа,
Проливається смутком на руки, що крилами були.
Та ті крила зламались. І сил, щоб піднятись, нема,
А про те, що літала колись, вже й сама ти забула.

Між каштани волосся закралась гірка сивина,
На обличчі, мов книзі, написана зморшками доля.
Тільки очі...Таких більше в цілому світі нема -
Мов розквітлий барвінок посеред пожовклого поля.

Наче вчора лише в тих очах променіло життя!
Наче вчора лише захлиналося серце в коханні!
...А сьогодні сама. Він пішов у святе небуття,
Залишивши тебе на покірне і тихе згасання.

Як тебе зупинить, де знайти ті цілющі слова,
Щоб в очах твоїх знов засвітилась весняна надія?
Та не знає ніхто, що такої розради нема,
Бо самотньо злітать твоє серце уже не зуміє.

 

Лишь только боль навылет в ночь...
И кровоточит до рассвета…
И не понять , и не помочь,
И не собрать в ладони лето.

Не остудить безумный взгляд,
И не согреть своим дыханьем,
И не вернуть уже назад
Того, что было пониманьем.

Не достучаться до судьбы
Недолюбить и недоплакать…
Лишь только черные столбы
Среди листвы, опавшей в слякоть.

И не видать уже ни зги !
Что право, бестолку молиться.
Лишь лжи тяжелые круги
Застыли с легкостью на лицах...

Не разглядеть чужой души,
И до небес – не дотянуться...
Дай Бог… поверить и дожить,
Дай Бог… поверить, и вернуться...

***

Да кому я на фик нужен –
Дикий сгусток адской боли ?
Всё пристойно так… снаружи…
А душа – чернее смоли…

Сколько грязи натащили
Невзначай, кому я верил…
Натоптали, наследили,
Наплевали…Кто теперь я ?

Как дожить мне до рассвета ,
И не пасть?.. Но ниже… ниже..
Ни просвятья… ни просвета…
Пустота в затылок дышит…

Память жжет.. копаюсь в свалке
Прошлых дней…глотая небыль…
...Позабыл меня мой ангел –
Может пьянствует на небе ?

 

Вірш на сніданок

Забулькав чайник...Потім – засвистів
Так по-садистськи голосно (де-Садно)…
Зірвався з ліжка. Впав. Криваве садно
На правому коліні. І надсадно
Послав до дідька каву і котів,
Що під ногами плутались (вар’яти!)
Бажання двоєдине (пити-спати)
(у ліжко каву, Серце, то святе!)
- Ти з цукром?
- Так, дві ложки…а проте…
Давай без цукру…
і смагляве тіло
замінить смерть солодку (ту, що біла)…
…і чорно-біла круговерть (чи бій?)
- моя солодка…
- полиновий мій…
...п’янкі сніданки змореного літа:
Столичний Гумберт.
Галицька Лоліта.



http://maysterni.com/publication.php?id=33389

 

ЛЕСЯ УКРАїНКА

ХВИЛИНА РОЗПАЧУ

О горе тим, що вроджені в темниці!
Що глянули на світ в тюремнеє вікно.
Тюрма — се коло злої чарівниці,
Ніколи не розіб’ється воно.

О горе тим очам, що звикли бачить зроду
Каміння сіре, вогкий мур цвілий!
Їм сірим здасться все, як небо у негоду,
І світ, немов тюремний двір малий.

О горе тим рукам, що звикли у неволі
Носить кайдани ржаві та важкі,
На волю вирвуться, і там бридкі мозолі
Їм нагадають, хто вони такі.

О горе тим, що мають душу чесну!
Коли вони ще вірять у богів,
Благати мусять силу ту небесну:
“Пошли нам, боже, чесних ворогів!”

О горе нам усім! Хай гине честь, сумління,
Аби упала ся тюремная стіна!
Нехай вона впаде, і зрушене каміння
Покриє нас і наші імена!

 

Іван Світличний

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?
І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).
Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!
Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

***

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,
Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,
Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.
Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

***

В тюрмі, за ґратами, в неволі
Мені приснилася… тюрма.
Але не ця. Ні ґрат нема,
Ні варти. І всього доволі.
І світ — ідилія сама.
І люди — стовпище моголів
З кокардами, а серцем голі:
Кричать, а мова в них німа,
Полуда очі заступила,
На світ їм глянути несила,
Всі ждуть… початку чи кінця?
Відпущення гріхів чи страти?
І гупають об ребра-ґрати
Безвинно-заячі серця.

 

Василь СТУС

* * *

Звіром вити, горілку пити — і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.
І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути — остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!

---------- Додано в 11:44 ---------- Попередній допис був написаний в 11:42 ----------

Оксана ЗАБУЖКО

* * *

Відлопотиш дощами за ворота,
В щілинах бруку виросте трава —
А потім будуть знову в мушлі рота,
Між скойок губ світитися слова.

Розтанеш в димній сутіні вокзалу —
Але осяде в пам’яті, на дні,
Обличчя жінки, що тебе кохала,
І білий птах фіранки у вікні,

І тишина в ласкавих рукавичках,
І у плющі заплутаний балкон…
Щось відщемить. Щось — охолоне в звичку
(Бо й молодість — як скло під каблуком!).

Та через гони літ, на повороті,
Благатимеш у долі лиш одно:
Дощем навшпиньках увійти в ворота
І — пошепки — поплакати в вікно…

 

Галина Стрелкова

Над снежной равниной солнце так светит!
Свет его яркий глаза мои слепит.
Лапы устали от быстрого бега-
-Трудно бежать по глубокому снегу.
Выстрелы мимо опять просвистели.
Я - у-бе-гаю-у
Я - на - пре-де-ле.

Волк-одиночка,
волк-одиночка,
Рано еще в жизни ставить мне точку.
Сердце стучит и дыхание сбилось.
Лес уже рядом!
Да -по-лу-чи-ло-о-сь!

Усталости дрожь по могучему телу.
Жизнь моя волчья по беспределу.
В стаю вернуться я не желаю.
Мне в одиночку лучше,чем в стае.
Звери не люди,а люди ,как звери.
Да -я -один
Ни-ко-му- я -не -ве-рю.

Волк-одиночка.
Волк-одиночка.
Век мой звериный дан мне в рассрочку.
Луна желтым светом в глазах отразилась.
Да -я -жи-вой
Да -опять -по-лу-чи-лось!

Заяц по снегу следы заплетает.
Лучше голодным,чем сытым,но в стае!
Где нет законов,где брат на брата.
Чуть зазевался и тут же расплата.
Где только злые лишь выживают.
Я - не - же-лаю.
Я - так - не - же-лаю.

Волк-одиночка.
Волк-одиночка.
По жизни всегда я один днем и ночью.
Но запах свободы не променяю.
Это мой пу-у-ть,
Я - его - вы-би-раю-у-у!

 

Приоткрыто окно. Пахнет счастьем сирень...

Приоткрыто окно. Пахнет счастьем сирень.
Отчего же от запаха счастья мигрень?

Это прошлое вкралось. Давнишняя блажь –
Мы искали в весенней кипени мираж.

Этот поиск слегка затянулся, и вот –
Не мираж, а рутина, не страсть, а расчёт.

Пахнет мылом турецким. Болит голова.
И сирень – просто куст. И слова лишь - лишь слова…

Запах счастья горчит. Мы чужие давно…
Милый, что-то свежо… Я прикрою окно?

О. Картельян

 

РОМАН БАБОВАЛ

* * *

я —

одержимий вітер, що розлився з глиняної чаші.
міст між утомою і пам’яттю прадерева,
що родить жолуді отрути. сиве полум’я
з далеким присмаком пожежі. овоч, що
цурається віджити, бо сиріший від землі.

глибока незагойна рана на твоїм чолі.
незмивна пляма крови на твоїх долонях.
томливе вижидання неіснуючих птахів,
яких вигадуєш щоранку.

 

Ю. Андрухович
Козак Ямайка

о скільки конику-братику крутих чудасій на світі
дивився б допоки круки не вип'ють очей а мало
по сей бік багама-мама по той бік пальми гаїті
і вежі фрітауна бачу як вийду вночі з бунгало

і так мені з того гризько що вицвіли всі шаровари
якого лисого чорта з яких попідземних фаун
та й зрадили нас у битві морські косарі корсари
а батько ж хотіли взяти отой блаженний фрітаун

а там тринадцять костьолів і вічна війна з амуром
а ще тринадцять безодень де срібло-злото коморне
дівчата немов ліани нечутно ростуть за муром
і хочеться їм любитись а їх зодягли у чорне




кружаю тепер сивуху надвоє з піратом діком
кажу йому схаменися кажу покайся паскудо
невже коли ти з європи то вже не єси чоловіком
якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо

а дік то химерна штучка плекає папугу пугу
плеще мене позаплічно заламує руки в горі
оце тобі лицар з лугу осьо тобі зелепугу
to be or not to be каже і булькає I'm sorry

невільницю каже маю зі шкірою мов какао
купи сизокрилий орле маркотно ж без господині
город засівати не конче прицмокує так лукаво
город на ній проростає тютюн ананаси дині
наплодиш каже козацтва припнеш усіх до коша
тільки ж ярму не дається шия моя душа

та вже його і не чую плюю на плюгаву супліку
конику мій невірнику апостоле мій хома
піду на зорю вечірню
зріжу цукрову сопілку
сяду над океаном
та вже мене і нема

 

Наталка Білоцерківець

***
ВИНО АНГЕЛІВ

Є лагідна земля, де діви, мов кришталь,
а діти ніби сталь – незламні неодмінно;
де ангелів вино в холодній тиші зал
п’ють змієборці, ставши на коліна.

Є лагідна земля, конаюча трава,
там, де дракон співа, чекаючи віками.
Нахилена його розумна голова,
габа могутніх крил гаптована квітками.

Червоний колір скель, де келії ченців,
де у нужді осель горять камінні чаші;
де ангелів вино невидиме давно,
як сльози на ріці, як мертві душі наші.

Там перемог нема, й поразок теж нема;
там скорпіон дріма в ногах рододендрона.
І в сяєві вікна божественна пітьма,
неначе письмена на шкірі скорпіона.
__________________

 

Есть в природе знак святой и вещий
Ярко обозначенный в веках:
Самая прекрасная из женщин
Женщина с ребенком на руках
От любой напасти заклиная
Ей-то уж добра не занимать
Нет, не Богоматерь, а земная,
Гордая, возвышенная мать
Свет любви издревле ей завещан,
И с тех пор живет она в веках,
Самая прекрасная из женщин
Женщина с ребенком на руках
Все на свете мерится следами,
Сколько б ты ни вышагал путей
Яблоня украшена плодами,
Женщина судьбой своих детей
Пусть ей вечно солнце рукоплещет!
Так она и будет жить в веках
Самая прекрасная из женщин,
Женщина с ребенком на руках!

 

Григорій Чубай

І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.

***

Вони ще слухають... Акторе, говори!
Вони ще слухають — Ти щось хотів сказати.
Твоє лице для них — це тільки грим.
І сніг отой для них всього лиш вата.

Тож говори... Годинники — тік-так —
монолог часу впевнено повторюють.
Хвилина — і закінчиться спектакль.
Тоді уже всьому кінець, акторе.

Тоді, зборовши біль і переляк,
окинеш поглядом сумним порожню залу
й себе втішатимеш, що це лише антракт
і що хвилин ще вдосталь до фіналу.

Що глядачі повернуться ось-ось,
скуривши у фойє по сигареті,
і ти покажеш все, що не вдалось
тобі ні в першій дії, ні у третій.

Ти їх примусиш плакати... Отак!
Пожнеш овації гучні, сильніші грому...
Але давно закінчився спектакль,
і глядачі давко пішли... додому.

 

Ольга БАШКИРОВА

* * *

А де поділись добрі самаряни?
Лише в казках, лише у вітражах.
І нікому промить болючі рани,
І світ кона у лжі і на ножах.

А де поділись світлі обереги?
Несила вже терпіти і мовчать.
Пора, пора нам будувать ковчеги,
Пора, пора ковчеги будувать…

---------- Додано в 22:02 ---------- Попередній допис був написаний в 22:01 ----------

Ольга БАШКИРОВА

* * *

Душа в катренах, мов у полонезах,
Душа блука в хоралах, як в гаю.
Я зважила на неземних терезах
Дві посмішки: Джоконди і твою.

Мов букви на кружальцях древніх гривен,
Не можу одного збагнути я:
Хто винен? О, скажи мені, хто винен
У тім, що переважила твоя?

---------- Додано в 22:03 ---------- Попередній допис був написаний в 22:02 ----------

Ольга БАШКИРОВА

* * *

Заслухався маяк нічного моря хором,
Змахнувши променем, як диригент.
Цей берег, і маяк, і ніч над морем,
І те, що я живу, — мій кращий аргумент.

І пахощі магнолії, і пінний слід за веслами,
І пес кудлатий на ім’я Хосе,
Якщо ми не воскреснемо, якщо ми не воскреснемо,
Якщо ми не воскреснемо, — навіщо це?

Воскресне все — і берег цей, і ласка хвиль, і я, і ти,
І аромат старих південних вин.
Чи можна сумніватися, чи можна не повірити
Там, де щоночі воскресає Грін?

Воскреснуть всі. Сміється галька дрібно,
І ніч впустила в море канотьє,
А на душі так радісно, і солоно, і срібно,
А Бог не заперечує, а просто є!…

---------- Додано в 22:05 ---------- Попередній допис був написаний в 22:03 ----------

Ольга БАШКИРОВА

* * *

День забере з собою звичне,
І ніч закублиться в саду.
Я під вікно твоє готичне,
Мов тінь закохана, прийду.

Шепочуть ніжно липи сонні,
Торкає тиша їх крильми.
Я припаду до підвіконня
Душею, серцем і грудьми.

Я притулюсь чолом до шибки,
Мов до твого плеча, а ти
Від місяця тонкої скибки
Очей не в силі відвести.

День забере з собою звичне,
І ніч закублиться в саду.
Я під вікно твоє готичне,
Мов тінь закохана, прийду…

 

Я))))

Дайте ещё один шанс
Дайте право на жизнь
Мир этот только для нас
Нереально глубока высь

Впервые от смерти спасли
Второй был был просто случайностью
Сколько в тебе красты
Измена - снова шанс, РАДОСТНО!

Бездумно ведя нас слепых
Бросая то в тьму, то в огонь
Брать шансы у жизни привык
Брать жизнь и про пропить все под ноль

Сколько их будет потом
Ещё подарок судьбы?
Шанс в моем мире пустом
Надежда безвольной мечты

К чему подготовил меня?
Зачем же от близких сюрприз
Уйти бы быстрее туда
В нереально глубокую высь...

 

Александр Назаров

Эта странная жизнь, от которой не будет спасенья,
Чёрно-белые сны, по которым бредёшь наугад,
И пройдя лабиринтом, выходишь в свой город осенний,
Не совсем понимая, что просто вернулся назад.

Если день догорел, если в ночь открываются двери,
И душа, как карманы, пуста, и молиться смешно,
И нелепо застыв на пути перед новой потерей,
Усмехнувшись, ты скажешь мне горько: такое кино…

Тишина облетает в пространство огромного зала,
Только шелест попкорна и смех у тебя за спиной.
Эта вечная жизнь, у которой не будет начала,
Эта странная роль, эта боль, что случилась со мной.

Нет ни взглядов, ни слов, только дым от чужой папиросы –
Растворяется всё, что мы знали из правильных книг.
На ненужные новому веку смешные вопросы
Отвечает молчанием зеркала хмурый двойник.

Вдоль проспекта – строкою субтитров мелькают рекламы,
Вдоль знакомой судьбы облетают в туман фонари,
И за кадром ты слышишь молчанье испуганной мамы…
Досмотри эту странную жизнь, до конца досмотри.

 

Чесно....не дуууууже люблю російську поезія,якось до душі ближча українська.
Василь СТУС

* * *

Б'ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмурніють вірні вороги,
а зрадливі друзі — тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде — буде плакати.

---------- Додано в 10:59 ---------- Попередній допис був написаний в 10:58 ----------

Василь СТУС

* * *

П'ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця — теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона —
ледь по кутках снується павутинням,
мовляв, козаче, наберись терпіння,
не нарікай на долю ненаситу
і пий біду, неначе оковиту.

---------- Додано в 11:01 ---------- Попередній допис був написаний в 10:59 ----------

Василь СТУС

* * *

Раз на тиждень
Вони викопуються з землі,
з нірки, сизої од самотності,
і збираються разом.
Кожен кріт уявляє себе людиною,
забуваючи, що він кріт,
але забувши, який він кріт,
йому важко уявити себе людиною.
I тоді вони силують себе,
щоб пригадати небо над головою,
уявляють світанні кольори
ніч вечір дощові хмари
поки стає важко й помітити
що неба небо
розточене по нірках
сховалось під землею
їхня натура
стає кожному за найбільший тягар
важчий за землю
що провисла над головою
важчий за оскарження зниклого неба
важчий за існування
іншими днями
вони почуваються щасливими
і тоді їх виповнюе
тьмяна радість
і тоді заклопотані
I
вони забувають
що на їхніх відгодованих спинах
тримається земна і небесна твердь
Обидві тверді існують упереміш
і вони просто не помічають жодної
Але мученики свого щастя
кроти потребують забутого горя
мовби повітря
це допомагає травленню
і раз на тиждень
кроти викопуються з землі.

 

Хм..а таке?

Kłody pod nogi rzuć jeśli chcesz,
nie znaczą nic, jedna mniej czy więcej.
Kłody pod nogi rzuć, próżny gest,
nie zmienisz nic, już przywykłem, jestem.

Mój głos, jak grom niech spadnie w dół na znak.
Mój głos, na dnie odnajdzie Cię i w snach.
Mój głos, zaklęty przerwie krąg, mój głos.
Mój głos, Niagarą runie w mrok, mój głos.

Chory na smutek mów, co tam chcesz,
wśród pięciu strun żyję jak za murem.
Chory na smutek zburzę twój sen,
wtargnę przez twe drzwi obite skórą.

Mój głos…