Поезія та проза

За формою ми забуваємо про зміст,
Під масками ховаєм почуття,
З минулим спалюємо міст
Й, закривши очі, йдемо в майбуття.

У натовпі самотності шукаємо,
Блукаючи у нетрях власних “я”,
Страждань чужих, засліплені, не помічаємо,
Без сенсу, марно витрачаючи життя.

У дзеркалі не бачимо вже образ свій,
Затиснений в тісні суспільні рамки.
Безжально обриваєм крила мрій
Й амбіціями топчемо крихкі уламки.

Не відхиляємось від обраних ролей,
Думок своїх у метушні не чуємо,
Зневаги боїмось в очах людей,
Та поки мислим — доти лиш існуємо.

 

Грицько Чубай
ПІСЛЯ КІНО
Михайлові Саченку — режисеру і поету

Сьогодні ввечері на останній сеанс
у кінотеатр «Дніпро»
прийшло 27 Василів, Степанів, Микол та Іванів,
а вийшло з кіно — 27 д'Артаньянів.
Вони погрозливо виблискували очима
і фехтували шпагами.
Прямо од виходу стрибали в сідла
і мчали кудись на прудконогих застояних конях.
(То вам тільки здалося,
що вони ще довго стояли в черзі на таксі!).
Потім вони по канату
проникали в дуже високу вежу старезного замку.
(То вам тільки здалось,
що вони підіймались по сходах
нового багатоквартирного будинку).
А потім вони обіймали своїх коханих
і міцно цілували їх у малинові вуста.
(І то вам тільки здалось,
що вони несміло тримали дівчаток за руку).
Над століттям двадцятим ніч летіла,
і світло летіло від далеких зірок,
які погасли ще в середньовіччі.
Вгасали шпаги і погляди,
кожен поволі ставав самим собою.
Від неонових ліхтарів відв'язалися білі коні
і поскакали в минуле.

 

Іван Ольховський

Наснилось дитинство

Моя велика і печальна радість —
туманна музика і сонця тихий дзвін.
Ген мліє пісня жайвора наївна, мов поради.
І пахне синь — над обрієм розліт хмарин.

Неждана зустріч з тим, чого не буде…
Із річки коні знову воду спрагло п’ють.
Цвіте латаття, і лелека білогрудий
торкає небо…
Осокори…
Довга путь…

 

Анатолий Кручинин


Я бывал уже здесь и ступнями ласкал эти тропы,
Я запомнил покорный песок среди каменных плит.
Здесь звенящее небо и воздух какой-то особый,
И усталый закат неизбежно и мягко разлит…

Я бывал уже здесь… я запомнил… я чувствую кожей…
Каждый жест… каждый взгляд… каждый взмах утомленных ресниц…
Здесь особое всё… не такое… хотя и похоже…
Только вот не увидишь враждебных , завистливых лиц…

Здесь надежное всё… и добром пропитались рассветы…
Лжи и подлости нет… ни к чему… и давно не в чести…
И предательства нет… на предательство жесткое вето…
Здесь помогут всегда … и во всём… и не бросят в пути…

Я бывал уже здесь… жизнь назад… или целую вечность…
Опоздал… а быть может вперед заглянул на века…
Мне прощаться пора… у судьбы мой билет в бесконечность…
Я вернусь… я запомнил причал… и свои берега…

***

Безвольно опущены плечи,
И взгляд - с поволокой... Тоска
Надменно курирует вечер,
А память - как ствол у виска...

 

Ганс Крістіан Андерсен

 

Стус

З мурашника людського, із розлуки
я вирву пам’ять днів перезабутих,
що стали сном і журною явою,
мов рани, геть затягнуті рубцем.
Ти не перечиш, люба, не перечиш?
О, не страхайся: між юрби людської
я пропаду, розтану, загублюся,
щоб ненароком лячний погляд твій
мені ножем у серце не ввігнався.
Тож не жахайся – я пройду, мов тінь...
Торкнусь крилом обпаленим, губами
зголілими – аби краєчком уст
твоєї причаститися печалі.
Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
І вже, коли задуманим дівчатком,
що перед цілим світом завинило
дитинячою чистотою погляду
і немічністю власної цноти,
ти вийдеш неквапливо із трамваю
і перейдеш дорогу, щоб пірнути
в надзірних сосон кострубатий смерк, –
тоді пірву я серце за тобою,
обранившись на чагарях колючих,
пильнуючи твій слід, котрий від краю
душі моєї ліг на цілий світ.
Піду в твій слід, мов здичавілий пес,
ховаючи в ступнів твоїх заглибинах
свій сором, острах свій, свою образу,
і радість, і жагу, і лютий біль...
Я буду тільки тінню тіні тіні,
спаду з лиця, із досвіду, із літ,
єдиним серця жилавим листочком
котитимусь під вітром власних бур.

***

Як тяжко нагодитися й піти,
Тамуючи скупу сльозу образи!
Радійте, лицеміри й богомази,
Що в мене ні надії, ні мети.
Та потім звучало гнівне:
Та сам я єсмь, і є грудний мій біль,
І є сльоза, що наскрізь пропікає
Камінний мур, де квітка процвітає
В три скрики барв, в три скрики божевіль.

---------- Додано в 11:55 ---------- Попередній допис був написаний в 11:53 ----------

Возвелич мене, мамо. А я ж бо тебе возвеличу
тьмяним болем своїм і любов’ю, тугою, як смерть.
Усамітнений, сивий, гінкий, не молю і не кличу –
поминув мені світ і пішов, мов з-під ніг, шкереберть.
Та караюсь тобою. Одною тобою, кохана,
сивиною твоєю, сльозою, крутою, мов сіль.
Ти мій дар піднебесний, моя незагоєна рана,
перший спалах моїх геніально-чутких божевіль.
Бачу, ставши в кутку, насилаєш молитви до Бога:
запомож мені, Отче, і визволи сина з ярма,
заки довга моя не урвалась навіки дорога,
заки сина єдиного не поховала тюрма.
І спрацьовані руки, мов кореневища дубові,
вузлуваті, скоцюрблені, скляклі, неначе горіх,
пишуть вір ієрогліфи, крики своєї любові,
осягнути якої немога і навіть зближатися гріх.
У кутку при іконі простоїш, як свічка, до рання,
не збіжить ні сьоза: Богородиці плакати – гріх.
Шарлатовою скрипкою скрипне раптове світання,
бо й не зчулася ревна, як рання зоря зайнялась.
Запомоги прошу, мій Владико, мій Господи, сили
дай достояти тут, щоб для сина себе не згубить.
Світ немилий без тебе, моя Богородице сива.
Дай побачити тільки, зирну на хаплиночку-мить.
Бо, напевне, і в смерть я рушатиму вслід за тобою,
ув огонь і у воду. Тож тільки твої небеса
розпадуться колись над моєю тяжкою бідою,
і набезвік пробуде твоя вечорова краса.
І над тим над вишневим, над карим твоїм повечір’ям,
як веселка тремка, лазуровий твій усміх сумний
затріпоче, заграє над всім пережуреним миром
і спаде з пеленою зірок зворохоблений рій.

***

Ще кілька літ – і увірветься в’язь.
Колючий дріт увійде в сни диточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона барка в чорноводді доль
загубиться. І фенікс довгоногий
тебе перенесе в ясні чертоги
від самоволь, покари і недоль.
А все тоте, що виснив у житті,
як рить, проб’ється на плиті могильній,
бо ж ти єси тепер довіку вільний,
розіп’ятий на чорному хресті.

 

Софія Кримовська

Мій погляд загубився на межі...
Відлуння мрій – жахливе кладовище
метеликів, що смерть свою знайшли
в шаленім полум’ї . Їх крила знищив
потужний намір віри у дива...
З дитинства йшла у загадкове місто
По жовтій цеглі в напрямку добра.
Зірки думок збирала у намисто...
Але роки – жорстокий цензор мрій!
В примару перетворюють надію,
Що після низки руйнівних подій
уламки серця я коханням зцілю.
Даремно... Вже нема чарівників!
Знімаю я рожеві окуляри...
Дорослі сни не мають кольорів...
Моя буденність – квіти, що зів‘яли.
Дорослі сни не мають кольорів...
сепійні фото із фігурним краєм...
життя іде, проходить наче краєм...
не зачіпає ні життя ні снів
а може то надумали усе?
зломався снів транслятор випадково?
фарбуй слова! змальовуй кожне слово!
і це багато значить - майже все!

 

Мрачненько,не заперечую,що геніально,але мрачненько.

---------- Додано в 20:57 ---------- Попередній допис був написаний в 20:50 ----------

Менше старайся думати про те кладовище,трумла і т.д. може якось тоді з душі відійде.
Я не вправі давати поради,але воно тебе обволікує,краде в тебе ж самого,завойовує,незнаю,може троха перебільшую...зважся на веселий настрій,навіть,як нема на то причини,вийди зо шкури своєї увійди в шкуру оптиміста,зодягнись не в мариво чорне а в шарф кольоровий, а може дитині ти таким снишся ,веселкою весняною,чи зайцем безтурботним.

Звиняй,якщо на твою думку нагнала пурги,чи ще щось......Розрада є ,вона в тобі,розбуди і живи,дихай на повні груди....,важко я знаю(хто як не я) заради дитини викинь страшні байки.......дихай.
П.С. То моя казка.

 

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.

***

 

В одном лесу жил ежик. Ты знаешь, какие обычно бывают ежики — деловитые и сердитые… Любят шуршать по ночам иголками в траве. А этот Ежик любил по ночам мечтать… Иногда он делал это не один… У Ежика была знакомая Звезда…
— Это хорошо, когда у тебя есть с кем разделить свои мечты…
Загадай желание…
К сожалению, они не могли часто видеться: иногда им препятствовали тучи, а иногда Земля поворачивалась не тем боком и мешала им встретиться.
— Подумать только, — восклицала иногда Звездочка, — нас разлучает закон всемирного тяготения. А когда приближалось утро, Звезда говорила:
— Мне пора…
— Я буду ждать тебя! — Говорил Ежик.
Я знаю, что это опять будет очень долго, но я все равно буду ждать!
Возвращайся скорее!
— Я вернусь, ты же знаешь, — говорила Звезда.
После долгой разлуки Ежик обычно говорил:
— Звездочка, я очень соскучился! Я так долго тебя ждал! Почти вечность…
— Ты же знаешь, насколько сильными бывают иногда обстоятельства — говорила Звезда.
— Да, я знаю, — вздыхал Ежик…
А больше они ничего не говорили. Они просто мечтали… Вместе…
— Да, я знаю, — улыбался Ежик.

ВЕДЬ ЭТО ТАК ВАЖНО — ЗНАТЬ, ЧТО ТОТ, КОГО ТЫ ЖДЕШЬ, ОБЯЗАТЕЛЬНО ВЕРНЕТСЯ, ДАЖЕ НЕСМОТРЯ НА ВСЕМИРНЫЕ ЗАКОНЫ…

 

Ліна Костенко

Боюся ночі,в ній немає дна
Життя прожив - і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.

То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі -
а він лежить. Сахнешся мимоволі.

Нема життя в такому животінні.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі
япинуваті скорчені корчі.

І сняться сни,гіркіші від ропи.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій - поле з черепами.

Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою...

Чекаю лиха,звідусіль,щомиті
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде...

***

Яка самотність! З темрявою злився...
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям;
Та й знов нікого, знову я один.

Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборонна.
Смутні мої самотні вечори.

Оце вже й все. Отут я і причалю.
Принижена душа не піднімає віч.
Допалюю життя. Останній хмиз печалі
потріскує, горить в мою високу ніч...

***

Зближається той день і та хвилина
той день і час уже не в далині,
коли задзвонить кожна бадилина
нечутним дзвоном - це вже по мені.

Невже мій шлях загубиться у мотлосі
і потьмяніє днів моїх скрижаль?!
Надходить час останньої самотності.
Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.

з "Берестечка"

 

Вільям ШЕКСПІР
1 СОНЕТ

Світ жде від рожі парость молоду,
Щоб цвіт її навіки не зав’яв,
Щоб замість квітки всохлої в саду
Рожевий ряст, як море, забуяв;

І тільки ти сам гасиш у собі
Безсмертного життя палкий огонь,
Як той, що мре від голоду в ганьбі,
Сховавши в землю не один мільйон.

Ти — трубадур майбутньої весни,
Весь білий світ у образі твоїм,
Невже ж тобі з колиски до труни
Пристало йти самітником скупим?

На людство зглянься!
Хай твоя краса
Не гине, не гниє, а воскреса!

(Переклад Св. Караванський)

 

Ліна Костенко

Фанерні журавлі не полетять у вирій
Хіба, що оживуть... але коли, коли?
Над ними ключ летить,
і щось у небі квилить, -
а ми ж вас, ми ж вас, ми -
а ми вас кли-ка-ли!
І дощик моросить. Гніздо прибите
І струшується ліс над трасою вві млі.
Де небо? Де земля? І як підняти крила?

Фанерні журавлі... Фанерні журавлі

 

Василь СТУС

БЕЗСОННОЇ НОЧІ

Думи визбираю, мов зерня,
Ніби стернями колоски.
Колять сльози. Колючі сльози.
Остюками — в очах.

Ніч протовпиться, як п'яниця,
по кімнаті, по стінах шастає.
І мовчить, і мовчить. Домовий
так ходив би. Мовчав би.

За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми — на шабаш.
Понад дахами,
понад затихлими,
понад притахлим Києвом — гуркотять.

Емігрантом. Їй-богу. Ліжко.
І на ковдрі — од вікон — ґрати.
І подушка моя скуйовджена,
і скуйовджена голова.

Що ви ловите, телевізорні
Збожеволілі антени — погорільці?
Що ви ловите — запалим ротом —
комини почорнілі?

Вам повітря забракло? Диму?
Розум спертий, як спирт, горить?
Другу ніч уже, другу — не спиться.
Жовкнуть у вікні ліхтарі.

 

Людмила ГНАТЮК

* * *

Ти пересичений життям,
А я така до нього спрагла,
Що й досі, мов дівчатко, прагну
Скупатись в полум'ї заграв!..
Звідкіль оце у нас, в жінках?..
Мабуть, що попіл Ясновиди
Пече й пектиме споконсвіту,
Як спрага по міцних руках!
Бо кожна жінка, як дитя,
Плекає нишком світ казковий,
Де княжич на коні баскому
Умчить з реальності життя…

 

Джордж Гордон Байрон

Станси до Августи



Коли доля мене ошукала
I зоря мого щастя зайшла,
Ти на вади мої не зважала
I суддею мені не була.
Ти знегоди моєї кайдани
Поділяла зі мною. Й любов,
Ті чуття, і не збутні, й жадані,
У єдиній тобі я знайшов.

I коли посилає природа
На прощання усмішку свою,
Знаю — щира її нагорода,
Бо в усмішці тебе впізнаю.
А зітнуться в шаленім двобої
Океанні вали й ураган,
То лиш тим і страшний, що з тобою
Розлучає мене океан.

Нехай вадиться скеля надії,
Хай уламки ідуть аж до дна,—
Мого духу біда не здоліє,
Своїм бранцем не зробить вона.
Бо не дамсь на зневагу і в горі,—
Я загибель волію скоріш.
Не схилити мене до покори,
Поки ти поруч мене стоїш.

Хоч ти роду людського, а мила,
Хоч ти й жінка, а вірна мені,
Хоч ти й люблена — тим не зловжила,
Хоч неславлена — чиста й в брехні.
Хоч ганьбили мене — не зреклась ти,
Хоч в розлуці — ми завжди разом.

 

Віктор Бойко
Така жорстка і лагідна рука

Така жорстка і лагідна рука!
Така жорстока логіка рядка,
в якім твій погляд зовсім без притулку.
І, ніби в ожеледицю, мій крок,
а сам я - учень, що не зна урок,
утупившись безглуздо в палітурку.

А далі - твої пальці, тихі-тихі,
десь між осіннім і зимовим днем
нас із тобою з'єднують в одне,
щоб світ однині нам не зичив лиха.


І буде він гойдатися, мов сад,
а в тім саду веселий листопад.
І ми усім розкажемо, що він
однині буде зватись листодзвін.

І то нічого, що кружляє сніг,
в саду пожовклім чути листосміх.
І нам не буде віритись, що край,
бо понад світом лине листограй...

А потім Все за вітром промайне?
А потім ти зненавидиш мене?!

Яка жорстока логіка рядка!
Яка жорстка і лагідна рука...

 

А.Матвійчук

У кожного із нас своя межа:
Можливостей, терпіння,
І свободи.
У кожного є правила й чесноти,
Які йому підказує Душа.

Та білий світ прекрасний лиш здаля,
А зблизька вгледиш охоронні вежі.
Влаштовані так люди і земля,
Що всюди тільки межі, межі, межі…

Ми всі живем за правилом Межі
Вся наша суть — то ширми і бар‘єри,
Залізні клітки, кам‘яні вольєри
Кордони і державні рубежі.

Ми в‘язні нам нав‘язаних ідей,
Раби страшних умовностей і планів,
Заручники вождів і хижих кланів,
І забобонів, і дурних вістей.

О, мій земний, мій бідолашний люд,
Поділений на племена і раси,
В кармічнім колі злочинів-спокут!
Розіпнутий у просторі і часі

Ми стоїмо з тобою на межі,
Забувши про останню обережність.
А в кожнім з нас — загублена безмежність.
Свята Безмежність Вічної Душі.

 

Г.Чубач "Жінка"

Нехай мені доля вготовила муки.
Не камінь на плечі, а цілий обвал.
Я буду до щастя простягувать руки,
Я буду молитись на свій ідеал.
Нехай моя доля знедолена плаче,
Карає і мучить нестерпним життям,
Я – все-таки сильна, я щось таки значу,
Я світ цей дивую красивим дитям.
Накотяться біди – повинна здолати,
Підкориться туга- повинна змовчать
Немеркнуче світло: я – жінка, я – мати,
Запалена Богом остання свіча.
І хто мене кине – покинутий буде.
І хто словом осудить – осудиться сам.
Земна і небесна – такою прибуду!
Такою достанусь грядущим вікам.

 

Richard Kipling ( If )

Коли ти спокій у думках тримаєш,

А навкруги вирує світ,

Коли ти терпиш те, що маєш

І гідно держиш віри щит,

Коли не знаєш втоми від чекання

І не відмовиш ти брехнею на брехню

Та для ненависті не створиш спонукання –

Себе не втратиш у чужім краю.



Якщо не станеш думками себе карати

І не здасися мріям у полон,

Вершин досягнув, - відчуєш біль утрати,

Взаємосхожості пізнаєш ти закон.

Коли в свою ти правду віриш твердо

І не даси спотворити її,

Відновиш те, що вже давно померло,

Нове життя зародиш у душі.



Якщо ти кинеш виклик долі

І всім найкращим ризикнеш,

Програвши, до життя не втратиш волі,

Ніколи з жалем не зітхнеш.

Коли знесилені і Серце й Думи, й Тіло

Примусиш ти на себе працювать,

Супроти болю підеш далі сміло –

Почуєш голос Волі : не вмирать!



В юрбі залишся особливим,

А з королями гідний будь.

І з другом й з ворогом лишайся справедливим,

Зловісної поваги не здобудь.

Відчуй секунду кожну у хвилині,

Її наповни до кінця,

Тоді ти варт звання людини,

І вся Земля тоді твоя.