Поезія та проза

І знову..."Терпи,терпи".....
Василь Стус

***

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

 

Роман Скиба

Церемонія очікування

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому —
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? —
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє...
Вже сьома за п’ять —
Он і чайник голосить,
Плюється окропом
І парою б’є.
Секунди цокочуть —
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться — ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чи той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай — древній і мудрий —
Хай думає сам...

***

На ходу зіскочив зі сходинки,
І тепер належиться мені
Згадувати прізвища будинків
І провулків прізвиська смішні.
В цьому краї дійсні лиш трамваї,
Ляж і вухом припади до рельс.
Так, здається, часто помирають,
Коли хочуть зупинити рейс.
А тепер вставай, бо в тебе справи.
Хто іде чи їде – всі праві.
Тут з учора вже триває травень.
Значить, скоро бути і траві.
У провулку – рай котам і кішкам.
У провулку – затишок і тінь.
Тут в кав’ярні хилять по келішку
Ті, у кого вічність на меті.
Я туди зайду й замовлю воду.
Стане в кнайпі тихо, хоч дурій…
І гудок з труби водопроводу
Сконстатує нездійсненність мрій...

***

Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я — не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі,
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку,
Я один. Я один. Я — один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.

---------- Додано в 07:06 ---------- Попередній допис був написаний в 07:04 ----------

І ще....

І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…

***

Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може, справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінному льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайоме зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід...

 

Клас..талановитий Скиба..........зараз в Києві.........всі чомусь до Києва втікають,але ж там стільки москалів
А це його друг і "соратник"...колись дууууже давно і я серед них пила каву.....(якщо так можна сказати) а з Павлюком у мене був малесенький романчик(тільки ціхо не кажіть нікому,бо то було дууууже давно 100 років назад)
Мерсі Ромко!!!Як ти вчасно то все мені нагадав.
Ігор Павлюк
* * *

...Нічого по-справжньому не хотілось
У білому світі, де біль, де біль...
Все далі і далі від духу тіло,
Важке від похмілля з чужих весіль.

Все більше мене потойбіччя манить.
Тут рибні консерви хіба таїна?..
Хоч голос русалки – як плоть туману,
І постріл далекий...
І смак вина...

Зірок повні гнізда і цвіту, цвіту...
Гримить – наче перший оргазм весни!
І знову хочеться жить на світі,
Як ті он сільські пацани:
У травах високих коника пасти –
Й не знати, що він – пегас.
Не знати, що світ – наче вовча пастка,
В якій не один погас.

І ти, сирота, – в ній, і сильні світу...
Хто мудрий, а хто – герой.
Бо пустка для пастки ніколи не світить.
Там час тече – як Дніпро.

Там легко (як сніг чи вогонь) вмирають
Усі, хто... вогонь чи сніг.
Як є батьківщина – не треба раю, –
Сказав поет...
Але жити у ній не зміг.

І я не знаю, чи зможу нині,
Коли продається той, хто хреста несе.

Хочеться віршів, вина і сорочку зі скрині...
Все.

---------- Додано в 08:31 ---------- Попередній допис був написаний в 08:29 ----------

Вірш...ну просто фантастика....без слів.

 

Вчера на ветке о политике рассуждал о том, что такое любовь. И как она преображает человека. Вспомнил сонет знаменитого Джордано Бруно, именно того учёного и философа. которого сожгли 17 февраля 1600 г. в Риме на площади Цветов за его идеи о множественности миров, о том, что звёзды - это многочисленные солнца, на планетах вокруг которых может быть жизнь. О том, что он был поэт, знают меньше Предоставляю всеобщему вниманию сонет Джордано Бруно. Я не считаю особо удачным перевод этого сонета. Но даже в таком виде он хорош.

Тот бог, что мир громами сотрясает,
К Данае сходит золотым дождем,
Он Леду видом лебедя прельщает,
Он Мнемозину ловит пастухом,

Драконом Прозерпину обнимает,
А сестрам Кадма предстает быком.
Мой путь иной: едва лишь мысль влетает,
Из твари становлюсь я божеством.

Сатурн был лошаком, Нептун - дельфином,
Лозою - Вакх, а бог богов - павлином,
Был вороном пресветлый Аполлон,

Был в пастуха Меркурий превращен,
А у меня - обратная дорога:
Меня любовь преображает в бога!



Ест ещё одно интересное, запомнившееся мне стихотворение о любви. Уже русского поэта.


АЛЕКСАНДР БЛОК

Демон

Иди, иди за мной - покорной
И верною моей рабой.
Я на сверкнувший гребень горный
Взлечу уверенно с тобой.

Я пронесу тебя над бездной,
Ее бездонностью дразня.
Твой будет ужас бесполезный -
Лишь вдохновеньем для меня.

Я от дождя эфирной пыли
И от круженья охраню
Всей силой мышц и сенью крылий
И, вознося, не уроню.

И на горах, в сверканьи белом,
На незапятнанном лугу,
Божественно-прекрасным телом
Тебя я странно обожгу.

Ты знаешь ли, какая малость
Та человеческая ложь,
Та грустная земная жалость,
Что дикой страстью ты зовешь?

Когда же вечер станет тише,
И, околдованная мной,
Ты полететь захочешь выше
Пустыней неба огневой, -

Да, я возьму тебя с собою
И вознесу тебя туда,
Где кажется земля звездою,
Землею кажется звезда.

И, онемев от удивленья,
Ты у'зришь новые миры -
Невероятные виденья,
Создания моей игры...

Дрожа от страха и бессилья,
Тогда шепнешь ты: отпусти...
И, распустив тихонько крылья,
Я улыбнусь тебе: лети.

И под божественной улыбкой,
Уничтожаясь на лету,
Ты полетишь, как камень зыбкий,
В сияющую пустоту...

Могу ещё привести стихотворение всем известного поэта, актёра, певца. Его песни были необычайно популярными в 80-е годы. Всем известно имя Владимира Семёновича Высоцкого.

Баллада о любви



Когда вода всемирного потопа
Вернулась вновь в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На сушу тихо выбралась любовь
И растворилась в воздухе до срока,
А срока было сорок сороков.

И чудаки - еще такие есть -
Вдыхают полной грудью эту смесь.
И ни наград не ждут, ни наказанья,
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же неровного дыханья...

Только чувству, словно кораблю,
Долго оставаться на плаву,
Прежде чем узнать, что "я люблю",-
То же, что дышу, или живу!

И вдоволь будет странствий и скитаний,
Страна Любви - великая страна!
И с рыцарей своих для испытаний
Все строже станет спрашивать она.
Потребует разлук и расстояний,
Лишит покоя, отдыха и сна...

Но вспять безумцев не поворотить,
Они уже согласны заплатить.
Любой ценой - и жизнью бы рискнули,
Чтобы не дать порвать, чтоб сохранить
Волшебную невидимую нить,
Которую меж ними протянули...

Свежий ветер избранных пьянил,
С ног сбивал, из мертвых воскрешал,
Потому что, если не любил,
Значит, и не жил, и не дышал!

Но многих захлебнувшихся любовью,
Не докричишься, сколько не зови...
Им счет ведут молва и пустословье,
Но этот счет замешан на крови.
А мы поставим свечи в изголовье
Погибшим от невиданной любви...

Их голосам дано сливаться в такт,
И душам их дано бродить в цветах.
И вечностью дышать в одно дыханье,
И встретиться со вздохом на устах
На хрупких переправах и мостах,
На узких перекрестках мирозданья...

Я поля влюбленным постелю,
Пусть поют во сне и наяву!
Я дышу - и значит, я люблю!
Я люблю - и, значит, я живу!

 

Софія Кримовська

Переорано рими. Засіяно слів на віки.
Переміряно болем і страхом, і, врешті, терпінням.
Простягали долоні, але не знайшлося руки.
Розкидали доволі, та ще не збирали каміння.
Переорано небо – у ньому достатньо зірок,
щоби їх роздавати праворуч, ліворуч у дозах.
А до вічності й краху всього, виявляється, крок.
А що потім? А потім... Неписана проза...

 

Оксана Забужко

Іронічний ноктюрн

Ґумкою місяця стерто кути:
Ніч — мир безвинним і винним.
Ліфти, асфальти, мури й коти
Всоталися в сну драговиння.
І ніби хтось шепче: усе це пусте,
От дай тільки Боже заснути…
І сняться ліфтам будинки без стель
І троси, у небо напнуті,
Розтріслим асфальтам — як дощ полива,
А чорним котам — ворожбити,
А кожному муру — якась голова,
Спроможна його пробити…

 

Ігор Римарук

Вже не стачить старих підошов,
але й путь недалечка.
Ось, неборе, і ти підійшов
до свого Берестечка.

У городі - одні пирії,
понад городом - хмари.
Повтікали із бою свої,
а казали - татари...

При паркані - лише жалива,
при душі - порожнеча...
Може, ці сиворунні слова -
тільки шкура овеча?

Може, ікла іще не тупі,
не урвалась вервечка,
і лише бракувало тобі
для душі - Берестечка?



---------- Додано в 23:02 ---------- Попередній допис був написаний в 22:31 ----------

Сергій Руденко

Чорна кава.

Я в порожньому кафе…
У кишені – п*ять «зелених»
І блондинка «під шафе»
Звабно зиркає на мене,

А мені вже все одно:
Сльози, сміх, дешева слава…
Я дивлюсь, дивлюсь на дно,
А на дні лиш чорна кава.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Тут колись сиділи вдвох…
За вікном сміялось літо…
Мабуть, знає тільки Бог,
Де блукаєш ти по світу…

Сірий, мокрий листопад
Там, за вікнами кафе,
Тут – лиш кави аромат…
І блондинка «під шафе»…

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

Боже! Як я ще не вмер –
Так давно тебе чекаю…
Де блукаєш ти тепер
Мабуть, навіть Бог не знає…

Що ж, я плакати не буду…
Я кохав тебе одну…
Плюну…блін…про все забуду…
І блондинці підморгну.

Чорна кава, чорна кава
Ти - моя сумна забава...
Чорна кава, жовті дні...
І моя печаль на дні.

---------- Додано в 23:07 ---------- Попередній допис був написаний в 23:02 ----------

Сергій Татчин

Мовчання

я застиг соляним стовпом
в епіцентрі людського спаму,
де мовчання мовчить обом
усіма на землі губами.

це мовчання - одне на двох:
незакінчене... непочате...
ми для нього - двуликий бох,
бо навчили його мовчати.

у хвилини, коли мовчу,
і мовчанню немає краю,
мені сниться, що я відчув -
не від чого, а з чим вмирають.

що за люди у цих містах!
як нестерпно від цього люду!
із яких - півтора зі ста
безпричинно мовчати буде.

видавало, що цих небес
не торкнеться пекельний спокій.
бо - взаємно - не з, а без,
ми взаємні - як скалка й око.

а тоді, коли й ти мовчиш,
і в мовчанні доходиш краю,
я - не я, а Мальчиш_Плохиш,
і мене не беруть до Раю.

навіть Хтось в небесах отих
переймається - що ж накоїв!
й сиву бороду - видих_вдих -
у мовчанні підпер рукою.

***

Таточку, Татку, Тату!
Як ти мені й казав:
люди ідуть по п’ятах,
з думкою розіп’яти,
зрадити втретє, вп’яте –
за небеса!
Матінко, Мамцю, Мамо!
Випало їм zero…
Я припаду до рами,
в мареві за дарами,
в Божій крамниці краму –
наче зірок!

 

Иоганн Гете

ПЕСНЬ СОДРУЖЕСТВА

В хороший час, согреты
Любовью и вином,
Друзья! Мы песню эту
О дружестве споем!
Пусть здесь пирует с нами
Веселья щедрый бог,
Возобновляя пламя,
Что он в сердцах возжег!

Пылая новым жаром,
Сердца слились в одно.
Мы нынче пьем недаром
Без примеси вино!
Дружней стаканы сдвинем
За дружбу новых дней
И старых не покинем
Испытанных друзей.

Нет большего богатства,
Чем дружбы естество.
Вкушайте радость братства,
Свободы торжество!
Как весел голос хора,
Как в лад сердца стучат:
И мелочные ссоры
Наш пир не омрачат!

Нам подарили боги
Свободный, ясный взор.
Выводят нас дороги
На жизненный простор.
Идем все дальше, дальше
Под вольности мотив,
От глупости и фальши
Себя освободив.

И с каждым нашим шагом
Бескрайней этот путь.
В очах горит отвага,
Стучит веселье в грудь.
Пусть мир перевернется —
Все выдержат сердца:
Ведь дружба остается
На свете до конца!

Перевод Л.Гинзбурга

---------- Додано в 02:37 ---------- Попередній допис був написаний в 02:32 ----------

НА ВОЛЮ

Лишь бы мне поставить ногу в стремя!
Живо распрощаюсь с вами всеми:
На коня - и поминай как звали!
Чтоб за шапку - звезды задевали!

 

Ліна Костенко

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.
Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, І хмари, і тіні биків бетонних -
все пливе наді мною.., усе наді мною пливе...
Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.
Глибина, вона що ж? - потойбічна сестра висоти.
Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

 

Шекспір
За тим, що ти грішила, не жалій:
На місяці й на сонці теж є плями;
Троянда має колючки, а в ній,
Буває, хроб живе між пелюстками.

Всі - грішні. Я - також: з гріхів твоїх
Творю гучні епітети сьогодні,
Прощаючи тобі, впадаю в гріх,
Рятуючи - вкидаюсь до безодні.

Я виправдовую твій плотський блуд,
Роблюся адвокатом з прокурора;
Тягну себе самого я на суд,-
Ненависть відступає зла й сувора.

Я спільником грабіжниці стаю,
Що душу розплюндровує мою

 

Дар Ветер

Стоит ли верить в то, что не сбудется? Никогда...
Дождь поливает тёмные улицы... Холода...
Жёлтые листья падают, кружатся... Хоровод...
Инея кружевом схвачены лужицы... Гололёд...

Годы летят, словно птицы по осени... В никуда...
В небе всё меньше солнечной просини... Вот беда...
Канули в прошлое вёсны и радости... Не вернуть...
Горечью пахнет предчувствие старости... Не уснуть...

Те, кто любил, за чужими порогами... Навсегда...
И перекрёстки не станут дорогами... Ерунда...
Лица друзей закрывает туманами... Что же... пусть...
Жизнь оказалась сплошными обманами... Тлен и грусть...

 

Грубым дается радость.
Нежным дается печаль.
Мне ничего не надо,
Мне никого не жаль.

Жаль мне себя немного,
Жалко бездомных собак.
Эта прямая дорога
Меня привела в кабак.

Что ж вы ругаетесь, дьяволы?
Иль я не сын страны?
Каждый из нас закладывал
За рюмку свои штаны.

Мутно гляжу на окна.
В сердце тоска и зной.
Катится, в солнце измокнув,
Улица передо мной.

А на улице мальчик сопливый.
Воздух поджарен и сух.
Мальчик такой счастливый
И ковыряет в носу.

Ковыряй, ковыряй, мой милый,
Суй туда палец весь,
Только вот с эфтой силой
В душу свою не лезь.

Я уж готов. Я робкий.
Глянь на бутылок рать!
Я собираю пробки -
Душу мою затыкать.

С. Есенин

---------- Додано в 10:14 ---------- Попередній допис був написаний в 10:04 ----------

Мы теперь уходим понемногу
В ту страну, где тишь и благодать.
Может быть, и скоро мне в дорогу
Бренные пожитки собирать.

Милые березовые чащи!
Ты, земля! И вы, равнин пески!
Перед этим сонмом уходящих
Я не в силах скрыть моей тоски.

Слишком я любил на этом свете
Все, что душу облекает в плоть.
Мир осинам, что, раскинув ветви,
Загляделись в розовую водь.

Много дум я в тишине продумал,
Много песен про себя сложил,
И на этой на земле угрюмой
Счастлив тем, что я дышал и жил.

Счастлив тем, что целовал я женщин,
Мял цветы, валялся на траве
И зверье, как братьев наших меньших,
Никогда не бил по голове.

Знаю я, что не цветут там чащи,
Не звенит лебяжьей шеей рожь.
Оттого пред сонмом уходящих
Я всегда испытываю дрожь.

Знаю я, что в той стране не будет
Этих нив, златящихся во мгле.
Оттого и дороги мне люди,
Что живут со мною на земле.

С. Есенин

 

Иоганн Гете

НОВАЯ ЛЮБОВЬ - НОВАЯ ЖИЗНЬ

Сердце, сердце, что случилось,
Что смутило жизнь твою?
Жизнью новой ты забилось,
Я тебя не узнаю.
Все прошло, чем ты пылало,
Что любило и желало,
Весь покой, любовь к труду,-
Как попало ты в беду?

Беспредельной, мощной силой
Этой юной красоты,
Этой женственностью милой
Пленено до гроба ты.
И возможна ли измена?
Как бежать, уйти из плена,
Волю, крылья обрести?
К ней приводят все пути.

Ах, смотрите, ах, спасите,-
Вкруг плутовки, сам не свой,
На чудесной, тонкой нити
Я пляшу, едва живой.
Жить в плену, в волшебной клетке,
Быть под башмачком кокетки,-
Как такой позор снести?
Ах, пусти, любовь, пусти!

Перевод В. Левика.

1775

 

Виктор Пицман

Этот в зеркале... Кто ты?.. Не знаю.
Тусклый взгляд и в щетине щека.
Я себя - не таким ощущаю:
Мне - семнадцать... ну, больше слегка!

Так же я неуверен, как прежде,
В правоте и в поступках своих.
Так же - всё пребываю в надежде...
Так же - горблюсь от взглядов чужих.

Инфантильность?.. Не знаю... Быть может...
Не сносить мне уж этот ярлык!
Не становится толстою кожа,
И ходить напрямик - не привык.

Всё - сомненья, сомненья, сомненья...
Не задеть, не обидеть кого...
Так однажды в своём отраженьи
Не узнаешь себя самого!

Где тот мальчик?.. Он будто бы рядом,
Лишь не смотрится в это стекло,
В стороне - с недоверчивым взглядом:
Как его, мол, сюда занесло? -

В этот дом, в это чуждое тело:
Седина и затравленный взгляд, -
И никак уже - странное дело! -
Без него - ни вперёд, ни назад!

Этот мальчик... Он рос, да не вырос,
Он откладывал всё - на потом,
Он глядит - может в зеркале вирус? -
Незнакомым - почти стариком.

Слева - боли, потише походка,
Тянет в сон и всегда - невпопад.
Взгляд ещё пробежит по молодкам,
Но спешит возвратиться назад...

Уж не воин!.. Но вдруг замечаю:
Мне оттуда взметнулась рука!
Этот в зеркале! Я его знаю!
Это - я... Повзрослевший слегка.


***

Я - в крепости своей... Но сквозняки
Разгуливают... И чужие люди
Снуют - без стука, не подав руки,
Как космос, бесконечно далеки,
И холодны, пришедшие оттуда...

Я сам - чужой, чужой в чужих стенах,
Когда-то тёплых, светлых и надёжных -
Один, и знаю: наступает крах
Моей постройки. И сжимает страх.
И ясно, что спасенье невозможно.

Нигде, нигде, нигде приюта нет!
Сбежать, укрыться, спрятаться, забиться -
Нет уголка!.. Везде - держи ответ:
Ты кто? Зачем? Ты заслоняешь свет!..
И не пора ль уже посторониться!..

Родные?.. Нет! В житейской толчее
Удары их безжалостны и грубы,
Чужих нападок пострашнее, ведь
От тех, кто свой, кого привык жалеть,
Не ждёшь подвоха, подставляя губы.

...Опущенные руки. И - тоска,
Тоска собачья взгляд слезами полнит...
Мой дом - не крепость, замок из песка,
Осыпанный дыханьем сквозняка, -
Уж контуром напоминает холмик...

***

Мы друг друга не видим, мы друг друга не слышим.
Каждый сам по себе, каждый сам за себя.
Даже рядом совсем - тем же воздухом дышим -
Мы не знаем совсем: ты - меня, я - тебя.

Мы толпою идём, мы галдим, мы поём,
Мы кричим, только горло срывается зря.
Каждый - в мире ином, каждый - в мире своём.
Мы, не видя, глядим. Мы молчим, говоря.

Одиночества страх поджидает: в кустах -
И в домах, в темноте - и на ярком свету.
Мы бежим, только нас вновь преследует крах:
Попадаем опять в пустоту, в пустоту.

И не выбраться, нет! Так уж делится свет -
На мирки, на мирочки. И каждый мирок
Только сам по себе: сам - вопрос, сам - ответ,
Сам - в огромной толпе - одинок-одинок!

***

Вот приду - и потом...
Вот приеду - и будет...
Помышляем о том,
Недалёкие люди.

А «по том» не придёт
Ничего, чтобы стоить
Ожиданья. И вот -
Пребываем в застое.

Жизнь по капле течёт,
Незаметно сочится.
Ваш никак чёт-нечёт
На судьбу не случится.

Пишем белым листом
Одинаковых буден:
Вот приду - и потом...
Вот приеду - и будет...



---------- Додано в 02:25 ---------- Попередній допис був написаний в 02:24 ----------

Я - труп... хоть двигаются ноги,
И руки хлеба кус несут
Ко рту привычно... Будто Богом
Мой на земле окончен путь.

Я - труп... хоть внешне - жив как будто,
И даже локоть будто твёрд,
Хоть внешне - отбиваюсь круто
От надвигающихся морд.

Я - труп... Внутри уж всё остыло,
И смертный холод каждый день,
Мне не оставив даже тыла,
Ползёт и ширится, как тень.

Я - труп... И будто по привычке
Встаю, работаю, ложусь,
И даже побеждаю в стычках,
Но чаще, всё-таки, сдаюсь.

Я - труп... хоть притворяюсь милым,
Хоть деликатен и негруб,
Но всё во мне, как лёд, застыло...
Я - труп. Я - труп. Я - труп. Я - труп.

 

просто...мій стан...і все...

Виктор Пицман

Устал я жить... Кабы знатьё,
Что жизнь за гробом всё же есть,
О, как легко бы произнесть
Тогда: прощай, житьё моё!

А так - влачишь свой скудный скарб,
Улитка будто, на горбу.
Клянёшь постылую судьбу,
Поняв давно, что - не Икар.

И что - никто... Навозный жук
Так, назначение своё
Отбыв, идёт в небытиё
Вполне естественно, без мук.

И - ты... Пора уж уступить
Без боя место на Земле,
Уйдя как жук тот, не во зле,
Обыкновенно, как дать пить.

Но всё цепляешься за край -
Уж не хотя, без сил почти,
Какой-то смысл другой найти
Надеясь... Может, тот же - рай?..

Но знаешь: места Богу - нет.
И рай и ад - лишь на Земле.
Ад - для погрязнувших во зле.
Рай - тем, в душе которых свет.

И тянешь всё с собой своё.
Порой - в раю, порой - в аду...
Устал я жить... Кабы знатьё,
Куда иду, зачем иду?..

***

Кончились мысли. Всё передумано.
Дальше - катиться, куда понесёт.
Шаром-кураем. Стезёю босот.
Так-то вот, милые мены и вумены!

Всё повторяется. До отвращения.
Взлёты. Паденья. Бесславный конец.
Тысячи тысяч похожих колец
Чертит Земля в своём вечном вращении.

Смысла большого в круженьи не видится.
Да и на малый - не тянет ни что.
Был бы, - мы б жили годочков не сто,
А чуть поболее. Чтоб не обидеться.

Нынче же - беды валЯтся на голову.
С тайным намёком: пора, мол, пора!
Вон - поджимает уже детвора!
Да и сам чувствуешь: пожил - и здорово!

Впору уже помышлять о прощении.
Кончились мысли иные. Уже
Скучно на каждом судьбы вираже.
Всё повторяется. До отвращения.

 

Сергій ЖАДАН

імміґрант зонг

немає нічого тривалішого за ці речі
немає нічого ріднішого за ці муки
на виїзді з міста сніг ляже на плечі
торкнувшись йому лиця наче жіночі руки

дорогою перегоном котиться поїзд на захід
плачуть губні гармонії з адресами сірниками
плач повоєнна європо хай будуть тобі мов закид
сумні чоловічі бари набиті мандрівниками

бо він уже не повернеться навіть коли захоче
вода усіх океанів йому вимиває очі
бо він не приїде назад і що з нього можна взяти
серед блаженної пам’яті червоних п’ятдесятих

окрім готичних контурів завчених ним абеток
окрім гранат і листівок окрім птахів таблеток
пам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічить
в одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічі

вулиця затихає здригаються пальці посуд
смирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрям
коли приходить смерть коли зостається осад
коли останнє ім’я видихуєш разом з повітрям

бо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясна
зі смертю приходить терпіння спускається і дається
і починається тиша тиша раптова вчасна
в якій не чути нічого навіть власного серця

 

Я кличу смерть – дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п'ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?

 

ПТАХИ

Моїм щасливим друзям.

1
Сьогоднi знову свято: я один,
Посеред свiту вiршiв i картин.
I все дивлюсь в холодне синє небо,
Яке менi нагадує про тебе.
Про те, що день зайнявся i погас,
Що по-пiд вiкна ходить кiнь Пегас,
I ще про тi надзорянi свiти,
В якi ми разом мали вiдiйти…
I про кохання, дане на бiду,
I що зрубали яблуню в саду,
А ще про те, що вiтер в чистiм полi
Зiтха, що всiм не хватить щастя-долi…

Ах, доля, доля…
Макiвки церквiв,
Бiля яких дитинство я провiв,
I невагомi сяючi хрести
Пiд рiдним небом…
Господи, прости.

Коли б не смуток, я б тобi зiграв
На гострих струнах п'яних лiтнiх трав
Про те, що десь далеко, у свiтах,
Живе чарiвний бiлий-бiлий птах.
Вiн на свiтанку стукає в вiкно,
I я встаю, щоб жити – всеодно:
Моє життя, що пташка, йде до рук,
Та тiльки пташка – чорний-чорний крук…

2
Не дивiться менi вслiд посмiхаючись, люди,
I не жалiйте, не потрiбно – чого ради.
А я вас до кiнця днiв своїх любити буду,
Не дивлячись нi на що, навiть на зраду.

Я про все напишу вам в коротких листах.
I не коли-небудь, а тодi, як заходить сонце.
А рано-вранцi прилетить до вас чорний птах
I принесе цi рядки пiд саме вiконце.

Не гонiть його, схаменiться – на саму мить.
Бачите, догорає остання зiрка.
I якщо по-пiд серцем у вас щемить,
То це не вiд того, що жити гiрко.

Це надiя на вiру у те, що там,
Де я в мрiях про щастя ще тiльки буду,
Я намисто життя розiрву й роздам,
Тiльки б ви залишались собою, люди.


3
В’яне квiтка-незабудка
На моїм подвiр’ї.
В чорнiм небi мого смутку –
Жодного сузiр’я.

I нi снiв, нi слiв про свiтло,
В цiлiм свiтi – тихо.
Тiльки ходить там, де звикло,
Безiменне лихо.

Одноруке й одноноге,
Ще й дурне на око.
I вертають всi дороги
В нашi порiзнь роки.

В тi суботи i недiлi,
Що не довшi митi,
I в розлучення-весiлля
В чорнiм оксамитi…

Ой, заграйте ж, любi друзi,
Й заспiвайте разом
Про коня при сивiм лузi
Десь за перелазом.

Я почую i заплачу,
Тiльки це не горе
I не лишенько ледаче,
Що померти впору.

Це хотiлось би забути
Про минулi роки,
I що досi мали бути
Дiтоньки нiвроку.

I про те, що вiд ставочка
Їсти до криницi
Не веде курчаток квочка
Й не летять синицi.

Це кохання нi до кого
I до всiх окремо,
I єдина в свiт дорога,
Що не оберемо…

Я ж минуле не тримаю
Й не жалiюсь Богу.
Пороздам усе, що маю,
За оту дорогу.

I пiду по-над водою,
Де зморило втому,
По-пiд рученьку з бiдою,
З батькiвського дому.

I не треба нi надiї,
Нi над щастям даху:
Я живу – i тим радiю,
Як тi Божi птахи…

4
Не малюється й не пишеться менi
Нi про себе, нi про пам’ять, що в лiтах,
Нi про те, що у незрячому вiкнi
В сiрий день спустився з неба чорний птах…

Ми з ним дружим з незапам’ятних давен.
Вiн менi приносить краски i слова,
Й давнi спогади iз вражень i iмен,
Вiд яких i досi колом голова…

Де ж той спокiй, що наснився восени
I з тих пiр мене нiяк не здожене?
Де ж ви, де ж ви, ненародженi сини –
Мої вiршi про щасливого мене…

Не питайте, бо не вiриться й менi,
Що до себе я коли-небудь дiйду.
З чорним птахом заблудився я ввi снi
У прозорому зимовому саду…


---------- Додано в 21:56 ---------- Попередній допис був написаний в 21:45 ----------

Ех.....

НЕСКІНЧЕННА КОЛИСКОВА

Вечору нiч заломила
Руки при самiй дорозi…
Спи, моя донечко мила.
Ось i твiй сон на порозi.
Вiн прокрадається тiнню
Й гне над подушкою спину,
Бо за його сновидiння
Вечiр загинув безвинно…

Спи, я твiй батькiвський спокiй,
Твiй оберiг серед ночi.
Я буду сторожем – доки
Сонце не випалить очi.
Доки не встане над свiтом
Сонного ранку надiя,
Я тебе, як заповiтом,
Вiршами цими накрию…

Крихiтко, лялечко, доне…
Бачиш, смарагдовi зорi
Падають в море бездонне
I розтворяються в морi.
Бачиш, як вiл круторогий,
Мiсяць бодається з небом…
Хай тобi сняться дороги,
Створенi тiльки для тебе…

Спи, моя ластiвко… Снами
Тiшаться праведнi люди.
Може, присниться що й з нами
В свiтi щось радiсне буде.
Може, побачиш хатинку,
Що добрела аж до поля,
А бiля неї в затiнку
Я спочиваю вiд болю…
Поряд чотири калини
Топчуться перед городом
В пошуках сна про долину,
Де б вони стали народом.
Де б – тiльки небо i трави!
А iз дерев – нi одного!
Там би нiхто не ославив
Перед калиновим богом…
Там би обмились дощами
I загорнулись в тумани,
Й цiлими днями й ночами
Ягоди клали б на рани.
Й рани б одразу зажили
I затягнулись рубцями,
Й ми б, моя квiтонько, жили
Радi за них до нестями…

Донечко, лялечко, крихо….
Бачиш, побитi солдати
Сплять вперемiжку iз лихом.
Треба i нам засипати.
Навiть розтрiпанi верби
Хилить край вигону втома.
Й вiтер без сну вже помер би
I не вернувся б додому…
Сплять гiрняки пiд землею,
А пiд водою матроси.
I в небесах Лорелея
Сон заплiтає у коси…
Всi, хто втомився, заснули:
I бiдняки, i панове.
Й навiть щасливе минуле
Сниться само собi знову…

Там, за розтраченим часом,
За мимовiльним зiтханням,
Ходять за рученьку разом
Перше кохання з останнiм.
Звiдти прирученим птахом
Щастя здiймається в небо,
Щоб зупинитись над дахом
Й впасти на мене й на тебе….
Й там, моя ягiдко люба,
Я безпричинно радiю
Й з кожним цiлуюся в губи
За безiменнi подiї...

То ж засипай, моя пташко,
Серце моє – на добранiч.
Жити на свiтi не важко,
Важко зневiритись на нiч….

Хай тобi вiриться щиро
В те, що для мене можливо
Жити з собою у мирi
Там, де ти будеш щаслива.
Й я перетворюсь у пiсню,
В вiршi свої лебединi,
В свiтлу закоханiсть пiзню,
Що розцвiтає в людинi.
В нiч, що втопила в криницi
Мiсяця жовту пiдкову,
Де зазеркаллю присниться
Сон про мою колискову…

---------- Додано в 21:59 ---------- Попередній допис був написаний в 21:56 ----------

Я – нiхто.
Я вiдкрите вiкно.
I крiзь мене вривється вiтер.
I живу я настiльки давно,
Що забув про призначення лiтер.
I на цiй невагомiй землi,
Де радiють i тiшаться люди,
Я забуду про все взагалi,
Й в першу чергу – про себе забуду.

Бо нiколи не стану нiким,
I про мене нiхто не згадає.
Й по небесному руслу рiки
До зiрок потечу, як вода, я.
I долинуть мої почуття
Вiд людей i землi – аж до Бога,
Де моє безiменне життя
Увiллється в довічну дорогу.
Й та дорога мене поведе,
Повз заможнi небеснi оселi,
До країни призначення, де
Мої родичi мертвi – веселi.

Там зустрiнуть з дороги мене
Рушниками i вклоняться долу,
I запевнять, що скрута мине,
I посадять пiд руки до столу.
Й сядуть справа, на довгі віки,
Щоб віднині зi мною радiти,
Не зустрiнутi мною жiнки
I мої ненародженi дiти.
Навiть друзi забудуть земне
Й стануть в ряд за моєю спиною,
Щоб за те, що прощали мене,
Не зустрiтись очима зi мною.
А мої вороги золотi
Сядуть злiва i будуть мовчати,
Бо iз слiв їм згадаються тi,
Iз яких неможливо почати.

Й стане тихо, неначе ввi снi,
Зорепад перетвориться в зливу,
Коли янголи з дому менi
Принесуть фiолетовi сливи.
I вiд цього розчулений, я
Заспiваю, як пташка весною,
Й буде свiтлою пiсня моя,
I до слiз невимовно сумною.
Навіть родичі мертві мої
Підспівають мені не одразу,
Бо згадають далекі краї
Й перехрестяться, кожен по разу.
І поллється римований сум,
Наче море – від краю до краю,
Де, вславляючи Божу красу,
Кожен янгол мені підіграє.
І засмучена пісня ота,
Наче пташка, додому полине,
Де лишилось чекати Христа
Моє щастя сливово-полинне....

 

А. Блок.

Как тяжело ходить среди людей
И притворяться непогибшим,
И об игре трагической страстей,
Повествовать еще не жившим,

И, вглядываясь в свой ночной кошмар,
Строй находить в нестройном вихре чувства,
Чтобы по бледным заревам искусства
Узнали жизни гибельной пожар!

 

Уж если ненавидишь - не скрывай!
Пусть все проклятья мира разразятся
В единый час - теперь же доконай:
Грядущих гроз не надо дожидаться.
Когда осилит сердце это зло,
Ты не держи за пазухою камень,
Чтоб пасмурное утро не пришло
За ночью с грозовыми облаками.
Желаешь - уходи! Но не тогда,
Когда судьба меня согнет жестоко:
Уйди сейчас и - сразу навсегда,
Чтоб испытал я неизбежность рока.
Нет горше горечи, чем твой уход,
И не страшна мне боль иных невзгод