Поезія та проза

Дана Рудик


ТАРО

Перша карта нам випала з Місяцем.

Ми пили при нім
із срібних келишків
міцну журавлинівку.
У повні своїй
він сад oсипав
цвітом вишневим
білим...
У тебе руки
тремтіли злегка...
Я очей підняти
не сміла.

Друга карта була – Поміркованість.

Ти надто вдавав
байдужого.
Я надто вдавала
статечну.
Все розмови
вчені заводила...
Ти начебто
жартував...
Кепсько
в нас це з тобою
виходило.

Третя карта лягла з Дияволом.

Він уночі бродив
під вікнами
і неспокій сіяв
у наших снах...
Шепотів гаряче так
і пристрасно...
І кімнату мою
підступно прибрав
тюльпанами і
нарцисами.

Колісниця в’їхала четвертою.

Я спробувала
стримати тебе.
Все боялась упасти
й розбитись...
Ти сміявся
над страхом моїм...
Ти шалом хвилинним
прагнув ущерть
напитись...

Потім карта була – Закохані.

Ми спочатку
вгризались
жадібно в плоть
і сплітались зміями
на осонні...
І лежали потім
так довго,
не розійнявши
втомлених тіл,
щасливі і
сонні...

За ними прийшла Жриця.

Непокірна жінка...
І навіть у слабкості її
була сила.
Хоч різала серце
по-живому,
і його, і своє,
та ніколи нікому
не кланялась...
І ні про що
не просила.

Прибув Імператор.

Гордий, як сам Іскандер.
Все думав,
що у нім самім –
світ цілий.
Так впевнено
чекав на уклін.
Не дочекався...
Самолюбство
вогнем пекло і
боліло.

Звідкись узявся Блазень...

А, може, це був Агасфер...
Чи просто злий
і ненажерливий час...
Він дороги
наші заплутав і
розум затьмарив,
так жорстоко глузуючи
з нас...

А потім випала Біла карта.

І осінь вкотре
знов прийшла...
І подалась геть вкотре
білим, як обрус,
полем...
А ми залишились
із зимою на самоті
і своїм недопитим
журавлиновим
болем...

Дана Рудик

Фріда Кало

Arbol de la Esperanza, mantente firmе!
Дерево Надії, не ламайся!

Знов опоссумом біль вгризся в тіло...
Душу знов смокче п’явкою сутінь...
У зболілу артерію – морфій,
щоб позбутись жахливої суті.
В серці маками ятряться рани,
зрад без ліку терпіти несила...
Маячня п’яна ран не загоїть,
і нутрo не зігріє текіла...
Брами пекла – відчиненi. Чутно,
як заводить надривно у лоні
заспиртований рій херувимів –
непророслих зернят-ембріонів.
Страх і біль... Їх уже не зректися.
І щоразу все більшає доза...
Залишається доблесть сумнівна –
крізь гіркі посміхатися сльози.
Ще - палітра, що зветься “самотність”,
пензель, густо замочений в крові...
Як давно ти прокляла святість!
Як давно вже не прагнеш любові...
Від цигарки цигарку запалиш,
як рятунку, чекаючи ранку...
Наче трунок похмільний, пригубиш
недоторкану свіжість світанку.
Зблідне долі зловісна гримаса...
Стиснеш зуби: “До біса із смертю!”
Раз на світі існує la vida,
є в нім місце і для la muerte.
У корсет штивний втиснеш зневіру.
Заквітчавши косу із хистом,
техуанську коштовну сукню
приоздобиш ацтекським намистом.
Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна...
Venadito, ти знову - прекрасна,
знову – горда... І знову - сильна.
Тільки в стінах Блакитного дому
гнізд не в’ють легкокрилі мрії...
Лиш на патіо ще сиротливо
доцвітає галузка надії...

Ганна Осадко

*****

Я хочу в Місто, де живуть дощі -
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми - за руки - мокрі, як хлющі,
У цьому Львові, як у Атлантиді,
Згубились між водою і камінням...
І наша хата поросла б корінням -
Як лабіринт - ні вийти, ні зайти...
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обнявшись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова...
Твоя любов - шовковиця шовкова -
Тавро цих губ довіку не відтерти -
Чорніших і від кави, і від смерти.

Ганна Осадко

...Цей сніг старий...

...Цей сніг старий, немов єврейський Бог -
Холодний, мовчазний і невситимий…
В останню ніч завиємо удвох,
Мій ніжний вовче з сірими очима

Дуетом смертників…З ким ще отак утнеш -
Судомно, сніжно, синьо, що є сили?
По кабельному Місяця - the best -
Як Каїн садить Авеля на вила.

Над нами - сосни, вплетені в панно,
І ми тілами сплетені під ними…
Мого причастя золоте вино,
Моє кохання, мій Єрусалиме…

Ну притулись міцніше, Провідник,
Від Мудрості вагітне моє лоно...
Чому такий солодкий твій язик?
Чому така сльоза моя солона?

Разом по тих роках, як по гріхах,
Де з неба манна чи омана крише…
Ти правду вчив - найгірше в світі - страх…
Не бійся, вовче, я тебе не лишу…

Дана Рудик

Варшавський трамвай

Румунський ром
немилосердно
заламує ребра
захриплого
“Гонера”.
Старий
потрісканий
перламутр
урочисто фальшує
“Рамону”.
Сорок басів –
на сороковини
чийогось смішного
кохання.
Дві зупинки
поганої музики.
Кульгавий фінал.
Невимовне
полегшення
з оказії
завершення.
Мій обол падає
у пом’яту бляшанку.
Площа Спасителя.
Виходжу.
Пане!
Я пережила
цю скалічену
мелодію...
Я переживу
кінець
світу.

Єжи Фіцовський (переклад з польської Дани Рудик)

Молитва до святої воші

Було це весною 1944 року підчас
дезинфекції циганського блоку
у концтаборі Аушвіц-Біркенау

спідниці хусти
в’яли у відвошивлювальні
всі у захисних барвах

у маках калюжницях скабіозах
на випадок лугу
який не трапиться

циганка у лазні біркенау
обдерта з кольорів
із затиснутим кулаком
одягнута
у довгу хвилясту воду

сховала у долоні
зернятко життя
насіння втечі
поміж лінією життя
і лінією серця
на перехресних дорогах
хіромантії

сховала у жмені
останню вошу
яка завжди відходить
коли смерть приходить

співала циганка
у лазні біркенау

сванта джюв
на джя мандир

свята вошо
не залишай мене
не дам тобі відійти
тільки ти мені залишилась
бог у пеклі не буває

твої сестри відходять
від наших померлих
залишся зі мною
захисти мене
свята вошо

підбіг з нагаєм наглядач
викрутив їй пальці
що там маєш злодійко покажи
той брильянт
монету золото

І впала воша
і впала зірка

Залишилась пуста долоня
і небо пусте
І входив у нього
за димом дим
за димом дим


З циклу “Смерть єдинорога” /1981/

 

Відповідь: Поезія та проза

А як вам оце?


http://www.karpenko.net/Elena.html

(А ви б чули, як ця дівчина співає...)

 

Відповідь: Поезія та проза

Джон Кітс

Уява

Вільний лет Уяві дай,
Дома Втіхи не шукай:
Пропадає Втіха дома,
Наче бульбашка зникома.

Дай Уяві вільний лет,
Думку виславши вперед;
Відчини у серці грати
I пусти до хмар шугати!

Линь, Уяво люба, линь!
Дома меркне Літа синь;
Задоволення весняне
З пелюстками вкупі в'яне;
Потім Осені дари
Всі жадання до пори
Притупляють. Що ж подіять?
Біля печі сівши, мріять,
Поки в ній не стухне жар,
Зимової казки чар,
Поки в полі мла дрімає
I плугатар оббиває
Черевики мерзлі, й Ніч
З темним Небом віч у віч
Укладає чорну змову
Погасить зорю зимову.



Хай же мчить у світ Уява!
Все вбиває звичка млява!
Де той вид, що не втрача
Новизни? Яке дівча
Зберегти принаду в силі?
Де ті очі сині, милі,
Що не втомлюють? Де сміх,
Щоб і завтра тішить міг?
Де такі уста рум'яні,
Що довіку нам жадані?

Наші втіхи молоді,
Наче бульби на воді,
Пропадають! Лиш в Уяві
Знайдуться уста ласкаві
До душі тобі; струнка
Лада, гарна, як дочка
Плодоносної Цецери,
Що в Аїдові печери
В мертвий скрилася туман:
В неї буде Геби стан
I таке ж біленьке тіло,
Як тоді, коли струміло
З неї вбрання, як вона,
Розстебнувшися, вина
Кубок повний подавала
I як на Зевса млость напала.

Розірви шовкову нить —
I тоді Уява вмить
До твоєї хати-стріхи
Принесе незгірші втіхи.

Вільний лет Уяві дай!
Дома втіхи не шукай!

 

Відповідь: Поезія та проза

Кость Москалець
Чернівці

То є злая новина,
Без волосся дитина мала!
Без волосся, без кучерів,
І ніхто не є причетним,
І розпочинається зима...

Тихо Дунай воду несе,
А ще тихше діва косу... в руках трима:
Косо моя золотая,
Більш не буду заплітала -
Вже тебе, вже тебе нема,
Вже тебе нема!

Горить вогонь до вечері
Чия будеш наречена? Чиїм станеш коханим?
Ніжно рука доторкнулась
І з огидою сахнулась -
Голий череп, сніг лапатий, синій дим.

Знов одягнеш чорну хустку,
Знову підеш в свою пустку,
Де немає цих страшних дзеркал;
Дякую вам, генерали,
Тут вам діти пропадали,
А ви китів рятували - там!

 

Відповідь: Поезія та проза

А будет это так: заплачет ночь дискантом
И ржавый ломкий лист зацепит за луну,
И белый-белый снег падет с небес десантом,
Чтоб черным городам придать голубизну.

И тучи набегут, созвездьями гонимы.
Поднимем воротник, как парус декабря,
И старый-старый пес с глазами пилигрима
Закинет морду вверх при желтых фонарях.


Друзья мои, друзья, начать бы все сначала,
На влажных берегах разбить свои шатры,
Валяться б на досках нагретого причала
И видеть, как дымят далекие костры.


Еще придет зима в созвездии удачи,
И легкая лыжня помчится от дверей,
И, может быть, тогда удастся нам иначе,
Иначе, чем теперь, прожить остаток дней.


Ю. Визбор.
21 ноября 1975

 

Відповідь: Поезія та проза

Євген Маланюк

Прага
...wie menschlich sie Madonen planen...
Р.-М. Рільке

1.
Під позолоту повечір´я - прозоріш синь.
Над містом сяє хмарний вирій - лунка глибінь.

Над містом шерех крил небесних, крик ластівок,
І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.

Так примиренно і так просто простує ніч.
На ликах Карлового мосту відблиски свіч.

Тоді вщухає промінь спраги - співуча мить! -
І вічність на каміннях Праги ляга спочить.

2.
Літо росте й проростає крізь все, -
Ссуть коріння і пружаться віти,
Кожна квітка солодку ваготу несе,
Туго - персами воздуху - вітер.

Кров зелена кружляє по жилах рослин,
Людським тілом владає - червона.
Всесвіт - храм, де копула блакитних глибин
Двиготить злотосонячним дзвоном.

3.
Може, власне, в цім парку, мрійний юнак,
За ростом рослин слідкуючи тільки, -
Знаходив вічности тайний знак
Райнер-Марія Рільке.

Тануло небо, як віск голубий,
На листях тремтіли сонячні краплі,
Шепотіли крилами святі голуби
Про святі міраклі.

І глибоко внизу - срібний клекіт ріки, -
В кам´яних берегах пропливала Влтава,
А над Прагою сяяли сонцем віки,
Чатувала архангелом слава.

1926

 

Відповідь: Поезія та проза

Ліна Костенко

Львівські голуби

Тінь чорна стрімко падає униз -
То білий голуб так злітає вгору.
Проспект пташиний, сонячний карниз
Вінчає строгі лінії собору.

Строкаті ритми вулиць і юрби,
Дахів похилих старовинні плечі.
Над містом розмовляють голуби.
Про що, не знаю. Про цікаві речі.

Про той собор. Про людство. Про війну.
Про білий світ, про небо з далиною.
А може, він голубці каже: - Ну,
Як я літав, ти скучила за мною?

 

Відповідь: Поезія та проза

Євген Маланюк

Земна Мадонна

Як іонійськая колона
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором
Двійник Мадонни на землі.
Ось пурпуром Цітери - сором
І на щоках, і на чолі,

І б´ється кров в блакитних венах,
Як птах під вітром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навіки виспівати гимн!

Там - Приснодівою - Мадонна,
Тут, на землі, зорієш - ти,
Що в пурпуровій мушлі лона
Ховаєш перлу чистоти.

1930

 

Відповідь: Поезія та проза

Кобаяси Исса

Хайку

* * *
Снова весна.
Приходит новая глупость
Старой на смену.

* * *
Лунная ночь.
Нагишом воздушные ванны
Принимают улитки.

* * *

Пути мирские опаснее горных и водных...

* * *
К задней стене
Прильнули - авось не прогонят -
Нищенки-снежинки.

* * *
В мире людей
Даже луна почему-то кажется
Немного хворой.

* * *
Век росинки -
Он и есть век росинки, не более,
И все же, и все же...

 

Відповідь: Поезія та проза

Загадочно-жива, красива.
Весной природа просто дива.
Её блеск солнца нас пленит,
Игрой капели нас манит.

И птицы вторят настроенью,
И счастье к сердцу как магнит.
В душе приятное волненье.
Что же она со мной творит?

И в это чудное мгновенье...
Моё шальное настроенье:
Желает быть!
Оно мне помогает жить!

Вот только жаль…
Что миг её довольно краток.
Раз в год – лимит,
Зато так сладок… этот миг!!!

http://www.musagetes.kz/konkurs/text_more.php?tid=6048&cid=3

 

Відповідь: Поезія та проза

Дана Рудик

Гостролист і омела

За вікном –
надвіслянська зима.
Синій вечір,
катедра
стрілиста...
Я свічки золоті
запалю
на вінку з омели
й гостролисту.

Ти ж, відпивши
терпкого вина,
тихо мовиш:
“Залишся
зі мною...”
У сусідів
чиясь коляда
розійдеться
хмільною
луною.

Стиснеш руки,
знайдеш вуста...
Що за дивна пора
безсніжна...
Наче гострий
уламок скла
душу зранить
підступна
ніжність...

Як непросто
кохати тебе...
І любити мене,
норовисту...
Лиш в вінку
поєднала зима
омелу
із кущем
гостролисту...

 

Відповідь: Поезія та проза

Дана Рудик

Гейша

На рукаві –
журавель застиг у польоті.
Дбайливо полічено
і сховано у лаковане пуделко
дрібні перли сліз.
Дитячі перса
перетягли лати поясу.
З легких ширм,
зашорів та зашморгів
збудовано клітку,
де на чотирьох татамі,
звично ховаючи відчай
під шаром рисової пудри,
чекає гостей
маленька малинівка,
якій так бракує
розрекламованої відваги
мадам Б.

 

Відповідь: Поезія та проза

Дана Рудик

Мандрагора

Ти шукаєш так спрагло
її силует у дзеркалі,
а в думках закидаєш
камінням,
обзиваєш відьмою
і мандрагорою.
Проклинаєш
болотяну твань
її погляду.
Доганяєш привида
уявою хворою...
З власним ліжком
спиш, неначе із жінкою.
Заливаєш щедро біду
і вином,
і горілкою.
Ночами cниться
вона тобі.
А прокинешся –
її катма...
Курву не одну вже
приводив додому,
та все дарма,
бо рятунку від неї
не було
і нема...
Світить дім твій
пусткою і сірою тугою.
Тільки сміх її глузливий
дзвінкою наругою
все ще бродить
у крові твоїй...

 

Відповідь: Поезія та проза

Дана Рудик

Сон про Фернандо Ботеро

Нехай тобі присниться містечко –
заспане задуп’я, куди забредають
лише раз у сто літ цигани.
Богом забутий кут
у колумбійських хащах,
звідки вибігають прудкі ігуани,
де серед листя ховаються анаконди...
І, може, це буде навіть...
Макондо.

Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою сороканіжкою
дріботить через площу...

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря...
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою...
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.

Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією...
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour...

Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка...
О, її крику
пароплавний гудок
в обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником...
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.

У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.

Нехай тобі присниться сон...

 

Відповідь: Поезія та проза

Тимофій Гаврилів

ВИЗНАЧЕННЯ ВІДСТАНІ

Відстань вимірює не
Стрілка, що на циферблаті,
Не старомодне пенсне,
Вправлене в брови кудлаті,
Не нівелір кабаре,
Кут, що утворює ніжка,
Не колисання, котре
Скрипи і совання ліжка,
Не тривіальний роман
Про чи якогось француза.
Може, наївний обман
Або прокинена муза.
Може, перестук коліс,
Закладкою плацкарта.
Може, за шибою ліс
Або із нього парта.
Може, твої слова,
Мало на тебе схожі,
Або щасливих два
Місця в тринадцятій ложі.
Може, пошерхлі вуста.
Може, глибокі зітхання.
Може, віньєти листа.
Може, листа про кохання.

 

Відповідь: Поезія та проза

Глупенькая песня

Hапишу-ка глупенькую песню
Для постылых якобы друзей
Пусть себе смеются до упаду
От моих безграмотных идей

Все смеются я доволен тоже
Я нагородил им темный лес
Этим лесом я отгородился как забором
Чтоб ни кто мне в душу не пролез
Hе хочу, чтоб на порез вчерашний
Кто-то сыпал перец или соль
Что бы кто-то обнимал меня за плечи:
"Где твоя прекрасная Ассоль?"
Я для них остаться должен
Своим парнем
"парнем в доску"
Hаркоманом, Жоржем Дюруа
Пьяницей и музыкантом
И непризнаным талантом
Ведь ни кем иным мне быть нельзя.
Hапишу-ка глупенькую песню
Сочиняя, буду хохотать
Я уверен кинутся ребятки
Тайный смысл за строчками искать

Я свяжу нарочно одной рифмой
"Колесо", "постель" и "ремесло"
Я весьма доволен этой стихотворной ширмой
Боже как мне с нею повезло

Hе хочу, чтоб на порез вчерашний
Кто-то сыпал перец или соль
Что бы кто-то обнимал меня за плечи:
"Где твоя прекрасная Ассоль?"
Hапишу-ка глупенькую песню
Мучатся не надо, чтоб рожать
Голос мой с магнитофонной ленты
Будет идиотов ублажать

Я подкину пару заморочек
Про гашиш, про женщин, про вино
Это очень нужно ведь без этого так скучно
Им другого в жизни не дано

Hе хочу, чтоб на порез вчерашний
Кто-то сыпал перец или соль
Что бы кто-то обнимал меня за плечи:
"Где твоя прекрасная Ассоль?"

С. Чиграков (Чиж)

 

Відповідь: Поезія та проза

Как это пела Нани Брегвадзе...

Ах, эта красная рябина
Среди осенней желтизны.
Я на тебя смотрю, любимый,
Теперь уже со стороны.

Со стороны страданий прежних,
Со стороны ушедших лет,
Которым, словно зорям вешним,
Уже возврата больше нет.

Летят, как ласточки, листочки
С моей любовью по пути;
И только нет последней точки,
И слова нет еще «прости».

Еще теплеется та память,
Счастливых дней весенний гром,
Когда любовь бродила с нами,
Скрывая нас одним крылом.

Весною ласточки вернутся,
Оставив за морем любовь,
И над рябиной пронесутся,
И что-то мне напомнят вновь...

Ах, эта красная рябина
Среди осенней желтизны...
Я па тебя смотрю, любимый,
Из невозвратной стороны.

А. Софронов

 

Відповідь: Поезія та проза

Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Їсти сніг, запивати сльозою
між реліктами палеозою,
поміж кпинів і пострілів в спину
присягатися духом єдиним,
присягатися шляхом, простертим
між зеленим барвінком і терном,
між кістками в румовищах склепів
і мигтінням сузір'їв далеких.
Поєднавши тіла мармурові,
закусивши вудила до крові,
яблукатих пускаючи риссю,
присягатися у безкористі,
у безумстві нестримного лету,
у любові, що канула в Лету.

* * *

Неправда, не лікує час.
Літа над пам'яттю не владні.
Не океан, не меч булатний
сьогодні розділяють нас.
Не попелище, не полон,
не поневолення ординське —
безглузда прірва помилок
і неприборкана гординя.
І гірко думати, що там —
за трясовинням, за туманом,
була земля обітована,
навіки недоступна нам.
А потім — що ж — серед зими
і самота, і безгоміння,
і замість прихистку — каміння
від тих, кого зростили ми.

 

Відповідь: Поезія та проза

Т. Г. Шевченко

На Великдень, на соломі
Против сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
— Мені мати куповала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я в попа обідала,—
Сирітка сказала.

 

Відповідь: Поезія та проза

Українська народна пісня з мого дитинства,
записана на Хмельниччині

***
Якби я мала крила орлині,
Якби я вміла літати,
Я полетіла б на Україну
Свого милого шукати.

Лечу я милю, лечу я другу,
Свого милого не бачу,
Ой, сяду, сяду в зеленім саду,
Сяду та й гірко заплачу.

Вийшла із хати старая мати,
Та й свого сина питає,
Що то за пташка, що за пташина
В нашому саду співає.

Ой, то не пташка, то не пташина,
В нашому саду співає.
Ой, то дівчина чорнобривая
Свого милого шукає.