Наші фобії і страхи.

высоты, тесноты (труба Миха), глубины, да всего боюсь от чего плохо ...

 

Клаустрофобія...?... Останнім часом ловлю себе на думці,що боюсь замкнутого простору...не буквально...буквальним воно стає,коли вдається заснути на годину... Тоді наяву навколо стіни...непробивні...вони стискаються...хочеться вирватись...ВИРВАТИСЬ!!!...і тоді зриваюсь...сиджу...тупо вставившись в одну точку... Вдень справи...звична напруга...але досить на хвилю відволіктись...і накриває з головою... Заспокійливі не діють....перепробував... Зовні ще тримаюсь....але...всередині... Така от...фобія...

 

Така фобія властива для творчих людей,коли голова переповнена всілями думками,переживаннями,такий собі "переполох у шклянці страху",варто лише розтавити все по полицях,повимітати негатив,щоб вирватись на волю...........прочистити виходи. А насправді - це не страшно ,МИНЕ.

 

Я, ніби, нічого не боюсь.... Ну панічного страху чи вираженої фобії точно немає. Ну боюсь, як тут писали, бути спаралізованим чи заживо похованим і т.д., але того всі бояться...
А от в племінниці моєї ну дууууже кумедна фобія! Вона боїться......... КУРЧАТ!!! Так! Цих маленьких клубочків і тільки їх! Не боїться дорослих курей, а лише курчат! І нема в неї страху довсяких там жаб, павуків, мишей, тараканів...
Я це називаю "курчатофобія"
Причому страх панічний. Починає верещати, тікати... Говорить, що вони огидні.
Якщо мене не підводить пам'ять, то маленькою її курчатко клюкнуло легенько в палець і, мабуть, в підсвідомості відтоді відклався цей страх.

 

а я боюся..... мати фобію))) ми всі боїмося точго чого незнаємо.... а якшо пізнати не таке воно і страшне, треба завжди перебороти страх..... боїтеся нічних метеликів... пробийте їх в гуглі і 100 боятися небудете. боїтеся бути похованим живим (ця хвороба спадкова і прояляється у даунів і того роду різних придурків...........

 

Послухайте, dark,довго думала що вам сказати на ваш допис...і дуже довго нічого доброго в голову не приходило...

...попросіть модераторів його знищити...і надалі добряче думайте головою...вибачте,довелось дати пораду,те,що стараюся ніколи не робити....

 

Ой не знаю чи мине.....в мого чоловіка клаустрофобія, давно і не минає, просто уникає. Не їздить в ліфті, метро, в маршрутку може зайти коли там пусто, штори напівпрозорі. Де толпа...там його нема.
А в мене страх висоти, причому панічний і неконтрольований, довелось два роки жити на 9 му поверсі, то на балкон не виходила взагалі...

 

В мене є знайома, яка боїться натовпу!
А я ніби нічого не боюсь, хіба що змій

 

Замкнутого простору точно не боюсь. Висоти точно не боюсь. З аквалангом пірнаю - води і втонути також не боюсь. Змій не боюсь - ловив і вужів в дитинстві, і степову гадюку зловив патичком і брав у руки в Миколаївській області. Потім відпустив.

Боюся собак... Ні, не зовсім так.
Колись я задушив собаку. Велику. Я йшов чужим селом. Вона на мене кинулась, хотіла вчепитись просто в горло. Коли "поставити" її на задні лапи - була зростом як я. Просто якась чужа собака. Я був підлітком, і коли вона прибігла і стрибнула з розгону, я інстинктивно виставив руки вперед і на льоту схопив її за шию мертвою хваткою. Вона мене миттєво збила на землю, але я не відпускав її і душив, поки не задушив. Через пару хвилин йшли люди, то вони ледь змогли розчепити мої руки.
Ну і потім я боявся собак, які бігли до мене, але тільки тому, що боявся, що якщо нападе, то прийдеться її знову вбити. А собаку вбивати жалко, навіть якщо вона хоче вчепитись тобі в горло.

 

Гарно Ліна Костенко сказала про отаких....

Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік! - ай досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.

 

офф-топ..
Цікаво, а чому виник страх? Адже вони не кусаються і не отруйні... Тобто, нездатні ні на яку шкоду...

 

Не знаю.. Може бриджусь. От вчора щось велике і літаюче залетіло в кімнату і до лампи. Але обпеклось і хаотично почало падати на мене і птулатись у волоссі (я сиджу під лампою). В мене почалась паніка. Вереск, страх.. ну як в дівчат то буває. Потім заспокоїлась, але відчувала біль у суглобах після перенапруження.
Такі реакції маю, коли нічна нечисть близько біля мене, або зненацька з'являється. А так можу розглядати і дивитись на них нормально. Справда, з відстані хоч би метра
Не можу пригадати з чого то почалось. Мав би бути якийсь інцидент, правда?

Знайома, яка закінчила психологію, пояснювала, що це можна вилікувати. Але не знаю чи це спрацює, бо я ж знаю, що вони мене не вкусять. Мені просто дууууже сильно неприємно їх бачити біля себе.

 

А чи не хотіли б ви, як людина творча, спробувати зробити аплікацію, де були б метелики, вирізані з кольорової тканини, чи інших матеріалів? Наприклад, цьму чи міль можна робити з оксамиту, плюшу... А великих метеликів - можна зробити з штучного хутра... Якщо ви, роблячи аплікації, старатиметесь зробити цих метеликів якнайкращими, то коли ви так їх "оживите" своїми руками, ви перестанете гидувати і боятися. І отримаєте чудовий витвір власного мистецтва.

Уявіть собі гумористичну аплікацію на тему "міль" або "нічна цьма"... Це займе 1-2 дні, а зате стільки користі... Та й потрібен лише щільний картон чи фанера, клей ПВА та різні залишки...

До речі, цьма, або міль англійською MOTH. Ось такий малюнок, наприклад. Не дуже вдалий, але ж можна придумати щось краще, наприклад міль, яка задоволено несе під пахвою жіночу шубку тощо, ну щось таке...



Так само, якщо хтось боїться змій, чи мишей тощо - краще з тим погратися, і страх зникне назавжди, бо ви просто звикнете, що та істота - просто цікаве створіннячко.

 

Ми переоцінюєте мої творчі можливості
Я от ту фотку викопала з архіву, щоб помогло. Але поки що ніби нічого не змінилось.
Почати їх активно фоткати? Ризиковано, бо в паніці можу кинути апарат
Аплікації, картиночки.. Вони гарні на картиночках, і не рухаються. А в житті ж зовсім інакше.

 

Пауков боюсь... очень...:'((( ...высоты тоже боюсь, но это как-то осознанно, наверно потому, что понимаешь, что чем выше тем потом больнее... а пауки это просто на уровне безусловного рефлекса - боюсь и все.... да, кстати, насекомых тоже как-то не очень люблю

 

Я взагалі не боюся літати на літаках, але не люблю літати на них вночі. Мені щоразу здається, що вночі пілот може його не посадити або щось ще станеться. Через добу в мене як раз буде переліт, коли літак буде приземлятися в Борисполі вночі. Як-то мені не по собі ...

 

Ви що! Вночі тільки їздити і літати! Ні на дорогах, ні в небі - нікого!

Крім того, вночі завжди прохолодніше, ніж вдень, і щільність повітря суттєво вища. Отже, підйомна сила літака також вища, ніж вдень. В такому повітрі йому літається краще. А ще вночі літак менше трясе, бо менше турбулентність, тому що немає потоків гарячого провітря, які піднімаються від Землі.

Так що ви вибрали правильний час для польоту.

 

Я боюсь павуків, боюсь триндєц. Збираючи гриби в лісі і натрапивши на павутинню пробігаю 100 метрів з воплями і відмахуючись.

 

Дякую! Трохи заспокоїли. Дійсно, жодного разу не попадала у турбулентність, коли літак летів вночі, але якось не замислювалась над цим

 

Фобії?...Страхи?... Хм,це вартувало б окремої теми. Але це таки мої фобіі. Можливо складеться враження,що Ромко вже цілком збрендив в свому лісі...хоч,наскільки то можлив,я ще намагаюсь бути адекватним. Та не буду займатись самоїдством,його й так на форумі немало,як і "стєнаній". Справа в іншому. Дуже близька мені людина,неодноразово звертала мені увагу,що я дуже змінився за останній рік. І я сам це знаю. Втома,напруга,безнадія. Але причина не в цьому. Дуже давно я помітив одну особливість...я відчуваю лихо. Я знав,що бабуся помре,хоч ще нічого не віщувало цього...вона була ще вдома...а в нас,в родині довгожителі... Я відчував,що станеться зі мною...тюрма...побиття...і те,що було потім...нерухомість,біль і все інше. Хоч цей випадок ще можна пояснити логічно:тоді я не був ангелом. Та все ж пам'ятаю постійне відчуття тривоги,загрози,холод в грудях,страх...відчуття незворотньої біди. І сталось... Потім це зникло. І вернулось за кілька років... Я прийшов до тата,ми пили каву,розмовляли,курили...а я ЗНАВ - я бачу його востаннє. За місяць його не стало. Потім...народилась мала...клопоти,робота,бізнес...летів до хати,як на крилах до свого сонечка... І,десь,як їй було років 2...знов...відчуття біди...невмолимої біди. І сталось...хоч тоді ніщо не віщувало. І от...знов... Це не пояснити ні логікою,ні здоровим глуздом. Та відмахнутись від того було б надто легко...