Мова, культура, етнос України – пошук взаєморозуміння

Мова, культура, етнос України – пошук взаєморозуміння

Статус проблеми

Дуже поширеною є думка, що мовне питання – це окреме питання, другорядне за рівнем своєї важливості. Що питання подібного роду штучно роздмухують проросійські політики, використовуючи їх у своїх недобрих цілях. На підтвердження наводять результати опитувань, у яких перелічувались різні актуальні проблеми і мовна виявлялась далеко не на перших місцях. Тобто, якщо не говорити на цю тему, то і проблеми не буде.
Однак така думка надто явно суперечить дуже важливим для життя країни фак-там. По-перше, політичному поділу України за її частинами, що склалися історично. В західних і у великій мірі центральних регіонах України наполягають на державності однієї української мови, підтримують насамперед національні, націонал-демократичні партії; в східних та південних багато говорять про двомовність, про статус російської мови, підтримують Партію регіонів, проросійські партії. Такий поділ України (як би його не намагалися не помічати) накладає свій відбиток на все політичне і суспільне життя країни, загострює всі існуючі проблеми. Ті ж самі, котрі на опитуваннях кажуть про другорядність мовного питання, кажуть про «бендер», «нациків», фашистів з одного боку та про «зросійщених», «п’яту колону Москви», «україножерів» с іншого боку. Достатньо подивитися на будь-який політичний український інтернет-форум (коментарі на сайті Анатолія Гриценка не виключення), щоб пересвідчитися у поширеності таких розмов та умонастроїв.
Зрозуміло, що при своєї значущості мовне питання не може бути окремим, воно пов’язане з цілим комплексом проблем, що фігурують у заголовку матеріалу. Інакше і не могло бути: частини сучасної України, які віками перебували під різними імперія-ми та державами, набули різних культурних, світоглядних, мовних рис. Різницю у цих рисах можна вважати етнічною різницею, різницею етнічних облич частин України. Воно і не дивно, якщо врахувати вікову відокремленість частин та походження її мешканців від різних слов’янських племен. Якщо ми хочемо бути єдиною нацією, ми має-мо не затуляти очі на відмінності між різними етнічними групами українців, інших етносів, що мешкають тут, а навпаки, всебічно враховувати ті відмінності, щоб досягнути взаєморозуміння. Автор виходить з того, що взаєморозуміння можливе і необхідне. Без відчуття єдності при всіх відмінностях неможливе становлення нації та держави, неможливе вирішення всіх інших її проблем, зокрема, економічних.
Таким чином, я вважаю мовно-культурно-етнічну проблему однією з базових для України, а намагання її не помічати – невдалими, брехливими спробами її вирішення. Поки в цій проблемі не станеться важливих зрушень, східняки будуть з надією дивитися у бік Росії з характерними для цієї держави засобами державного управління, триматися за Партію регіонів (незважаючи на первинне кримінальне походження її сили), а західники лаяти східняків за невдалість спроб просунення у Західний світ.
Такі собі неважливі проблеми!
Чому ж при опитуваннях багато хто відповідає про неважливість? Цікава психо-логічна особливість пострадянської людини. По-перше, у свідомості сидять поняття, до яких привчали, що мова, культурні особливості – то другорядне, то «надстройка», головне – економіка, гроші. А про національне взагалі непристойно говорити офіційно (але неофіційно…). Далі, небагато хто вміє аналізувати причини свого відчуття чогось чужого, що тисне, що створює загальне ставлення до багатьох речей. Ось, запитайте про ставлення до статусу російської мови, про членство у НАТО, про ставлення до УПА. Тут на сході отримаєте чіткі відповіді (я кажу про більшість). А що ті проблеми тісно пов’язані у підсвідомості, так це ще зрозуміти потрібно.
Зовсім прямо: комплекс питань, які у заголовку – то питання виникнення сучасної української нації, сучасної української демократичної держави.

2. Нове обличчя старого протистояння?

У 20-х – 30-х роках минулого століття у світі протистояли одна одної дві тоталітарні ідеології: радянська комуністична та фашистська. Сьогодні слово «фашизм» міцно зв’язане у нашій свідомості з військовими злочинами гітлерівців, але з самого поча-тку ця ідеологія не виглядала надто зловісною, багато кого в Європі вона спокусила величчю національної мети. «Для фашизма человек это индивид, единый с нацией, Отечеством, подчиняющийся моральному закону, связующему индивидов через традицию, историческую миссию» (Беніто Муссоліні, «Доктрина фашизму») – що ж тут поганого, ми і сьогодні можемо почути серед націоналістів подібні речі про націона-льний обов’язок особистості. Фашистами називати себе не соромились, були руські фашисти (серед емігрантів), були англійські, американські та інші. Комуністична Росія теж привернула до себе співчуття багато кого з західної інтелігенції. Намагалися не помічати жахів більшовизму, звертаючи увагу на, як здавалося, вирішення соціальної проблеми.
Я не хочу сказати, що проросійські, прорадянські настрої у сучасній Україні тотожні до тогочасного імперському комунізму, а націоналізм – фашизму. Але подивимось на характерні риси.
Комунізм більшовицького толку та фашизм мають багато спільного: задля вели-кого щастя народу потрібно згуртуватися та убрати тих, хто тому щастю заважає; ко-муністи кажуть – шкідливі класи, фашисти – шкідливі нації. Комуністи, крайні ліві легко переходять до фундаментально націоналістичних поглядів, тому багато прикла-дів. Тому що людям тих та інших поглядів непритаманне відчуття цінності окремої людської особистості.
Дуже непокоїть поступове проникнення у свідомість багатьох в Україні елементів нової для них ідеології агресивного націоналізму. Тобто в підсвідомості воно існу-вало завжди, але офіційна ідеологія накладала на такі думки вето, їх соромилися висловлювати офіційно. Тепер немало з ідеологів «розкріпачує» ту підсвідомість.
Вперше я почув елементи нової посткомуністичної ідеології в 1989, з вуст хар-ківського поета, члена Руху. У ті часи був ще єдиний демократичний рух у Харкові, «чисті» демократи та націонал-демократи входили до нього. Прийшов вже час думати про нові, демократичні органи міської влади. «Місто наше дуже зросійщене», - говорив той поет, - «не можна йому ще повної волі давати, нехай буде під обласною владою, область все ж більш національна». Виходило, що є в Україні населення різного сорту, вищий сорт має контролювати громадянські ущербний. А за якими ознаками відносити до того чи іншого? Ну, зрозуміло, що перш за все по мові. Але ж ні, недостатньо, даремно відмінили п’яту графу у паспорті. Далі більше і, хоча політкоректні ідеологи навчилися говорити на такі теми обережно, договорюють на форумах: не хо-чеш говорити нашою мовою, приймати наші звичаї, від’їжджай на свою історичну ба-тьківщину. А якщо ти найукраїнського походження, але схожий на тих «зайд» та «чу-жинців», значить зрадник, малорос. Інакше кажучи, «чуженациональный яд разъедал тело нашей народности» (А. Гітлер, «Моя боротьба»).
Не кращі настрої і з протилежного боку. Інтернаціоналізм комуністичної імперії був показовим, ідеологічним, крізь нього виразно проступав російський шовінізм. Зве-рхнє ставлення до всього українського, до мови, історії, культури збереглося у багатьох пострадянських громадян України. Пропаганда радянських часів відносно українського буржуазного націоналізму, подій української історії, УПА і досі визначають їх свідомість, наслідком чого є підозріле, навіть, вороже ставлення до всього національно українського. Багато хто, злякавшись проявів українського націоналізму, хоче повернення комуністичної влади, яка жорстко стримувала такі прояви. Зрештою здається, що обидві сторони хочуть того ж самого: ті кажуть, щоб «чужинці» йшли геть, а інші прозоро натякають, що до кордону з Росією всього 40 кілометрів.

 

3. Згубні утопії

Я мав багато відвертих розмов з націоналістично налаштованими. І партійні керівники, і пересічні громадяни ділилися зі мною такими своїми міркуваннями, яких в офіційних документах не побачиш, але саме вони визначають свідомість. З їхніх слів виходила така поширена в думках багатьох модель культурно-мовного майбутнього України.
Російська мова в Україні – то є сумний наслідок насильства імперських часів. Тому влада має поступово переводити людей на їх автентичну українську мову. «Ліберали» з націоналістів кажуть, що процес має бути м’яким, розрахованим на великий період часу, більш агресивні – що нема чого тягнути. (В Харківській обласній програмі розвитку і функціонування української мови було написано: «завершити перевід вищих учбових закладів на україномовне викладання дисциплін к 2010 року»). І всі вони вважають, що адміністративне переведення з однієї мови на іншу не буде занадто важким заходом. Тому що народ наш терплячий, звик підкорятися тому, що проводить влада. Так, якийсь час доведеться вдаватися до невеликого насильства (яке буде спра-ведливою відповіддю великому імперському насильству), проте після того держава стане єдиною, по-справжньому українською. З російською загрозою всередині країни буде покінчено.
Більшовики теж думали, що період диктатури пролетаріату буде невеликим в ча-сі, люди швидко позбудуться пережитків власництва. Зате потім прийде царство свободи.
Важко вигадати більш небезпечні утопії. Якщо навіть припустити, що «зросійщена» частина українського народу не позбулася покірності будь-якій владі і небезпечних для влади протестів не буде, про єдність України можна буде забути. Ті, хто під-корюються, ненавидять своїх підкорювачів (що вже і відбувається). Якщо збережеться демократія хоча б у вигляді виборів, то багатонаселені російськомовні регіони зметуть владу, яка замахується на їх глибинні права (що і сталося, хоча і віддалися бандитській владі). Якщо ж це їм не вдасться, то з часів СРСР ми знаємо, що стається зі зґвалтованим народом. Якійсь час здається, що «нормально, Константин», але страшний крах все одно неминучий. А про демократію, європейський шлях розвитку вже і думати не доведеться.
Такі «патріоти» найефективніше ведуть країну у прірву. Це нагадує відомий ви-слів: націоналісти швидше за всіх погублять націю, а демократи – демократію.
Смертельна утопія існує в деяких мозках і з іншого боку. Що з «бандерівцями» все одно життя не буде, «нашим» регіонам потрібно відокремлюватися і приєднувати-ся до матінки-Росії. Яким потрібно бути легковажним, щоб не розуміти, що подібні перетворення без великої крові не здійснюються? Хоча б тому, що поділ на «наші» та «бандерівські» регіони дуже умовний. І не можуть збагнути, як помиляються, коли хочуть побачити у сучасній Росії радянський «інтернаціоналізм». Побачать такі націоналістичні пристрасті, що «бандерівці» покажуться їм поміркованими хлопцями.


4. Злі міфи

Агресивно-націоналістичне мислення, що розповсюджується в Україні, спира-ється на нібито історичне підґрунтя. Вже стандартними стають такі уявлення. Російська – то мова окупантів. Мова іншої держави. Вони, окупанти, силою підкорили нашу країну та примусили народ розмовляти на їхньою мовою. Українська була під забороною, багатьма указами москалі вводили репресії проти нашої мови та культури. Тому з набуттям незалежності влада України має звільняти народ від іноземного мовного на-сильства, повертати йому його рідну мову. А хто чинить тому опір, той посібник окупантів, зрадник свого народу.
Історичні дослідження не є метою цього матеріалу, але, думаю, будь яка людина з нормальною освітою розуміє, до чого перекрученою, примітивізованою є наведена картина. Достатньо сказати, що майже вся класична українська література, мистецтво створилися в царській Росії, що театри ставили українські вистави, опери. Власне, тоді ж і там саме сформувався київсько-полтавський діалект, який став основою літературної української мови. Легально діяли осередки ентузіастів української мови та освіти. Безумовно, на все це накладалася рука імперії, імперія (також і радянська) боялася формування національної самосвідомості, намагалася не допустити виходу української мови на офіційні рівні держави. Але ж і держава сама не сприймалася більшістю як окупаційна, багато хто сприймав її як свою.
Російська мова у східній та південній частинах України з’явилася одночасно з їх заселенням осідлим слов’янським населенням. Фортеці у Дикому Полі будувала Росія, а селилися коло них черкаси-українці. Розповсюдження російської мови по Україні відбувалося приблизно тим самим шляхом, що і інших великих мов на інших теренах, вони теж шли від імперій. Це далеко не тільки насильство, але і вплив. Вищі верстви в сильній державі ближче до центрів влади та культури, а там панує державна мова. Перечитайте «Наталку Полтавку», мова возного ближче до російської, ніж простої дівки Наталки, а це ж коли було! Саме під таким впливом російська для багатьох в Україні стала рідною мовою. А велика російська культура стала їх духовним надбанням. Не дозволять вони себе «визволяти».
Потрібно чітко визнати, що російська мова та культура стали органічною частиною різноманітної культури України. Це наша мова і культура, а не тільки сусідньої держави.
Разом з міфом про москальське зґвалтування існує міф про зґвалтування польське, румунське, католицьке чи будь-ще яке західне. Цього спору про те, хто є справжнім українцем, не виграє ніхто. Без всякого сумніву, були великі впливи і з тих боків. Можу запропонувати тільки одне: з самого початку вважати всіх українських громадян справжніми, щирими українцями. (Навіть, страшно сказати, євреїв теж.) З усіма їх розбіжностями та рідними мовами.


5. Реальний стан справи



Не буду перебільшувати напруженість мовної проблеми як такої. Хоча багато зі шкіл у Харкові перевели адміністративно, не запитуючи волі батьків, на українську мову викладання, хто бажає вчити своїх дітей російською мовою, мають на те можливість. Проблеми тільки з транспортом, щоб доставляти дітей у російськомовні школи. Хоча згідно з наказом ректора Харківського політехнічного університету викладання тут, наукова та методична робота мали бути переведені на державну мову вже у 2008 році, однак ніхто виконання цього наказу не контролює, так що реальної проблеми, здається, немає. Екстремісти-націоналісти з обох боків мають стосунки переважно друг з другом та з владою, а пересічних громадян не зачіпають. Дякуючи Богові та народному розуму загострення відбуваються рідко. Може, це одна з причин того, що при опитуваннях мовне питання ставлять на дванадцяте місце?
Однак те, що діється в глибині, не завжди видно з поверхні. Таке звично для радянської людини: говориться одне, а діється інше. Нічого страшного в українізації не бачимо: як читали лекції в Політехнічному російською, так і читаємо. А що порушуємо наказ, так не б’ють же. Однак звичка до брехні, до тупої покори – то безчестя, яке відіб’ється на всьому: на освіті, вихованні, моральних та громадянських якостях. Не переживайте, кажуть, а я кажу навпаки, не заспокоюйтесь.
Таким чином проблема не наочно життєва, а ментальна. Але проаналізуємо ментальні наслідки. Люди викручуються, але усвідомлюють собі, що вони не свої у тій державі, що держава намагається їх переробляти, нав’язує чужу їм ідеологію. Тобто, це не їх держава. Важко сказати, що більше впливає на формування цієї свідомості, накази чиновників, чи образливі натяки на «малоросів», які говорять «мовою чужої держави». Вона формує уявлення «свій – чужий». Політичні наслідки такого уявлення легко зрозумілі, це наслідки, що йдуть далеко. Ми вже бачимо їх дію. А Ви продовжуєте казати, що проблеми не існує?


6. Чи можна дозволити використовувати російську мову під час навчання в школі чи в університеті?

 

Питання, що у заголовку, обговорювалося в «Громадянській позиції». Негативна відповідь на нього означає відмову від вільного вибору мови навчання учнем чи його батьками. Зупинимося коротко на цьому питанні.
Воно було поставлене в зв’язку з недавнім законопроектом від коаліції «Про мо-ви» як реакція на цей законопроект. Однак негативна відповідь на питання вільного вибору означає не відмову від новацій законопроекту, а суттєву зміну існуючого ста-новища з використанням мов в бік ужорсточення мовної політики. Дійсно, адже сього-дні школи з російською (і не тільки) мовою навчання існують, і в не малому числі. Їх ліквідація, впевнений, призвела б до масштабних протестів. В університетах, як сказа-но вище, російськомовне викладання теж по факту існує. І мені невідомі загальнодер-жавні правові акти, які б забороняли російськомовне викладання. Навпаки, в Рішенні Конституційного суду від 14.12.99 прямо сказано: «В державних і комунальних учбо-вих закладах разом з державною мовою згідно положень Конституції України, зок-рема, частини п’ятої статті 53, та законів України, в учбовому процесі можуть ви-користовуватися і вивчатися мови національних меншин». Тобто пропозиція відмови від вільного вибору мови навчання суперечить існуючому законодавству, а її втілення у життя призвело б до загострення мовно-культурного протистояння.
А якими міркуваннями обґрунтовують необхідність відмови від вільного вибо-ру? Кажуть, що вільний вибір – це намагання «зробити необов’язковим вивчення укра-їнської мови». Але ж тут якась постійна плутанина. Вивчення української мови, істо-рії, літератури є обов’язковим і в школах з російською мовою навчання. А, ось, яка мова рідна для учня – то його (і батьків) особиста справа.


7. Як воно робиться в демократичних країнах.

Приклади з демократичних країн приводять майже всі сторони мовної дискусії. Але, коли не розуміють ціннісної суті підходів у тих країнах, приходять до дивних ви-сновків. Наприклад, беруть для порівняння Францію (улюблений приклад націоналістів!), але ж у Франції зовсім інші мовні обставини. Таким чином боротьбу за збере-ження мови народу порівнюють з насильством проти великої частини народу.
Порівняння коректне тільки з тими країнами, в яких здавна укорінені кілька мов, якими користується не зовсім мала частина населення. Особливо з тими, в яких носії тих мов компактно мешкають в певній частині країни, складають в них більшість. Таких країн, та ще демократичних, небагато в світі, на їх приклад і треба дивитись.

Стверджую з певністю, що нема таких демократичних держав, які б проводили політику переводу значної кількості свого населення з однієї мови на іншу, розробляли плани та заходи такого переводу. Взагалі, самі терміни типу «українізація», «русіфікація» вважались б у демократичних країнах непристойними, на кшталт гітлерівської «аріїзації». Тому що цивілізована влада не може, не має права ставити задачу зміни мовно-культурного обличчя народу чи його частини. Для людини зі сталими демокра-тичними поглядами це нонсенс, неподобство, це само собою зрозуміле.
Придивимося до мовної політики деяких країн. Вона дуже різноманітна, залежить від місцевих обставин. Ось, найбільша за чисельністю населення демократія світу, сучасна Індія, створилася шляхом визволення з колоніального стану. Вона має ба-гато національних мов (хінді та урду – найпоширеніші), згідно з індійською Конституцією вони є державними разом з англійською. З патріотичних міркувань у Конституції спочатку записали, що мова колонізаторів, англійська, буде залишатися державною тільки до 1965 р., але протести з ряду штатів примусили законодавців видалити те обмеження. Сьогодні початкова освіта ведеться національними мовами, а університетська – переважно англійською. Ганьба та і тільки з погляду наших суперпатріотів: підкорилися окупаційній мові.
А що тоді казати про Ірландію? Державу здобули, а мову свою, гельску, втратили. Стала реліктовою мовою. І я не чув, щоб зобов’язували когось відроджувати. Ні, українській така доля не загрожує, українська набагато міцніша. Але ж і в ірландському варіанті нація не вмерла, має своїх яскравих особистостей.
Ось, Іспанія. Яких там тільки національних конфліктів не було. А зараз демократична країна. Офіційні мови: перша – іспанська, а в ряді регіонів є друга офіційна – місцева. Найбільш розповсюджена з них – каталонська, у відповідних провінціях Іспанії кожен може отримати освіту на обох мовах. Є ще баскська, галисійська. Хто скаже, що іспанці погані патріоти?
Не буду вже перебирати загальновідомі приклади: Швейцарія, Бельгія, Фінляндія, Канада. У відповідь на такі приклади часто кажуть, що в деяких таких країнах з кількома мовами сильні відцентрові тенденції (а Україні того не потрібно). Це правда. Але як ті країни справляються з такими своїми проблемами? Хтось може собі уявити, щоб з метою укріплення канадської нації центральний уряд Канади заборонив викладання в державних університетах французькою мовою? Та Квебек би відразу відділився від Канади! В тих країнах давно звикли, що така вже їх історична доля: залишатися єдиними за рахунок глибокої поваги до неоднакових частин свого народу.
Недавно колишній президент В. Ющенко висловив тезу, що всі унітарні країни – одномовні. Однак неважко знайти виключення з цього «правила»: Фінляндія, ЮАР, Болівія, Парагвай. Але до чого це, хіба формальні ознаки найважливіші у проблемі?

8. Так як же нам жити?



Перш за все, позбутися пагубної ілюзії, що справжня українська влада зможе своїми діями за не дуже довгий час зробити народ України однорідним за мовними, культурними, етнічними ознаками. Змиритися з думкою, що історично невизначений час в Україні будуть співіснувати великі громади з різними мовними та культурними традиціями. Мову народу визначає не влада, та і не сам народ, а Бог. Тому що народ ніколи не вирішує свідомо, на референдумі, яку мову взяти, то проходить через душі. Влада має позбутися пагубної самовпевненості.
Коли питання стане ясним у ціннісному вимірі, коли позбудуться взаємної злоби, нечутливості до проблем інших, бажання помстися за історичну несправедливість, тоді проблема стане в її справжньому світлі. Тоді стане ясним, що не так вже важко узгодити різні інтереси. І що тільки в цьому справжній патріотизм.
Почуття прихильників «українізації» не важко зрозуміти. Українська мова, автентична мова більшості населення України, справді під загрозою. За часи імперій вона існувала, крім деяких виключень, як сільська мова, не виходила на вищі рівні влади, науки та культури. В радянські часи масова освіта, особливо вища, все більше ставала російською, українська ставала не потрібною на високих щаблях радянської держави. І хоча островки української культури залишались в окремих регіонах, а влада штучно підтримувала деяку кількість українських видань, українська мова все більше здавала позиції. Загроза зникнення мови здавалася реальною. А в часи незалежної держави, не дивлячись на офіційну показну підтримку всього українського, ринкові механізми знищили багато з тих україномовних видань, які раніше підтримувались державою. Ці процеси болісно відзиваються в серці українця, коренями тісно зв’язаного зі своїм етносом.
Вся справа у тому, яку мету ставити, дивлячись на становище з мовою, про яке вище. Допомагати громадянам, які вболівають за стан української, чи притискувати громадян, чия рідна мова російська? Думаю, для демократично, гуманістично мислячої людини питання немає. Тим не менш, зустрічався з прикладами дивно викривленої психології: сам громадянин українською не розмовляє, але впевнений, що держава має переводити інших на державну мову. Вбачає в тому свій український патріотизм. Ще гірше злорадство шовіністів з іншого боку: помирає ваша така-сяка мова, ну і грець їй. Боже, коли ж доростуть до нормальних людяних понять?

 

Що має право і зобов’язана робити держава для підтримки державної мови? Перш за все, покращувати викладання української мови, літератури, історії в усіх школах. Можуть заперечити, що вимога вивчати ті дисципліни – вже є насильство. Однак то є загальноприйнятне насильство, в усіх країнах держава визначає дисципліни, які мають вивчати діти в початкових та середніх школах. Ось вже мова навчання – то питання рідної мови дитини та багатьох її одноліток у тих місцях.
У ВУЗи поступають вже повноправні громадяни і ніхто не має права вирішувати за них їх мову навчання. Інша справа – існування можливостей вчитися в даному університеті рідною мовою. На це питання маю такий погляд. В українській державі ко-жен, хто бажає навчатися українською мовою, має мати таку можливість. В будь-якому місці України. Інакше це не Україна, а українська мова – не державна. Хоча забезпечити таку можливість, скажімо, у Харкові, скажімо, з багатьох технічних дисциплін – важка задача. Це потрібно спочатку виявити тих, хто бажає, об’єднати їх у групи, знайти викладачів, що здібні викладати українською, знайти аудиторії для таких груп. Важко, але ж то і є зусилля для збереження та розвитку української мови, для створення україномовних науково-технічних середовищ. Замість брехливої показухи, що нібито всі вчаться українською. Маю надію, що знайдуться викладачі, навіть російськомовні, які візьмуться за таку справу: вчити і паралельно самим вчитися українській тер-мінології у своїй науковій області. Ото будуть справжні патріоти.
Однак одним патріотизмом не проживеш. Щоб намір держави підтримувати українське був не тільки показним, необхідна матеріальна підтримка держави. Демократичні держави інколи користаються практикою «позитивної дискримінації». Тобто соціальним групам, які довгий час були позбавлені нормальних людських прав, надаються деякі переваги. Вважав би нормальним, щоб викладачі, які викладають українською, отримували більш високу зарплату, а студенти – підвищену стипендію. Особливо ті з них, які починають такі заняття там, де їх раніше не було. Тому що початок нової важливої справи має винагороджуватись.
Перехід від брехливої і аморальної українізації всіх до реальної допомоги бажа-ючим вчитися по-українські буде дійсним кроком України на шляху до демократії, до європейських цінностей.
Досі я нічого не сказав з того питання, яке ставлять на перший план в дискусіях про мови: про офіційний статус російської мови. По-перше, вважаю це питання не дуже суттєвим, все одно доведеться роз’яснювати, що означає той чи інший статус, які права і обмеження. По-друге, не бачив би нічого поганого в офіційному статусі російської, це б відповідало практиці у цьому питанні демократичних держав. Але, по-третє, оскільки бачу, який болісний спротив викликає це питання у національно мислячих, пропоную компромісне рішення. Державна нехай буде одна, але нормальні людські права інакомовним мають бути забезпечені. До того ж, у одній державній мові є логіка: українська у нас має мати більш високий статус, ніж російська. Тому що обов’язкове вивчення в усіх школах двох мов – то занадто. Незручно також вимагати обов’язкового друку всіх документів і скрізь по країні двома мовами, незручно корис-туватися двома мовами у армії і деяких інших службах. В України є важлива перевага у зрівнянні з іншими кількамовними країнами: російську зрозуміє майже кожний, та і українська для розуміння більшості не ставить великих проблем. Тому проблема розуміння набагато простіше у нас проблеми постійного вживання.
Держава без сумніву має право вимагати від держслужбовців, тобто працівників владних структур, якісного знання державної мови, впроваджувати для них екзамени з мови. Такі вимоги стануть додатковим, кар’єрним стимулом для вивчення мови.
А тепер переходжу до того перегляду стратегії демократичних сил України у комплексі мовно-культурно-етнічних питань, який, я впевнений, конче необхідний. Перш за все я думаю про стратегію «Громадянської позиції», хотів би, щоб саме наша організація показала добрий приклад. Тільки внаслідок великого перегляду багатьох своїх дій та стратегій демократи мають надію знов стати конкурентоздатною силою в українській політиці.
Що має робити християнин, якщо він хоче почати нове життя? Звісно, усвідомити свою гріховність та покаятись. Мене радує, що необхідність каяття (особливо після поразок демократичних сил) вже проникає у свідомість деяких лідерів. Без цього кроку зміна позицій не буде виглядати щирою, їй не повірять. Тим більш, коли справа зайшла так далеко.
А провини є і великі. Патріотизм зрозуміли в самій примітивній, грубій формі як прагнення до перемоги одного етносу та культурного взірця. Зуміли образити великі частини українського народу, посіяти розбрат. Не змогли подолати свої внутрішні комплекси, переносили їх на інших. Пам’ятаю, що в референдумі 1991 р. за незалежність проголосували приблизно 75% харків’ян, Україна більшості здавалася спокійною і приємною державою. А потім почався наголос на слові «нація» (яке у цих краях сприймалося підозріло), потім почалися змагання у тому, хто смачніше образить москалів та жидів… Так, займалися тим екстремісти, але більш помірковані націонал-демократи зайняли позицію невтручання і навіть захисту екстремістів від критики. Ось, поступово дійшло до того, що напівфашистське мислення на національному ґрунті стало сприйматися багатьма як нормальне і навіть наукове. Я глибоко вдячний лідеру «Громадянської позиції» за окремі висловлювання проти ксенофобських поглядів. Але ж, і це видно по сайту лідера, більшість тих, хто там пише, розуміють ГП як щось схоже на «Свободу» і лають лідера за те, що він не зовсім вже Тягнибок. А лідер не хоче висловитись на такі теми прямо та системно.
Розумію, що прямо висловлена культурна позиція з національно-мовної теми відштовхне від ГП багато сьогоднішніх її прихильників і, може, саме це міркування стримує лідера від такої дії. Так, спочатку чисельність прихильників ГП, можливо, суттєво скоротиться. Однак, якщо нові для ГП ідеї будуть висловлені сильно, відверто, з любов’ю та розумінням до всіх верств українського народу, то ГП стане організацією, якої ще не було, і отримає набагато більше прихильників.
Усвідомлюю, що каяття необхідно і автору матеріалу і я готовий до нього. Тому що все своє політичне життя належав до демократичних сил, а свою незгоду з їх національно культурною політикою висловлював недостатньо переконливо, щоб когось переконати. Часто не вистачало часу та сил, щоб дискутувати, і я піддакував тому, з чим був незгодний. Тим самим ставав посібником згубної політики.
Перехід до нової стратегії має супроводжуватися системою заходів задля сприяння реалізації прав різних верств населення. Про один з них написано вище – допомога створенню груп з україномовним навчанням у російськомовних університетах. Цей матеріал не розрахований на розробку всієї системи заходів, якщо головні його принципи будуть сприйняті в ГП, план заходів буде розроблений. Це будуть нові ідеї не тільки в мовно-культурній сфері, це буде переосмислення всього того, що зробило демократичні сили такими безпорадними, такими неприйнятними для виборців, що виборці віддали перевагу явно бандитським силам.

9. Деякі міркування з приводу законопроекту «Про мови»



Відкидати автоматично всі пропозиції політичних опонентів, звинувачувати за кожну у державній зраді – це політичний стиль наших демократів, він не об’єктивний і зовсім примітивний. На тім боці теж є розумні політики і до деяких їх наробок варто прислухатися.
Статті 3 законопроекту про право мовного самовизначення громадянина навряд чи зможе заперечити будь-яка людина демократичного мислення. Стаття 7 з загальною ідеологемою про українсько-російську двомовність частково помилкова і не потрібна для закону. Справжньою двомовністю можна вважати тільки той випадок, коли у лю-дини дві рідні мови, а такі випадки не так вже поширені. Далі, оскільки автори хочуть легітимізувати права російськомовних Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, то вони вдаються до лукавства, оскільки російська не є мовою якоїсь ви-значеної меншини і вживається в усіх регіонах (звичайно, з різною інтенсивністю).
Я завжди стояв за створення класів у школі та потоків в університетах з різними мовами викладання відповідно до результатів опиту учнів чи їх батьків. Тому я під-тримую відповідні положення ст. 21. Але цю статтю можна зрозуміти таким чином, що не в усіх регіонах держава чи місцева влада зобов’язана дати можливість вчитися укра-їнською – з цим я рішуче незгоден.
Великою вадою проекту є відсутність статей про матеріальну підтримку розвит-ку української мови та культури. Більш того, у ст. 5 є слова про недопущення привіле-їв за мовною ознакою. Про мою незгоду з цим пунктом написано у попередньому роз-ділі.
А в цілому потрібно визнати, що розробка закону про мови, який би конкретизу-вав положення Конституції в тій сфері, вкрай актуальна. І в цій справі необхідне комп-ромісне складання зусиль замість повного неприйняття політичних опонентів.

 

пан Пупер..а можно более конкретно..вы не согласны с этим..а свои идеи может какие то есть? разделить страну? депортировать всех русскоязычных? или постепенно ( ну или одним ударом) всех переделать под один стандарт. А кому не нравится - вон? эти люди не были эмигрантами...о чем вы? одна страна была...они перемещались по своей стране..(распределение после ВУЗов ,помните было такое?) не планируя превратиться в каких то "эмигрантов"

 

а незачем закрывать..достаточно того что высшее образование только на украинском языке..родители желающие добра своим детям отдадут (уже отдали) их в школы с украинским языком обучения..чтобы у ребенка не было затруднений при поступлении и прослушивании лекций на украинском
кстати..пришла идея в голову..красивая украинская речь - прежде всего грамотная и с громадным словарным запасом,ёмкими эпитетами..всё как положено..такой уровень может дать только ВУЗ..потому что неприятие по моему не к украинскому языку,а к тому полуграмотному разговорному суржику, который чаще всего слышишь вокруг...
и как ни странно некоторые "эмигранты" как вы их назвали,используя украинскую речь(которой владеют очень даже неплохо многие) имеют гораздо больший словарный запас и богатство языка,чем "титульные" украинцы...если украинский родной,это не значит,что можно забить на учебу и относиться свысока к тем у кого родной русский,при этом даже не научившись толком говорить на своём таком родном украинском..а я пока наблюдаю именно такую тенденцию..

 

я думаю что закрывать вообще что-то не нужно, достаточно четко описать образовательный уровень и образования на языке (русском или украинском). Нужно четко прописать % его использования в преподавании, при чем для каждой дисциплины отдельно. Более того. В каждой области, в каждом регионе нужны такие же четкие нормы его неиспользования в документации, как гос. так и частных вузов, школ и т.д. И все бесконечные апелляции к тому что есть страны с 2-3-4 гос. языками - исчезнут. Просто потому что никто их апеллирующих до сих пор не знает действительные законы использования этих языков.

что значит на украинском? Все учебники? преподаватели должны говорить на нем?

к сожалению это 1% проблемы
сама проблема в государстве!
в том что государство Украина ничего не делает для своих граждан.
оно не заботится о них вообще никак.
забота это: обеспечение рабочих мест, достойной з/п, востребованности профессии, помощь молодой семье, медстраховка и еще около двух десятком требований
в глазах постсовкового индивидуума Украина выглядит как некоторое образование руководство которого развалило все и вся доставшееся от СССР.
конечно им невдомек что все это нуждалось и нуждается в модернизации ибо совпромышленность чтобы ни выпускала обязательно получался автомат Калашникова
украинский не хотят учить (и не воспринимают все что связано с его историей) не потому что это трудный язык, а потому что государство с которым он ассоциируется ни х.....я (уж простите за мой французский) не делает для своих граждан

 

Дорогая Соло. Зачем депортировать? Есть более бескровный метод. Свободно владеть несколькими языками. Государственный обязательный. Дальше по желанию...хоть язык племени мугунини-буа...Да и региональных языков никто не отменял. Теперь о высшем образовании...Обучение тоже возможно на любом языке, но сдача экзаменов только на государственном. Предчувствуя вопрос о сложности перевода терминов и прочего отвечу: студент не способный за 11 лет школы овладеть государственным языком и тем более не способный это применить на практике будет и никудышним специалистом...

 

Соло, а как относится к тем "украинцам" которые вообще не знают украинского языка и считают что это и не надо. Их и так все понимают...

 

я таких не встречала если честно..все учились в школе и изучали украинский..настолько плохо учились чтоли?Освобождали от уроков украинского только детей военных потому что они сегодня здесь завтра там(слышала такое)..сейчас такого нет в принципе... Я знаю людей которые не знали украинского,потому что попали в Украину по распределению после ВУЗа и не учили в школе украинского..практически все эти люди уже умерли..перед этим немало потрудившись ..я может уже писала..дед моего бывшего мужа приехал в Киев потому что был лучшим где то у себя в российской глубинке и получил неплохое распределение(не в Москву,это было нереально,но в Киев) работал главным инженером на кивском "Арсенале" лауреат ленинской премии..он не знал украинского..учить язык его никто не заставлял..работал как мог на благо Родины и не был никаким эмигрантом и пятиколонщиком..надо было его отправить в школу?
в Украине нет школ где не изучают украинский язык...я про такие не слышала..даже в так называемых русских школах думаю украинский в любом случае одна из базовых дисциплин..
другое дело что многие увлекающиеся натуры(назовем их так) делают вид что в упор не понимают русского(украинского)..хотя если речь о туристах сразу все всё начинают отлично понимать..считаю это маразмом

 

вы искренне считаете, что все украинцы учились в украинских школах?
или все украинцы учились в Украине?

 

а я позавчера общался с китайцем который разговаривает на русском и украинском не хуже нас...

 

не хуже "нас" - этого кого?
некоторые из нас вообще на украинском не разговаривают ))))

 

говоря не хуже нас, я имел в виду Украинцев живущих в своем государстве......а вот китайцы умеют....

 

[OFFTOP]хуже меня например очень сложно на нем разговаривать, т.к. я по большому счету на нем никогда не говорил и его не учил [/OFFTOP]

 

Мне кажется вы не правы. Только садик-школа-вуз.
Плюс, качественные украинские передачи, перевод иностранных фильмов и книг (при этом работа на опережение - раньше, чем в России).
И еще личный пример этнический украинцев, которые перестанут в Украине угождать русскоязычным и будут говорить по-украински в любом регионе. Будут демонстрировать умение объединяться и в плане общеукраинских мероприятий, и в политическом плане. (Напомню, что Януковича и ПР к власти привели как раз украиномовные регионы страны, жители которых не захотели думать и взвешивать ситуацию, не ознакомились с законом о выборах - "противсихи" ничего не могли бы изменить - глупо было даже мечтать, что все избиратели проголосуют против всех даже на ЗУ, а значит они проголосовали за Януковича).

 

это было интересно...можно поподробнее?? кто и как угождает русскоязычной мне,называя меня эмигранткой и предлагая отправиться на историческую родину? то есть явно давая понять - я здесь лишняя,неугодная и не титульная???
слово "я" не применять лично ко мне плиз..гипотетически.
примеры из жизни когда в угоду русскоязычным человек не может общаться на украинском. пока вижу только Азарова "в угоду" разговаривающем на украинском..я наверно и то лучше буду говорить на совершенно не родном мне украинском...а вообще Байард,вы имеете возможность на примере форумчан убедиться - это бесполезная утопия.никто никогда не пойдет навстречу. Одних убедили в том что русский язык якобы самолично уничтожает украинский..других в том что если для вас русский родной - место вам не в этой стране и вы все пятая колонна,которая ненавидит всё украинское...это видно из постов комментаторов

 

ты говоришь по украински? усилия предпринял чтобы говорить? нет? почему не уехал на свою Родину? ты по моему говорил что приехал в Украину учиться..обучение было на украинском?
в чем проблема то? иди и учи украинский в школу..или к репетитору..государству по сараю как ты это сделаешь..но знать должен..и заплатить за знания тоже должен ты.Государство не вижу чтоб в этом участвовало