Вчора їздили на свято у селоі у мене з'явилась можливість розпитати бабусю про мого прадіда, себто її батька, точніше про його смерть. Ото ж її історія. Були після воєнні роки, коли німці уже відступили, в село прийшли НКВДисти шукаючи партизанів, прийшли у село Батьків. Мій прадід Старик Омелян Іванович який відслужив на фронті, пішов до сільського голови питати хто це такі і що робити, бо в той час багато із села вивозили в Сибір. На що той відповів йому, що ти маєш сьогодні робити іди і роби. Він і пішов у стодолу товкти ціпом пшеницю. НКВДисти зайшовши на подвір'я почали "приставати" до мого прадіда, мовляв що ти ховаєшся у солідолі, чому не був на фронті, ти партизан від кого ховаєшся. Почали погрожувати автоматами, вивели на подвір'я"я дружину яка захищала його кинули на землю, і це все на очах моєї бабці. У прадіда з документами все було в порядку. тоді НКВДисти погрожуючи зброєю повели його до сільського голови, на розбір чи дійсно він із села, по дорозі намагались відібрати документи. Сільський голова сказав, що це наш односельчанин, і не треба його чіплятись. Коли той повертався додому, один з НКВДистів зробив декілька пострілів йому в спину, і втік, решта загону залишились у селі. Прадіда занесли до хати, куля влучила декілька сантиметрів нижче серця, і застрягла в ребрі. Почали сходитись люди, для того щоб відправити до лікарні потрібно було пояснення де отримав поранення, пояснювальну повинен був написати командир загону НКВД. Так він і зробив, написавши текст: "Такий то знайдений в криївці, і ранений через спробу втечі". Читати моя прабабця не вміла, тому дала перечитати пояснювальну сусіду, той прочитавши спочатку не повірив своїм очам і поніс, до сільського голови, На командира загону почали тиснути селяни за написану брехню, і вимагати правдивих свідчень, добившись їх повезли Омеляна Івановича у щонайближчу лікарню, де він 3 дні прождав не отримавши жодної допомоги. Тоді родичі вирішили перевезти його до Тернопільськоо відділення це порядку 50-60 км від села, везли на фірі, зупинявшись на ніч і добрих людей. По дорозі їх перепинили і забрали доброго коня залишивши стару шкапу, якою ледве заїхали до Тернополя, було це у четвер. Відбувши у лікані, у п"ятницю прадід помер від пораненн., Було йому трішки більше 30 років. Та на цьому історія не закінчується. Дружина Омеляна, повернулась додому, щоб взяти новий одяг для поховання, бо тіло не дозволили перевозити додому. Коли вона прибула до Тернополя витративши два дні на дорогу, санітари - лікарі почали вимагати гроші одяг, немов вони самі переодягнуть, що треба заплатити, і таке інше, у післявоєнні роки усі були босі голі, як казала бабуся, тому і дерлись за лахи. Звернувшись до головного лікаря, той пояснив що її чоловіка ще вчора поховали (якщо це можна так назвати). Тоді ця мужня жінка ( я не можу її так не назвати адже пережити їх далось не мало), заплатила гроші гробару, щоб той відкрив могилу, де було просто замотану в постіль і кинуто 12 тіл, настоявши на своєму відкривши вона в одному з них впізнала свого чоловіка. Купивши трумло, в яких, як свідчили місцеві уже 10 поховали, бо розкопували вночі могили крали і знову продавали, поховала свого чоловіка поставивши березовий хрест. На цвинатрі Тернополя. Ось так воно і було. Війну пройшов а помер від "своїх". Далі буде...
"Засланці з Москви" - так говорила вона. Ну не знаю, бабці я вірю, та й історій таких назбирати можу багато, можлвио наступного літа цим і займусь.
Можливо, просто вчора заніс цю історію у свій блог щоб у пам"яті не загубилось, і вирішив з вами поділитись.
