Чому нам живеться погано?

моя стаття, присвячена фашизму, комунізму...

моя стаття дворічної давності, написана для одного журналу:

Яка головна суть усіх політичних вчень? Економіка. Стосовно того, якою має бути економіка ламали списи багато мислителів — теоретиків і практиків. Колишня радянська (російська) імперія виявилася найбільшим полігоном для економічних експериментів. І мова не лише про „впадання у крайнощі” комуністичних вождів. Згадати можна і „воєнний комунізм” початку 20-их, „НЕП” — середини 20-их, „закручування гайок” і колективізація початку 30-их, „госпрозрахунок” кінця 50-их. „Застій” — це теж економічна політика, коли друкувалися гроші і за валюту за кордоном куплялися продукти харчування. І, нарешті, „перебудова”, яка призвела до розпаду СРСР на багато окремих республік... Схожі процеси відбувалися і у країнах, які пройшли шлях диктатури: Німеччині, Іспанії, Італії, Чилі, Кубі, Камбоджі, Китаї. Вони відбувалися лише на різної довжини проміжках часу.

Прийнято вважати, що існує два полюси політичного радикалізму: ультраправі та крайні ліві. Політичні програми їх вважаються кардинально протилежними — праві за приватну власність і ринкову економіку, ліві — за державну, і планову економіку. Я хочу заперечити такому твердженню. Моя думка така, що усі радикальні рухи мають спільне джерело, з якого вони виникли і трансформувались у тій чи іншій мірі згодом.
Моя стаття присвячена лише радикалізму ХХ сторіччя, але для правильного розуміння цієї теми необхідно згадати і значно старші часи, а саме часи зародження більшості сучасних наук і вчень: Стародавню Грецію. Отже, хто є основоположником? Можна вважати, що основоположником є древньогрецький філософ Платон, який виклав своє бачення державного устрою у таких творах, як „Держава”, „Закони” й „Політик”. У них він виклав ідею панування вищої когорти (аристократії) над усіма решта. Потрібно зауважити, що його ідеї отримали не лише ортодоксальне суспільно-політологічне втілення, був ще й „неоплатонізм” у науці, філософії тощо. Моя думка така, що радикальний вияв його вчення був лише неправильно витлумачений людьми, тими, кому це було вигідно. Другою значущою особою, яка суттєво вплинула на розвиток обох радикальних напрямків, як це не дивно, був Карл Маркс. Він у своїх творах виклав ідею „комуністичного суспільства” (як перехідного!) до ідеального позакласового. Мені невідомо, чи користувався К. Маркс у своїх дослідженнях творами древньогрецького філософа, відомо точно, що детально вивчав твори французьких утопічних соціалістів.
Певну паралель між вченням Платона і утопічними соціалістами можна провести. Карл Маркс сформулював свою ідею значно точніше. І саме тому Марксу належить честь вважатися основоположником вчення під назвою „комунізм”.

 

продовження статті

Тепер повернемося до історії. Історії виникнення політичних партій, які згодом прийшли до влади і перетворили свої країни на бастіони радикалізму. Першою „ластівкою”, зрозуміло, була російська імперія. Німецькому командуванню простіше було профінансувати антидержавну партію і таким чином створити у Росії революційну ситуацію, ніж перемогти її військово...
Отже, першою була перемога партії соціал-демократів (більшовиків) 1917 року. Наступною — фашистської партії Італії 1924 року. Слідом за ними — націонал-соціалістської у Німеччині у 33-му. Що характеризує ці партії у період їх становлення? Ким був Володимир Ульянов (Ленін) до Жовтневого перевороту відомо. Ким був Беніто Муссоліні (Дуче)? Правильно — соціалістом. Саме звідти беруть початок „піонерські” галстуки і зірочки на символіці. Через внутрішньопартійні чвари він покинув лави своєї первинної організації і почав створювати свою.
„Ми підемо іншим шляхом”... Чи не нагадує ця подія історію з розколом РСДРП у 1903 році на „більшовиків”, „меншовиків”, „економістів”? Дюжина представників російських соціал-демократів провели з’їзд у Брюсселі і розкололася. Пам’ятаючи, що самій партії було лише п’ять років, розкол говорить про багато що. Наприклад, про те, що уже на самому початку у небагаточисленній організації виявилося кілька яскравих особистостей: В.Ульянов, Г.Плеханов, Ю.Мартов (меншовик) тощо. Ці видатні особистості мали свій погляд на розвиток організації і державного устрою. Хоча все-таки їх розкол (якщо бути відверто-точним) був умовним, вони керувалися одним статутом аж до „пам’ятного” 1917-го...
Беніто Муссоліні був активним учасником соціалістичної партії Італії, редактором „бойового листка”, який завдячуючи його таланту став швидко збільшувати свій тираж. Він крокував від редакції „Класової боротьби” до „Вперед!”, і нарешті „Народ Італії”, тираж якого дуче збільшив до 100000 екземплярів. Після незгоди із керівництвом соціалістичної партії, його виключають. І у березні 1919 року в Мілані він створює гурток „Бойовий союз” („Фашио де Комбаттіменто” — звідки й назва руху; саме ж слово „Фашизм — Єдність” запозичене у селянських організацій Сицилії), який швидко починає перетворюватися у політичну партію з власними бойовими загонами і політичною програмою. У програму входили соціальні гасла, які звучали дуже радикально: скасування сенату, поліції, каст, привілеїв, титулів. Встановлення 8 годинного робочого дня, збір Установчих зборів, встановлення мінімальної заробітної плати... „Уся влада — Радам!”, „Землю — селянам”...
Адольф Гітлер (Шикльгрубер) свою політичну кар’єру почав з Німецької робітничої (пролетарської?!) партії. Але його партія стала тим, що привело Гітлера до влади лише після об’єднання у 1926 році із двома іншими, а саме — з мюнхенськими правими націоналістами і лівими соціалістами Григора Штрассера. Цей союз і утворив націонал-соціалістську (соціалістичну?!) робітничу партію. Вчення Карла Маркса Гітлер (за його твердженнями) не сприйняв, проте його вчинки говорять про протилежне, адже кістяк його партії складали саме пролетарі, і без популістських соціал-демократичних гасел він би ніколи не прихилив до своїх ідей стільки прибічників.
Можна заперечити, що, мовляв, тут намішані „котлети з мухами”. Гітлер — расові ідеї і крупний капітал, Муссоліні — державна мультикорпорація із дуче на чолі (економіка Італії була розподілена на 22 корпорації) федерація (до початку 50 років провінції Італії були дуже відмінними одна від одної і культурно і мовно), а Ульянов — керманич пролетарів, знедолених та ображених, інтернаціоналіст. Це не зовсім так. Інтернаціоналізм Ульянова полягав у русифікації усіх „братніх, соціалістичних” республік і у першу чергу відновлення Російської імперії. Саме тому Фінляндію „відпустили”, а Україну залили кров’ю. І сподвижник Ульянова Лев Бронштейн (Троцький) не мало набалакав про перманентну революцію, тобто про бажання „визволити” увесь світ. Завдання номер один: створення всеросійської надзвичайної комісії (ВЧК), яка фізично знищувала незгодних. Муссоліні захоплювався творами Фрідріха Ніцше, чи не тому, що він там знайшов і „надлюдину”, і „війну — як найвищий прояв людського духу”, і „народ — як постамент для вибраних натур”. А агресія проти Ефіопії, Далмації?!! Чи це не ті самі мрії про імперію? А „Сквадри” — хіба не каральні загони?.. СС і СА у Німеччині, хіба не каральні загони для фізичного знищення опонентів? Філософія Ніцше як основна державна філософія, „тисячолітній світовий Рейх” тощо...

 

кінець статті

Які головні спільні риси? Шовінізм і ксенофобія, нищення вільнодумства, культ особи (усіх трьох не даремно ж називали вождями), узурпація політичної і економічної влади в одних руках (Муссоліні був керівником усіх 22 державних корпорацій; від слова Гітлера залежали усі німецькі промислові гіганти; усі комуністичні вожді включно з Ульяновим були одноосібними керівниками держави), планова економіка (економіка „прив’язується” до військової машини), одна правляча партія (у СРСР — навіть не партія, а цілий суспільний клас, „номенклатура”), мілітаризація і манія до світового панування (не домінування, а власне панування!), окультизм і атеїзм, рабство (трудові табори), „нацреалізм” у культурі, антисемітизм...
Підсумовуючи. Терміном „фашист” у радянському союзі нагороджували усіх, хто був різко проти комунізму. Це почалося ще з часів правління В.Ульянова, коли революція в Італії провалилася (як і усі решта) і виною тому були фашисти Муссоліні. З тих часів навіть збереглася пісенька: „Мы фашистов не боимся, возьмём на штыки…” Відтоді комуністична влада часто використовувала такий метод, як „підміна понять”, використовуючи різноманітні ярлики: кардинально не згоден з „світлим комуністичним майбутнім”? Фашист! Бандерівець! Контра. Троцькіст. Ворог народу. Агент впливу. Ховаючи за нікому не зрозумілими словами тавро, „власником” якого міг стати будь-хто!
Про кого не було згадано? Про Іспанію, Фінляндію, Сербію, Болгарію, Румунію, Японію. Про країни, які були союзниками Німеччини та Італії у Другій світовій війні. Переважно усі „фашистські” режими виникли у цих країнах значно пізніше Італії та Німеччини, і були наслідком подій у цих двох країнах. Японія була ще напівфеодальна-напівімперіалістична країна, Фінляндія після війни з СРСР, зрозуміло, чому зайняла антикомуністичну позицію. Окрема мова про Іспанію. Хоча її і шельмували як „фашистську” державу проте у Другій світовій війні вона участі не приймала, а тому й не постраждала. А генерал Франко згодом добровільно відмовився від влади на користь принца-Бурбона. Аналогічна ситуація сталася і у Чилі, де майже так само вчинив генерал Августо Піночет. Участь Гітлера і Муссоліні їх оминула. Чому? Через „помірний” радикалізм? Чи через те, що вони не оголошували війну цілому світу, а спокійно господарювали у своїй державі? А тепер припустімо, що дуче не оголосив війну Ефіопії і не вв’язувався у „німецькі проекти”?.. Під час його правління було відновлено державу Ватикан у тих межах, в яких вона є досі! Злочинність була зведена до мінімуму. Таке поняття як „мафія” зникло з вжитку аж до появи на Апеннінському півострові американців. Антисемітські закони з’явилися 38 року, так званий фашистський трибунал з 1927 по 1937 рік засудив 2947 антифашистів. Чи співвідносяться такі цифри і дані з мільйонами вбитих і засуджених у СРСР?!.
Що ж стосується сучасної України. На даний час у нас є кілька організацій, які претендують на право називатися радикальними: колись могутня, а зараз майже не існуюча УНА, Щит Батьківщини, перереєстрована СНПУ, „Тризуб”, неіснуюча вже ДСУ — „праві”. Лівого спрямування радикальних партій як таких не існує. КПУ чи Соціалістична партія не є радикальними по своїй суті. Рух скінхедів є переважно „правим” (хоча за кордоном існують і „червоні скіни”), анархістські організації малопомітні, радикальні комуністичні організації активізуються лише під вибори. Єдиною „лівою” організацією, яку можна вважати радикальною — це ПСПУ з Н.Вітренко на чолі. Це й справді, типова популістська організація із великою кількістю обіцянок для „знедоленого експлуатованого народу”.
На завершення. У сучасному світі збереглися декілька країн з тоталітарними режимами. Варто згадати Китай, Північну Корею, Кубу, В’єтнам, Білорусь. Це країни „лівого” спрямування. Є країни і „правого” спрямування, переважно в Африці. Час-від-часу виникають так звані „бананові республіки”, відбуваються путчі в Азії. Ідеї „ідеального світу” непокоять ще багатьох потенційних вождів...