Чого ж ви не сповідаєтеся, мешканцю? © мих

+ 100 це мабуть національна риса

Звісно, тому ти ж і написала, що іспит сумління щовечора перед сном це дуже помічна річ - так ніби душу в душ зводити (вибачте за каламбур )

Дуже люблю цю молитву. Коли вперше почула її зрозуміла - це моє.

 

Не перебільшуйте і не викривляйте мої слова.
Визнання гріхів і покаяння є не обхідною умовою прощення. Проте я не бачу біблійної основи тому. що священник може відпускати гріхи- якщо він сам є гріщною людиною? Лише Бог який бачить серце людини може відпускати гріхи.


Духовный брат может способствовать осознанию греха и исповеданию этого греха пред Господом, но ни в коем случае не “прощать и разрешать содеянный грех”. Ап. Павел пишет об этом духовным служителям, говоря: “Братия! если и впадет человек в какое согрешение, вы, духовные (не говорит: исповедуйте и разрешайте властью, данной вам от Бога), исправляйте такого в духе кротости, наблюдая каждый за собою” (Гал. 6, 1—2).

Євреї були віддані традиції. Що говорив Ісус про їх традиціїі що він ставивив на перше місце?

Не плутайте організаційні моменти з догматичними. Свідки Єгови у своєму повсякденному житті і у служінні керуються принципами викладеними в Біблії.
QUOTE='Сергій аспірант;490831']Допис від Liliyah Romanova


Та до багатьох речей біблійних підстав немає.[/QUOTE]
І ви вважжаєте це нормальним, тільки тому що ці речі стали частиною традиції?

 

Ви мабуть навмисне проігнорували цитату з Євангелія, яку я вам навела, коли Ісус своїм апостолам дав владу відпускати гріхи. Оскільки в Католицькій Церкві збереглась апостольська сукцесія, то відповідно і влада відпущення гріхів (або повноваження, як хочете) успадкувалась.
І ще - священик відпускає гріхи не від свого імені, а від імені Ісуса Христа і не він сам собі ту владу узурпував тільки був нею наділений підчас отримання свячень.
І на останок - ви думаєте, що то є якесь особливе задоволення годинами висиджувати у конфесіоналі і вислуховувати натовпи людей? Ви думаєте, що то просто? Треба мати неабияку духовну закалку, щоб все це витримувати, бо далеко не всі сповідаються "не вбив. не вкрав, інших гріхів не пам"ятаю". Це є серйозне психологічне навантаження.
З чого ви вирішили, що особиста сповідь це зле, чи не правильно? Можна ходити до психолога, але часом (хочаб зрідка) людині треба відчути, що її простили.
Немаю зараз часу шукати цитату. але ви мабуть і так знаєте це місце в Євангелії, коли Ісус сказав до паралітика - встань і ходи - відпускаються всі твої гріхи і відповідаючи на закиди пояснив, чому саме так.
Ми всі, як той паралітик - "лікуємось" різними методами, шукаємо різних способів, вдаємось до "нетрадиційної медицини", а насправді ми потребуємо прощення і щоб його отримати, щоб його пережити у всій глибині ми мусимо переступити через себе, вголос назвати все своїми іменами, облитись гіркими сльозами жалю за гріхи і тоді відчути благодать прощення. Священик виступає тут лише посередником і це треба розуміти.

 

Христос повелевает апостолам провозглашать радостную весть спасения, являющуюся манифестом Его всепрощения. Принятие Евангелия, т. е. благой вести искупления, и было принятием прощения Божия. В обнародовании этой вести и состояла вся сущность возложенного на апостолов поручения. Они должны были идти проповедовать Евангелие всей твари, всюду свидетельствуя, что Бог спасает грешника при соблюдении последним одного условия — принять верою жертву за грех, принесенную Христом на Голгофе, довериться Божьей амнистии, оставить прежнюю жизнь беззакония и следовать за Христом в силе Духа Святого, “Которого Бог дает повинующимся Ему” (Деян. 5, 32).


Весть спасения люди могли не принять, отвергнуть, ею могли пренебречь, но тогда апостолы имели право заявить: мы предложили вам единственный путь спасения. Господь ожидал вашего покаяния, Он послал нас к вам с манифестом прощения, но так как вы сами отказываетесь от амнистии, то знайте, что ваши грехи остаются и вечно пребудут на вас, т. е. нет другого пути от них избавиться, “ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись” (Деян. 4, 12).


Вообще, мы не знаем в Св. Писании такого случая, когда бы апостолы отпускали кающимся грехи. Напротив, Св. Писание повествует о ряде случаев, когда апостолы возвещали, что “Бог во Христе примирил с Собою мир, не вменяя людям преступлений их” (Деян. 10, 4; Деян. 13, 32-38).


Больше того, нигде в Свящ. Писании не упоминается, чтобы “отпущение грехов” и “исповедание прихожан” входило в круг обязанностей апостолов или проповедующих Евангелие. Никогда, ни при одном случае обращения грешников ко Христу апостолы не “разрешают” грехов “властью данной им от Бога”. Напротив, когда ап. Павел узнает о покаянии впавшего в грех, и будучи уверен, что Христос приходящего к Нему не изгоняет вон (Иоан. 6, 37), апостол увещевает церковь в Коринфе проявить к покаявшемуся особенную любовь, говоря: “Вам лучше уже простить его и утешить, дабы он не был поглощен чрезмерною печалью” (2 Кор. 2, 7). Апостол Иаков советует верующим объединяться в молитве к Богу об освобождении их от всяких недостатков, открывая друг другу нужды, о которых хотят молиться. Он говорит: “Признавайтесь друг пред другом в проступках, и молитесь друг за друга” (Иак. 5, 16). Но следуют ли священники этому правилу? Мы не знаем случая где бы священник поведал о своих собственных грехах тому, кого он исповедует и пригласил его помолиться вместе о взаимной нужде

 

Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Ів. 20,23).

«Оце ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося» (Ів. 5,14).

Гординя - це один із семи головних гріхів.

Хто це ми? Хотіла прокоментувати цей ваш абзац. але передумала. Довго пояснювати, а ефекту нуль.
Ми молимося за своїх священиків, щоб підтримувати їх духовно, священики також сповідаються, але у інших священиків, бо миряни не можуть дати розгрішення. Але яке це все має для вас значення, якщо основною вашою метою є негація та відкидання?

 

Моєю метоє є встановлення істини, і тому я відкидаю те до чого немає підстав у Біблії.
Я не заперечую того що людина повинна визнавати свої гріхи, але прощати гріхи може лише Бог, не потребуючи посередництва священника. До речі перші християни не мали священників. в сучасному розумінні цього слова - церкви(збори) керувались досвідчиними старійшинами та наглядачами. Завданням старійшин було допомогти людині виправитись а не відпускати їй гріхи.

Христос повелевает апостолам провозглашать радостную весть спасения, являющуюся манифестом Его всепрощения. Принятие Евангелия, т. е. благой вести искупления, и было принятием прощения Божия. В обнародовании этой вести и состояла вся сущность возложенного на апостолов поручения. Они должны были идти проповедовать Евангелие всей твари, всюду свидетельствуя, что Бог спасает грешника при соблюдении последним одного условия — принять верою жертву за грех, принесенную Христом на Голгофе, довериться Божьей амнистии, оставить прежнюю жизнь беззакония и следовать за Христом в силе Духа Святого, “Которого Бог дает повинующимся Ему” (Деян. 5, 32).


Весть спасения люди могли не принять, отвергнуть, ею могли пренебречь, но тогда апостолы имели право заявить: мы предложили вам единственный путь спасения. Господь ожидал вашего покаяния, Он послал нас к вам с манифестом прощения, но так как вы сами отказываетесь от амнистии, то знайте, что ваши грехи остаются и вечно пребудут на вас, т. е. нет другого пути от них избавиться, “ибо нет другого имени под небом, данного человекам, которым надлежало бы нам спастись” (Деян. 4, 12).

 

Я православный, принимал католичество ( около трёх лет ходил в костёл) хорошо отношусь к данной ветви христианства, хотя, конечно православие более последовательно и оно во многом Россию сохраняет. Ходил на баптисткие собрания тоже нравилось. Но православие более последовательно. Католицизм и протестантизм это шаги от веры в сторону философии. А исповедоваться перед Господом, без посредника легче гораздо.( Хотя у баптистов я присутствовал на чём то вроде исповеди перед собранием - это тоже сложно, но непонятно). Не поймёшь, то ли Господу грехи свои говоришь, толи сам с себя их снимаешь. Сказать грех другому человеку, как посреднику гораздо труднее. Здесь нужно и суметь поверить в другого человека ( о чём Христос говорит) и суметь себя заставить сказать ему про грех. Не себе, а через посредника - Господу. Единственно что бы мне хотелось изменить в православной службе, это, чтобы Евангелие всегда читали на языке большинства народа данной местности.

 

В православии тоже достаточно философии. Признание грехов необходимо, ведь если мы говорим про грех значит мы понимаем нашу ошыбку. Но исповедь ето больше чем признание грехов - священник имеет власть отпустить грехи, хотя ето не имеет библейского обоснование и появилось в практитке церкви в средние века.
Только тот кто может видеть серце человека, видить меру его раскаивания может отпускать грехи, а на ето способен только Бог.

 

В русском переводе это означает:" Господи, я недостоин, чтобы Ты вошёл под кров мой, но скажи только слово, и исцелится душа моя." Насколько я помню, так говорит сотник, который просит Господа об исцелении своего сына. Мне эти слова очень нравятся. Слушая их, хочется встать на колени.

 

Мне кстати организация исповеди у католиков нравится в чём-то больше, чем у православных, хотя может быть, несколько подталкивает к детализации. Сегодня был на исповеди и причастился. Месяца четыре перед этим не был на причастии. Но сказал только об одном грехе, который меня мучил. По реакции священника я понял, что он почувствовал , как мне тяжело. Служба долгая и слёзы вдруг навернулись, когда высокий женский голос из хора, в конце службы, несколько раз пропел с разными интонациями: " Услышь ны " ( Услышь меня ).

 

Шановні форумляни! Щось заклинило мені і ніяк не можу знайти цієї цитати в Біблії, що згадала пані Оля та й я сам її використовував. Прошу допомогти, хто в силі!

 

Може це:
"Отже, признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах..."Як.5:16?

 

Як ви ставитесь до такого дослідження? http://top.rbc.ru/society/08/08/2009/320701.shtml

 

як до звичайної мульки для простачків.... Кіко подібного вже було... Мода...

 

Миху, я нажаль, цілком не зрозуміла вашої думки. Можете трохи розлогіше її викласти?

 

можу михові допомогти
==
у нього похоть не на першому місці

 

"""Та є таке. Проте не на міські парафії, а саме на сільські. Колись було таке, що казали, що за 4 тисячі зелених можна свячення дістати. Може, хтось так і був висвячений, але з тих, кого я знаю, ніхто. Хлопці по 2-3 роки чекали, аж поки не змінився відповідальний за свячення.
Є священики, котрі є ними за покликанням, а є - за наживою. І їх видно вже в семінарії, де одні, а де другі."""

в міських парафіях все вирішується не такими дрібними сумами і тому посвячені в ті справи тільки одиниці і вам того не чути і не бачити як власних вух. а щодо семінарії, то навчанні в ній давно способом пробитися в люди(майже так як колись в міліцію йшли). Є звичайно люди, які не зраджуюють свого покликання, але ми всі ЛЮДИ і не треба ніколи казати ніколи.
всьому є ціна.

 

Ап

 

Кум прийшов на сповідь до священика.
— Святий отче, я грішний. Я майже зрадив своїй жінці.
— Майже — це як?
— Ну, ми з іншою жінкою потерлись по-всякому, але я їй не вставив.
— Потерти — це те ж таки, що й вставити, сину мій. Ти зрадив своїй дружині. Прочитай молитву п’ятдесят разів і пожертвуй 100 гривень .Кум іде, молиться, відтак прямує до скриньки для пожертв. Щось там робить, і йде до виходу. Священик його окликає:
— Агов, я все бачив! Ти не опустив гроші до скриньки, а тільки потер її купюрою!
— Але святий отче, ви ж самі сказали, що потерти — це те ж таки, що й вставити!

(с)