Чи боїтесь Ви...смерті?

В мене велике прохання: обгрунтуйте, будь ласка, свою позицію...

 

ні. тому що життя смертю не закінчується
раніше боялася... ненавиділа жити і хотіла вкоротити собі віку... але того боялася ще дужче... не знала що мене чекає

а тепер дуже люблю життя і сприймаю смерть лише як перехід від одного стану свідомості до іншого

знаю що Бог мене любить і підтримає і в житті і в час коли мені доведеться померти)

швидше боюсь смерті рідних...

доречі, що до вашого підпису...

- саме тому і боюся за своїх рідних та близьких... намагатимусь зробити все від мене залежне, щоб якомога більше людей таки у пекло не потрапило!

 

Звичайно,що не боюсь. Боюсь болю...боюсь вмирати в муках...а смерті...чекаю... Так сталось,що життя стало пасткою...тому чекаю...

 

Ні - але помирати не хочеться

 

А якби все було прекрасно, Ваше ставлення було б іншим?
А ще нагадав:

До речі, серед моїх знайомих мало хто говорить про смерть, а коли зачепити цю тему, чи серйозно пожартувати, то дивляться такими крууглими очима, мовляв : "Ти чого!"
Я не песиміст, радше машиніст (принаймні стараюсь), тому Цікаво поговорити про майбутнє.
/пояснення-анекдот

Песиміст бачить чорний тунель, оптиміст - світло вкінці тунелю, реаліст - ліхтар вдалині і лише машиніст бачить трьох дурнів на рейках./

 

Якби все було прекрасно,моє ставлення було б іншим...
Але "бітіє опредєляєт сознаніє"...

 

не те, щоб боюсь саме її....просто боюсь нею принести біль, сльози і гореч(не пам"ятаю як буде по-українськи) близьким і дорогим мені людям

 

через це і боюся, а також невідомого. Невідоме завжди страшне.

а якщо приставлять ніж до шиї, то не буде страшно? я так не думаю.
Інстинкт самозбереження чи самозахисту є найсильнішим, інакше людство вимерло б.
п.с. а чому так мало галасують?

 

И я боюсь, Romko.
Каждый нормальный человек боиться смерти. Не верю, когда кто-то геройствует, говоря, что не боиться её. Ведь никто не знает своего конца - когда он будет и, главное, каким? Конечно, каждый мечтает о смерти во сне, когда даже не понял, что умер, просто уснул. Да чтобы в глубокой старости! (Мечты, мечты, где ваша сладость...) Но это если говорить о смерти, как о физическом процессе. А дальше что? Дальше - Страшный суд! Я этого боюсь не меньше, а, может, даже больше самого процесса умирания. Не зря говорят, что душевные муки сильнее физических. А вообще с возрастом люди начинают спокойнее относиться к мыслям о собственной смерти. Я помню, как моя бабушка с гордостью доставала из скрыни и показывала, что приготовила "на смерть". Я - подросток, не понимала, как это можно ещё полноценно жить и уже приготовить себе на смерть всё, в чём её нужно будет хоронить. Подняла на неё глаза, а она улыбается и аж светится вся (было ей тогда лет 75, а умерла она в 88 с половиной!). Вот это отношение к смерти! Философское!
P.s. А вообще, ясно одно - смерть неизбежна. "Рождение - это первый шаг к смерти" (не знаю, кто сказал)

 

не обов'язково...

мені було 20 років коли моя бабця видала дивлячись на мене ось таку фразу

"ти напевно голову на плаху би поклала за свою віру"

мене це , як би так сказати - шокувало! адже я ніби ніколи вдома нічого фанатично не доказувала... і бажанням йти за віру на барикади і під кулі також не променіла...

але зрозуміла що це дійсно так... якщо мені поставлять ножа до шиї - чисто фізично страшно буде... але ось душевно ні...

а взагалі-то кажуть будь-який страх чи фобія - це є страх припинення власного існування

 

Не боюся. Вірю, що після смерті мені буде краще, ніж у цьому житті.

 

Віповідь -НІ.Я не боюся того, чого не знаю.Страшний суд, рай, пекло...не можу сказати, бо просто не знаю чи то все є і чи варто того боятися? Коли прийде мій час хотілося б тихо піти з цього світу , просто щезнути.Хм...а для декого цей світ є справжнісіньким пеклом, то чого боятися невідомого?

 

Я ніколи себе не вважав героєм... Кожній людині вирок смерті винесено при народженні, і апеляції не підлягає. Можуть страшити фізичні муки перед смертю - хвилини, години, роки - але це ще життя. Можливо, коли реально відчую, що життя завершується-стане страшно. Таке спостерігав...

 

Почитав відповідь. І здалося, що не бояться смерті люди, які вірять в Бога. Були такі фрази, що «Вірю, що після смерті мені буде краще», «тому що життя смертю не закінчується». Тобто люди впевнені, що є життя після смерті і воно буде краще. А якби такої впевненості не було, відношення до смерті мабуть було би іншим.
А коли ми говоримо, що небо їмся смерті, а чи не боїмося в тому плані, що можемо не побачити своїх близьких, дітей, друзів, чи навіть просто не зможемо поїхати на море, чи в Карпати, є ж напевно речі які ми любим робити в цьому житті, їх не страшно втрачати?

 

Отут не варто привязуватись до хороших місць. А ще уявіть, що королю як важко покидати той світ!!! Стільки багацтва залишається! Не робім собі скарбу на землі... все воно тлінне і тимчасове. Ну й памятати варто:

Що людині не давай, що не обіцяй, її все одно тягне на цвинтар.
(мій колишній підпис).

 

Ні, не боюсь. Хоч і не збираюсь її жодним чином пришвидшувати.
Смерть - це те, що надає життю смаку і кольору, дає розуміння того, яке ж це щастя - просто жити, відчувати, бачити, ходити... Не було б смерті - і життя було б просто нудним і беззмістовним повторенням одного і того ж.
Бо ж як радість пізнається у порівнянні з горем, так і життя найкраще відчувається поряд з усвідомленням неминучості смерті.

 

Скоріше не бояться невіруючі. Жаль помирати, але жаль за земними благами. Помер-і все скінчилося. А для віруючих лише починається вічність. І якеа вона буде? А невідомість завжди як не страшить, то непокоїть...

 

Я більше боюсь того, що для мене смерть настане раптово і я буду не готова. Це для мене, як для віруючої людини страшно. Смерті не уникнути, але можна її достойно прийняти. Я би хотіла у цей момент бути у злагоді з Богом, зі собою і з іншими людьми.
А взагалі вмирати важко мабуть, особливо коли ти у розквіті сил, коли в тебе діти ростуть і ти знаєш, що пропустиш багато важливих моментів їхнього життя, але якщо все це довірити у Божі руки, тоді залишати цей світ буде спокійніше.

 

Мені байдуже. Смерті нічого бажати, боятися чи тікати від неї - вона все одно прийде рано чи пізно. "Не сприймайте життя надто серйозно. Вам усе одно не піти з нього живим" Елберт Хаббарт.
Інша справа ЯК помирати. Навряд чи кого радуватиме перспектива довгої та болісної агонії. Я бачив, як страждали обидва мої діди перед тим, як піти з життя, і не хотів би такої участі і для себе. Тому, як говорилося в одному старому американському бойовику, "якби смерть можна було обирати наче поїзди, я вибрав би експрес".
До речі, я не вірю в Бога і кращий світ, що чекатиме за межею життя, - маячня то все.

 

Вибрала варіант "Інколи інстинктивно", бо дуже страшно було в момент, коли була за крок до смерті. Дуже боялась і з такою ж силою хотіла вижити і боролась. Не страшно, що життя закінчиться, але страшно, що воно закінчиться так рано.

Можу вільно говорити про смерть і не розумію чого люди роблять перестрашені очі, коли я про таке щось ляпну. Колись попросила одну людину, щоб в разі моєї смерті вона переказала дещо іншій людині. Вона подумала, що я збираюсь накласти руки.. Я ж просто не хотіла залишати несказаних слів. І коли з чоловіком говорила про те, якщо ми загинемо якось одночасно, то хотіла б бути похованою в його обіймах. А він подумав, що я або було в ворожки, або бачила якийсь віщий сон, або здуріла Я ж просто дуже люблю з ним обійматись і не хотіла б бути самотньою після смерті.. От і все.