Авторська проза (форумлян)

Легенда о неучтенном существе.

…Слоны, прочел следующую позицию списка Ной и тяжело вздохнул.
-Господи, - взмолился Ной. - Куда же мне их вместить?
-Слонят надо взять, - услышал он голос свыше.
И точно - гораздо удобнее взять слонят…

…Тэк-с, муравьи красные, муравьи рыжие, муравьи черные, еще надо бы муравьев зеленых и желтых.
- Ной, - послышался голос. - Давай-ка без лишнего фанатизма. Границы видов штука довольно сложная. Хватит и тех, что есть, а то первые сдохнут, пока насобираешь остальных…

…А как быть с микроорганизмами?
- Микроорганизмы на ковчег и сами все поналезут. Не беспокойся Ной…

… Ыхын, прочел Ной и задумался.
- Господи, как же я изловлю Ыхына? Не может человек Ыхына изловить.
- Не знаю, - послышался голос.
- Ну, ты ведь можешь усыпить его там, например.
- Ыхыны не спят, Ной.
- Ну, еще что-нибудь.
- Не знаю, не знаю, - голос смущенно кашлянул. - Я бы, может, и придумал что, но, признаться не знаю где сейчас Ыхын.
И то правда, нет никого лучше Ыхына по части того, чтобы скрыться.
- Но как же мы будем без Ыхына? Кто же будет тогда…
- Не хнычь Ной!
- Но кто тогда будет…
- Ной, я повелел тебе взять всякой твари по паре. А где ты видел пару для Ыхына?
- Не бывает пары у Ыхына!
- Вот и я говорю. Считай, что указания на него не распространяются…



Помнят старые книги И древние скалы Как однажды отплыл ковчег
Каждой твари по паре, не много не мало, на ковчеге собрал человек
От блохи противной и до носорога… Чтобы всяк мог продолжить род
Оставалось лишь плыть и верить в бога... Бог помилует
И спасет

Лишь один неучтенный остался у брега, морем в море нещадно гоним
А он просто стоял и ждал человека. Что конечно вернется за ним
Ведь не всякому плыть. Так природа решила И не всем летящим крыла
Жизнь нахлынула волнами и отступила...Отпустила...
Не сберегла

И пока разъяренное море смывало, тех кто и грешен и кто опоздал
Из пучины в пучину ковчег кидало Только Ной не бросал штурвал
Каждый сам за себя в этом мире, покуда в этот мир не приходит беда
И держались вместе и верили в чудо В час потопа
И навсегда.

Плыл ковчег, и не тесно в ковчеге было Даден Ною видать талант
Даже третьим-лишним места хватило В трюме с надписью «провиант»
И глядишь, уже голубь куст крапивы тащит Ною в клюве своем
Ной воскликнул «Елки» Ну ..Будем живы... Будем живы
И доплывем

И когда показались из пены родные Освященные морем края
Ной достал из кармана свои накладные, и сошлось все до муравья
И сомнения были - Кого то забыли И тоска за душу брала
Только пели птицы Слоны трубили…
Жизнь кипела… и жить звала
…
Так прошли века. Пассажиры ковчега разошлись Кто под кнут кто под нож
Снова стал унижать человек человека Мир расцвел, так на прежний похож
Но по сей день каждый чувствует рядом принимая за колдовство
Когда сверкнет в темноте Одиноким взглядом
Неучтенное существо.



…Говорят, Ыхына видели и после потопа. Как он выжил, неясно. Только совсем скрытен стал Ыхын, говорят. Человека страсть как боится…

PS.
- Господи! Мы кого-то забыли
- Вот и мне кажется… а по списку что?
- Вроде все сходится.
- И утконосы?
- Да две штуки.
- Ну тогда не переживай…Живите и размножайтесь.

 

Відповідь: Авторська проза

* * *
У мою долю вкрався світ...
Обличчя... незнайомі...
невідомі... чужі...
Сон... нарешті хоч якийсь спокій...
у голову вперто вдирається шум...
трамваї... люди... автобуси... тротуари...
машини... колеса... Смерть!
“Яка необережність!” – це все, що світ ще спроможний витиснути зі своїх зачерствілих, так невміло заасфальтованих кимось уст.

І справді. Якою необережністю було вибрати Тебе...
ні, погодитись на цей вибір.
У моє серце вкрадаються ревнощі...
Ні, Ти цього не зрозумієш.
Біль... Мабуть, я просто створена для нього.
Ні, Ти з цим не погодишся.
Я така замилована в Тобі.
Світ... цей безжальний світ.
Шум... знову шум... знову смерть... і знову... знову... аж поки не буде моєї...
А що доти ?
Ні, втекти... втекти чимскоріше.
А як же Ти ?
Ні, Ти не мені, Ти не для мене був створений. Чуєш ? Повернися... Твоя – колись.
Страх... Як боляче.
Я мушу втекти.
От тільки Ти цього не зрозумієш.
Сміх... Ти так його любиш. Мій сміх.
Ні, усе не так... аби тільки Тобі не подобалось... усе. І Ти сам відійдеш.
Крок... лише один крок – і...
Тільки Ти ніколи мені цього не пробачиш... я знаю... це найболючіше.
Біль... знову цей біль – переповнений тугою... Я так до нього звикла. Ні, я, мабуть, таки справді створена для нього – безмежного, всехоплюючого, що провадить до...
Божевілля.
Тільки би Ти відійшов, сам. ( Зрадливі сльози... відвертаюсь.)
Біль... і Ти теж ? так, я знаю... пробач. Як же я ... ?
Ні, я не здатна бути... поруч.
Я люблю свій біль... я створена для нього... найбільшого... найгіршого... покарання...
Крок... лише крок... не туди.
І я ступаю його, хоч знаю:
Ти
ніколи мені цього не пробачиш...

 

Відповідь: Авторська проза

* * *
Я живу на зеленій гілці сухого малюнку, що помер ще вісім років тому...
Щороку я плачу за ним і навколо розлітаються ледь живі листочки, конвульсивно хапаючись один одного...
Я така ж суха, як цей бідолашний малюнок... але в мені ще зеленіє гілочка напівсухої душі, з якої щороку тополиним павутинням злітає ледь зжовклий листочок моєї самотності – єдине, що мені залишилося, –
Погляд...

 

Відповідь: Авторська проза

Колись була. То з архівів.
Я вже рік нічого не пишу. Останній раз писала про свою маленьку трагедію вірша, але той вірш помер разом з однією із версій форуму. Відтоді ще ніц не писалося.

До речі, я коли побачила, що ти тут лишив допис, думала, що щось своє написав.

 

Відповідь: Авторська проза

***
Сьогодні ти сама... Знову?
Знову...
Так, зрештою, іноді вже важко відрізнити, де ти, а де твоя самотність...
Але ж ти сама будуєш стіни навколо себе! Зводиш для себе саркофаг.
З тиші і музики, квітів і пустоти, запахів і бездиханності... Але це все одно - саркофаг...
Ти любиш тишу...
Для когось тиша - це пустка...Але твоя тиша - це ти сама. Твоя тиша - це величезний світ, що вміщує в себе твої думки, почуття, мрії, сльози і радості, твоє терпіння і твоє кохання. Цей світ по вінця переповнений життям, що вирує всередині тебе...
Але нікому цього не збагнути...
І тому ти будуєш навколо себе саркофаг...

2001р.

 

Відповідь: Авторська проза

То тобі вже привиджається...

 

Відповідь: Авторська проза

Ну, тепер тобі пряма дорога в свідки єгови. Слова з контексту виривати та по-своєму інтерпретувати вже вмієш. :p

 

Відповідь: Авторська проза

А давайте без "пані" ОК?
А щодо настрою, то невже він у Вас завжди сонячний і оптимістичний?
Хіба, якщо сумно, то вже одразу - готика? (хоч в принципі, я проти готики нічого не маю)

 

Відповідь: Авторська проза

Підтримую Світлика.
Пупере, невже тобі не знайоме почуття самотності, смутку, туги? Хіба це готика?? Треба Ельвіру попросити, аби ще раз розказала, що то є таке. Ти щось усе до купи змішав.

 

Відповідь: Авторська проза

Пане Пупер, Ви невиправні ! :D - можна просто - Світлик
Розумію, що зараз тут наоффтоплю зайвий раз, але постараюсь хоч по темі (або доведеться відводити окрему гілку для критики) - я думаю, кожній людині притаманні зміни настрою, і деколи той настрій вкрай далекий від радості життя... Не треба вже так категорично все мрачно-готично затавровувати! І до речі, коли на серці смуток - інколи народжуються такі образи і думки, що при більш оптимістичному настрої і на гадку не спадуть...

 

Відповідь: Авторська проза

Щоби вернутися до прози поміщу свою так ніколи й не відшліфовану першу прозу. Приймаю критику.

Щасливі ?

Іноді, коли найбільше хочеться побачити щось особливе, починаєш пильно вдивлятися собі під ноги, та серед купи сміття і пилюки нічого немає...

Випадково виходиш на дах будинку. Як високо!
Господи, чи для того Ти привів мене сюди, щоб я...? А чи це буде те особливе ?

Підійми врешті очі свої!
Підіймаєш: що це, Господи?
Не лякайся. Дивися. Це небо.

Я так давно дивилася на небо...
Ні, он там, таке дивне, ледь яскраве...
І тоді ніби прозріваєш...

Чому шукаю на землі те, що створене для мене на небі ?
Кохаю Тебе, моя нерукотворна Зоре!

Щасливий, хто кохає зорю. Нехай він не побачить її у своїх обіймах, але вона ніколи йому не зрадить...

Щасливі сліпці. Лише вони вміють побачити правдиве світло... і цінувати дар бачити...

Щасливі зрячі, що не бачать для них сотвореного і поклоняються рукотворному асфальту, низько схиливши голову...
Для кого ж тоді небо ?

Коли народжується зоря, це нікому не завдає болю, і вона далі приносить замріяним і закоханим радість. Людина ж уже від народження свого вміє завдавати болю іншим...

Найщасливіші зорі, котрих ніхто не помічає серед вогнів нічного міста...

 

Відповідь: Авторська проза

...або виливати на папір...

 

Відповідь: Авторська проза

Пупере, я думала ти сам не пам"ятаєш, який у тебе був перший аватар.
Ну, а Франко один такий був.

Світлику, вам справді сподобалося, чи то ви мені поблажку зробили, як на першу прозову спробу?
Я почала подумувати про писання прозою, коли мій тато сказав, що моя поезія, то "мурликання маленького котика, котрий навчився римувати". :D