Показати повну версію : муза форуму
Viktoria Jichova
22.11.2006, 13:32
Xвилі північних ф'йордів
такі ж тверді
та жорстокі,
як скандинавські скелі.
I сонце так мало
цілує неба блакить.
Лише хвиля вдаряє
у вікінґський човен,
що випливає
кудись на північний захід
за сонцем,
за щастям -
шлях,
(ідилічні спочинки:
Шетланди,
Фаерські острови
Iсландія) -
довгий шлях
десь за обрій,
за далеку Гренляндію:
там, за нею приховано
світ
Великої Матері.
Viktoria Jichova
22.11.2006, 17:02
Коли після довгого
мертвого спання -
зеленоока весна
покохалася
з блакитнооким літом -
вони присягнулися
у вірності
на золотому вівтарі
сонця.
Але літо зрадило -
у срібному храмі
місяця
повінчалося
з кароокою осінню.
Тоді зеленоока весна
збожеволіла
у відчаї -
на цинковому ложі хмар
лікувала її
сивоока зима
крижаними піґулками,
сніговими дозами морфію
і гіпнозом вітру...
...Коли після...
Viktoria Jichova
22.11.2006, 17:10
Заборони впали
яблуком стиглим, важким -
із скарбниці розбитої
аромат миґдальний здіймається.
Навколо скарбнички -
шкарлупиння розлущене,
а вуста гіркотою
уже поціловані...
У сандаловім сутінку
смуток жахається
гілля дерев, проростаючих крізь
мури кам'яні.
По колонадах звиваються.
Вірші Петрарки в її
кучері тиціанові
як самоцвіти вплітаються.
І луною маґії -
дивом искристим,
мудреців еліксиром
лежить, наче спить, зваблена...
В залі тихій з аркадами
в сяйві витають злотавому
тони лютні журливої -
міфом окриленим
відлітають в краї,
де за рікою
згасають уже голоси,
а в пишних садах
на другій стороні
сонце назавжди прощається
з віком ренесансної краси...
У сутінках днів передзимових
Коли немає що робить
Наш форум знов серед живущих
І хоча ми всі поки безликі
І букв великих ще нема,
Стартуймо, браття знову,
Стартуймо з чистого листа!
Вікторіє, оцініть.
Viktoria Jichova
23.11.2006, 01:48
Миху, файно. Невже і Вас осінила муза своїм крилом?;) :)
Миху, файно. Невже і Вас осінила муза своїм крилом?;) :)
Муза у Вашій особі.:)
Viktoria Jichova
23.11.2006, 12:45
ПОВЕРНЕННЯ
I знов шляхи... Шляхи, що розходяться
і сходяться як ріки.
Із цих незчисленних перетинів доріг
намагається вирватись
заблукале повернення додому:
кидаюсь у зниклі літні вакації дитинства
та кидаюсь у сумне та дощове місто,
що так поволі прокидається
у холодну весну під час Великодня...
І комусь барвінок –
квітка барви глибокого неба,
чи то барви океану,
у який поринула таємна Атлантида,
чи то далекої берегині криг – Арктики,
чи то прадавнього льодовикового періоду –
комусь ця квітка, наче скроплена сльозою
когось із недосяжної космічної висоти –
вона в’ється попри коріння
старого лісового цвинтаря:
вона любить рости на могилах
давніх і не зовсім давніх предків...
І срібні хрести дерев’яної церкви,
що неподалік,
так боляче пронизують душу
своїм післядощовим лиском...
І це місто, що розкинулось
біля підніжжя пагорбів Розточчя,
це місто, що втратило свою корону
та невинність –
воно таке все сумне та замріяне:
завмерло в очікуванні якогось дива
із золотим промінням...
Бо усе, усе – ностальгія вже котрого повернення.
Усе – наче екскурс у спіраль історії
минулих і розтрощених цивілізацій;
як гучний шепіт
і дике зворушення емоцій;
як голоси, що кличуть у дорогу
нездійсненних мрій
старого мудрого князя
про повернення з далеких хрестових походів...
як голоси, що кличуть у дорогу в світ.
У світ, що обертається навколо
своєї осі та Сонця –
ніби вічний іронічний докір,
що все кружляє на своїх орбітах...
Бо, повернення завжди болить.
Воно стискає, мов залізний обруч...
Viktoria Jichova
26.11.2006, 16:05
...Із Сіднею
Як раптово
кривавий промінь
розпоров тяжку ризу
дощових хмарищ -
розтрощився по мокрих
бетонних квадратах:
тисячі іскор
сліпучого полум'я -
в дзеркалі крапель
синьої повені
пелюсток палісандру...
Як тихо вони лягають
під ноги
наче в екстазі святої покори,
самовідречено віддаючись
напризволяще
байдужим крокам
перехожого...
Так і у відблисках
асфальтових калюж
буденність струшує
зі свого скелету примар
напівпрозорий вельон
пустки днів...
Тільки натовп низьких,
вбраних у сірий саван, хмар
і надалі бреде як процесія
кудись понад край
Нового світу... -
У цьому місті,
обвитому смоґом,
де крик зграй кажанів
кружляє у пітьмі
над кронами дерев
вечірнього Гайд парку:
де над сплетінням
розгалужених аркад
здіймаються,
наче тіні птахів
із Гітчкокових фільмів... -
Там катедра Сент Марі
урочисто чекає
на пришестя
перших променів
завтрішнього сонця.
Її дзвони,
наче галасливі діти,
розгойдаються -
і луною різдвяних мелодій
вознесуться у височінь,
до пронизаних сяйвом
далеких зоряних пустель...
Україно-Оріано! Омріяна моя душа.
Розправ крила, й своїх діток позбирай-но по кущам.
Хто не тут живе, не знає... тілько й може іздаля
Розказати, як нам треба жити, пити й тра-ля-ля
Viktoria Jichova
03.12.2006, 00:34
Я стільки разів чекала,
коли ти повертатимешся з темряви лісу.
Я стільки разів вслухалася
у кожний шелест,
у тріск сухих гілок,
відгадуючи твої кроки.
Я так прислухалась до виття вітрів
у сподіванні,
що почую твій голос..
Але там, серед тиші - лише тужливий крик сови
сповіщав, що даремно: не йшов ти..
І не страшно мені було тут, на узліссі,
бо високо в небі зринали зоряні дощі -
їхнє сяйво спалахувало
над верхівками сосен,
нагадуючи про ту давню нашу Святоянську ніч,
що тепер ніби фосфоричний спомин,
ніби тисячі вогнів у зіницях -
заіскрилась і згасла..
Я знов тут. Чи чекаю?
Вже давно не сподіваюсь на диво.
I давно вже не плачу.
О не вертайте, думки, по стежках,
котрими серце блукало наосліп!
Я давно вже не плачу,
а як би хотілось так як колись
плакать крізь сни! -
але, видно, ти вкрав мої сльози..
Все ж чекаю. Тебе вже не кличу,
бо захрип до оніміння мій голос.
Рухи застигли - ніби бачу себе в вовчій шкірі..
І лиш темрява - немов страх, немов біль -
мій вовчий інстинкт завжди поруч..
Viktoria Jichova
03.12.2006, 20:22
У моїх володіннях сьогодні турнір,
і приймаю спокійно я страту й спасіння:
десь в Королівстві Небеснім
зникає цей шлях,
ніби тихе відлуння процесій.
Але все ж таки тут сьогодні турнір -
поєдинок віків: зради й кохання!
Де ж мій лицар і зброя його золота?
Лиш у сонячнім сяйві вилискує меч,
і хоругва над ним майорить,
і вітер куйовдить волосся..
Ти ж, Володарю мій, воював!
Воював до останнього подиху.
Ти за короною з неба тужив
й за орлиним шаленством польоту!
У моїх володіннях вже скінчився турнір.
І тепер височіють дві вежі,
що невпинно вартують вночі
вічний спання його спокій...
Замість величі й слави тепер надійшли
час смирення й скорботності орден.
Де ж ти, Лицаре мій?
У моїх володіннях панує лиш тінь -
вже імлистий прекрасний твій образ.
(переклад зі свого чеського вірша з 2004 р.)
Где вы, божьи законы
Наверху или в нас?
Вновь рисуют иконы
Как всегда на заказ
Чтобы зря не скорбеть
И неверным не стать
Брось на это смотреть
И учись рисовать
:)
Зими-приблуди в моєму волоссі звили гніздо...
Вчора,сьогодні і завтра там житиме вічність.
Тиха-лиха зледеніла історія "до"
Після не матиме прав на мою потойбічність...
Зими-приблуди затерпли в моїх помилках,
Вітер-бідака не випросить в них милосердя...
Скиглять у грудях слова,що жили на губах,
Ні,ще не в серці,лише десь отам,в передсерді...
Відголосили реквієми по коханні
Старі ворони - зграя чорних тіней...
В долоні ліг позаторішній іній -
Фата чи саван?..Крижане мовчання...
А дальше кто же нам расскажет?
Расскажет время, так всегда бывает
И снег в ладони уже чистый ляжет
И черный грач смешно проковыляет
Себя б познать - и то уже неплохо
А истину любви... зачем так много?
Кирпичик отожженный там, ей-богу,
Известно всем, в какую лёг дорогу
Реанімація сили
Так сонно і млосно...І,начебто,зимно.
Здається,шепнув хтось на вухо : зима...
Присмоктує погляд безмежність німа,
Й банальності з губ вилітають невтримно.
Втрачають значимість всі люди й події.
І тане буденність в цій хвилі півсну.
Руйнуючи тишу загуслу й тісну,
Годинники творять ілюзію дії...
Табу на минуле встановлює віра,
Все інше сплела павутиною лінь.
Ти бачиш у собі від себе лиш тінь,
Й кожнісінький подих, неначе офіра.
З`їдає слова нескінченне вагання,
Туман на повіках,свинець на руках...
А світло поволі розсіює страх.
І часу свого ждуть слабкі сподівання...
На ниве души ростки слабой надежды...
Всего лишь души, и зашторен весь мир
Где есть лишь "сейчас", где есть только "прежде"
Да хлеб и вода, что по будням что в пир
Дать силу стеблям одной ей не по силам
Одной не собрать наливной урожай
Сидеть за столом веселее всем миром
А мир не придумать, сколь сам не мечтай
Кому на думку спало величати
Цей біль „коханням”?
Краще вже було б
Відразу
Просто „смертю” називати!
(Кійохара-но Фукаябу)
І де мені знайти таку оселю
Посеред скель,
Щоб чути я не міг
Сумних вістей про світ людський
Ніколи?
(невідомий японський автор)
І де мені знайти таку оселю
Посеред скель,
Щоб чути я не міг
Сумних вістей про світ людський
Ніколи?
(невідомий японський автор)
Діогено сан? :)
Хочеш - я намалюю тобі ангела?..
Теплим дотиком уст до гарячого чола...
Терпким дзвоном сльози
і тремтінням "люблю",що зависло в повітрі...
Хочеш? Я віднайду його слід
в тихому плесі опівнічних сновидінь
і заплету його в твої сліди...
В твої сни...
В твоє мовчання...
Тоді мовчи...
Це дасть тобі силу сказати...
Силу бажати...
Силу мріяти...
І тоді я намалюю тобі крила...
Хочеш?
Храм души, массивны двери
в полумраке уголки
здесь то всё во что ты верил
взлёты все и потолки
что за свечи освещают?
чьи тут пляшут огоньки?
здесь тебя не навещают
как бы ни были близки
всё ж есть магия у света
как плясунья горяча
а особенно вот эта
одинокая свеча
да одна-то и осталась
от других один лишь воск
огонёк, такая малость
но растопит фальшь и лоск
колыхнётся купол света
и виднеется в тиши
всё потерянное где-то
в закоулочках души
только он и освещает
только он сжигает мрак
только сам тихонько тает
всё короче белый фрак
можно всё переиначить
можно стены расписать
только света недостача
кто же будет освещать
всё ты рядом где-то бродишь
всё надеешься цвести
как же редко ты заходишь
чтоб порядок навести
Як самота і вечір в гущі перетворень
Закрутять в темряві старий фокстрот,
Дерева ностальгії в тишу пустять корінь
І проростуть у ній тремтінням нот.
Холодний натяк часу терпким mezzo piano
Стара зозуля кволо проскрипить...
Від недогарка свічки віск сльозою стане
І тінь жіночості в пітьму збіжить.
Повік торкнеться,ляже в тишу порожнинну
Відсутність зримого в цвітінні сліз.
А шквал думок безцільних сліпо і причинно
Прорве чоло,як болісний поріз...
Иду, и вижу - прям беда
Из ниоткуда в никуда
Без просу вытекает вечность
Наверно чья-нибудь беспечность
Тому причиной, не в том суть
Скорее надо бы заткнуть
И ликвидировать утечку
Да! Бесхозяйственность в уздечку
Её мгновенья сочтены
На мне лишь майка да штаны
Но для таких масштабов дела
Употреблю одёжку смело
Но начинаю понимать
Что вечность вечно затыкать
Придётся в виде натуральном
При всём честном народе сальном
Не объяснишь ему, я знаю,
Что я ж тут вечность затыкаю
Повесить что ли транспорант
Что я отнюдь не демонстрант?
Что был как все за коммунизм
А не за свой натурализм
Что за народ с вселенной бился
И в битве я штанов лишился
Что все теперь защищены
Но в вечность канули штаны…
Стоять бы мне как Прометей
Без брюк и маечки своей
И понял я – какой балбес
Уж коль меня попутал бес
И в радость с вечностью сразиться
Не стоит на народ коситься
:)
Пересвет
21.12.2006, 22:24
С позволения и с разрешения моего друга, Я для затравочки помещаю одно из его стихотворений!
Встреча
Артем Сорокин
Она идет на встречу мне
Всегда легка слегка тревожна
Переступает осторожно
По привокзальной тишине
И не знакома мне пока
Она идет , и как же странно
Среди безликости тумана
Так ослепительно близка
Мгновенья , метры мне и ей
Любить молчать любить и слушать
Любить кричать любить разрушить
Друг друга хочется скорей
И я бегу Я прохожу
Через толпу как зверь подранок
Сквозь дебри граждан и гражданок
К очередному миражу
Я поспешил И нас здесь нет
Она? немного опоздала
К скамейке Курского вокзала
И к пропасти в пятнадцать лет
Она идет мне не видна
Любовь для времени не повод
Ведь ей в метро на Китай-Город
А мне? На Площадь Ногина*
* - (До 1990 года станция метро Китай-город называлась Площадь Ногина).
Індиго небес- важезне простирадло-
Висить тривогою над моїм поривом вверх...
Ця синя муть ніколи не прийме
Мене в обійми...
Опора втікає з-під ніг,
Ледь вловивши моє намагання прорости...
Кам`яніє...
Крижаніє...
Під ногами- бездоганний глянець...
Це холодне дзеркало ніколи не дасть життя
Моєму відображенню потойбіч...
Час розгублено завмер у моїх скронях,
Ледь животіючи на кінчиках оголених нервів...
Лиш надія крапелькою туману повисла
В невагомості...
І непевності...
І я, тримаючись за неї всім єством,
Отак вишу-
Між небом і землею...
Прошёл навылет не задев
Твоих для жизни важных центров
Понятный с первых строк припев
Поднадоевших комплиментов
Несвоевременное «да»
Увы, всегда под подозреньем
Ему до скорого суда
И час покажется везеньем
И вот хотя бы в этот час
Забрал бы черт всех кроме нас
Из всех душевных кранов газ
Всего для пары нежных фраз
И чтоб считалочка до двух
Всегда захватывала дух
И пик и пропасть как в горах
И яркий блеск и яркий страх
Пусть в спорах искрами мечи
И общей крови больше нет
Но огонёк моей свечи
Всё клонит голову к тебе
Вже вітер виполокує останні крихти слів
З грудей і так давно вже ізвітрілих.
Не поривайсь війною на зграю вітряків,
Не трать слова на вітер,а на примари - сили...
Мій біль,мої печалі - не твоя благодать,
Мій крик прострелить скроні не твої гіркотою...
Хай інші важать часом і голову - на рать,
Твоє ж спасіння - в силі залишитись собою.
А я сплету молитву за хліб насущний днесь,
Зо очі і за руки німі і красномовні,
За твоє "є" і "буду" хоч десь,хоча би десь...
За втіху залишити думки тобою повні...
Твоє життя - як день,
Що морок переміг,
Чий промінь золотий
На серце моє ліг.
Твоє життя - як дощ
В пустелях моїх днів,
Твоє життя - тепло,
Яким когось зігрів.
Твого життя звучить
Мелодія тонка,
І тихо щастям снить
В твоїй моя рука.
Пригаслі очі - тавра з небуття,
Байдужий погляд - то ознака тління.
Нехай нема й годині вороття,
Хай вічності шукають поклоніння,
Я не віддам цей сонячний вогонь,
Що палить серце і бентежить душу,
Ні на поталу тим, хто осторонь,
Ні тим рокам, що їх лічити мушу.
Ти пілігрим далекий і німий,
В мені твій біль, в мені твоя спокута...
Ти весь в мені, даремно, що не мій,
Я цвіт непевний - світло і цикута...
Живу твій день і бачу твої сни,
Твої листи,написані нікому...
Я - той твій шлях, який веде додому
І вранішнє "спаси і сохрани"...
Хай втратиш світ і знайдеш забуття,
Хай в`яне ніч в оселі перелітних,
Я буду в тобі там, на грані світла,
Твоїм сльозам і мріям дам життя...
Я буду в злих завіях мертвих зим,
І в тихих ранках, митях-незабудках.
Ввійду в твій день вагітна твоїм смутком...
Мій древній друг, мій грішний пілігрим...
"Хотя бы так, пусть в памяти, не рядом..."
Но что ж душа, отдельная от мира
И могущая быть в небесных высях
Канатами к нему себя всё вяжет?
То памятью, то вещью, а то взглядом
Построится душевная квартира
Всё в тех же мыслях...
Ведь так нельзя же
И собака рядом...
Ні тебе,ні мене,тільки роси...
Тільки хмари і зорі,і він-
Вічний промінь,що в серце приносить
Кришталю павутинного дзвін...
Ні тебе,ні мене...Тільки ангел...
Ніжний ангел з пелюсток шафрану,
Він зігріє замерзлий пагін...
Він загоїть криваву рану...
Дотик-подих гірською луною
Пропливе над твоїм чолом,
Ти побачиш тоді зі мною
Однаковий шафрановий сон...
Подих-шепіт...Вологі квіти
Заколисують небеса...
Хмари-роси...І роси-літа...
Ми з тобою-також роса...
Це так просто:
Навчитись стримувати сльози.
Це легко:
Видавити посмішку з вуст,
Що їх зводить судома гіркоти...
Але так важко потім
Довести,що ти-
Не камінь...
кривясь, но всё же понемножку
ты понимаешь, хоть ворчишь
закрой глаза на дёгтя ложку
и бочку мёда сохранишь
***
Неосторожен я, слепой
надумал впрямь, о боже мой
как с другом говорить серьезно
но над моею головой
блеснула саблей твоя боль
и было уже поздно
что у кого теперь болит
забор скрывает из обид
как строится он скоро
а мне б на цыпочки привстать
чтоб перестал он хохотать
черт на верху забора
***
И сижу вот на краю
залатать пытаюсь вечность
не упасть, когда ступлю
не поранить бы конечность
ниткой будет человечность
но нестоек материал
злом и горем будет нежность
но другого не достал
Думка...Спалах...Забуття...
Стертий в порох гнів...
Миті й вічності злиття -
Галерея снів.
Голос...Шепіт...Звук води...
Коридор бажань -
Міст з "ніколи" в "назавжди" -
Краплі сподівань...
Тиша - муза самоти
В путах протирічь
Ненаписані листи
Розкидає в ніч...
Красивые каменья, сталь в узорах
Ужель важны коль меч для шеи?
Изящность, хладность вороненья
Оценит кто, коль цель в прицеле?
Неповоротливый лик моря
Волны с волной в бегу затеи
Кто в состояньи погруженья
Увидит с камнем возле шеи?
...
Её глаза какого цвета?
И что там было, день иль лето?
Вороны, соловья ли пенье...
Лишь состоянье погруженья...
:)
Три тіні в білій каламуті
Сховзнули в ночі із долоні,
Сплили в липкий туман безсоння,
Туман із ароматом рути...
Одна - тривожний блиск зорі -
Твоє послання неспокою...
В нім щось таке близке до болю,
Щось від де Сент-Екзюпері...
Одна - малятко безіменне.
То кароокий херувим
З мого плеча. З біди і зим
Він приведе тебе до мене...
Одна - моя...По підвіконню
Шукає твій забутий слід,
Й шукати буде поки світ,
Й благословлятиме безсоння...
Три тіні - пил старої книжки
Змахну,розвію,як печаль...
А з твого правого плеча
Маленьке щастя звісить ніжки...
«Для тебя есть во мне интересное
И в тебе что-то есть для меня
Только если мы скажем по-честному -
- не любовь, никого не виня»
Напряженно так губы шевелятся
Так рождает беду океан
Над бортами свинец уже пенится
А я в рубке сижу в стельку пьян
Сколько ж попусту было посеяно
Сколько ж надо природе пахать
Чтобы в мире давно перемеряном
Одному повезло обожать
Я ж читаю поэмы и повести
И глазами снимаю кино
Мне ж лицо твоё - свежие новости
Даже если тебе всё равно
«А любовь, она сильная, вечная
Смерть за смерть, боль за боль, жизнь за жизнь
А не дружба, такая беспечная
Посмотри же на нас, оглянись»
Говори, я оркестр этот слушаю
Пусть омоюсь я тёплой волной
Затеряюсь меж нашими душами
И счастливый уйду на покой…
У смислових
ґалюцинацій калюжах
загруз із кущем
незабудок зів'ялих:
вічна молодість
непоправно нездужа,
у похміллі моїм
твоя радісна п'яність.
Вечір за плечі...
Чужий, незнайомий вечір...
Думка на двох
Розкололась на два світи.
Я не прийму
Це надмірне бажання втечі
В душу, де Бог
Оселив все, що зветься "ти"...
Вечір за плечі...
Підступний, лінивий вечір...
Сутінки рвуть
Простирадло дощу-сльоти...
Думка завмерла
У стінах притворних зречень,
Що, ніби ртуть,
Розлетілись на два світи...
Умлівічно з вій
станув сум зачаєних
нездійсненних мрій.
Уламок місяця,
Як тріснуте дзеркало,
Зловісно крадеться
По моїх вікнах...
Забобони...
Жену від себе
Щонайдрібніші
Щонайлипкіші
Осколки тривоги...
Сную молитву...
Павутину...
Від ранку в ранок,
Ніч оминувши,
Обману годинник...
Чи себе?
Зачерпну в долоні
Солоне срібло-
Місяць відбився
В тремтячій гладі
Сльози...
І пропав,
Розчинився
З останнім ударом
Годинника...
Чи серця?
Дожила до ранку...
Гублюся, де треба -
ніхто не знаходить,
виходжу із себе -
ніхто не заходить,
показую з себе -
ніхто й не погляне,
впізнавшись заледве
у дзеркальці тьмянім.
В Щедрий вечір, кажуть здавна,
Небо відкривається:
Проси в Бога чого хочеш –
А чого бажається?
Де те щастя, що б незвану
Печаль не приводило,
Де кохання, що б нікого
В житті не обходило?
Чогось прагнем, страшимося,
Може, й мрій боятися?
Дай же, боже, світла в серце -
Ним благословлятися.
Дивитися в очі й нечутно
Собі промовляти: я вдома..
Чи важко велося, чи скрутно,
Життєва забудеться втома,
Коли огортає й колише
Той затишок вій невагомий.
Відлунює втіхою тиша:
Це щастя - вертати додому..
Нехай собі час невблаганний
Вирішує крапка чи кома.
Хто дивиться в очі кохані,
Той знає: нарешті він вдома.
Вушка в Мівіні,
очка у мґлі,
губи мов п'яні
сняться мені.
Захват дитячий
війок тремких
знову двозначним
щемом застиг.
Губи не склались
в надмір чуттів:
вибач, що снити
тобою посмів.
А небо пахне кислим молоком...
І птахи в ньому чи то літають,чи то плавають...
І як я раніше не помічала?
А життя довге таке...
Як три крапки.
Хоча...
Їх же всього три...
Як три бажання.
А в бажаннях слід бути обрежними.
Не можна занадто сильно хотіти чогось,
і жити також, і любити,і...
А любов - то зіпсована ложкою дьогтю бочка меду...
Тільки чомусь помічаєш це аж, коли доберешся
до самого дна тієї бочки.
Пізнавши...
А пізнання - це і мед, і дьоготь, і ціле море крапок,
висипаних на листок чистого білого паперу.
Такого білого, як молоко,що пахне небом...
:)
Ворожили дівчата, не инакше. ;)
Каватина
Кава ти, на-
правду кава -
вся смаглява з молоком!
Цукру вже 20-ту ложку вкинув,
а вона стоїть чомусь колом.
Випив би тебе до денця,
від ліпстіку аж до мрій,
правда, правда коле в серце
ложечкою поміж вій.
Навчи мене жити
В твоєму світі.
Змалюй мені колір
Твоїх вершин,
Ауру неба, лагідний вітер,
Сонечка твого
Жовтий бурштин.
Я жінка, я – ніжність,
Я – мрія крилата,
Тендітне дитя
Своїх теплих країв,
Де вибухи цвіту,
Де весен стокатто
Тривожать безтямних
Моїх солов'їв.
Прийми ж мене хвилею
Теплого моря,
Знайди в своїм краї
Отих солов’їв...
Щоб не тьмяніли
Ці сяючі зорі,
Щоб сад яблуневий
Не здичавів.
Не спиться чомусь, а пишеться...
Але якби ж то так.
Бо щось по-між слів колишеться,
А сказати його – ніяк.
І що напишу нового?
І що навкруги - нове?
Живу без імені твого,
І все отак живе.
Спогади вікна обсядуть,
З ними дивитимусь в ніч.
Заблукала в житті я, мабуть,
Між деревами протиріч.
Я взяла би фарби – малювала б вволю,
Я взяла би чари, щоб створити долю.
Полотно зажуриться всім, що відболіло,
А душа засвітиться всім, що не зуміла.
Що не скрізь сміялося, що не все збувалося,
Десь не доспівалося, бо не все ще склалося.
Я вдихнула б неба, помолилась щиро,
Щоб була колись я ще така щаслива.
Тільки зорям видно там, що кому призначено.
Тільки серце знатиме, що не все ще втрачено.
Зіжмакалось в брудну скловату небо,
німіє шибка відчуттям зими,
вже блимає свіча чуттів заледве,
стоять стовпом морозним мрій дими.
Згоріла фальшю грудня позолота,
мов в одноразовій москальський ґаз,
вже серед льодику в калюж болоті
хитається любові пінопласт.
Косим дощем січе чомусь твій погляд,
впиваючись крижинками в думки,
заспАний день спада через недогляд
в брудного листя зимні долонькИ.
Листопаде сіронебий,
Добре, хоч в тобі
Брехні нема.
Така-бо щирості потреба,
Що плаче дощ
І я ридма.
Такий, як є: болото місять ноги.
Такий, як є: без будь-яких прикраc.
Твої гілки –
Зчорніють від вологи.
Моя душа –
Посивіє без Вас…
Дощ за вікном у кожного,
Хто не покликав ще сни.
Смуток гнізда порожнього,
Згадка остання з весни.
Час перейшов і заплакав,
колами звивши спіраль...
З нотно-каштанових знаків
Грай мені, жовтень-скрипаль.
Грай мені пізнє кохання,
Так, як весна не змогла.
Ніжності листя останнє
Осінь для нас зберегла.
Ты зеленый увидел свет,
но напрасно явил ты прыть.
Ты с надеждой – «а может быть ?»,
жизнь с ухмылкою – «точно нет !»
И ты снова хватаешь билет -
не успел ты еще остыть.
Ты с надеждой – «а может быть ?»,
жизнь с ухмылкою – «точно нет !».
И хоть ты ненавидишь ответ,
начинаешь учиться жить
и с надеждой – «а может быть ?»,
и с улыбкою – «точно нет !».
Но пока не знаком покой,
может стоит еще спросить ?
Ты с надеждой - «ну, может быть ?»,
жизнь устало – «да, черт с тобой !».
***
Жизнь моя давно в ремонте –
Лишь одно названье - кров
Сами видеть соизвольте
Ожидает мастеров
Сам подштопаю, подклею
Есть тут стены – не беда
Сохранились также двери –
Раз сюда и раз туда
Верно, тут плохой хозяин
Раз такие вот дела
И ленив и неприкаян
И удача подвела
Хоть какая, но подпорка
Мне друзья и старый рок
И любовь все держит только -
Это пол и потолок.
***
Желать тебя? Да я ль про это?
хотя чего ж еще желать
про строгость твоего запрета
и сладость это нарушать
в огне желаний накаляться
в непониманьи остывать
в ногах у случая валяться
и видеть блеск в глазах опять
про это «нет», что «да» зовется
и это «да» чего и нет
где радость грустью обернется
и просветлеет грусть в ответ
про трепет губ и жар ответа
и неподвластности печать
желать тебя, да я ль про это?
хотя чего ж еще желать
***
говоришь таких вот тыщи
дух активен, сердце спит
отвечай же ты, дружище
и пусть женщина молчит
то-то дружба приуныла
если женщина в тоске
сердце ты не разделила
как чертою на песке
так и мне доселе трудно
и виляет всё черта
где же дружба беспробудно
где же женщина-мечта
им бы линиям отвлечься
от проблемы на чуток
чтоб случайно не обжечься
да и снова в узелок
***
Оказалось маловато
это счастье на двоих
что ли место тут не свято
что души огонь затих
а оно как одеяло -
где-то много, где-то мало
часто, видно, замерзало
на душе босой у них
и теперь с утра до ночи
это счастье - лоскуточек
это маленький платочек
для прощания для их
но в раздоре души наши
кто кому платком помашет
хоть он счастья и не краше
пусть помашет этот стих
В мікробазарности будення
в нітенісенятині идей яток
шукають річ, котрій на ймення
" Щоб все було як у людей... хоча б шматок".
Беруть добробут, розрахунок,
заради бейбіка і " просто так".
Кохання ж не беруть в дарунок -
жадана річ непоказна ніяк.
Viktoria Jichova
22.01.2007, 12:24
Перстень темряви ночі навколо -
зорі світять очима гадюк.
Заворожує серце магія слова,
шепоту змія отруйних спокус.
Досить-досить! Нехай буде тиша!
Kажуть, що з тиші приходить Бог -
на початку усього були, мабуть, сльози -
і крапала з неба іскрами ртуть:
як в ній розчинялося золото сонця,
так душа потопала в пітьмі,
і здавалося, пило серце живу й вічну воду -
аrgentum vivum, мов куля, тяжіє на дні.
А в небі - неначе смарагдовий камінь,
перснем ночі і року блищить Зодіак -
пожирає вже вкотре себе Уроборос
вічним циклом буття й небуття..
Там зі смерті в життя протікає
аqua permanens - астральна ріка,
там іgnis noster - вогонь не згасає:
Меркурія ртуть - вода і метал.
І поки пило серце до дна цю отруту,
наповнялась живою водою душа:
смерть і кохання, спокуса і згуба -
стали кристалом любов і життя.
Кажуть, Бог живе там, де є тиша,
де вічності сяє живий діамант.
Серце, отруєне словом, назавжди затихне,
на камінь мовчання лиш крапне срібляста сльоза.
Зірка зблисла, і місяць за нею
Повновидий замріяно сходить.
Десь між небом оцим і землею
Серце місця собі не знаходить.
Від липневого сонечка сліпнуть
І дощі і закохані очі.
Семафори розгублено кліпнуть
Поїздам, що вертатись не хочуть,
Що без розкладу шлях обирають,
Без зупинок минають вокзали,
Що у ті у краї поспішають,
Де розлук би кохані не знали.
Viktoria Jichova
23.01.2007, 13:17
У ніч всіх Святих
Тож іди. Чому зупиняєшся?
Чому знов простягаєш руки крізь сни
так благально?
Чому досі чую твій клик?
Голос твій так манить,
що здається, я вийду з своєї стіни
й за відлунням його
розбіжусь босоніж
по мокрому, тлінному листю.
І вже вкотре ця ніч всіх Святих
вранці знову розтане, мов тінь;
фіміамом і воском запалених свіч
нерухомо зависне цей день лиш на мить
і вповзе у затишшя темнОти.
Паде сніг -
ніби тихе дійство-балет,
мов Жізель, що кружляє довкола.
І дерева поволі струшують з себе мідь -
вони майже вже голі, прозорі
затерпають в смиренній скорботі.
То ж для чого казкові ці сни?
Та ілюзії, що все знов, як колись?
А може, потрібно розкаяння?
Розбиваються вщент усі мої думки.
О, цей давній-прадавній лукавий змій,
що ніби вчора зняв свою шкіру:
ще на пальцях від луски його блиск -
гріх, що не зник,
виїдає з середини:
він і досі живе іще в пам'яті.
Як же не знати мені,
що збіліла, посивіла ця ніч
не відпустить тебе,
що не вернешся з неї ніколи?
Тож іди і не клич.
За тобою не видно слідів -
Я не знаю до тебе дороги...
МЕЛОДІЯ ЗИМОВОГО ВІКНА
У чорнім отворі зимового вікна
Ліхтар окреслив лінії містичні,
Що сніг насипав щедро на гілля
Дерев, мені опівночі незвичних.
Мелодіям галузочок безлистих,
І безборонних, і тонких, і чистих,
Таким ледь чутним шепотом претихим
Вторує снігових мелодій вихор.
Так і моє кохання тихо й щемно
Вторує серцю безборонному таємно,
Твоєму серцю... З темряви сніжинки
Летять невпинно то навскіс, то повз
Мого твого життя обжинки,
Летять крізь ніч і крізь мороз...
Самотностей акорду негучному
Відлунить так оцей скрипковий жаль,
Як снігової лінії задумлива печаль
Вторує вигинам безлистого гілля
У чорнім отворі безсонного нічного
Мого твого зимового вікна...
Viktoria Jichova
23.01.2007, 15:50
Відльот у Сідней
Ще вчора ми поспішали
вулицею
і не зважали
на вітер -
він розгойдував
на деревах,
ніби чорні гірлянди,
принишклих ворон.
Ще вчора не було і натяку,
що відлига настане аж вранці -
що літак через дощ
запізниться,
що час і чекання
на відлучення
від землі і від себе
догорить
й перетвориться в попіл
від цигарок.
Що будуть сумні,
довгі погляди,
тремкі дотики
та відчуття нескінченності..
І раптом ти зникнеш,
відлетиш кудись
у гарячу Австралію,
в душні обійми
аборигенського серпня.
А навздогін за тобою
кудись на край світу,
через десять часових смуг,
через тридев´ять царств
і морів
полетять
лиш розвіяні клаптики
густих, дощових хмар..
А я?
Я залишуся в цьому лютому
разом з відлигою.
З відлигою,
що роз´їдає залежаний сніг.
(переклад зі свого чеського вірша. Лютий, 2005)
Ця тиша провокує на зітхання,
Змією в`ється в вухах, на губах...
Я розбиваю вщент протухлий страх,
Лечу, росту за межами пізнання.
Я вища, аніж смутки, аніж болі,
І водночас - найглибша пустота,
Сама собі і кара, і мета,
І жмут чуттів в липких тенетах долі.
Та я росту, я пробиваю брами
Всіх пересудів, блудів і гонитв,
Зубів, гарчання, перегнилих битв,
І в`ю гніздо між ветхими світами...
Я заберу туди лиш сині ночі,
Їх скло думок, вологий їх вогонь...
Нехай хтось вертить пальцем біля скронь,
А комусь будуть снитись мої очі...
Розплети мої коси...
Волого і терпко...
Білокрилою тишею на моє чоло
Впади.
І так ледь-ледь вловимо,
Незримо і легко
Зав`яжи навколо мене ніч...
Прозору і дзвінку.
Розчини у ній мої турботи,
А разом і мене усю...
Забери собі мої надії -
Мені не шкода...
Ти будеш моїм спокоєм
І моєю гаванню...
Сьогодні...Завтра..І назавжди...
Розплети мої коси...
У небо курява здійметься,
чуття засмітить тим дощем,
свинцю шротинками проллється,
спаде на серце тягарем.
В тональність грузьку та фальшиву
завсячаться бажання вмить:
ноктюрн самотности тужливий
нарзаном душу мурашить.
Ось відрубать б Пегасу крила,
полинути в блакить небес
під шавер сліз твоїх безвинних,
а то в болоті вже увесь.
Передчуттям весни
Ви не повірите у потаємну силу,
Ви посміхнетесь щиро, як завжди.
А вже між нами легко, легкокрило
Долають відстані шляхи і поїзди.
А вже давно передчуттям таємним,
І млосним передвіщенням біди,
І сподіванням, і чуттям буремним
Лечу я веснами, торкаючись води.
І в цьому перельоті десь на зламі,
На гострому уламку самоти
Посрібненим дзвіночком далай-лами
Весняне сяйво пролунає з висоти.
Хто-зна, чи небом, чи землею
Даровані коханим віщі сни.
Я стану долею майбутньою твоєю..
Я знаю це. Передчуттям весни.
1999
Мене так ніхто і не почув...
Як жаль...
Топить серце в крапельках дощу
Печаль.
Так ніхто і не знайшов мене
В снігу.
Каламутна тінь в мій рай жене
Нудьгу...
Хтось без імені,що довго був
Чужим,
Мене вимріяти хтось забув,
А втім...
Мене так ніхто і не почув...
Нового смутку пляшку непочату
Візьму із тиші, та наллю собі
В богемське шкло... Ось стежать потерчата
За мною, примостившись на вербі.
Поназмітали листячко торішнє,
Уже змертвіле, на дашок вікна,
Вони своїм не журяться колишнім,
Гойдаються на вітті, - дітлашня...
Все їм цікавий смак того напою,
Що пахне незабудками розлук,
Медами полиновими спокою,
Розквітлого на згарищах розпук.
Маленькі бранці кам'яного лісу
Висотних веж у хащах забуття,
Зарано опускати нам завісу.
Ми вип'ємо цей келих - за життя.
Viktoria Jichova
24.01.2007, 15:40
Листи під ранок
Твої листи, що надходять під ранок - тоді,
коли вже вогні
Південного Хреста починають згасати.
Ці листи, наче невидимі крила зоряного Лебедя,
що відлітає щоранку у невідомі краї.
Я відкриваю конверти, зліплені із паперових снів,
перечитую ці листи зі знайомим почерком.
Прозорі слова: від них віє космічним холодом...
Я впізнаю тебе.
Я уявляю тебе...
Ніч над містом поволі згортає свої чорні вітрила
і відчалює тихо кудись у безсоння.
Відчиняю вікно.
Я вдивляюсь у ніч,
ніби небо і ніч злились воєдино -
в безмежжя...
Гіркий цигарковий дим
зміїно в'їдається у думки:
десь той прадавній, чи, може, прийдешній рай
підсвідомo живе у згадках про перший гріх -
своє яблуко-серце я розкраюю
і даю половинку тобі, мій Адаме...
Що залишилось?
Ці давні, крилаті листи вже також
зникають, як дим
над вогнистим заобрієм...
(Сідней, лютий 2006)
А ты такая и была
и это я порою видел
о всемогущий женский идол -
- гипноз отверстия ствола
неужто у ступней твоих
всем непременно надо биться?
неужто кровь должна пролиться
чтоб просветлел, мой бог, твой лик?
и божество насупит бровь -
зачем-то нужно этой силе
забрать всё то, что сердцу мило
забрать дитя - мою любовь
а бог мужской предупреждал
костями с черепом играя
пусть даже на пороге рая
чтоб душу ты не отдавал
я пред тобою всё склонил
а как же было мне иначе?
и снова б повторил тем паче,
но двум богам не угодил
***
Коли нога не знає, що є дно -
Не знає серце, що є небеса...
То хай не розімкне вуста
Ніхто, кому судити не дано...
***
Подивися в очі
Цій порожній ночі,
В гіпнотично-синій
Погляд безнадії...
Її даль пророча
З`їсть тебе охоче,
В неї лик дитини
І вуста повії...
Залиши востаннє
Їй свої питання,
Загорися криком
І біжи щодуху
Без облуд прощання
У своє світання
Пурпурово-диким
Намаганням руху...
Хай думки вирують,
Краплаком пульсує
Поривання крові
В перегрітих жилах.
Та не згадуй всує,
Не розсіюй всує
Імена любові,
Що затерпли в крилах...
Да, конечно, я найду
Ту, кого укажет время
Да, конечно, стану я
Под земные образа
Только жаль, что не смогла
Ты сейчас в меня поверить
И теперь мне за двоих
Эта вера в чудеса
Я, пожалуй, буду здесь,
Это место чем-то свято
Понастрою в твою честь
Храмов имени тебя
Для других уже сердец,
Тёмных, рыжих, конопатых
И, возможно, наконец,
Будет угол для себя
А раньше знала, а раньше знала
хоть ничего и не обещала
и что-то знание то держало
быть может то, чего не хватало
и так внезапно оно пропало
а ты об этом и не сказала
когда совсем уже улетала
крылом и издали не помахала
а я остался с нелепым знаньем
и с глупой верой с твоим названьем
так силясь скрипы дверей услышать
а там всё тише, а там всё тише...
так выпить что ли за сладость боли
за тех, кто может рулить судьбою
кто слов "вчера" и "потом" не знает
Когда ж ещё? судьба угощает
Ясноокий хлопчик
З-за плеча матусі
Визира до мене,
Й я собі дивлюся.
Просто мимоволі
Усміхнусь привітно,
А маля по хвилі -
І собі розквітне
Усміхом несмілим.
Ми - не так дорослі,
Янголятко миле,
Як зіпсуті діти...
Вірою сповите
В доброзичність світу,
В радість слова "жити",
Ти навчи дорослих,
На похмурість хворих,
Як той усміх милий
Радість світу творить.
***
Ковток, іще ковток...Я п`ю!
Ти бачиш? П`ю...Надривно і усміхнено,
І в серці від жалів своїх ізвітренім
Твоїм жалем, як ниткою, сную...
І я прийму, і я не відречусь,
Чужі жалі я зачерпну долонями,
Їх дотиками мокрими й солоними
До твоїх сліз я тихо причащусь...
***
Зшиваю по шматочку твої сни...
Збираю по перлині твої сльози.
І не збагну твоєї далини...
Я хочу теплоти там, де морози...
Я хочу полум`я, де вічний сніг
Цілує скроні і воложить губи,
Я хочу неба там, де ще ніхто не зміг
Знайти спасіння з крижаної згуби...
Будую міст, черговий світлий міст
З твоїх тривог в мій смарагдовий спокій.
І серце шле свій нескінченний лист
В твої хвилини, дні і навіть роки...
Скрипіння ранку порцелянне,
дзвенить все небо кришталем.
Розмріяно летить кохана
і серце б'ється карасем.
Немає в мене вудки й ятра
та і гачки тупі давно,
піймать би спробував, бо й справді -
чому тріпочеться воно?
Надсадно днина тужавіє,
пірнає в пащу чорних дір.
На війці слізка брунькавіє...
Не віриш їй? А ти повір!
Це не тобі було призначене -
Холодне лезо, біль незрима...
Прости мені - моя провина,
Що борг чужий тобою сплачений...
Не в моїй владі гнів чи милість.
За кров - до крові, за біль - в безодню?..
То, видно, серце так навчилось-
Обпікшись, дути на холодне.
Так легше наче... Біль замкнути...
Стремління ніжності - на плаху...
А втім, себе не обманути.
Нема в любові місця страху...
Миттєво, жовтопелюстково зайнялося життя,
Втиснуте в чотири кути.
Залишки сонця згасли,
Порізавшись до холоду позавчорашнього скла,
Пірнули в день зібганий вчетверо,
Розсунувши тисняву чотирьох стін
І перетворившись на мільйон сивих послань...
Кажуть, вони приносять щастя...
:)
Куда же эти дни пропали
Когда стишки мы все кропали
Они к нам каплями стекали
И светом били сквозь стекло
Мы называли их стихами
Все расстилалось перед нами
Стихи тогда мы были сами
Такое было нам дано
Жизнь нас по лузам растолкала
Кто приуныл, кого не стало
Но вспоминаем мы начало
И крутим старое кино
И кто-то скажет - "было мало"
Что рифма тоже подустала
Что вера глупая пропала
И что-то терпкое пришло...
Мне теперь себя не жалко
На столе консервов банка
И картошка, и салатик
Даже садик за окном
Щебетанье спозаранку
А зимою дети , санки
На гвозде висит халатик
Всё на том же, на одном
Ну, подумаешь проблема
Потерялась королева
И карета опустела
И укором под окном
Невесёленькая тема
Но и здесь не без припева
Пусть все так как ты хотела
Я и мир опять вдвоем
:)
Буває, з очей перехожого,
чи, часом, з очей подорожнього,
похмурого дня, чи погожого,
заповненого чи порожнього
Буває, що хлюпне росою
чи хвилею хлюпне ясною
прозорою добротою,
просто з очей - незваною...
Полине, прилине, торкнеться,
до серця, до дна зворушить,
найважче каміння зрушить,
відлунням в тобі озоветься...
Можу кожного дня зустрічати
десь у натовпі - добрі очі.
Хотіла би я такі мати,
А ти отаких - не хочеш?...
Viktoria Jichova
30.01.2007, 00:09
Перший дзвінок
Дитино!...
Капнула сльоза
у склянку із водою.
Губи затремтіли
у німому крику:
із радіоефіру
жахливе щось почулось.
Квітка і дзвіночок
впали на підлогу...
Дитино!!!
Знялося в небо
кривавими крильми
пронизане наскрізь
серце у долонях...
І ось воно!
І ось уже це сталось!
Дитино!!!
І лише свіча
горить так тьмяно –
у цій скорботній самоті
дощем повите горе
ховається у полум'ї
молитви та проклять.
Дитино!
Не може капнути сльоза.
Не може в усмішці
паралічній кривій
народитись слово!
„Дитино!!!" –
майнула думка
спаленим шляхом увись:
„Візьми свою маму з собою!"...
(вересень 2004)
***********************************
Ps: цей вірш я написала як реакцію на жахливу трагедію в Беслані.
Останній промінець, прощаючись, поглянув
Крізь павутину тополиних рук,
І лунко зойкнувши, немов нап`ятий лук,
В глибоку синь безповоротно канув.
Десь тріснула струна і гірко заридала...
Художник дивний щось на шибах пише,
І не порушуючи срібну тишу
Тривожну пісню скрипка промовчала.
Рука замерзла пише щось несміло,
Слова несказані в папері пропікає,
Додолу легко так злітають
Листки в клітинку листопадом білим.
Німі значки ховають за собою
Душі безодні і пекучий щем,
Та пісню серця, виткану дощем
І в самоті освячену журбою...
Воскресла пам`ять у безсонній ночі,
Чумацьким шляхом бродять тіні снів,
Цілує місяць скроні куполів,
Безлика ніч хова іскристі очі.
Журбою в`ється місячна соната -
В склепінні тиші одинокий птах...
Лишивши гіркоту на серці і вустах
Воскресла пам`ять на льоду розп`ята.
Терпкий туман візьме в обійми мляві
І смак печалі зникне в нікуди,
Скоротить пам`ять шлях туди,
Де я воскресну у твоїй уяві...
Viktoria Jichova
30.01.2007, 13:40
Він полонив
її так ніжно
і водночас
брутально:
слова, слова!
I сану
інквізиторського
чорна риза -
променистий шовк
і вогнищ сяйв,
мов ореолів,
чи то аур,
що у гріху
сплітались, -
він забув,
що плоть -
ніщо,
що лиш душа
ціни не має..
І яка ж
то сповідь?
Князь,
священник,
чи монах -
хто він?
Любов,
життя,
чи смерть? -
Він шепотів слова
про те,
як розтерзає,
пустить з тіла кров,
немов дренаж,
ласкав і мучив
язиком вогню -
він брав її,
він брав-палив
живцем її усю
і виганяв
з-під шкіри єресь.
Він шепотів,
він заклинав,
як екзорцист,
і обіцяв,
що вийде
полонянка з себе,
що звільниться
і ввійде
крізь браму скону
до Едему.
Аморфної форми втілення дивні,
Сховано в амфорах вина п’янкі.
Тілом земним ми скінченні і тлінні,
Грають в нас вина – у кому які.
Як відшукаєш у погребі темнім
Те досконале на дух і на смак?
Амфори вигини ваблять даремно,
Пильно вдивляйся у хибності знак.
Золото блиском затьмарює розум,
Сутність ховається в шати прості.
Сьоме чуття ти тихенько попросиш
Вести тебе у земному житті.
Ридає дощ, узяв собі мій клопіт.
В печері ночі прихисток знайду.
Горить вогонь і віск на сльози топить
На радість, може, може, на біду.
Непевні тіні обертом, і млосно.
Коханням плечі вкрию і засну.
А за пропалу душу вітер хай голосить,
Й ридає дощ журбу мою рясну.
Кап...Повітря напилось вологи.
Кап..Зірвався кришталь зі щоки.
Заховалися блудні дороги
У тремтливім стисканні руки.
Кап...Закрапало світло в долоні-
Погляд скрапує сяйвом сльзи,
І мовчання волого-солоне
Нависає предвістям грози.
Кап...Так сутність,долаючи простір,
Затискається в призму жалю...
Кап...Як жало беспристрасно-гостре,
Як струна,як останнє "люблю"...
В іпостасі найвищої суті
Дощ по даху друкує вірші...
Так цвіте в передранковій муті
Тріумфальна промова душі...
Сльозила рура,
плакала невтішно ти -
кожен за своїм.
Viktoria Jichova
01.02.2007, 16:00
Нестерпно довга ніч в Сеулі -
це сосен гілок привітання ніжне
шепоче голосом північної півкулі:
скільки можна так блукать, не вічно ж?
I сосни, мов стрункі дівчата,
як давній символ довголіття.
Корейська непорочна святість
проглядає мовчки крізь століття.
Всі зими, наче й не бували:
все зникло в далечінь ураз.
Весна і зелень розбуяли,
п'янкий в повітрі сосен квас.
Ось придивляюсь - y ранковім небі
остання зірка вже зника.
Додому я вже повертаюсь,
давно пора, давно вже треба:
такий ж сосновий ліс мене чека.
Ввійду я в нього, наче в царство
і тихо там я помолюсь.
Чекай мене, моє забуте щастя,
я ще далеко, але подумки вже тут.
Сніжне поле,
чорний ліс,
місяць, зорі,
хрусткий хмиз.
В верховіття,
повне сліз,
білці серце
хтось приніс.
А ти, руденька,
не така саменька?
:p
Viktoria Jichova
01.02.2007, 22:15
Я поспішаю крізь сіднейський China Town,
проштовхуючись через натовп:
скрізь обличчя. Зизоокі обличчя.
Незнайомі звуки та голоси.
Посмішки. Чи то, часом, не маски?
Я поспішаю через цей австралійський клаптик Азії:
обабіч лише незрозумілі ієрогліфічні написи...
та знову азійські обличчя. Азійські посмішки.
Обличчя Азії - мені ввижаються
юні обличчя майбутніх чинґісханів з Китаю.
Я біжу - ось перехрестя!
Я втікаю - дивне перехрестя австралій,
європ, південних америк, африк та азій.
Перехрестя, де лінії перетину сходяться в серці.
Азійські обличчя. Азійські посмішки -
перехрестя років чи свідомості?
Що? Де? Коли? - втрачена пам'ять:
ці розшматовані клаптики цілісності
підсвідомість знов сплітає
у зшитки зазубрених цитат
стереотипності.
А ти, мій Боже, десь там, високо!
Десь понад всім цим хаосом -
знаєш, я тепер тут одна з тобою!
І я тепер на перехресті.
Мигає зелене, і я вже йду.
Переходжу на другу сторону вулиці,
до кінця цього кварталу - туди,
де крізь ранню імлу
видніються силуети таких ж емігрантів,
де у вітринах висотних будов віддзеркалюється
їхнє пожовкле листя...
Ці далекі пришельці зі старих європ
тут вже давно пустили коріння.
Там, серед них, я сховаюся:
там немає облич,
там немає очей -
там є лише барви,
що нагадують ренесансну позолоту
Середземномор'я...
Там нема голосів -
Там є лише м'який шепіт
у верховіттях...
PS: ...Хтось колись сказав,
що немає ангелів.
А я відповіла: "Подивись,
придивись уважно до цих вікон душі,
до розбитих вікон -
туди, де розтрощені серця єднаються,
чи не бачиш їх?"
Уже долоні переповнені...
І зіниці - по вінця...
Стрілки добігають кінця,
І сни стікають в лоно повені.
Розмокли плинності пергаменти,
А зіниці по вінця...
Потонути наодинці?
Чи по воді піти?..
Viktoria Jichova
01.02.2007, 22:46
Різдвяний сентимент
Я подумки серед ночі розтоплю
стару, кахляну, ще ледь теплу піч
і притулюся до неї спиною -
а біля мене змерзло затремтить
руде котя та згорнеться в клубочок.
І у руках триматиму гарячий чай,
що з нього дихають кориця й помаранчі -
а поки що далечини передчуття
залізе під гілля різдвяної ялинки...
Та на столі вже сонно мружиться свіча.
Навколо неї - шкарлупиння.
І ось - обручка, лялька, ключ і таїна -
сьогодні з подругами вже наворожились.
Десь за вікном скажено біситься зимовий вій,
жбурляє снігом у змертвіле скло -
на нім малює квіти й зірки без душі
й усім назло - собі назло
у комині гудe і вовком виє...
А тихий спокій - це було давним-давно.
І ясний образ - наче вчора:
так ніжно заколисує печі тепло
й немовби вогником рудим
котя муркоче y моїх долонях.
Білий слід,
Рожеві лапки,
В вухах - Стінг
І ноги - в тапках.
Сніг по серцю
Бродить нишком
Млосним
Муркотанням кішки...
У душі
Наводить лад
Цей зефірний
Снігопад...
Серце снить
Безпечним раєм,
Забуває...Засинає...
:)
стань собою – вернутся рассветы
и весь мир захлебнётся любя
стать собою – скитаться по свету
собирая кусочки себя
по парадным подъездам улыбок
по дежурным аптекам любви
и по мусорным свалкам ошибок
где меня вы случайно нашли
всё на свете, увы, скоротечно
на каком пропадёшь вираже
повезёт – так броди бесконечно
по одной бесконечной душе
стать собою как я себя помню
это просто безмолвно любить -
- эту вечнозелёную кровлю
мне под небом и так не забыть
***
я как родным скажу вам, братья
ну, что нам космос и Париж?
нет увлекательней занятья
чем сук пилить где сам сидишь
:)
Viktoria Jichova
04.02.2007, 16:29
Не та осінь
Не та вже осінь
крадеться тихо під вікном
холодними ночами.
Не та вже осінь
просочується крізь тріщини душі,
зриваючи листочки витканих рослин
на полотні уяви.
Вінок сецесії сплетінь
з шалених марень,
і наче срібних павутин,
вже зірвано крилом тремким
північних крижаних вітрів.
І я німа - ні стогін, ані крик
не вирвуться вже болісно зі снів.
Та осінь, що була
немов причинна діва,
вже відблукала у лісах
меандрами років,
і випила всю кров із жил
дерев, що їх торкалася
безкровними устами.
Та осінь, що була -
вже спломеніла вщент.
I згасла у обіймах
на білім вівтарі зими.
Та осінь, що була колись -
була далеко і без мене.
До третіх півнів...
Слухати тишу,
не вмикаючи світла,
навпомацьки,
навшпиньки
шукати вихід
з цієї загуслої ночі...
Лиши мені свій час-
хай цокає в долонях-
лю-блю,лю...Блюз старих платівок
на сонних скронях.
І ностальгічний надрив
рОкових балад...
Лиши...
І чашку кави на світанку-
нехай неповну,
нехай холодної-
твоєї...
В кавовій гущі мутного передрання
виглядатиму тебе...
І рватиму час
на клаптики,
збираючи з них вірші...
Viktoria Jichova
04.02.2007, 21:29
Витяглися гори, ніби спини дивних звірів,
по хребтах стікає сонце вогняним розливом -
паща скель ковтає світло жадібливо
й наче вовком хижим стежить ніч незримо,
причаївшись у провалля синім димі.
ХмаркИ овець збігають по шовкових схилах,
дзенькіт дзвоників відлунює в долині,
огортає ніжно вечір млою полонини -
тане днина в дзеркалі ріки й бистрині,
тихне в небі птах мелодій пастушків сопілок..
Щось кудись примчало
Без натяку на назву,
Без натяку на час,
Надій на апеляцію.
Серцями переграло
В симфонії сарказму,
І потопило нас
У вирі провокації.
Десь пролетіло щось
З душею пілігрима,
З казок середньовіччя,
Зчинило бійку з стінами.
Ріка зрадливих рос
Смарагдово-незрима
Залила день і ніч
Абсурдо-весно-змінами.
Комусь набридли ігри
Й колекції обличь,
Хтось втратив віру вжитись
В комедії і драми...
Бо щось кудись прибігло...
А ми міняєм ніч
У спробі залишитись
Все тими ж самими...
Когда себя ты не узнаешь
Кто знает, руку ли протянешь
Да и такая ль благодать
Себя по новой изучать?
Хотелось крылья, да легки
А вдруг нащупаешь клыки
Не под своими под богами
Чужими топаешь ногами...
Через себя перешагнуть
Себя дугою изогнуть...
Само собою и случится
Что уж не сможешь распрямиться
Тоненько квилить вітер понад містом,
Мороз в обіймах місяць затискає.
Із тисячі вогнів разки намиста
Тендітна ніч на шийку одягає.
О, подружко, до тебе пригорнуся,
Ти, вірна ноче, завше завітаєш,
А я з тобою тихо пожурюся,
Бо певна - таємниці зберігаєш.
Ти знаєш все, і добре нам мовчати,
Я так слова даремні не люблю..
Тебе, бува, благаю не минати,
Сьогодні ж - відпускаю без жалю.
І буде знову день. І час невпинно
В піщану цівочку вбиратиме життя.
Минають ночі. І ніхто не винен,
Що з ними й ми ідемо в небуття.
Це слово десь живе насінням безголосим.
Оця струна в мені далеко десь звучить.
Цей порух серця щастя десь приносить,
І крик душі десь ніжністю мовчить.
Із тіла стане прах, у квітку перелитий,
Поновиться життя незримого струмок.
Десь там колись зросте поет великий
З мого кохання і з моїх думок.
Viktoria Jichova
05.02.2007, 13:21
Там плакав Бог
й сльозу зронив –
одну і другу...
Через багато тисяч літ –
сяють озерцями.
На білому піску
там босий слід
свій залишив,
блукаючи лісами.
Дихнув – як шум гаїв
повіялися снами
його думки...
До теплих рук
він взяв своїх
цю грудочку землі –
дививсь – зітхнув –
сльозу зронив -
і...сотворив він рай..
Подекуди ти самохіть
зворушливо-п'янка,
подекуди ти - сама хіть,
спокусливо-баска.
Люблю, коли все просто,
без ком та крапок в тім,
твій нелінійний простір
і неперервність в нім.
Viktoria Jichova
05.02.2007, 15:02
Небо над Розточчям
Розливались, мов безкрає море,
Ріки в семиструнну вертикаль -
Розквітали ніжно вічні сльози
Пролісками у лугах.
В мед-заграву весняного ранку
Арки простягався стан
Й непомітно барву - час горизонталі
В лазуровім смутку вицвітав.
Сумно мохом заростають
Фрески в сиротах-церквах,
Що руїнами з хрестами
Загубились у лісах. -
Десь розкидані по світу
Люди святять новий храм, -
А з Розточчя - лише світло
У фіалках та у снах...
Синє небо - тиха пристань
ув озерних дзеркалах.
Ліг вже промінь золотистий
На росу з небесних арф -
Й наче килим семибарвний
Водоспадний виткав ткач, -
Може, ще раз з неба гляне
Божа Матір на цей край?
Viktoria Jichova
05.02.2007, 18:32
Доторки тремтливі -
паморозь по шкірі,
сніжно біле-біле
відчуття стокриле:
заіскряться очі
крізь крижинки й іній..
Цей мовчазний простір -
мов північне сяйво
і безмежний космос..
Прилітають з неба
стріл метеорити -
і згоря коханням
королеви гордість..
Затамуєш подих
крізь арктичний дотик:
і уста, і очі
тихо мовлять:"хочу.."
Кутик вправо - кутик вліво -
Не порань - воно вразливе...
Лід - багаття...
Чи розпуття,
Чи розп`яття,
Чи розірване на клапті
Паперово-несміливе
Мрій латаття...
В спокій босими ногами,
Заповідними шляхами,
Снами-плесами,
Безіменними,
Безтілесими...
Там, де весни безсоромно
Світ розкреслили,
Серця мого орігамі -
Бався - весело ж...
Манна кашка під ногами,
в голові п'янкий кисіль,
під вербовими бруньками
місим каву в молоці.
Підбирає наші кроки
в лютім захваті зефір -
марить спокоєм з мороки,
сповіддю ченця із гір.
Орбітом без цукру виплюнь
тягомотину мою -
солодкавістю прилипну:
мо' let's talk about you?
;)
Viktoria Jichova
06.02.2007, 13:43
Тихо в Розточчі
Там – в тихім краї,
Де у гущі лісовій джерела
Беруть свій початок,
Де в замріяних озерах
Дзеркалиться бездонне небо;
В краї, де ріки розтікаються:
Одні – в Балтійське,
Другі – до Чорного,
Де потім у бурхливій течії,
Обгортаючи старезний континент,
Знову зливаються
В одному океані:
Там десь Атлантиди проблиски
Вони у синій глибині,
В промінні сонячнім
Вінцем прадавніх спогадів
У попелі вітром розсіялись...
Там, де в часі розбігаються
На всі сторони думки
І мрії... шепіт соснових лісів
Та скрегіт водяних млинів
Лиш чутно тишиною лунить.
Там відгуки воєн страшних
Та відблиски легенд старих
У водоспадному сплетінні
Німі витають... Тихо...
Так тихо в Розточчі –
В краї мовчазних дзвіниць,
Розстріляних церков.
І мертвих цвинтарів...
Шер ше ля трішечки щастя,
Та щоб не тільки на раз.
Що там до нього додасться -
Було би нам про запас.
Ще б нам дещицю кохання
З любих і добрих рук,
Радість якого пізнання,
Творчих якихось мук...
Ще б трішки богом побути,
Й дати комусь життя...
Всі маєм щастя ми - бути
В космосах цих небуття.
Проковтни мене,
Зміїно-невситимий,
Підземний потяже,
Що ласий до людей.
Чи знайде мене
В тунелях чорносвітних
Музикою сповнений Орфей?
Що попросить
В нього перевізник
В плату за відправу в небуття?
З підземелля виходів багато,
Та один єдиний - до життя.
Мене не було там,
Де весни ткали вітер,
Так надзвичайно схожий
На клавіші роялю.
Серед мінорних гам
Спадали інші квіти
На захололе ложе,
Застелене печаллю.
Мене не було там,
Де ніч моє імення
Таким знайомим голосом
Надривно закликала.
То серед інших драм
Вросло моє натхнення
Ламким і хворим колосом
В свідомість меду й жала.
То не моє тепло
В чужих руках воскресло.
Моє ж - спалити може
Тонку облуду жалю...
Мене там не було,
Де вітер ткали весни,
Так надзвичайно схожий
На клавіші роялю...
Viktoria Jichova
07.02.2007, 14:38
Балада про горобину
Покропилась кров'ю горобина -
навколо ліс лиш заздрісно зітхав.
Струснула з себе сонне павутиння
й замиготіла пристрастю вогню.
І, наче ватра, ціла стрепенулась,
і віти в небо радісно зняла:
"Де ж забарився лицар срібнокрилий?
Красна панна вже його чека!"
А тим часом іній зрадний
так гаряче цілує й обгорта.
Горить - горить уся в чеканні,
а пристрасть ягідки зрива.
І розчахнулось серце горобини!
І ліс співчУтливо зітха:
"Так де ж він, легінь білокрилий?" -
а снігу все нема й нема..
Отак - поля, до лісу стежки.
Отак, ліворуч - знов поля,
Поздовж доріг - тополь мережки.
Поділля, рідне... Це земля,
Яка в мені живе без фото,
Очей не плющу - бачу схил,
Де є улюблена робота:
Джерельце вибилося з сил,
В торішнім листі, безголосе,
Сховало личенько своє.
Звільняю воду, і виносить
Вода піщинки, і снує
Тихеньку пісню між галузок,
Між глини темної і трав...
Розбився промінь - скільки друзок
Упало, сонячних, у став.
Притулок плеса - денце яру,
Що ген розлігся між горбів.
І хтось жене чудну отару:
Овечок скілька і корів...
А обрій губиться в тумані,
І знов: поля - тополі - ліс...
Там чебреці цвітуть духмяні.
І видно там Великий Віз.
Я хочу, чтобы ветер в лицо,
На скаку собирая рассветы,
Целовал меня солнцем в висок
И вплетал в мои волосы лето.
Чтоб волна, моря гладь разрезая,
Воскресала в дельфиньей стае,
Превращаясь в сиянье жемчуга,
Облачаясь земною женщиной,
И под сводом небесной радуги
Присягая на верность радости,
У кормы корабля твоего замирая,
Растворяясь в дыхании вечности,
Одарила тебя
Светлых чувств бесконечностью.
Хлюп у калюжку -
зорі у розтіч,
панчішки подружки -
невтішно у розпач.
Жабки - у захват,
місяць скривився...
- Хіба ти не бачив?!
- Я зорі дивився...
Нехай зайдеться ніч совою,
І сон липкий тче свої пута,
В них кинусь стрімко з головою,
Сама собою я забута.
Я буду мертва аж до сходу,
Впаду в безтямну летаргію,
І повні пригорщі свободи
Крізь своє серце пересію.
Розіб`юсь на мільйонні долі,
Відчувши під ногами небо...
Лиш назорі зберу поволі
Уламки від самої себе...
Уражене стрілою некохання,
не відчува відлуння серце.
У енносотий раз душі страждання
не менш болючіші, ніж вперше.
Запаморочливих думок торочки
із бісиків очей лоскотних
хлюпочуться в коритці безтурботнім.
У нім похлюпаюсь теж трошки.
маленький ангел у снігу
знайшов зерня любові...
та холод впік до крові,
так легко, на бігу...
маленький ангел в темну ніч
зронив гаряче серце...
зима застигла скельцем,
крижинкою між віч...
Ніч вже чкурнула,
ранок наздоганяє.
Ми губимося.
Viktoria Jichova
10.02.2007, 17:13
Клітинчасте
1.
По клітинках
перші кроки.
По рядках
перші літери.
По колу
вічно і знову
ти -
я -
світ.
2.
По клітинках цю гру
відкривали ми:
хрестики-нулики
(хрестиків - шрамів,
(нулів - ніби кроків
у пустоту).
3.
Кожний день -
ланцюжком,
ніби низкою слів,
ніби літер з листів,
що надходять у снах -
у клітинках
багато написано,
та нічого з того
не прочитано.
4.
Чорно-біла війна,
мов клітинчаста гра:
в середині єства
б´ється зранений звір,
в клітці серця все згриз -
шах і мат!
5.
Не дитяча це гра:
як вершитель звитяг,
як володар морів
каравела твоя
на вітрилах помчить.
Залишився лише
ще останній удар
у клітинку "З-три" -
й мій кораблик уже
на клітинчастім дні.
Хтось, розміркувавши мудро,
пудру рафінує у пісок.
Хтось курносо мізки пудрить,
пальчик вкручує в висок.
Хтось дотепність свою солить,
сухозлітку в пріснім світі.
Сухість хтось свою марудить
у слізливим Солт-Лейк-Сіті.
Хтось кучерики накрутить,
випроставшись позаяк.
Хтось простенький вірш закрутить -
кучеряво зате як!
;)
Збігла зима,
Утекла крізь долоні,
В серце забігла,
У горлі завмерла.
Туга-пітьма
Розплилась у поклоні,
Й раптом застигла,
Вмерла...
Боязко йду
По огризках дрімоти,
Ім`я котрій-
Самота-хуртовина...
І на льоду
Розсипаються ноти
Вироку серця:
Винна...
Винна в журбі,
Бо кохала примару,
Винна у снах
Безпробудно-холодних.
І на собі відчуваючи кару,
Гублю в вітрах
Подих...
Каюсь, і жду -
Мій суддя милосердний,
Тану і каюсь,
Із кригою кресну.
Тихо іду -
Крок по крокові твердне -
Я повертаюсь
В весну...
Полковник
11.02.2007, 01:55
Очень красиво, Свитлик, очень душевно! Вы - молодец!!!!
Viktoria Jichova
12.02.2007, 00:25
Місяць
одиноким пілігримом
кружляє серед невидимих хвиль
нічного припливу –
це осіннє шаленство,
відірване від землі,
летить увись зривати квіти
із зоряних лук.
І промінь,
встромлений y серце,
прикує погляд
до ожилих хмар статУй.
За куртиною театру
схованого світу
нездійсненої драми
чи то ритуалу,
де очі зблякнуть
і звикнуть до гри
чорно-сірої трагедії
молитви муз без арфи.
Переливається мелодія
нечутно і водночас так лунко!
Це Бетховен, наче маг,
чарує з ночі Місячну сонату.
Маленькі дивацтва
Великих дітей,
Лоскочуть долоні
Метелики дикі
Невтілених мрій,
Нерозумних ідей,
Під ноги течуть
Пустотливості ріки.
Сховай у кишеню
Цей сонячний зайчик,
Почуй це шаленство,
Що вітер снує.
Вділи свого серця
Чарівний окрайчик,
Всміхнувшийсь життю, -
Воно борг віддає.
Viktoria Jichova
12.02.2007, 12:10
То ж намалюй весну
На чистім біло-крейдянім папері!
Старі дерева хай цвітуть
Розгорнутими крилами лелеки!
І темні контури зажурених хрестів
Мріятимуть про сизу примху ранку, -
Чийсь образ з росянистої імли
Нечутно прийде босоніж до ґанку.
І стане тихо. Все замре в передчутті
Ударів перших Великодніх дзвонів! -
Зима, стривожена від гучної луни,
Мов срібна акварель, розчиниться у водах.
Твій штрих митця торкнеться неба свято:
Воскресло в вись підійметься туман,
Скропляючи усе, неначе святить...
І мов проміння, що торкається землі –
Так обережно у старий цвинтар
Ввійде Хтось тихою ходою...
І в травах - замість крові слід -
Ряснітиме барвінок із росою.
Leopolis
12.02.2007, 16:50
Хочеш - стану Ангелом твоїм?..
Огорну, мов у кокон, своїми крильми...
Огорожу від Світу сторожого -
Твоє тіло, твою душу...
Я зійду до тебе з-під Небес -
Ти відчуєш...
Цей солодкий, ніжний дотик
Він п'янить і вабить...
Я - поряд.
Це не казка...
А бажання бути з тобою,
Милуватись тобою,
Дарувати тепло і ніжність...
Забрати від тебе смуток,
нерішучість і вагання...
Це - моє бажання.
Хочеш?
А чи не питати в тебе згоди
Ним залишитись
і годі... Ангелом твоїм.
Лише твоїм.
Твоїм.
Сторожу сторожко
думок своїх хижу,
від всіх, хто навпрошки,
лютий та хижий.
Ти помислів чистих
пестуєш хатинку -
надії прихисток.
Зайду на хвилинку.
Мо' сторожем стати,
забути все-чисто,
хо' серденько мати
у низці намиста?
Я - тиша втілена в матерію,
Я - риба у людській подобі,
Сховавшись у самій же собі
Творю свою німу феєрію.
Не стукай в двері, що відчинені,
Імен для серця невідомих
Не клич в цих стінах невагомих-
Тут ймення забуттю підчинені.
Мій дім - то дерево без кореня...
Я - осінь - зле відлуння літа...
Зігріла б серцем я півсвіта,
І лиш сама снігам підкорена...
Leopolis
13.02.2007, 16:01
Непорушу твій спокій нічим,
І не стукатиму в двері прочинені.
Оніміли уста, і бракує тих слів,
Саме тих, що нами не скривджені...
Невисокий поріг - у вимірі ока,
Подолати невсилах мені...
Це - твій дім... він тьмяніє без кореня -
Ти, мов осінь, снігами підкорена.
Знаю, серце сховавшись у грудях
Ще палає вогнем феєричним...
Непорушу твій спокій пречистий
Своїм словом чи жестом незвичним.
Вдивлятимусь у дно твоїх бажань.
Прозоре плесо віддзеркалить хмари
Твоїх небес, твоїх розчарувань
І сумнівів невидимі отари.
Сягнути б дна й злетіти до небес -
Твоїх небес твоєї високості...
Вслухатимусь у тишу чистих плес:
Десь ронять цвіт акацієві брості.
Арабську в'язь камінчики дрібні
Складуть для серця, сповненого віри.
Вплітатимусь у сни твої сумні,
Як теплий промінь ніжної довіри.
Leopolis
13.02.2007, 17:43
Я не знаю, просто дійсно бракує слів, щоб висловити своє захоплення цими віршами, що тут розміщують форумляни :) Навіть назріла думка, обєднати вагому їх частину під окремим виданням. Навіть як діалоги... Як ви на це?
Десь плакав ангел...
В сутінках руїн
Вчорашніх храмів,
Слізьми ранив крила...
Так плаче світло,
Зібгане в поклін
Земних скорбот,
Отак вмирає сила.
Десь плакав ангел...
В темному куті,
Серед граніту,
Звівши вгору руки.
Згасало небо...
Мовчки на хресті
Любов вмирала
В гіркоті і муках...
Сльоза дитини-
Цвіт небесних сліз,
Як плаче ангел-
То вогонь ридає...
Серед обривків
Храмових завіс
Відроджується
Теплий відблиск раю...
Leopolis
14.02.2007, 11:49
Хочу, стану, буду...
Твоїм бажанням,
Розквітну і злечу
Вище неба...
Та не вище тебе.
Розвію хмари,
Сонця струни
Сплету і озвучу
Акордом -
Віри,
Надії,
Любові...
Цей камінь пам'ятає
Босі ніжки
Марічок всіх віків,
І спеки, і сніги,
Заграви сонячні,
І всі оті доріжки,
Що їх знайшла вода,
Як вийшла з берегів.
Цей камінь чув
Слова прадавніх мов,
Якими предки
Плакали й раділи,
Співали й говорили
Про любов,
Як серце радило
І як собі уміли.
Цей камінь гріє
Ящірку малу
І слухає
Мелодію потічка.
У снах своїх,
Чи, може, наяву,
Він бачить,
Як спливає стиха
Вічність.
серпень 2006, Закарпаття.
Не страшно болю. Все живе - болить.
Я не ховаю серце від печалі.
Порань його, - назавжди чи на мить -
Проступлять з нього рими небувалі,
Проллється біль, мов сонячне тепло,
Кохання вирветься, аж греблі захлинуться,
Порань моє останнєє крило -
Ті що летять - повік не розіб'ються.
Не бійся болю. Все живе - болить.
Вмираю й воскресаю в цьому тілі.
Не страшно свою душу спопелить -
Дивитись страшно в очі збайдужілі.
Крокую по бруківці
в ритмах блюзу,
У весняній беретці
набакир...
Дніпро вирує
спінено крізь шлюзи,
В моїх очах
скресає Синевир.
Минаю всі алеї
в ритмах блюзу,
Вітаючи каштани
на ходу.
Чи хто не бачив часом
пані Музу –
Чекай весни,- казала,
я прийду,
І обіцяла:
в місяцеву лузу
Закотимо той сум,
що вадив сну...
Сьогодні я прийшла
у ритмах блюзу,
Щоб першою зустріти
цю весну.
Метаморфози
Бетонна стіна, вкрита чорною пліснявою
років і тріщинами буднів,
одухотворена цією всепроникною тихою радістю...
Крицева міць як завше лагідного погляду,
Такого досі непевного перед лицем вічності...
Зимна вода осінніх калюж
в просяклому наскрізь взутті,
що не взмозі остудити запалену кров,
сповнену трунком трояндової олії...
Сила слабких досі рук,
здатних підійняти сотні тягарів,
що гноблять чиїсь щасливі крила...
Ранкове туркотіння голубів,
Що раптом сягає співзвучності органних акордів...
Зачовгані сходи, якими дістатаєшся небес...
Скоринка звичайного хліба,
Що має присмак манни і нектару...
Інші предмети, пахощі, звуки,
які набувають нехарактерних їм властивостей...
Завдяки одній лише його присутньості,
Того почуття, що незбагненним є
у власній всемогутньості ...
Не шкодуй, що сонце зайшло,
Не шукай в крижині тепло.
І не бійся мертвих думок,
Не блукай між довгих стежок.
Не втікай туди, де нема...
І не клич, бо кликать дарма.
Не питай за тим, що ніде...
Не чекай, чого не буде.
Не знаходь, що втратиш і так,
Не души в собі переляк,
Не рзтрачуй себе на пусте,
Не плекай, що й так не росте...
Не іди, не кажи, не дивись,
Не пригадуй, не думай, не рвись...
А в фіналі цього НЕбуття
Запитаєш: де було життя?..
Leopolis
15.02.2007, 12:34
Запитай ти якось ненароком,
Про думки, що хвилюють мене.
Що дорожче мені з кожним роком,
Хто у серці моєму живе?..
Запитай ти якось ненароком,
Що бере часова течія
Своїм бурним, невпинним потоком
Від мого молодого життя.
І, можливо, не тими шляхами
Я так марно і довго блукаю,
У безкрайньому морі людському
Свою мрію святу я шукаю.
Милий твій погляд відчую,
І риси впізнатиму всі,
Які не належать тій мрії –
Вони всі належать тобі!
Какое бы ни было рвенье,
и кем бы нам с вами не стать,
не выиграть это сраженье,
но надо и надо играть.
Не успеешь запомнить лица,
не успеешь впитать голоса-
как же это недолго длится,
эта белая полоса.
Что ж валяешься ты, зануда ?
Час рассвета приходит вновь.
Ностальгия? А может чудо,
это хрупкое чудо – любовь.
***
Жизнь голубоокая,
что ж ты подвела-
все вокруг, да около,
осень, да зима.
Матерясь и охая
через дни, года
вывезет нелегкая,
только вот, куда ?
И отечества уж нет-
в сквозняках изба.
Где-то скачки и буфет,
а мы вокруг столба.
Матерясь и охая
через дни, года
вывезет нелегкая,
только вот, куда ?
Время слижет красоту,
разорит дотла –
надо в жизни выбрать ту,
чтоб не подвела.
***
Ах, крылатая бестия,
как точно стрелой угодила.
Что ж теперь остается,
годами ее вынимать ?
На картонке, где вместе мы
веселье еще не остыло,
как нам мало дается,
чтоб бережней все сохранять.
Между нами года,
это трудно в словах растворимо.
Между нами года,
это больше, чем версты пути.
Что же было тогда ?
Я знаю, ты точно любила,
и я помню всегда
бессильное слово «прости».
Полно врать пред алтарём -
невеликое искусство -
увлекает, дружно врём
укрепляет вроде чувства
даже если был влюблён
где теперь твои мечтанья?
где рождённое огнём
это нежное созданье?
полно врать пред алтарём
что отныне обещаем
душу золотым кольцом
словно в банку закатаем
вот она через стекло
невозможно достучаться
это ли тебя влекло?
так и будет продолжаться?
полно врать пред алтарём
что одни теперь плывём
и безбрежен океан -
увлекательный обман
и в каютах экстра-класса
будем долго удивляться
что пониже кроме нас
и второй и третий класс -
а они пораньше часом
тоже плыли экстра-классом...
что ты можешь обещать?
только тело удержать?
ты решил, что можно взять
душу штампиком прижать?
с кем тягаться ты решил?
кто тебе любовь дарил?
как же будет называться
не своим распоряжаться?
бесполезно что просить
дал бог чувства поносить
дико радуйся - носи
и о большем не проси
сам наступит день что после
и надует в душу осень
и огонь твой убывает -
вечным лето не бывает
только пусто без любви
хоть повесься, хоть пляши
консервация желаний
консервация души
ну, а где она возьмётся
и когда наш путь сольётся
это уж ему решать
долго как не вопрошать.
__________________
впрочем, серые спектакли
всем привычно посещать
декорации из пакли
будут рай изображать
подержать сюда зашедших
может даже отдохнуть
но до счастья сумасшедших
никогда не дотянуть
если видел кто однажды
как безбрежен океан
наливай его хоть аж до -
не согласен на стакан
ты же пил её как родник
упивался спелою вишнею
ты губами к губам приник
остальное всё было лишнее
а каких-то сто дней разлука
от заката и до рассвета
ничего не искали руки
только бы удержать всё это
только бы не закрылось что-то
что внезапно так распахнулось
остальное всё не забота
лишь прижалась да улыбнулась
Ділити сутінки навпіл губами,
І в них до крові на пальцях блукати...
Я знаю,як цей дурман пролистати,
Не знаю, як потім не снити дурманом...
Я знаю,як серце - квиління птиці,
Не знаю,чи варто за сльози - ґрати...
Дозволь мені любити і плакати,
І деколи ще - робити дурниці...
Твой путь постичь мне не дано,
Но у ворот придуманного рая
Изорванное жизни полотно
Сквозь череду предательств собирая,
Согреет глаз твоих тепло,
Хранящих честь и гордость самурая.
Сколько раз начиналась весна?
Столько раз приходила и осень
Сколько раз всё вокруг добела?
Всё же что-то снимало вопросы
Сколько раз погибала душа?
Столько раз она в мир возвращалась
Видно этим и жизнь хороша
Что душа во вчера не осталась
Да, конечно, не всё ко двору
Да, конечно, мы были добрее
Задубели слегка на ветру
Это судьям, наверно, виднее
Кто возьмётся, однако, судить?
Чей роднее нам всем полустанок?
Но покуда мы можем любить
Для души нам не нужно огранок
Бувають дні, котрих немов немає -
пірнають стрімко в прірву небуття,
трапляються, що долю спокушають
і змінюють усе твоє життя.
Та кожен відмовля свою вервечку,
що вже була і знову промине.
Повнішій біоґрафії статечно
протистоїть худіше резюме.
Минуле підступа все ближче й ближче,
прийдешнє серпанково тоне в мґлі,
лиш прагнення підступний час не знищить,
та мріям не підвладна ти моїм.
Це виглядає дивним та пікантним:
в царину мрій своїх боюсь ввійти,
бо володіє нею импортантно
лишень одна царівна - ти.
Світ тиснеться усім своїм строкаттям
У кокон розімлілих днів,
Де я впиваюся улюбленим заняттям -
Штампую з мух слонів.
:)
Viktoria Jichova
24.02.2007, 21:24
Air
Очікування грози
серед спекотного літа
гнітить...
Пекучий пісок просочується
крізь віконні шпарини,
що втупили
свій погляд на північ.
Ніч...
Мозок
вимикає
гарячу активність
пульсу.
Артерії у конвульсіях.
Кров
сповільнює
по своїх блакитних коліях
циркуляційний експрес.
В миттєвостях
чи у вічності
здіймається
бездумковий вакуум...
Гроза надійде.
Лише не тепер.
І не сьогодні.
Нею вже, мабуть,
відгриміло вчора.
Ніч.
Нірвана...
Ядро вічності
згорнулося коконом -
зацепеніло гойдається
у пустці самотності...
Піщинки шкребуть
у проміжках
між комою
та живою ще
підсвідомістю...
Колискова.
Ледь чутний спів -
вітер стовпом -
вихор, торнадо, тунель?
Чорний зефір над асфальтом
трансформується
в гарячу безмежну душноту,
яка ще зовсім недавно
була свіжим повітрям.
Повітря. Fresh Air (Menthol?). Ефір. Дух -
він настільки потрібний душі...
Душно. Торнадо. Тунель -
подих, як zeppelin
з голосами безпомочі,
поволі звивається ввись..
(січень 2006)
Ти можеш бути всім -
Цілунками дощів,
Примарами півсну
І поглядом у безвість,
Ти можеш бути всім
В бурхливій піднебесній,
Лише не будь, молю,
Одним з моїх жалів...
Нехай сто тисяч раз
Обличчя змінить світ,
Хай всоте прошепчу
Молитву каяття,
І в мріях захлинусь
Наївна, як дитя...
Та є дві пари крил...
І є один політ...
Полковник
25.02.2007, 00:13
Ти можеш бути всім -
Цілунками дощів,
...
Надо же ТАК сказать???? Молодец!
Присвята доні, написана напередодні її народження :)
***
Де падає сніг колисково
У тиші ранкових дерев,
Де паморозь впала казкова,
Нас осінь туди забере.
Щоб ми закружляли тихенько
У царстві тоненьких беріз,
Щоб ти, моя радість маленька,
побачила поле, і ліс,
Засніжені віти і небо,
Пронизливо синє як льон,
Щоб день усміхався до тебе
Крізь легкий зимовий твій сон.
Солодке, ясне, незбагненне,
Незвідане щастя моє.
Це диво якесь одкровенне,
Що в світі ти, сонечко, є.
:)
Яблуневі сни зима вплітає в коси.
Теплі сни холодної пори...
Безпритульний вітер по землі розносить
Безпритульних мрій рожеві кольори.
Не гаси сльозу - хай обпече до крові,
Лиш у сні ти не відчуєш біль...
Юнь весни і вічної любові
Піснею пройде крізь заметіль.
Листя в`яле проросте зі снігу
Несміливим трепетом струни,
Милим дивом крізь прозору кригу,
Світлим, наче яблуневі сни...
Зерно обдарування,
Безсонна ніч страждання,
Допоки є нещастя -
Є творчі поривання.
Філософи і мудрі,
Щасливі у коханні -
Німіють для мистецтва
В блаженстві безнастаннім?
Чи поштовхи від болю
Сильніші ніж від втіхи?
Нам тим солодше щастя,
Чим більш прожито лиха.
Написані полота,
Рядки і дивні ноти
З джерел замилування,
З глибоких рік скорботи...
Viktoria Jichova
27.02.2007, 16:29
Переболить.. Чи буде знову все, як зАвжди?
Ти глянеш зверху, і, зітхнувши, дорікнеш
у тім, що ця жорстокість не сумісна
із тим чуттям, котрого є ім´я любов..
Не знаю я - бо все переплелось:
стукіт коліс, і ці розмірені удари серця.
Вже все минулося - це було так давно. Пройшло.
У задзеркаллі вікон - холоднеча..
Гойдається трамвай і Прага в буднях тоне..
А погляд із вікна крізь крапельки дощу -
а там! - мені би подумки уверх -
по сходах, що торкаються вже майже неба!
Й собор святого Віта - піднятись би у храм,
ввійти у нього, наче в той ковчег,
і поплисти так само, як незримо пропливає час
під арками ґотичної катедри.
Побачити б синь неба крізь вітраж
і віднайти той промінь сонця, що зблукав
у сяйві золота мозаїк..
І все переболить.. І, біла, наче смерть,
стояти перед образом Твоїм святим
і відчувати серцем тиху Твою радість..
Ангел дороги. Весна на пороге.
Из тысячи встреч – до единой все мимо.
Пустые глаза или кислые мины.
Лишь в памяти кисти небесной портретом
Твой образ, давно перечёркнутый летом,
Спалившим весну…
Ангел дороги. Забыты тревоги.
Лишь только сверкнёт неожиданно где-то
Осколок от кисти небесной портрета.
Неспокоєм, стрімким поривом
рвалась пісня...
Тіло спало, а серце прагло
за межу...
Зупинилось одним надривом
до і після,
Тільки пам`ять свободи спраглу
розв`яжу.
Розмінявся на брязкіт мідний,
Запропався
Час, де стрімко цвіли в пожежі
стиглі дні...
Тільки голос до болю рідний
відрікався...
Та дарма - хоча б це належить
лиш мені...
Як жінка оживає від любові,
Проміниться пелюсточками вуст
І сходить сонечком у кожнім своїм слові,
І огорта туманами спокус –
Так і весна пробуджує на світі
Все ясне, все зелене, все живе.
І знову всі галузки – соковиті.
І знову щось бентежить і зове.
У миґдалево-тліннім парку
спахнули сонцем
миґдалинок шпарки.
Мо' сонце, мо' сон це? -
міркують шпарко
вербових котиків гілки.
Мо' й кицям
спросонку
любиться
Сонко?
;)
Я сама собі ворожка,
В березневий дощ дрібний
Прислухаюся сторожко:
Чи ідеш, єдиний мій?..
Вже згрішила і на картах,
І з собою, і з людьми,
Вперто йшла куди не варто,
Наковталася пітьми.
Вчора - рай наворожила,
А сьогодні, в дощ дрібний,
Не повірила що зможем
Стрітись ми, єдиний мій..
02.03.1999
Сторожу сторожко
думок своїх хижу,
від всіх, хто навпрошки,
лютий та хижий.
Ти помислів чистих
пестуєш хатинку -
надії прихисток.
Зайду на хвилинку.
Мо' сторожем стати,
забути все-чисто,
Хо' серденько мати
в низці намиста?
Прийди. Вже пензлі ожили.
Я вся - чекання. Наче мокра глина.
Обмерзлі рани сонцем заживи.
У мушлі зимних днів душі перлина
Втомилася намарне лити щем
На темні силуети піднебесся..
Прийди! Вітрами, запахом, дощем!
Весна. Чекаю. Як пришестя..
Дощити у мріях незмога
потріскану спрагу до болю.
Віднайду притулок вологий -
пірну під твою парасолю.
Чи багато страшних речей?..
Лячно-боязко сумніву твого,
Нещасливих сумних очей,
Страшно болю чийогось і свого.
Найстрашніше чекати того,
що змінити не є під силу.
Я у неба молю одного:
бережіть усіх тих, хто нам милий.
Viktoria Jichova
03.03.2007, 00:56
Зродження Жінки
Все нижче й нижче
нахиляються
до тебе зорі й Місяць -
а ти, Панно, замріяна,
матеріє іще незаймана,
ще спиш невинним сном.
І в сні твому лелійному
тече ріка під кригою,
але прийде весна відлигою -
звільнить твою печаль..
І ось уже під одягом
гарячим подихом
зашелестіло літечко -
мов стиглим,
зрілим яблуком
серце твоє повниться -
із ледь тремтячим дотиком
сковзає із плечей твоїх
ніжно-шовкова
дівоча біла шаль..
Ти прокидаєшся
й так зачудовано
у ніч вдивляєшся,
бо відчуваєш щастя
лоскотний,
невгасимий жар...
Ти - Жінка,
Ти - Матерія
із Духа створена! -
І лоно хай твоє освятиться
Любові імпульсу
вогненним променем!
Й коли рука твоя безсило
на животі потім спочине,
Мадонно, ти вже знатимеш:
там, під серденьком знеможеним
вже струменить нове Життя..
Я снимаю все кольца,
Я - дитя електрических ламп,
Я не верила в завтра,
Утонув в бесконечном вчера,
И я видела воздух
Наполненный треском зеркал,
И, наверное, это осталось во мне навсегда..
26.09.06р.
Скажеш пошепки - не чуєш,
Вголос - губишся в луні,
Мовчки може ти відчуєш
Й вмовиш мріяне собі.
Я мовчу, а ти не кажеш,
Жартома я, ти - всерйоз.
Мо' знебачки зауважиш,
Весни небачений курйоз:
-
Набубнявілими бруньками
Переобтяжений ущент
Несеться нищений роками
сентиментальности момент.
Не затріпочуть вже вітрила,
Бо стернового вже нема,
І вже чарунки в дні проїла
Позачасів'я міль-затьма.
Ще й збився компас ненаґанний:
у маґнетичности твоїй
І нас відносить невблаганно
у гавань гиблих кораблів.
7.40
Зарано, щоб встати,
Цілунків та мороку
за(3,14)зно шукати.
Ми третіх півнів відспівали,
ніхто ніде не гомонів,
І у знемозі засинали
під москалів совєтський ґімн.
- Губи кутками,
очі болотом -
мамо моя!
Де жаб'яча шкура,
царівно, твоя?
- Мо' ти і мрієш -
не дарую нізащо
ночі цієї.
Буде моєю.
А решта всі -
візьми, ледащо!
Viktoria Jichova
06.03.2007, 03:32
Вибачте, шановні, хотіла забрати своє словоблуддя собі назад, але функція редагування вже не діє.
Шановний Мартіні, як би було можливим виправити цю ситуацію? Адже я маю право забрати свої вірші, чи не так? Була би Вам дуже вдячна.:)
З повагою,
Віка
Viktoria Jichova
07.03.2007, 09:53
Мартіні, з віршами нічого не сталося. Просто я вже не можу перебувати на ЛФ і хотіла б ці вірші забрати з собою. А навіщо їм бути тут? Кому воно це потрібно? Вибачте, але я думала, що маю на це право.
З повагою,
Віка
Вдивляйся пильно:
Бачиш павутинки,
Що ними в'яжуться
Закохані серця?
Влаштуй полички:
Розкладемо вчинки,
Чи стане легшою
Нам загадка оця?
Забудь що знаєш
Про життя буденне,
І зачудовано
Вслухайся день за днем:
Бо щось звичайне,
Вічне й незбагненне
Тихенько йде до нас
І в серці будить щем.
Прибрати вірші? но це ж подарунок
Як світ удень, або вночі цілунок
Хай був би хоч одної світ свечі
Не просто ж літери, а стан душі...
Полковник
08.03.2007, 22:53
Мартіні, з віршами нічого не сталося. Просто я вже не можу перебувати на ЛФ і хотіла б ці вірші забрати з собою. А навіщо їм бути тут? Кому воно це потрібно? Вибачте, але я думала, що маю на це право.
З повагою,
Віка
:confused: :confused: :confused: :confused: :confused: :confused: :confused: :confused: :confused: :confused: :cool:
Viktoria Jichova
08.03.2007, 23:03
І я не знаю, Полковнику. Та давайте, не будемо зафлуджувати цю гілку більше, добре?:) Бо і самій якось неприємно, що я її зафлудила.:(
Не знаю, може хтось і розцінить це як флуд, але хочу сказати, що в темі "Муза форуму", на мою думку, можна писати поезію, а можна писати ПРО поезію, в даному випадку про Вашу, Віка... Я особисто вважаю, що вона чудова. Не знаю причин, з яких Ви вирішили все стерти, але мені здається, що це частинка цього форуму, і якщо Ви таки зробите це якимось чином, то він багато втратить. Щиро сподіваюсь, що це був лише миттєвий порив;)
Viktoria Jichova
09.03.2007, 01:08
Ой, дякую, Світлику за Ваші приємні та щирі слова.. Навіть розгубилася дещо.. Ну, я краще не буду говорити про свої причини стосовно цього всього у цілій його сукупності, просто в цей час, та і надалі я ще якось невпевнено почуваюся на форумі, оскільки мені здається, атмосфера тут трохи згусла.. Тому і виникло у мене враження, що поезія мало кого тут цікавить.. Але добре, що є хоч декілька людей, котрі її люблять і жити без неї не можуть, бо як правильно зауважив Майк - "це стан душі", котрий ми просто переливаємо у віртуальний простір.:)
Світлику, у Вас чудові, прекрасні вірші - з такою ніжною абстракцією я вже давно не зустрічалася. Відразу відчувається, що у Вас талант образного (візуального) мислення. І мені здається, що образотворче мистецтво (картини) - це світ двох вимірів, котрий долає їх і переносить нас y незвідані висоти та глибини, мистецтво скульптури та архітектури - це трьохвимірний світ, але от поезія, чи то взагалі література - це світ багатовимірний, або ж взагалі без виміру та часу, бо це ідея, думка, фантазія.. так як і музика..:)
Пишіть, малюйте, Світлику, творіть і радуйте нас своїм даром від Бога..:) :)
***
Біль не стихне… Поки ніч довга, як плетіння літ…
Поки дощ-моя душа… Поки серце-хвора квітка…
Біль не стихне… Древній біль… Поки тіло-моя клітка…
Кожна думка, ніби страта. Поки осінь-цілий світ…
Біль не згасне… Поки весни палять цвітом кригу й день,
Поки дух у тім вогні доспіває свою втечу…
Поки кожен відблиск в серці спричиняє кровотечу…
Біль із іменем Любов - моя Пісня з-над пісень...
Любимых на рядах не выбирают
И после ни за что не продают
На ум и честь и совесть не меняют
Не то чтобы на быт или уют
Пусть это и умрёт, пусть наважденье
Разлука мне дана чтоб понимать
Какое существует наслажденье
Любимую любимой называть
Да, разным мы богам сжигаем свечи
Но всё ж пока не кружит вороньё
И я безумно рад с тобою встрече
Хоть в этом мире каждому своё
***
Раз не пишется
пусть читается
вдруг услышится
и помянется
распогодится
разбросается
перебродится
устаканится
всё минается
всё меняется
всё вращается
возвращается
ведь случается
сердце мается
а случается
улыбается
всё-то ищется
тверди крае