Поезія та проза

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик


ТАРО

Перша карта нам випала з Місяцем.

Ми пили при нім
із срібних келишків
міцну журавлинівку.
У повні своїй
він сад oсипав
цвітом вишневим
білим...
У тебе руки
тремтіли злегка...
Я очей підняти
не сміла.

Друга карта була – Поміркованість.

Ти надто вдавав
байдужого.
Я надто вдавала
статечну.
Все розмови
вчені заводила...
Ти начебто
жартував...
Кепсько
в нас це з тобою
виходило.

Третя карта лягла з Дияволом.

Він уночі бродив
під вікнами
і неспокій сіяв
у наших снах...
Шепотів гаряче так
і пристрасно...
І кімнату мою
підступно прибрав
тюльпанами і
нарцисами.

Колісниця в’їхала четвертою.

Я спробувала
стримати тебе.
Все боялась упасти
й розбитись...
Ти сміявся
над страхом моїм...
Ти шалом хвилинним
прагнув ущерть
напитись...

Потім карта була – Закохані.

Ми спочатку
вгризались
жадібно в плоть
і сплітались зміями
на осонні...
І лежали потім
так довго,
не розійнявши
втомлених тіл,
щасливі і
сонні...

За ними прийшла Жриця.

Непокірна жінка...
І навіть у слабкості її
була сила.
Хоч різала серце
по-живому,
і його, і своє,
та ніколи нікому
не кланялась...
І ні про що
не просила.

Прибув Імператор.

Гордий, як сам Іскандер.
Все думав,
що у нім самім –
світ цілий.
Так впевнено
чекав на уклін.
Не дочекався...
Самолюбство
вогнем пекло і
боліло.

Звідкись узявся Блазень...

А, може, це був Агасфер...
Чи просто злий
і ненажерливий час...
Він дороги
наші заплутав і
розум затьмарив,
так жорстоко глузуючи
з нас...

А потім випала Біла карта.

І осінь вкотре
знов прийшла...
І подалась геть вкотре
білим, як обрус,
полем...
А ми залишились
із зимою на самоті
і своїм недопитим
журавлиновим
болем...

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик

Фріда Кало

Arbol de la Esperanza, mantente firmе!
Дерево Надії, не ламайся!

Знов опоссумом біль вгризся в тіло...
Душу знов смокче п’явкою сутінь...
У зболілу артерію – морфій,
щоб позбутись жахливої суті.
В серці маками ятряться рани,
зрад без ліку терпіти несила...
Маячня п’яна ран не загоїть,
і нутрo не зігріє текіла...
Брами пекла – відчиненi. Чутно,
як заводить надривно у лоні
заспиртований рій херувимів –
непророслих зернят-ембріонів.
Страх і біль... Їх уже не зректися.
І щоразу все більшає доза...
Залишається доблесть сумнівна –
крізь гіркі посміхатися сльози.
Ще - палітра, що зветься “самотність”,
пензель, густо замочений в крові...
Як давно ти прокляла святість!
Як давно вже не прагнеш любові...
Від цигарки цигарку запалиш,
як рятунку, чекаючи ранку...
Наче трунок похмільний, пригубиш
недоторкану свіжість світанку.
Зблідне долі зловісна гримаса...
Стиснеш зуби: “До біса із смертю!”
Раз на світі існує la vida,
є в нім місце і для la muerte.
У корсет штивний втиснеш зневіру.
Заквітчавши косу із хистом,
техуанську коштовну сукню
приоздобиш ацтекським намистом.
Перед дзеркалом, змучена, станеш,
шаль шовкову накинеш звільна...
Venadito, ти знову - прекрасна,
знову – горда... І знову - сильна.
Тільки в стінах Блакитного дому
гнізд не в’ють легкокрилі мрії...
Лиш на патіо ще сиротливо
доцвітає галузка надії...

[Клірік]

А як вам оце?
;)

http://www.karpenko.net/Elena.html

(А ви б чули, як ця дівчина співає...)

[Doc.]

Джон Кітс

Уява

Вільний лет Уяві дай,
Дома Втіхи не шукай:
Пропадає Втіха дома,
Наче бульбашка зникома.

Дай Уяві вільний лет,
Думку виславши вперед;
Відчини у серці грати
I пусти до хмар шугати!

Линь, Уяво люба, линь!
Дома меркне Літа синь;
Задоволення весняне
З пелюстками вкупі в'яне;
Потім Осені дари
Всі жадання до пори
Притупляють. Що ж подіять?
Біля печі сівши, мріять,
Поки в ній не стухне жар,
Зимової казки чар,
Поки в полі мла дрімає
I плугатар оббиває
Черевики мерзлі, й Ніч
З темним Небом віч у віч
Укладає чорну змову
Погасить зорю зимову.



Хай же мчить у світ Уява!
Все вбиває звичка млява!
Де той вид, що не втрача
Новизни? Яке дівча
Зберегти принаду в силі?
Де ті очі сині, милі,
Що не втомлюють? Де сміх,
Щоб і завтра тішить міг?
Де такі уста рум'яні,
Що довіку нам жадані?

Наші втіхи молоді,
Наче бульби на воді,
Пропадають! Лиш в Уяві
Знайдуться уста ласкаві
До душі тобі; струнка
Лада, гарна, як дочка
Плодоносної Цецери,
Що в Аїдові печери
В мертвий скрилася туман:
В неї буде Геби стан
I таке ж біленьке тіло,
Як тоді, коли струміло
З неї вбрання, як вона,
Розстебнувшися, вина
Кубок повний подавала
I як на Зевса млость напала.

Розірви шовкову нить —
I тоді Уява вмить
До твоєї хати-стріхи
Принесе незгірші втіхи.

Вільний лет Уяві дай!
Дома втіхи не шукай!

[Viktoria Jichova]

Ганна Осадко

*****

Я хочу в Місто, де живуть дощі -
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми - за руки - мокрі, як хлющі,
У цьому Львові, як у Атлантиді,
Згубились між водою і камінням...
І наша хата поросла б корінням -
Як лабіринт - ні вийти, ні зайти...
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обнявшись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова...
Твоя любов - шовковиця шовкова -
Тавро цих губ довіку не відтерти -
Чорніших і від кави, і від смерти.

[Viktoria Jichova]

Ганна Осадко

...Цей сніг старий...

...Цей сніг старий, немов єврейський Бог -
Холодний, мовчазний і невситимий…
В останню ніч завиємо удвох,
Мій ніжний вовче з сірими очима

Дуетом смертників…З ким ще отак утнеш -
Судомно, сніжно, синьо, що є сили?
По кабельному Місяця - the best -
Як Каїн садить Авеля на вила.

Над нами - сосни, вплетені в панно,
І ми тілами сплетені під ними…
Мого причастя золоте вино,
Моє кохання, мій Єрусалиме…

Ну притулись міцніше, Провідник,
Від Мудрості вагітне моє лоно...
Чому такий солодкий твій язик?
Чому така сльоза моя солона?

Разом по тих роках, як по гріхах,
Де з неба манна чи омана крише…
Ти правду вчив - найгірше в світі - страх…
Не бійся, вовче, я тебе не лишу…

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик

Варшавський трамвай

Румунський ром
немилосердно
заламує ребра
захриплого
“Гонера”.
Старий
потрісканий
перламутр
урочисто фальшує
“Рамону”.
Сорок басів –
на сороковини
чийогось смішного
кохання.
Дві зупинки
поганої музики.
Кульгавий фінал.
Невимовне
полегшення
з оказії
завершення.
Мій обол падає
у пом’яту бляшанку.
Площа Спасителя.
Виходжу.
Пане!
Я пережила
цю скалічену
мелодію...
Я переживу
кінець
світу.

[Viktoria Jichova]

Єжи Фіцовський (переклад з польської Дани Рудик)

Молитва до святої воші

Було це весною 1944 року підчас
дезинфекції циганського блоку
у концтаборі Аушвіц-Біркенау

спідниці хусти
в’яли у відвошивлювальні
всі у захисних барвах

у маках калюжницях скабіозах
на випадок лугу
який не трапиться

циганка у лазні біркенау
обдерта з кольорів
із затиснутим кулаком
одягнута
у довгу хвилясту воду

сховала у долоні
зернятко життя
насіння втечі
поміж лінією життя
і лінією серця
на перехресних дорогах
хіромантії

сховала у жмені
останню вошу
яка завжди відходить
коли смерть приходить

співала циганка
у лазні біркенау

сванта джюв
на джя мандир

свята вошо
не залишай мене
не дам тобі відійти
тільки ти мені залишилась
бог у пеклі не буває

твої сестри відходять
від наших померлих
залишся зі мною
захисти мене
свята вошо

підбіг з нагаєм наглядач
викрутив їй пальці
що там маєш злодійко покажи
той брильянт
монету золото

І впала воша
і впала зірка

Залишилась пуста долоня
і небо пусте
І входив у нього
за димом дим
за димом дим


З циклу “Смерть єдинорога” /1981/

[Svitlyk]

Кость Москалець
Чернівці

То є злая новина,
Без волосся дитина мала!
Без волосся, без кучерів,
І ніхто не є причетним,
І розпочинається зима...

Тихо Дунай воду несе,
А ще тихше діва косу... в руках трима:
Косо моя золотая,
Більш не буду заплітала -
Вже тебе, вже тебе нема,
Вже тебе нема!

Горить вогонь до вечері
Чия будеш наречена? Чиїм станеш коханим?
Ніжно рука доторкнулась
І з огидою сахнулась -
Голий череп, сніг лапатий, синій дим.

Знов одягнеш чорну хустку,
Знову підеш в свою пустку,
Де немає цих страшних дзеркал;
Дякую вам, генерали,
Тут вам діти пропадали,
А ви китів рятували - там!

[Mike]

А будет это так: заплачет ночь дискантом
И ржавый ломкий лист зацепит за луну,
И белый-белый снег падет с небес десантом,
Чтоб черным городам придать голубизну.

И тучи набегут, созвездьями гонимы.
Поднимем воротник, как парус декабря,
И старый-старый пес с глазами пилигрима
Закинет морду вверх при желтых фонарях.


Друзья мои, друзья, начать бы все сначала,
На влажных берегах разбить свои шатры,
Валяться б на досках нагретого причала
И видеть, как дымят далекие костры.


Еще придет зима в созвездии удачи,
И легкая лыжня помчится от дверей,
И, может быть, тогда удастся нам иначе,
Иначе, чем теперь, прожить остаток дней.


Ю. Визбор.
21 ноября 1975

[Viktoria Jichova]

Євген Маланюк

Прага
...wie menschlich sie Madonen planen...
Р.-М. Рільке

1.
Під позолоту повечір´я - прозоріш синь.
Над містом сяє хмарний вирій - лунка глибінь.

Над містом шерех крил небесних, крик ластівок,
І, ніби по минулих веснах, мій легкий крок.

Так примиренно і так просто простує ніч.
На ликах Карлового мосту відблиски свіч.

Тоді вщухає промінь спраги - співуча мить! -
І вічність на каміннях Праги ляга спочить.

2.
Літо росте й проростає крізь все, -
Ссуть коріння і пружаться віти,
Кожна квітка солодку ваготу несе,
Туго - персами воздуху - вітер.

Кров зелена кружляє по жилах рослин,
Людським тілом владає - червона.
Всесвіт - храм, де копула блакитних глибин
Двиготить злотосонячним дзвоном.

3.
Може, власне, в цім парку, мрійний юнак,
За ростом рослин слідкуючи тільки, -
Знаходив вічности тайний знак
Райнер-Марія Рільке.

Тануло небо, як віск голубий,
На листях тремтіли сонячні краплі,
Шепотіли крилами святі голуби
Про святі міраклі.

І глибоко внизу - срібний клекіт ріки, -
В кам´яних берегах пропливала Влтава,
А над Прагою сяяли сонцем віки,
Чатувала архангелом слава.

1926

[Фрезія]

Ліна Костенко

Львівські голуби

Тінь чорна стрімко падає униз -
То білий голуб так злітає вгору.
Проспект пташиний, сонячний карниз
Вінчає строгі лінії собору.

Строкаті ритми вулиць і юрби,
Дахів похилих старовинні плечі.
Над містом розмовляють голуби.
Про що, не знаю. Про цікаві речі.

Про той собор. Про людство. Про війну.
Про білий світ, про небо з далиною.
А може, він голубці каже: - Ну,
Як я літав, ти скучила за мною?

[Viktoria Jichova]

Євген Маланюк

Земна Мадонна

Як іонійськая колона
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором
Двійник Мадонни на землі.
Ось пурпуром Цітери - сором
І на щоках, і на чолі,

І б´ється кров в блакитних венах,
Як птах під вітром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навіки виспівати гимн!

Там - Приснодівою - Мадонна,
Тут, на землі, зорієш - ти,
Що в пурпуровій мушлі лона
Ховаєш перлу чистоти.

1930

[Svitlyk]

Кобаяси Исса

Хайку

* * *
Снова весна.
Приходит новая глупость
Старой на смену.

* * *
Лунная ночь.
Нагишом воздушные ванны
Принимают улитки.

* * *

Пути мирские опаснее горных и водных...

* * *
К задней стене
Прильнули - авось не прогонят -
Нищенки-снежинки.

* * *
В мире людей
Даже луна почему-то кажется
Немного хворой.

* * *
Век росинки -
Он и есть век росинки, не более,
И все же, и все же...

[Полковник]

Кобаяси Исса

* * *
Снова весна.
Приходит новая глупость
Старой на смену.




Загадочно-жива, красива.
Весной природа просто дива.
Её блеск солнца нас пленит,
Игрой капели нас манит.

И птицы вторят настроенью,
И счастье к сердцу как магнит.
В душе приятное волненье.
Что же она со мной творит?

И в это чудное мгновенье...
Моё шальное настроенье:
Желает быть!
Оно мне помогает жить!

Вот только жаль…
Что миг её довольно краток.
Раз в год – лимит,
Зато так сладок… этот миг!!!

http://www.musagetes.kz/konkurs/text_more.php?tid=6048&cid=3

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик

Гостролист і омела

За вікном –
надвіслянська зима.
Синій вечір,
катедра
стрілиста...
Я свічки золоті
запалю
на вінку з омели
й гостролисту.

Ти ж, відпивши
терпкого вина,
тихо мовиш:
“Залишся
зі мною...”
У сусідів
чиясь коляда
розійдеться
хмільною
луною.

Стиснеш руки,
знайдеш вуста...
Що за дивна пора
безсніжна...
Наче гострий
уламок скла
душу зранить
підступна
ніжність...

Як непросто
кохати тебе...
І любити мене,
норовисту...
Лиш в вінку
поєднала зима
омелу
із кущем
гостролисту...

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик

Гейша

На рукаві –
журавель застиг у польоті.
Дбайливо полічено
і сховано у лаковане пуделко
дрібні перли сліз.
Дитячі перса
перетягли лати поясу.
З легких ширм,
зашорів та зашморгів
збудовано клітку,
де на чотирьох татамі,
звично ховаючи відчай
під шаром рисової пудри,
чекає гостей
маленька малинівка,
якій так бракує
розрекламованої відваги
мадам Б.

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик

Мандрагора

Ти шукаєш так спрагло
її силует у дзеркалі,
а в думках закидаєш
камінням,
обзиваєш відьмою
і мандрагорою.
Проклинаєш
болотяну твань
її погляду.
Доганяєш привида
уявою хворою...
З власним ліжком
спиш, неначе із жінкою.
Заливаєш щедро біду
і вином,
і горілкою.
Ночами cниться
вона тобі.
А прокинешся –
її катма...
Курву не одну вже
приводив додому,
та все дарма,
бо рятунку від неї
не було
і нема...
Світить дім твій
пусткою і сірою тугою.
Тільки сміх її глузливий
дзвінкою наругою
все ще бродить
у крові твоїй...

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик

Сон про Фернандо Ботеро

Нехай тобі присниться містечко –
заспане задуп’я, куди забредають
лише раз у сто літ цигани.
Богом забутий кут
у колумбійських хащах,
звідки вибігають прудкі ігуани,
де серед листя ховаються анаконди...
І, може, це буде навіть...
Макондо.

Де будинки дрімотно стоять
у вічній своїй сієсті.
Нудьга зависла на віконниць іржавих гаках,
балконних решітках і старих гамаках.
Поштивий алькальд
після обіду у старенької мами
ступає з ключем від ратуші,
наче від райської брами.
Поштар з листом
прибуває лиш зрідка
і так урочисто, як архиєпископ на прощу.
І падре, опасистий від численних постів,
задиханою сороканіжкою
дріботить через площу...

Ти будеш ловеласом
і перекотиполем,
дам місцевих сердечним болем –
мандрівним продавцем парфумів і мила.
А, може, ілюзій і свіжого повітря...
Картярем, брехуном, забіякою,
підступним рудим
собакою...
Чепуруном
з головою у хмарах і брильянтині,
азартним гравцем на півнячих боях
і мандоліні.

Я снитимусь тобі
не те, щоб повією, а просто
твоїм великим бажанням –
в півтора центнера тілистою мрією...
З потужними бедрами
над підв’язок червоним перцем,
розумом невибагливим
і марципановим серцем.
Веселою товстухою,
що пахне жасмином і матіолою,
і по вечорах співає, хоч кепсько,
зате з надривом,
у засидженій мухами кнайпі
з дзеркалами і допотопною піанолою
про солодкі тортури amour...

Ундіна з розкішними кшталтами
у штучних перлах і контрабандних панчішках,
котра вдень рушає з тобою
у подорож по ріці,
званій Пристрасть,
на широчезнім паромі ліжка...
О, її крику
пароплавний гудок
в обіймах ніжного ката!..
І тлуста канарка у клітці сюрчить,
наче поліційний свисток,
про те, як твоя коханка
зраджує тебе ночами то з бакалійником,
то з пожежником...
І лиш зрідка – з кульгавим мулатом.

У благодатний час між обіднею і вечірнею,
давши врешті спокій святим угодникам,
сусідка, підсліпувата і глуха Пілар,
затиснувши вервицю
у сухих лапках старої миші,
підглядатиме за нами у шпарку,
щоб згодом голосно висповідатись
з наших тілесних гріхів
серед лункої церковної тиші.

Нехай тобі присниться сон...

[Svitlyk]

Тимофій Гаврилів

ВИЗНАЧЕННЯ ВІДСТАНІ

Відстань вимірює не
Стрілка, що на циферблаті,
Не старомодне пенсне,
Вправлене в брови кудлаті,
Не нівелір кабаре,
Кут, що утворює ніжка,
Не колисання, котре
Скрипи і совання ліжка,
Не тривіальний роман
Про чи якогось француза.
Може, наївний обман
Або прокинена муза.
Може, перестук коліс,
Закладкою плацкарта.
Може, за шибою ліс
Або із нього парта.
Може, твої слова,
Мало на тебе схожі,
Або щасливих два
Місця в тринадцятій ложі.
Може, пошерхлі вуста.
Може, глибокі зітхання.
Може, віньєти листа.
Може, листа про кохання.

[Mike]

Глупенькая песня

Hапишу-ка глупенькую песню
Для постылых якобы друзей
Пусть себе смеются до упаду
От моих безграмотных идей

Все смеются я доволен тоже
Я нагородил им темный лес
Этим лесом я отгородился как забором
Чтоб ни кто мне в душу не пролез
Hе хочу, чтоб на порез вчерашний
Кто-то сыпал перец или соль
Что бы кто-то обнимал меня за плечи:
"Где твоя прекрасная Ассоль?"
Я для них остаться должен
Своим парнем
"парнем в доску"
Hаркоманом, Жоржем Дюруа
Пьяницей и музыкантом
И непризнаным талантом
Ведь ни кем иным мне быть нельзя.
Hапишу-ка глупенькую песню
Сочиняя, буду хохотать
Я уверен кинутся ребятки
Тайный смысл за строчками искать

Я свяжу нарочно одной рифмой
"Колесо", "постель" и "ремесло"
Я весьма доволен этой стихотворной ширмой
Боже как мне с нею повезло

Hе хочу, чтоб на порез вчерашний
Кто-то сыпал перец или соль
Что бы кто-то обнимал меня за плечи:
"Где твоя прекрасная Ассоль?"
Hапишу-ка глупенькую песню
Мучатся не надо, чтоб рожать
Голос мой с магнитофонной ленты
Будет идиотов ублажать

Я подкину пару заморочек
Про гашиш, про женщин, про вино
Это очень нужно ведь без этого так скучно
Им другого в жизни не дано

Hе хочу, чтоб на порез вчерашний
Кто-то сыпал перец или соль
Что бы кто-то обнимал меня за плечи:
"Где твоя прекрасная Ассоль?"

С. Чиграков (Чиж)

[Mike]

Как это пела Нани Брегвадзе...

Ах, эта красная рябина
Среди осенней желтизны.
Я на тебя смотрю, любимый,
Теперь уже со стороны.

Со стороны страданий прежних,
Со стороны ушедших лет,
Которым, словно зорям вешним,
Уже возврата больше нет.

Летят, как ласточки, листочки
С моей любовью по пути;
И только нет последней точки,
И слова нет еще «прости».

Еще теплеется та память,
Счастливых дней весенний гром,
Когда любовь бродила с нами,
Скрывая нас одним крылом.

Весною ласточки вернутся,
Оставив за морем любовь,
И над рябиной пронесутся,
И что-то мне напомнят вновь...

Ах, эта красная рябина
Среди осенней желтизны...
Я па тебя смотрю, любимый,
Из невозвратной стороны.

А. Софронов

[Svitlyk]

Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Їсти сніг, запивати сльозою
між реліктами палеозою,
поміж кпинів і пострілів в спину
присягатися духом єдиним,
присягатися шляхом, простертим
між зеленим барвінком і терном,
між кістками в румовищах склепів
і мигтінням сузір'їв далеких.
Поєднавши тіла мармурові,
закусивши вудила до крові,
яблукатих пускаючи риссю,
присягатися у безкористі,
у безумстві нестримного лету,
у любові, що канула в Лету.

* * *

Неправда, не лікує час.
Літа над пам'яттю не владні.
Не океан, не меч булатний
сьогодні розділяють нас.
Не попелище, не полон,
не поневолення ординське —
безглузда прірва помилок
і неприборкана гординя.
І гірко думати, що там —
за трясовинням, за туманом,
була земля обітована,
навіки недоступна нам.
А потім — що ж — серед зими
і самота, і безгоміння,
і замість прихистку — каміння
від тих, кого зростили ми.

[Фрезія]

Т. Г. Шевченко

На Великдень, на соломі
Против сонця, діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
— Мені мати куповала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
— А я в попа обідала,—
Сирітка сказала.

[Фрезія]

Українська народна пісня з мого дитинства,
записана на Хмельниччині

***
Якби я мала крила орлині,
Якби я вміла літати,
Я полетіла б на Україну
Свого милого шукати.

Лечу я милю, лечу я другу,
Свого милого не бачу,
Ой, сяду, сяду в зеленім саду,
Сяду та й гірко заплачу.

Вийшла із хати старая мати,
Та й свого сина питає,
Що то за пташка, що за пташина
В нашому саду співає.

Ой, то не пташка, то не пташина,
В нашому саду співає.
Ой, то дівчина чорнобривая
Свого милого шукає.

[Фрезія]

Українська народна пісня

***
Ой, я маю чорні брови,
Маю карі очі,
Чом ти мене, козаченьку,
Любити не хочеш?

Як ти хочеш, дівчинонько,
Щоб тебе любити,
Зроби місток через ярок,
Щоб добре ходити.

Ой, якби ж я, козаченьку,
Свої майстри мала,
Я би тобі через ярок
Місток збудувала.

Я би тобі збудувала,
Ще й помалювала,
Я би тобі доріженьку
Плиточками вклала.

Прийди, прийди, мій миленький,
Звечора до мене,
Зготувала стара ненька
Вечерю для тебе.

Ми сядемо вечеряти
В сінях на порозі,
Та й будемо дивитися
В кого які брови.

[Фрезія]

Ліна Костенко

Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
А вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
Для смутків сутулих - непродощимі плащі?

Вмовляю себе, що тиждень - це так небагато,
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.

Дороги розмиті і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!

[Viktoria Jichova]

Ганна Осадко

Вільні...

…Там свічки вже горять в свічниках. І старенький слуга
нам готує постелю. Там стелі високі, як небо.
…Перейду це мовчання - по пояс у мертвих снігах,
щоб дістатися врешті до тебе- живого - до тебе.

Сивий хлопчику бідний - цілую зів’яле чоло,
перестояний спокій снодійно вколисує вени.
Ми розпалим камін - як тоді, у підвалі, давно -
і від того вогню оживуть золоті гобелени.

Запилюжена вічність, і гості - чи тіні гостей -
пропливуть по покоях - сувоєм - до білої зали…
Срібна тиша колише відсутністю слів і смертей,
ми такої бажали, згадай-но, такої чекали…

Чорна амфора трісне - вино потече по руках,
срібнодзвінна тареля, як місяць, впаде на підлогу…
Чуєш голос, коханий? - Глухий і гортанний, як страх? -
Це розкаяний Вершник говорить з усміхненим Богом.

[Svitlyk]

Марія Вайно

На хвилі всесвіту

Тріск болю.
Минула пам`ять...
А зойк чи вже був? Чи буде?
Застигла, як тяж, корою
Любов, що була, як рана...
...Той вимір! Схрестився...Буде!..
Хоч пам`ять пече і палить
Не мозок, а ніжно - груди,
Що в ласці збудились рано!..

Той дотик. Я захлинулась.
Було так? Не буде! Диво!
Я в часі світів згубилась,
Зоставшись у них - з тобою.

А світла навколо - безмір...
Любов на руках дитинна...
Планетна у ряд самотність
Всміхнулась мені журбою...

Згубилась. І що до чого?
Чиї то думки - шматками?
Любові, як срібні луни
Камінням попід ногами
Застигли сонцям не пара?
Чуття - наче шовк - нитками...
Все те погубили люди
Між зорями, чи серцями...
А я дотикаюсь. Холод,
Космічний, якийсь байдужий.
Чуттєвість якась безвільна
Розв`язує нас з тобою...
І вже інформацій - море...
Лишають мене безбільну...
Любов лиш земна?!
І дуже
Я хочу
земного
болю...

[Viktoria Jichova]

Дана Рудик

Цьотка Якубовська

Перед другою світовою
поховала сина
Відтоді мешкала у Перемишлі
на Смольки
Елегантна і педантична
хоч вже трохи забудькувата
щодня кормила
на балконі голубів
й вирощувала на їх лайні
мушкательки-гіганти
На все несправжнє –
маргарин
ячмінну каву
блондинку з сусідства
і дітей з пробірки
казала “то ерзац”
З нагоди моїх приїздів
вичаровувала
торти-арабески
Ночами розмовляла
з тінню свого небіжчика
про Аргентину і про те
чому не вийшла вдруге
заміж за пана Юзя
У неділі ворохобила
запахом нафталіну
міль у шафі і
ангелів у костелі
Мала кишені повні горіхів
для цвинтарних білок
Сусіди і знайомі
називали її
пані Зося–Кінець-Світу
бо на всі новини
чутки і плітки
завжди відповідала:
“То є кінець світу”

Не піднімаючи голови
я бреду цим оспалим містом
у надії знайти під ногами
хоча б мізерний уламок
того безмежно дорогого
кінця світу

[Mike]

Я летаю в разные края,
Кто же знает, где мы завтра будем.
Дождик привожу в пустыню я,
Солнце раздаю хорошим людям.

Почему, дружок, да потому
Что я жизнь учу не по учебникам,
Просто я работаю, просто я работаю
Волшебником, волшебником.

Ты идёшь, идёшь по январю,
Холодно, следы как многоточье.
Хочешь я с тобой заговорю,
Руку дам и станет путь короче.

Почему, дружок, да потому
Что я жизнь учу не по учебникам,
Просто я работаю, просто я работаю
Волшебником, волшебником.

Мчатся годы, чувства торопя,
Душу наполняя лёгкой силой,
Хочешь, некрасивую тебя
Сделаю как Золушку красивой.

Не жалеть для друга ничего,
Думать о других немножко тоже,
Вот моё простое волшебство,
Может быть и ты мне в нём поможешь.

Почему, дружок, да потому
Что я жизнь учу не по учебникам,
Просто я работаю, просто я работаю
Волшебником, волшебником, волшебником.

Лев Ошанин

[Svitlyk]

Микеланджело Буонаротти
(в переводе А.М.Эфроса)

***

Верните вы, ручьи и реки, взорам
Поток не ваших и соленых вод,
Чей быстрый бег сильней меня несет,
Чем вы своим медлительным напором.

И ты, туман, верни глазам, которым
От слез невидим звездный небосвод,
Их скорбь, и пусть твой хмурый лик блеснет
В мой жадный зрак яснеющим простором.

Верни, земля, следы моим стопам,
Чтоб встать траве, примятой мной сурово,
И ты, глухое эхо, - ропот мой;

И взгляды, вы, - святой огонь очам,
Чтоб новой красоте я отдал снова
Мою любовь, не взятую тобой.

***
Я только смертью жив, но не таю,
Что счастлив я своей несчастной долей;
Кто жить страшится смертью и неволей, -
Войди в огонь, в котором я горю.

[Viktoria Jichova]

Богдан Бойчук

Монахиня

У чорний шовк
старанно загорнула
і крик грудей,
і спілість свого лона, -
щоб перейти
холодно
крізь життя:
не знаючи
ні болю родження,
ні сліз,
в яких купаються
пісні.

І тільки кінчиками білих пальців
просувала мертві дні,
мов вервицю,
і почуття, як квіти укладала
між жовтими листками
молитовника.

І до кінця
вмивала руки
шепотом молитви,
щоб простягнути їх
(несплямлені)
по чашу, виповнену вщерть
спасінням:
забувши
дати жебракові,
щоб помоливсь
за вбивство
власного життя,
щоб помоливсь
за гріх
ніколи не народжених
її дітей.


("Час болю", 1957)

[Viktoria Jichova]

Вячеслав Семенко

Великий Віз

Хмари падали в море. Облизане хвилями небо
обливалось слізьми і ховало нажахані зорі.
Перелякані скелі чорніли в безсилій покорі,
тільки обрій раз по раз над чимсь реготався вогнево.

Божевілля стихій обгризало терпляче каміння,
диким звіром тягнулось до постатей на узбережжі.
Буревій білопінно пісок біля ніг розмережив.
оніміло ворушаться губи - чи плач , чи моління...

Сім надій - безнадій , сім терпінь в нетерпінні сплелися,
як жіноча приреченість, стиснуті в згусток чекання -
нагорода за гріх перейшла в покарання коханням.
Сім знедолених доль піднялися в захмарені висі...

...У човні розшматоване впало вітрило додолу.
Хто - молився, хто - плакав покірно, хто берегом марив.
Та на мить розійшлись , розчахнулись розхристані хмари,
сім зірок показали рибалкам дорогу додому.

[Doc.]

Ірина Білик feat Скрябін ???Мовчати”

Давай виключим світло і будем мовчати,
Про то шо не можна словами сказати,
Не можна писати, не можливо зіграти
А тільки мовчати тихенько мовчати.
Давай мовчати про то шо дівчати
Не вміють сховати, не можуть спати.
Давай про мене і про тебе мовчати,
Мовчати аж поки не захочу кричати.


Місяць спав – темно в кімнаті,
Як добре шо ти навчилась мовчати,
Про то шо ніколи не змогла би збрехати,
Про то шо ніколи мені не спитатись.
Ми будем з тобою у ліжку лежати,
Лежати як сніг – водою стікати,
Ми будемо жадно свої сльози ковтати,
А з ними слова яких не сказати.


Давай помовчу тобі просто на вушко,
Холодною стала чаєва кружка,
А ми ше маєм про шо помовчати,
А ми ше маєм про шо полежати.
Як світло проб’ється через нашії штори,
Ми знову стобою як всі заговорим,
А поки ше темно є в нашій кімнаті –
Давай з тобою будем просто...

[Viktoria Jichova]

Віталій Круглов

Ти забудеш свої запитання

Ти забудеш свої запитання, і звички, й кімнати,
ти забілиш навкруг чорноту, і чарівність, і честь.
Бо чого ще чекати, коли розумієш: земна ти
з несерйозним блуканням у снах розпорошених десь.
Хочеш призупиняти постійне старіння обличчя.
Відкидаєш спасіння, і сумніви сієш і страх,
добігаєш Початку і злякано хрестишся тричі,
а чому ще жива — запитаєш себе попервах.
Передбачити сумнів і ніби нічого не сталось.
Запитальність очей як же просто ховати у ніч.
Повертати дощі досить дивно, коли їх замало,
повертати борги і нічого, нічого опріч.
Напіввічне питання востаннє істотним здалося,
не зникає бажання спиняти осміяну мить.
Розкорковано душу і випито, нібито осінь,
і заховано серце в м’яку не начищену мідь.
Щоб за відчаєм вітер ішов, спотикаючись п’яний,
чи небажаний ангел, неголений з тих ще часів.
Ти забудеш своє, ти забудеш всі цілі і плани,
і, напевно, оте, що згадалося кілька разів.

[Viktoria Jichova]

Тетяна Мельник

ти пив з мого серця ожиновий сік…

ти пив з мого серця ожиновий сік…
і губи твої від розчину терпли
ти пив з мого серця ожиновий сік…
по краплі… по ложці … по чверті

ти пив з мого серця ожиновий сік…
біліші за біле ставали долоні
ти пив з мого серця ожиновий сік…
вбиралась… душа… в червоне

ти пив з мого серця ожиновий сік…
здавалась я тихою, майже живою
ти пив з мого серця ожиновий сік…
ненавистю… болем… жагою

ти пив з мого серця ожиновий сік…
а в янгола твого скляніли крила
ти пив мого серця ожиновий сік…
із кубка… тремкого… тіла

ти пив з мого серця ожиновий сік...

[Viktoria Jichova]

Віталій Круглов

Тримайся до ранку

Тримайся до ранку, і не видивляйся у вікна,
там темряви більше, коли б не сказати — смоли.
Всі загадки згинуть, до гімну нового ти звикнеш,
а буде молитва — усім своїм бунтом молись.
Причини не знайдеш, бо, дійсно, нічого не сталось —
чистилище чемно чекає на зустріч гостей.
І всезабування даремно списали на старість.
Що, знов нічия?
Та чи все геніальне — просте?
Позаду відбитки — клинопис упевнених рухів,
сліди на поверхні, які не торкають води.
Хоч як на ті кроки ти гримай, ти злися, ти дмухай,
не зможеш по них чи, принаймні, за ними ходить.
Вібрації верб опанує повітря довкола,
вербальні можливості для язикатих базік.
Вростай у повітря, а тінь, а трава, а тополя
сприйматиме світло — єдиний божественний сік.

[Svitlyk]

Це життя не лишає й найменшого шансу на виживання.
Як взагалі поєднати цю гірку несумісність -
Це бажання йти, ці до простору поривання
З довічним ув"язненням у статичному місті.
Його, певно, хтось любить - це місто кольору прілого сіна.
І ним, певно хтось марить у зашморгу простирадл.
Перед ним поети і віршомази падають на коліна.
А мені так душно у ньому, що нема на те ради.
Як примари, існують десь Відні, Парижі і Амстердами -
Там вирує життя, хоч і це лиш ілюзія, звісно.
Я ж гуляю цим містом, його брудними садами.
І мені в цих садах так незатишно й тісно.

Володимир Мулик

[Svitlyk]

А.Кочетков
Баллада о прокуренном вагоне

- Как больно, милая, как странно,
Сроднясь в земле, сплетясь ветвями,-
Как больно, милая, как странно
Раздваиваться под пилой.
Не зарастет на сердце рана,
Прольется чистыми слезами,
Не зарастет на сердце рана -
Прольется пламенной смолой.

- Пока жива, с тобой я буду -
Душа и кровь нераздвоимы,-
Пока жива, с тобой я буду -
Любовь и смерть всегда вдвоем.
Ты понесешь с собой повсюду -
Ты понесешь с собой, любимый,-
Ты понесешь с собой повсюду
Родную землю, милый дом.

- Но если мне укрыться нечем
От жалости неисцелимой,
Но если мне укрыться нечем
От холода и темноты?
- За расставаньем будет встреча,
Не забывай меня, любимый,
За расставаньем будет встреча,
Вернемся оба - я и ты.

- Но если я безвестно кану -
Короткий свет луча дневного,-
Но если я безвестно кану
За звездный пояс, в млечный дым?
- Я за тебя молиться стану,
Чтоб не забыл пути земного,
Я за тебя молиться стану,
Чтоб ты вернулся невредим.

Трясясь в прокуренном вагоне,
Он стал бездомным и смиренным,
Трясясь в прокуренном вагоне,
Он полуплакал, полуспал,
Когда состав на скользком склоне
Вдруг изогнулся страшным креном,
Когда состав на скользком склоне
От рельс колеса оторвал.

Нечеловеческая сила,
В одной давильне всех калеча,
Нечеловеческая сила
Земное сбросила с земли.
И никого не защитила
Вдали обещанная встреча,
И никого не защитила
Рука, зовущая вдали.
С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
С любимыми не расставайтесь!
Всей кровью прорастайте в них,-
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
И каждый раз навек прощайтесь!
Когда уходите на миг!

[Mike]

ЗАПОЙ ПОД НОВЫЙ ГОД

По-осеннему деревья налегке,
Керосиновые пятна на реке,
Фиолетовые пятна на воде,
Ты сказала мне тихонько:"Быть беде".
Я позабыл твое лицо,
Я пьян был к полдню,
Я подарил твое кольцо,-
Кому, не помню...

Я подымал тебя на смех,
И врал про что-то,
И сам смеялся больше всех,
И пил без счета,
Из шутовства, из хвастовства
Я предал все твои слова
На поруганье,
Качалась пьяная мотня
Вокруг прибойно,
И ты спросила у меня:
"Тебе не больно?"

Не поймешь - не то январь, не то апрель,
Не поймешь - не то метель, не то капель.
На реке не ледостав, не ледоход.
Старый год, а ты сказала - Новый год.

В новогодний бедлам, как в обрыв на крутом вираже,
Все еще только входят, а свечи погасли уже,
Где все зазря, где все не то,
И все не прочно,
Который час, и то никто
Не знает точно.
Лишь неизменен календарь
В приметах века -
Ночная улица. Фонарь.
Канал. Аптека...

В этот вечер, не сумевший стать зимой,
Мы дороги не нашли к себе домой,
Я спросил тебя:"А может, все не зря?"
Ты ответила - старинным "быть нельзя".

Александр Галич

[Оля]

Поліна МИХАЙЛЕНКО

ШТРИХИ ДО КВІТНЯ

Трава пожухла, ще сира від сну,
Повільно розправляє коси,
Вітає тишею урочисто весну
Й нічого ще у сонечка не просить.

Холодний квітень крадучись іде
По синьому льодочку у калюжах,
Й не хрусне той льодок ніде,
Проталинки очиці ніжно мружать.

***

[Фрезія]

Ліна Костенко

Я в людей не проситиму сили,
Я нічого в житті не просила.
Як не просять гранітні схили,
Щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри
В кожне слово, почуте від мене,
В кожен погляд очей моїх сірих,
В кожну ласку рук нестудених.

[mavka]

Мої вітання! Сонце в інший бік
Руша’. Тендітна лінія окреслена.
Нехай тепло прибуде – наша з вами
дорога вже сладається із двох
доріг-таки, і ми йдемо в обох.

Ми сіль землі, пісок землі, піщини –
тіла прозорі теплі та крихкі
на диво,
ми не речі, бо причини. Ми
містимо в собі одразу дві,
і разом з тим чотири(два плюс два);
ми вдвох творити можемо дива.

Створити світ і заселити світ,
за ним спостерігати крадькома.

***

© Олесь Корж. Всі права застережені.

[New Shrek]

Максим Горький
Песня о Буревестнике
Над седой равниной моря ветер тучи собирает. Между тучами и морем гордо реет Буревестник, черной молнии подобный.
То крылом волны касаясь, то стрелой взмывая к тучам, он кричит, и — тучи слышат радость в смелом крике птицы.
В этом крике — жажда бури! Силу гнева, пламя страсти и уверенность в победе слышат тучи в этом крике.
Чайки стонут перед бурей, — стонут, мечутся над морем и на дно его готовы спрятать ужас свой пред бурей.
И гагары тоже стонут, — им, гагарам, недоступно наслажденье битвой жизни: гром ударов их пугает.
Глупый пингвин робко прячет тело жирное в утесах... Только гордый Буревестник реет смело и свободно над седым от пены морем!
Всё мрачней и ниже тучи опускаются над морем, и поют, и рвутся волны к высоте навстречу грому.
Гром грохочет. В пене гнева стонут волны, с ветром споря. Вот охватывает ветер стаи волн объятьем крепким и бросает их с размаху в дикой злобе на утесы, разбивая в пыль и брызги изумрудные громады.
Буревестник с криком реет, черной молнии подобный, как стрела пронзает тучи, пену воли крылом срывает.
Вот он носится, как демон, — гордый, черный демон бури, — и смеется, и рыдает... Он над тучами смеется, он от радости рыдает!
В гневе грома, — чуткий демон, — он давно усталость слышит, он уверен, что не скроют тучи солнца, — нет, не скроют!
Ветер воет... Гром грохочет...
Синим пламенем пылают стаи туч над бездной моря. Море ловит стрелы молний и в своей пучине гасит. Точно огненные змеи, вьются в море, исчезая, отраженья этих молний.
— Буря! Скоро грянет буря!
Это смелый Буревестник гордо реет между молний над ревущим гневно морем; то кричит пророк победы:
— Пусть сильнее грянет буря!..
© Всі права не застережені.

[Sadangel]

Я так втомилась тут перебувати
і стримувати усі свої страхи...
Тебе не стану я тримати,
Якщо захочеш ти піти, то йди...

Залишусь знов на самоті
І знов летять за днями дні,
А їм на зміну знову ночі...
і знову ті блакитні очі...

Тебе немає вже давно,
та крізь відчинене вікно
твоя присутність знову залітає-
і все в мені неначе оживає...

Не плач, я сльози обітру твої
і крик покриють твій слова мої...
І знов відчую я тебе,
у тобі ж досі часточка мене...

Коли немає сил боротися з собою
Ти знову повертаєшся й тобою
тоді заповню душу вщерть я
у цьому й є моє безсмертя...

Ось...замість того, щоб вчитися на уроках я пишу такі рядки...

[Liliyah Romanova]

Ось...замість того, щоб вчитися на уроках я пишу такі рядки...
Ви автор цього вірша? Тоді вам на іншу гілку. З авторськими віршами. ;)

[Mike]

А будет это так: заплачет ночь дискантом,
И ржавый ломкий лист зацепит за луну,
И белый-белый снег падет с небес десантом,
Чтоб черным городам придать голубизну.

И тучи набегут, созвездьями гонимы.
Поднимем воротник, как парус декабря,
И старый-старый пес с глазами пилигрима
Закинет морду вверх при желтых фонарях.

Друзья мои, друзья, начать бы все сначала,
На влажных берегах разбить свои шатры,
Валяться б на досках нагретого причала
И видеть, как дымят далекие костры.

Еще придет зима в созвездии удачи,
И легкая лыжня помчится от дверей,
И, может быть, тогда удастся нам иначе,
Иначе, чем теперь, прожить остаток дней.

Юрий Визбор
21 ноября 1975

[Samojlovu4]

Москалям

"За что ви нас так нєнавідітє?" - один москаль

Мовчати більш не можу! У душі
вогонь палає праведної люті!
Я б вас, кацапи, всіх передушив
за всі провини ваші неспокуті!

До вас зневага більшає щодня,
і вас за те четвертувати мало,
що ви замордували слоненя
і геть усе поїли наше сало!

Що в крані через вас нема води,
і не кажіть, мовляв, то пив пархатий!
Що збили нас зі світлої ходи
до Євроспілки та до блоку НАТО!

Що хочете загарбати трубу!
Що вороги слов’янства – угрофіни!
Що бачите бажаєте в гробу
і нас, і нашу мову солов’їну!

Породження кривавої гебні,
я міг би ще багато написати!
...аби ви не доперли, що мені
на вас насправді глибоко...

© Михайло Карповий, 24-05-2007

[afterstep]

Samojlovu4, уточніть - той вірш проти москалів - чи то глибоко сховане знущання зі всіх, хто "недолюблює" москалів?
І взагалі - москалі форевер!

[D.M.]

ВИБРАНІ ВІРШІ D.M.

ЛЮДИНА І ДОЛЯ

Людина - це звірятко вкрай розумне;
Воно планує наперед життя
І дивиться на нього, мов на клумбу,
Де, наче квітка, розцвіте мета.

Буває, що все сталось, як гадалось;
Ми з гордістю говоримо тоді,
Що досягли того, за що змагались,
Плекаючи це в поті та труді.

Та іноді буває, що кружляє
Життя, немов молекула води;
Всевишній нам події підкидає,
Які заводять чортізна куди.

У хитрому сплетінні всіх випАдків
І наших же доцільних ніби дій
Урешті-решт з'являється розгадка
І ми сюрприз отримуємо свій.

А, може, й не сюрприз; він поступово
Вгризається в реалії життя
І органічно вписується в нього;
Та з планами вже розійшлось буття.

І з висоти рокІв усе вже інше.
Події ті, що ми колись кляли,
Уже не просто не турбують більше,
А навіть позитиву набули.

Або, можливо, прагнучи до чогось,
Урешті-решт завадили собі;
Але волосся рвати ні до чого:
Можливо, й з цього буде зиск тобі.

Несіть мене, о бОги таємничі;
І буде тепло, й знову буде сніг,
Пройдуть рокИ, й кудись мене покличе
Що-небудь, завітавши на поріг.

А потім час приходить, і Всевишній
Пускає у розход нарешті нас;
Як добре: щось хотіли, щось не вийшло,
А тут усі проблеми зникли враз;

Для тіла залишається завдання
Як добриво служити для землі,
Та не розв'яжеш впевнено питання,
Душа реінкарнується куди;

Напевно, буде знов наступна доля,
І вир подій, і знову боротьба,
І добре це, як помідор без солі.
І все буття - спіраль, а не труба.
грудень 1995 р.

НЕЙТРАЛЬНИЙ СПІВ

Вірш, навіяний сновидінням, яке приснилося мені 2 липня 1994 р.,
а також піснею "Годинник" групи "Скрябін". Слово "оцимар"
приснилося мені під час вищезгаданого сновидіння.

Втікай і ховайся, замІтай сліди,
Бо вже оцимАри прямують сюди.
Вони увірвались у мирний наш сон
І всіх, кого зловлять, беруть у полон.

Втікай і ховайся, але не втечеш,
Подію обчислену не відвернЕш.
Мене вже за ноги схопив оцимар,
І я у полон відповідно попав.

Всі ті, що потрапили в їхній полон,
Стають оцимарами теж - це закон.
Та я перервав цей сюжет уві сні,
І вже, хоч зловили, та разом з тим - ні...

І разом із другом у ліс я піду,
Нейтральну дорогу собі прокладу.
Не руште свій гнів, оцимари, на нас:
Ми ж просто нейтральні, а не проти вас.

У мене кидали якісь камінці,
Та я ухилявся. Рушниця в руці,
В кишені ліхтарик, свобода в думках,
Подальші події у наших руках.

Оранжевий ранок, немов апельсин,
Фіалковий вечір, немов пертусін, -
Усе це казково об'явиться нам,
Але головне - це ідея "Я Сам".

Неначе Швейцарія, будемо ми
Нейтрально стояти на нашій землі;
А хто нас зачепить - пізнає Кінець:
Мій друг Анатолій - чудовий стрілець.

Вони оцимари, а ми не такі.
Ми будемо жити дарами ріки,
Як частка природи. І геть переляк!
І рибою стане нам смажений рак,

Якого, із'ївши, відпустимо ми:
Нехай в Нідерландах свистить на горі,
Нейтральність оспівує нашу святу,
Віршує про нашу нейтральну мету.

Вони оцимари, а ми не такі...
Одначе насправді ми всі хробаки:
Хробакоподібно на хвилях життя
Ми замкнено славимо власне буття.

І що більш реальне: реальність чи сон?
Що бУло раніш: оцимар чи полон?
Проте не потрібно хробачить себе:
Нейтральне нейтральністю мудре й тупе.

Із себе нейтрально виводь собі суть,
І потім ніколи її не забудь.
Немов Лобачевський, візьми постулат -
І в темряві Космосу матимеш сад.

Одначе, крім того, прокинься уже;
Хай ранок відкине химерний сюжет;
Ранкове повітря солодко вдихни,
З коханки сорочку грайливо зніми.

І знай: є що є, і є там, де нема.
Вивчай і вигадуй. Життя - не тюрма.
Якщо ж ти не вибрав своєї мети,
Хай Сонце підкаже, куди тобі йти.
квітень 1997 р.

ЛІТАК

Може якось колись сяду я у літак,
І нехай він летить, і нехай буде так.
Свою долю позичу на деякий час
Тому пану пілоту; хай дбає про нас.

Може гепнемось ми, і тоді я помру,
Чашу свого життя я раптово доп'ю,
А в газетах напишуть: "Розбився літак".
Значить доля така, і нехай буде так.

Всі п'ють чашу життя, але нам не дано
Розпізнати, наскільки далеко там дно.
Бах - і вмер! Та не бійся: народишся знов,
Знову буде у тебе дитинство й любов;

Знову внутрішній рай, знову цінність в собі
Відкривають дорогу до щастя тобі;
Люди замкнено далі вивчають зіркИ,
Затикають собою в суспільстві діркИ.

А не хочеш сюди - то БуддОю ставай,
Через вУзьку стежину нірвану пізнай
І смокчи там солодке своє небуття,
Посилаючи весело к бісу життя.

Все одно всі структури - це речі в собі
(Не за Кантом, а так). Ну то як це тобі?
Якщо ти вибираєш якесь небуття,
Значить вибач, бо я вибираю життя.

А тим часом уже приземлився літак;
Я живий, і це класно, і хай буде так.
І навколо вирує подальше життя,
І Аллах далі смокче Цистерну Буття.
січень 1998 р.

СПОГАДИ ПІД ЗОРЯМИ

Зорі астрально мені нагадали:
В час, коли Монстр іще не сконав,
Нас у колгосп незаконно послали.
Був там і я, бо пручатись не став.

В нУдних полях ситуації різні.
Смутку криниця, образи стіна;
Нерви чи то ватянІ, чи залізні...
Все це була з вітряками війна.

Досить було й позитивних субстанцій.
Деякі душі відкрились мені.
Спів під гітару. Серп-Місяць уранці.
Мова філософів (я на коні).

Потім там сталося деяке Слово
В це доленосне число 23,
Та не про нього однак зараз мова...
Віють невпинно життєві вітри;

Зорями в небі й багаттям скінчилась
Ця невеличка сторінка життя.
Нею одначе студентство відкрилось,
То був фундамент нового буття.

В полі чисЕл трошки є й того поля,
Що я в колгоспі отам "борознив";
В буквах dx навіть є якась доля
Тої картоплі з колгоспних полів.
травень 1998 р.

ВАРІАЦІЇ НА ТЕМУ "НАДІНЬ ОКУЛЯРИ З ФІОЛЕТОВИМ ШКЛОМ: ТАК ЛЕГШЕ СТІНУ ПРОБИВАТИ ЧОЛОМ" (фраза з пісні "Годинник" групи "Скрябін")

Хтось дає хабара і крізь двері проходить,
Ну а ми будем просто стіну пробивать.
Хай ось він в магазин фіолетовий сходить:
Треба там окуляри для цього придбать.

Бог усім відповідно грошЕй виділяє;
Йому байдуже, чи на хабар, чи на скло.
Кожен як собі знає свій шлях пробиває
Й має право задіяти свОє чоло.

Для найбільш товстих стін окулярів замало:
Треба ще фіолетову фарбу купить,
Намазюкати лоба, щоб краще вдаряло,
І тоді, може, вдасться за місяць розбить.

Але стіни ці - дуже паскудні тварюки:
Можуть ніби розбитись і вирости знов.
Проти них треба мать фіолетові руки,
Фіолетовий зуб, фіолетову кров.

Ти для цього купи фіолетовий розчин,
По краплині в артерії вчавлюй його;
Якщо з'являться в тебе фіалкові кості,
То, можливо, за рік ти доб'єшся свого.

А буває, що стіни зникають, як глюки,
Розтають у повітрі, неначе міраж.
І тоді ти помий фіолетові руки,
Насуши сухарів або грінок насмаж,

І ходімо в пустелю, від стінок подалі,
Щоб вони не мозолили очі й чоло,
Щоби ми окуляри безболісно зняли,
Фарбу змили і щоби нам добре було.

Там пробудемо ми десь отак років сорок,
Щоб здолати стіну у своїх головАх,
Щоб від внутрішніх стін залишився лиш порох,
Фіолетовий дим чи на бубликах мак.

І тоді ми, наприклад, в Сполучені Штати
Подамося і, знаючи класний прийом,
Будем там фіолетові стіни збивати,
Мов картонки, нормальним рожевим чолом.
травень 2000 р.

[D.M.]

(Продовження)

ОДА БУТТЮ - ІІ

Князі, царі, затим генсеки
І президенти нагорі;
У небі горобці й лелеки;
В містах будинки й ліхтарі;

Течуть річкИ, і разом з ними
Тече життя, життя біжить;
Усе, що є, колись загине.
Та вже одИнадцять століть

Стоїть Житомир над річкАми,
Спокійно п'є життя своє;
Хоч він міняється з роками,
Та вже давно у ньому є

Той парк, що Шодуар залишив
Для міста рідного могО.
Тепер моя рука напише:
Цей парк - Гармонія Всього.

І парк міняється з роками,
Він не такий, як був колись:
Над романтичними стежкАми
Лісоподібно він хиливсь;

Тепер привітно відкриває
Широке лоно нам своє.
Блаженний той, хто там гуляє.
І ось деталь у парку є;

З часів барона Шодуара
Стоїть незмінно там вона,
Хоч трохи місце поміняла
Під час реформи Кавуна;

То є Діана (Артеміда);
І, беручи мораль мою,
Я можу висловить огиду,
Бо я убивства не люблю,

Вона ж - богиня полювання,
Та я відкину ці думки;
Я відчуваю раювання,
Діану славлю залюбки.

За те, що плід, упавши, сильно
По голові нам може дать,
Закон всесвітнього тяжіння
Не станем ми критикувать.

У цьому світі без упину
Комусь вкорочують життя;
Не критикуй за це богиню,
Сприймай це як закон Буття.

Я маю щастя споглядати
Буття з вікна життя могО.
Тепер я хочу написати:
Діана - Втілення Всього.

Я втілив символічно в неї
Природу, Бога чи Буття.
Такий порив душі моєї -
Діану славити й Життя.

Ось баба курку зарубала,
Ось лис якусь тваринку з'їв,
Ось революція настала,
А ось змагання королів

За панування в регіоні;
А ось і червень вже прийшов...
Цікаво, хто сидить на троні;
Це слід сприймати як футбол.

І Богу глибоко начхати,
Чи це Він добрий, чи Він злий;
Я ж хочу оду проспівати,
Такий бо стан душевний мій;

Я славлю Бога, бо так хочу,
Я славлю Бога просто так,
За Сонце й Місяць, дні та ночі,
За помідори та буряк.

Співаю оду я Діані,
Схилившись до руки її;
Моє Природи споглядання
Бажання втілює мої.
червень 2002 р.

ВІРШ ПРО НІЩО

Світу ще не існувало;
Ждучи Всесвіту Весну,
Головне Ніщо лежало
Тихо й мирно в стані сну.

Ось субстанція ця встала
(Зветься Брахмою Вона),
І це значить, що настала
Вже у Всесвіті Весна.

Брахма - це Ніщо могутнє,
Знає місце Він Своє;
Брахма - Цар, бо Світ відсутній:
Що уявить Він, те є.

Брахмі Світом гратись можна,
Це цікаво, вау-ва!
Із порожнього в порожнє
Він Ніщо перелива.

Все життя: зірки, планети,
Ліс, будинок, в річці рак,
І вечірні силуети -
Це Ніщо у кольорах.

Люди - тіні на екрані;
Брахма втілюється в них,
Щоби у такому стані
Гратись у проблеми їх.

Добрий Брахма сам для Себе
Файне влаштував життя,
Щоби у Нічого небі
Бачить райдугу Буття.

А колись набридне Брахмі
Світ в руках перебирать,
Він його тоді бабахне
І вкладеться знову спать:

Вечір Брахми, Осінь Світу,
І привіт аж до Весни,
ЗакінчИлось Світу Літо,
І початок це Зими.

Та різниця невелика,
В світі Літо чи Зима.
Світ - Ніщо багатолике,
І нічого там нема.

Все, що бачимо, - примарне
І мінливе, наче дим.
Навіть Брахма життєдайний
Теж насправді є Нічим.
листопад 2002 р.

[ermana]

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Ліна КОСТЕНКО

[ermana]

Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого.
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі.
Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.
І минуле зле розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.

(автор Невідомий)

[Mike]

Погрузить бы в корабли,
Затопить бы в океане
Все песеты и рубли,
Все иены и юани.
Этот хлам из разных стран
Ни к чему и задарма нам,
Все сокровища — обман,
А прожить нельзя обманом,
Все сокровища — обман,
А прожить нельзя обманом.

Все рассыплется в момент,
Измельчится при размене,
Лишь один эквивалент
В этом мире неизменен,
Только он в потоке дней
Абсолютно одинаков
Без портретов королей,
Без гербов и водных знаков,
Без портретов королей,
Без гербов и водных знаков,

И под вечер, и чуть свет,
На тебя тайком взирая,
Я с надеждой на ответ
В ожиданье замираю.
И, не споря о цене,
Не теряя ни минуты,
Конвертируешь ты мне
Нашу тайную валюту,
Конвертируешь ты мне
Нашу тайную валюту,

И еще, еще, еще
Я ловлю твой взгляд ответный
И веду тихонько счет,
Нашей денежке заветной.
Яркий яхонт рядом с ней
Будто сажею измазан,
Жемчуга черней углей
И мутнее луж алмазы,
Жемчуга черней углей
И мутнее луж алмазы.

Погрузить бы в корабли,
Затопить бы в океане
Все песеты и рубли,
Все иены и юани.
Пусть тощает мой карман,
Если рядом ты со мною.
Все сокровища — обман,
И не что-нибудь иное.
Все сокровища — обман,
И не что-нибудь иное.

Иваси.
Претензии - http://ivasi.ru/ :)
PS. Да здравствует интернет!

[Liliyah Romanova]

Я очень тоскую...
Константин Симонов

Я очень тоскую,
Я б выискать рад
Другую такую,
Чем ехать назад.

Но где же мне руки
Такие же взять,
Чтоб так же в разлуке
Без них тосковать?

Где с тою же злостью
Найти мне глаза,
Чтоб редкою гостьей
Была в них слеза?

Чтоб так же смеялся
И пел ее рот,
Чтоб век я боялся,
Что вновь не придет.

Где взять мне такую,
Чтоб все ей простить,
Чтоб жить с ней,рискуя
Недолго прожить?

Чтоб с каждым рассветом,
Вставая без сна,
Таким же отпетым
Бывать, как она.

Чтоб, встретясь с ней взглядом
В бессонной тиши,
Любить в ней две рядом
Живущих души.

Не знать, что стрясется
С утра до темна,
Какой обернется
Душою она.

Я, с ней измучась,
Не зная, как жить,
Хотел свою участь
С другой облегчить.

Но чтобы другою
Ее заменить,
Вновь точно такою
Должна она быть;

А злой и бесценной,
Проклятой,-такой
Нет в целой вселенной
Второй под рукой.

[Liliyah Romanova]

Ты говорила мне "люблю"...
Константин Симонов

Ты говорила мне "люблю",
Но это по ночам, сквозь зубы.
А утром горькое "терплю"
Едва удерживали губы.

Я верил по ночам губам,
Рукам лукавым и горячим,
Но я не верил по ночам
Твоим ночным словам незрячим.

Я знал тебя, ты не лгала,
Ты полюбить меня хотела,
Ты только ночью лгать могла,
Когда душою правит тело.

Но утром, в трезвый час, когда
Душа опять сильна, как прежде,
Ты хоть бы раз сказала "да"
Мне, ожидавшему в надежде.

И вдруг война, отъезд, перрон,
Где и обняться-то нет места,
И дачный клязьминский вагон,
В котором ехать мне до Бреста.

Вдруг вечер без надежд на ночь,
На счастье, на тепло постели.
Как крик: ничем нельзя помочь! -
Вкус поцелуя на шинели.

Чтоб с теми, в темноте, в хмелю,
Не спутал с прежними словами,
Ты вдруг сказала мне "люблю"
Почти спокойными губами.

Такой я раньше не видал
Тебя, до этих слов разлуки:
Люблю, люблю... ночной вокзал,
Холодные от горя руки.

[Liliyah Romanova]

Я, верно, был упрямей всех...
Константин Симонов (http://versesoflove.narod.ru/simonov08.htm)

Я, верно, был упрямей всех.
Не слушал клеветы
И не считал по пальцам тех,
Кто звал тебя на "ты".

Я, верно, был честней других,
Моложе, может быть,
Я не хотел грехов твоих
Прощать или судить.

Я девочкой тебя не звал,
Не рвал с тобой цветы,
В твоих глазах я не искал
Девичьей чистоты.

Я не жалел, что ты во сне
Годами не ждала,
Что ты не девочкой ко мне,
А женщиной пришла.

Я знал, честней бесстыдных снов,
Лукавых слов честней
Нас приютивший на ночь кров,
Прямой язык страстей.

И если будет суждено
Тебя мне удержать,
Не потому, что не дано
Тебе других узнать.

Не потому, что я - пока,
А лучше - не нашлось,
Не потому, что ты робка,
И так уж повелось...

Нет, если будет суждено
Тебя мне удержать,
Тебя не буду все равно
Я девочкою звать.

И встречусь я в твоих глазах
Не с голубой, пустой,
А с женской, в горе и страстях
Рожденной чистотой.

Не с чистотой закрытых глаз,
Неведеньем детей,
А с чистотою женских ласк,
Бессонницей ночей...

Будь хоть бедой в моей судьбе,
Но кто б нас ни судил,
Я сам пожизненно к тебе
Себя приговорил.

[Liliya]

Позвонило Прошлое
Сказало, что соскучилось,
Что ищет встречи.
Настоящее на встречу согласилось,
Будущее изувечив.

Снова позвонило Прошлое
Сказало, хочет в гости
Настоящее, бледнея, отказало…
Ничего, что прошлое от злости
Беспощадно, остроумно, мило нахамило.
Ничего, что больно…
Будущее мной довольно.

[Liliya]

Теперь не умирают от любви -
насмешливая трезвая эпоха.
Лишь падает гемоглобин в крови,
лишь без причины человеку плохо.

Теперь не умирают от любви -
лишь сердце что-то барахлит ночами.
Но "неотложку", мама, не зови,
врачи пожмут беспомощно плечами:
"Теперь не умирают от любви..."

Ю. Друнина

[Liliya]

ЛЮБОВЬ


Опять лежишь в ночи, глаза открыв,
И старый спор сама с собой ведешь.
Ты говоришь:
- Не так уж он красив! -
А сердце отвечает:
- Ну и что ж!

Все не идет к тебе проклятый сон,
Все думаешь, где истина, где ложь...
Ты говоришь:
- Не так уж он умен! -
А сердце отвечает:
- Ну и что ж!

Тогда в тебе рождается испуг,
Все падает, все рушится вокруг.
И говоришь ты сердцу:
- Пропадешь!-
А сердце отвечает:
- Ну и что ж!

Ю. Друнина

[Liliya]

Мы любовь свою схоронили
Крест поставили на могиле.
"Слава Богу!" - сказали оба...
Только встала любовь из гроба,
Укоризненно нам кивая:
- Что ж вы сделали? Я живая!.

Ю.Друнина

[Liliyah Romanova]

Я так давно думаю о тебе,
Что в моих мыслях
Выросли наши дети.
Они просто на других планетах.

Шилок Наталья

[Liliyah Romanova]

Думаю о тебе...

Думаю о тебе, думаю
Вчера, сегодня, всегда.
Хотела бы быть глупой куклою
Чтоб думать совсем не могла.

И вот стираются грани
Где сон, и где явь - вот вопрос.
Мы все придумали сами,
Считая, что это всерьез.

Но мысли мои упорно
Рисуют мне образ твой.
Я верю изменишь точно
Жизни моей ты "крой".

Резникова Евгения

[Liliyah Romanova]

Михаил Лермонтов

1831-го ИЮНЯ 11 ДНЯ

1

Моя душа, я помню, с детских лет
Чудесного искала. Я любил
Все обольщенья света, но не свет,
В котором я минутами лишь жил;
И те мгновенья были мук полны,
И населял таинственные сны
Я этими мгновеньями. Но сон,
Как мир, не мог быть ими омрачен.

2

Как часто силой мысли в краткий час
Я жил века и жизнию иной,
И о земле позабывал. Не раз,
Встревоженный печальною мечтой,
Я плакал; но все образы мои,
Предметы мнимой злобы иль любви,
Не походили на существ земных.
О нет! всё было ад иль небо в них.

3

Холодной буквой трудно объяснить
Боренье дум. Нет звуков у людей
Довольно сильных, чтоб изобразить
Желание блаженства. Пыл страстей
Возвышенных я чувствую, но слов
Не нахожу и в этот миг готов
Пожертвовать собой, чтоб как-нибудь
Хоть тень их перелить в другую грудь.

4

Известность, слава, что они?— а есть
У них над мною власть; и мне они
Велят себе на жертву всё принесть,
И я влачу мучительные дни
Без цели, оклеветан, одинок;
Но верю им!— неведомый пророк
Мне обещал бессмертье, и, живой,
Я смерти отдал всё, что дар земной.

5

Но для небесного могилы нет.
Когда я буду прах, мои мечты,
Хоть не поймет их, удивленный свет
Благословит; и ты, мой ангел, ты
Со мною не умрешь: моя любовь
Тебя отдаст бессмертной жизни вновь;
С моим названьем станут повторять
Твое: на что им мертвых разлучать?

6

К погибшим люди справедливы; сын
Боготворит, что проклинал отец.
Чтоб в этом убедиться, до седин
Дожить не нужно. Есть всему конец;
Немного долголетней человек
Цветка; в сравненье с вечностью их век
Равно ничтожен. Пережить одна
Душа лишь колыбель свою должна.

7

Так и ее созданья. Иногда,
На берегу реки, один, забыт,
Я наблюдал, как быстрая вода
Синея, гнется в волны, как шипит
Над ними пена белой полосой;
И я глядел, и мыслию иной
Я не был занят, и пустынный шум
Рассеивал толпу глубоких дум.

8

Тут был я счастлив... О, когда б я мог
Забыть, что незабвенно! женский взор!
Причину стольких слез, безумств, тревог!
Другой владеет ею с давных пор,
И я другую с нежностью люблю,
Хочу любить,— и небеса молю
О новых муках; но в груди моей
Всё жив печальный призрак прежних дней.

9

Никто не дорожит мной на земле,
И сам себе я в тягость, как другим;
Тоска блуждает на моем челе.
Я холоден и горд; и даже злым
Толпе кажуся; но ужель она
Проникнуть дерзко в сердце мне должна?
Зачем ей знать, что в нем заключено?
Огонь иль сумрак там — ей всё равно.

10

Темна проходит туча в небесах,
И в ней таится пламень роковой;
Он, вырываясь, обращает в прах
Всё, что ни встретит. С дивной быстротой
Блеснет, и снова в облаке укрыт;
И кто его источник объяснит,
И кто заглянет в недра облаков?
Зачем? они исчезнут без следов.

11

Грядущее тревожит грудь мою.
Как жизнь я кончу, где душа моя
Блуждать осуждена, в каком краю
Любезные предметы встречу я?
Но кто меня любил, кто голос мой
Услышит и узнает? И с тоской
Я вижу, что любить, как я,— порок,
И вижу, я слабей любить не мог.

12

Не верят в мире многие любви
И тем счастливы; для иных она
Желанье, порожденное в крови,
Расстройство мозга иль виденье сна.
Я не могу любовь определить,
Но это страсть сильнейшая!— любить
Необходимость мне; и я любил
Всем напряжением душевных сил.

13

И отучить не мог меня обман;
Пустое сердце ныло без страстей,
И в глубине моих сердечных ран
Жила любовь, богиня юных дней;
Так в трещине развалин иногда
Береза вырастает молода
И зелена, и взоры веселит,
И украшает сумрачный гранит.

14

И о судьбе ее чужой пришлец
Жалеет. Беззащитно предана
Порыву бурь и зною, наконец
Увянет преждевременно она;
Но с корнем не исторгнет никогда
Мою березу вихрь: она тверда;
Так лишь в разбитом сердце может страсть
Иметь неограниченную власть.

15

Под ношей бытия не устает
И не хладеет гордая душа;
Судьба ее так скоро не убьет,
А лишь взбунтует; мщением дыша
Против непобедимой, много зла
Она свершить готова, хоть могла
Составить счастье тысячи людей:
С такой душой ты бог или злодей...

16

Как нравились всегда пустыни мне.
Люблю я ветер меж нагих холмов,
И коршуна в небесной вышине,
И на равнине тени облаков.
Ярма не знает резвый здесь табун,
И кровожадный тешится летун
Под синевой, и облако степей
Свободней как-то мчится и светлей.

17

И мысль о вечности, как великан,
Ум человека поражает вдруг,
Когда степей безбрежный океан
Синеет пред глазами; каждый звук
Гармонии вселенной, каждый час
Страданья или радости для нас
Становится понятен, и себе
Отчет мы можем дать в своей судьбе.

18

Кто посещал вершины диких гор
В тот свежий час, когда садится день,
На западе светило видит взор
И на востоке близкой ночи тень,
Внизу туман, уступы и кусты,
Кругом всё горы чудной высоты,
Как после бури облака, стоят,
И странные верхи в лучах горят.

19

И сердце полно, полно прежних лет,
И сильно бьется; пылкая мечта
Приводит в жизнь минувшего скелет,
И в нем почти всё та же красота.
Так любим мы глядеть на свой портрет,
Хоть с нами в нем уж сходства больше нет,
Хоть на холсте хранится блеск очей,
Погаснувших от время и страстей.

20

Что на земле прекрасней пирамид
Природы, этих гордых снежных гор?
Не переменит их надменный вид
Ничто: ни слава царств, ни их позор;
О ребра их дробятся темных туч
Толпы, и молний обвивает луч
Вершины скал; ничто не вредно им.
Кто близ небес, тот не сражен земным.

21

Печален степи вид, где без препон,
Волнуя лишь серебряный ковыль,
Скитается летучий аквилон
И пред собой свободно гонит пыль;
И где кругом, как зорко ни смотри,
Встречает взгляд березы две иль три,
Которые под синеватой мглой
Чернеют вечером в дали пустой.


22

Так жизнь скучна, когда боренья нет.
В минувшее проникнув, различить
В ней мало дел мы можем, в цвете лет
Она души не будет веселить.
Мне нужно действовать, я каждый день
Бессмертным сделать бы желал, как тень
Великого героя, и понять
Я не могу, что значит отдыхать.

23

Всегда кипит и зреет что-нибудь
В моем уме. Желанье и тоска
Тревожат беспрестанно эту грудь.
Но что ж? Мне жизнь всё как-то коротка
И всё боюсь, что не успею я
Свершить чего-то!— Жажда бытия
Во мне сильней страданий роковых,
Хотя я презираю жизнь других.

24

Есть время — леденеет быстрый ум;
Есть сумерки души, когда предмет
Желаний мрачен: усыпленье дум;
Меж радостью и горем полусвет;
Душа сама собою стеснена,
Жизнь ненавистна, но и смерть страшна,
Находишь корень мук в себе самом,
И небо обвинить нельзя ни в чем.

25

Я к состоянью этому привык,
Но ясно выразить его б не мог
Ни ангельский, ни демонский язык:
Они таких не ведают тревог,
В одном всё чисто, а в другом всё зло.
Лишь в человеке встретиться могло
Священное с порочным. Все его
Мученья происходят оттого.

26

Никто не получал, чего хотел
И что любил, и если даже тот,
Кому счастливый небом дан удел,
В уме своем минувшее пройдет,
Увидит он, что мог счастливей быть,
Когда бы не умела отравить
Судьба его надежды. Но волна
Ко брегу возвратиться не сильна.

27

Когда, гонима бурей роковой,
Шипит и мчится с пеною своей,
Она всё помнит тот залив родной,
Где пенилась в приютах камышей,
И, может быть, она опять придет
В другой залив, но там уж не найдет
Себе покоя: кто в морях блуждал,
Тот не заснет в тени прибрежных скал.

28

Я предузнал мой жребий, мой конец,
И грусти ранняя на мне печать;
И как я мучусь, знает лишь творец;
Но равнодушный мир не должен знать.
И не забыт умру я. Смерть моя
Ужасна будет; чуждые края
Ей удивятся, а в родной стране
Все проклянут и память обо мне.

29

Все. Нет, не все: созданье есть одно,
Способное любить — хоть не меня;
До этих пор не верит мне оно,
Однако сердце, полное огня,
Не увлечется мненьем, и мое
Пророчество припомнит ум ее,
И взор, теперь веселый и живой,
Напрасной отуманится слезой.

30

Кровавая меня могила ждет,
Могила без молитв и без креста,
На диком берегу ревущих вод
И под туманным небом; пустота
Кругом. Лишь чужестранец молодой,
Невольным сожаленьем, и молвой,
И любопытством приведен сюда,
Сидеть на камне станет иногда

31

И скажет: отчего не понял свет
Великого, и как он не нашел
Себе друзей, и как любви привет
К нему надежду снова не привел?
Он был ее достоин. И печаль
Его встревожит, он посмотрит вдаль,
Увидит облака с лазурью волн,
И белый парус, и бегучий челн,

32

И мой курган!— любимые мечты
Мои подобны этим. Сладость есть
Во всем, что не сбылось,— есть красоты
В таких картинах; только перенесть
Их на бумагу трудно: мысль сильна,
Когда размером слов не стеснена,
Когда свободна, как игра детей,
Как арфы звук в молчании ночей!

[Mike]

Вспомнилась чудесная песня "Песняров"

Летняя ночка купальная
Яснай растаяла знічкаю.
Падаюць зоры світальныя
Ў чыстыя воды крынічныя.

Ой ты, дзяўчыначка мілая,
Як жа ты свет упрыгожыла!
Ластаўка ты шызакрылая,-
Легкі мой сон растрывожыла.

Ты мне вясною прыснілася
Неразгаданымі чарамі,
Сэрца парыўна забілася
Лёгкімі крыламі-марами.

Пэўна цябе, ненаглядная,
Стрэў я часінай удалаю.
Ты ж мая доля спагадная,
І не шкадую німала я.

Міхась Шушкевіч.

- Гiсторыя зусiм простая, звычайная: спаткаў дзяўчыну — роднасную душу. Яна любiла паэзiю, музыку, захаплялася, як i я, песнямi Iва Мантана i спявала iх без перакладу, па-французску, бо ведала некалькi замежных моў. Нам выпала ўсяго некалькi сустрэч. Аднойчы мы доўга блукалi па вулiцах горада, гаварылi аб усiм на свеце. Была якраз купальская ноч i ўжо бралася на свiтанак, калi я праводзiў дзяўчыну да веснiчак яе дому на тады цiхай Лодачнай вулiцы па-над Свiслаччу... Вярнуўся да сябе — святло ўключаць ужо не трэба было. Сеў да стала i без «паложаных» творчых пакут i пошукаў рука нiбы сама сабою вывела першы радок «Летняя ночка купальная...» Праз якую гадзiну верш быў закончаны.

— Пэўна, шэдэўры так i нараджаюцца — на хвалi душэўнага азарэння. Што ж было потым?

— Праз пару дзён пазванiў Юрыю Уладзiмiравiчу Семяняку, напрасiўся на сустрэчу. Прыйшоў — ачомаўся, знiякавеў: турбую вялiкага творцу сваiм начным трызненнем? Хацеў схаваць лiсток, а кампазiтар выхапiў яго ў мяне, прабег вычыма — i расплыўся ў шырокай усмешцы. «Пачакай, я зараз!» — i шпарка, ледзь не подбегам скiраваўся да раяля, пальцы пабеглi па клавiшах. «Чуеш, чуеш, што выходзiць!» — аж свяцiўся музыкант. Але толькi тады я паверыў, што нешта атрымалася, калi песню ўзялi «на ўзбраенне» «Песняры» i яна паляцела па абсягах былога Саюза.

— Як жа прыняла песню тая, каму яна была прысвечана?

— Аб тым нават не паспела даведацца. Можа, не ведае i цяпер. Неяк iмклiва выйшла замуж i з'ехала кудысьцi далёка. А мне пакiнула зорны мiг. Дзякуй ёй.
http://www.nn.by/index.php?c=ar&i=8047

[Капітан]

Ночь тает на губах,
Всe спит.
Ты ждeшь
утренней звезды и, как сон,
Встанешь и уйдeшь.
Лишние слова умрут.
След, красным по стеклу:
Звони ...
Лишние слова умрут.
Есть, вечное как мир:
Звони...

(с) Русский размер

[Meg]

Вы счастливы? — Не скажете! Едва ли!
И лучше — пусть!
Вы слишком многих, мнится, целовали,
Отсюда грусть.

Всех героинь шекспировских трагедий
Я вижу в Вас.
Вас, юная трагическая леди,
Никто не спас!

Вы так устали повторять любовный
Речитатив!
Чугунный обод на руке бескровной—
Красноречив!

Я Вас люблю. — Как грозовая туча
Над Вами — грех —
За то, что Вы язвительны и жгучи
И лучше всех,

За то, что мы, что наши жизни — разны
Во тьме дорог,
За Ваши вдохновенные соблазны
И темный рок,

За то, что Вам, мой демон крутолобый,
Скажу прости,
За то, что Вас — хоть разорвись над гробом!
Уж не спасти!

За эту дрожь, за то—что —- неужели
Мне снится сон? —
За эту ироническую прелесть,
Что Вы — не он.
16 октября 1914

Марина Цветаева

[ermana]

Ти не сумуй, що я не повернуся,
Прости, що біль залишила тобі.
Ти посміхнись... Ти тільки не журися,
Я з неба зіркою всміхатимусь Тобі.
Ти не сумуй, що я вже не з Тобою,
І вже руки в твою долоню не вкладу.
І не заплачу вранці я росою,
Лиш зіркою до ніг опівночі впаду.
Ти не сумуй, що поєднати долі,
Нам двом з Тобою не вдалось.
Сльозою змию всі печалі й болі,
І все тією ж зіркою я в Тобі розіб'юсь.

[ermana]

Мою гітару ти настроїв
........................................на свій лад.
Вона так довго грати не хотіла,
Бо їй струна надірвана боліла,
Як у людини серце після втрат.

А ти її теплом своїм зігрів
І дав відчути, що вона зуміє
Зіграти знов мелодію надії,
Мелодію її таємних снів.

Мою гітару ти настроїв
......................................на свій лад.
А сам пішов
................на інших струнах грати-
Сердець і струн на світі
.......................................так багато,
Але без фальші не усі звучать...
Наталя Кохан

[vasili]

ТВОЯ ЛЮБОВЬ
Л.В.


Знаешь, если б ты меня любила,
Ты бы так легко не отдала
Ни того, что мне сама дарила,
Ни того, что от меня брала.


Но пожара нет.А запах дыма
Очень скоро с ветром улетит,
И твое божественное имя
Для меня уже едва звучит.


Я живу. Я жить могу без веры,
Только для искусства одного.
И в моих глазах, пустых и серых,
Люди не заметят ничего.

[ermana]

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана -
Ну як мені за нею не піти?

Василь Симоненко

[ermana]

Я вперше бачу жінку у тобі:
Такі тендітні і округлі плечі...
І тільки очі ще бажають втечі,
А тіло я забрав уже собі.

Володимир Гдаль

[Liliya]

О, Я хочу безумно жить!
Все сущее - увековечить!
Бизличное - очеловечить!
Незбывшееся - воплотить!

[Tarry1]

Шукаю гарного, мажорного вірша про Україну. Бажано не дуже відомого.
Дуже дякую.

[no_coment]

***
Вечер... Шум у пышной ели,
Все друг другу - надоели
Но письмо уже в пути:
"Юльчик, друг мой - не грусти!
Ты представь, что я с тобой,
Снег, луна над головой,
Воздух чист, наполнен мглой
Звуки льются чередой...
Уж часы давно пробили
И шампанское разпили.
Радость, шутки, топот, смех..
Мы с тобой - счастливей всех!
С Новый Годом и с любовью
поздравляю я тебя
чтобы сбывшейся мечтою,
стала сущность бытия!
***
(Первая любовь - это так прекрасно!... Боже - как давно это было??? И тем мечтам не суждено было сбыться!)

[vasili]

МАДАМ, УЖЕ ПАДАЮТ ЛИСТЬЯ...
На солнечном пляже в июне
В своих голубых пижама
Девчонка, звезда и шалунья, -
Она меня сводит с ума.


Под синий berceuse океана
На желто-лимонном песке,
Настойчиво, нежно и рьяно
Я ей напеваю в тоске:


"Мадам, уже песни пропеты!
Мне нечего больше сказать!
В такое волшебное лето
Не надо так долго терзать!


Я жду Вас, как сна голубого!
Я гибну в любовном огне!
Когда же Вы скажете слово,
Когда Вы придете ко мне?"


И взглядом играя лукаво,
Роняет она на ходу:
"Вас слишком испортила слава.
А впрочем... Вы ждите... Приду.."


Потом опустели террасы
И с пляжа кабинки свезли.
И даже рыбачьи баркасы
В далекое море ушли.


А птицы так грустно и нежно
Прощались со мной на заре,-
И вот уж совсем безнадежно
Я ей говорил в октябре:


"Мадам, уже падают листья!
И осень в смертельном бреду.
Уже виноградные кисти
Желтеют в забытом саду.


Я жду Вас, как сна голубого,
Я гибну в осеннем огне,
Когда же Вы скажете слово,
Когда Вы придете ко мне?"


И взгляд опуская устало,
Шепнула она, как в бреду:
"Я Вас слишком долго желала,
Я к Вам никогда не приду!"

[ermana]

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

Ліна КОСТЕНКО

[Liliyah Romanova]

Я жду. Тебя. Я буду ждать всегда.
И кто-то пусть предаст или разлюбит,
Осудит, может, кто-то и забудет,
Но помни: в их числе меня не будет.
Гони меня... не замечай...
И, не со мной любви сжигая свечи,
Ни в чём себя не упрекай,
Я буду ждать, ты так и знай!
И сотни бед тебя постигших
С тобой переживу - я так хочу.
Как по неведомому древнему инстинкту...
И если будет больно, я смолчу.
Удача отвернётся, женщина изменит,
Остынут страсти и уйдут друзья...
И лишь безликое, бесполое созданье
Без смысла, без надежд и притязаний
Всегда с тобой. С тобой и для тебя.

Автор текста: Вихрова Кристина

[Liliyah Romanova]

Ты говоришь, я слишком молода,
Что ненадёжна и непостоянна,
А я хочу быть для тебя желанной,
А я хочу с тобою быть всегда.

Возьми меня в ночной безумный сон
И в верности моей не сомневайся,
А лучше поскорее догадайся,
Что ты и сам давно в меня влюблён.

Позови в ночной безумный сон,
Мне одной раскрой земной любви секрет.
Для нас с тобой возможно всё -
В любви запретов нет.

И если в жизни ты ещё игрок,
В стране волшебной мне назначь свиданье,
Где я исполню все твои желанья.
Со мной не будешь больше одинок.

Вихрова Кристина

[ermana]

Мені Тебе судилося кохати,
На мить, на вічність, назавжди,
Тобою тішитись, страждати,
Тебе у своїм серці берегти.
Мені Тебе судилося кохати,
Без ліку, без годинникових стріл,
Знаходити Тебе, втрачати,
Для нових подвигів шукати сил.
Мені Тебе судилося кохати,
Без докорів сумління і ганьби,
І забувать Тебе і впізнавати,
Й людиною рости поміж людьми.
Мені Тебе судилося кохати,
Без фальші, без брехні і вже без слів,
І милуватися Тобою і карати,
В страшнім безвиході німім.
Мені Тебе судилося кохати,
Знаходити Тобою зміст життя,
Тобою жити і Тобою помирати,
І воскреснути для нового буття.
І чую я далекі сонні звуки,
Там мліє сонце перетворюючись в крах,
Вітри махають крилами розлуки,
І синій птах не в наших вже руках.
Без тебе я не можу й дня прожити,
Сумним без Тебе є життя моє,
Але Тебе неможна не любити,
Бо Ти один такий на світі є.
Безмежна даль і Ти пісенно-крилий,
Мені рукою знов не досягти,
Для мене Ти – Коханий і Єдиний,
Які ж іще Тобі слова знайти...

[Doc.]

……Всего сильней твоих отрава глаз,
зеленых глаз, в которых свет моей души погас.
Попытка влится в них не удалась,
Нить прервалась…
Но все померкло пред тобою,
Безмолвье времени, величие светил
И душу разорвав напополам
Ее в забвенье бросил я к иным мирам….:suicide:

Шарль Бодлер

[Melody]

дещо з Генріха Гейне

Вперше може нещасливо
Закохатись навіть бог,
Але вдруге безнадійно
Закохається лиш дурень.

Що ж, я дурень, я кохаю
Знов без жодної надії,
Сонце, місяць, світ сміється,
Я сміюся теж — і гину.

..................................

Любили вони — та обоє
Дивились, немов вороги,
I вперто обоє мовчали,
Хоч мліли обоє з жаги.

Вони розлучились — лиш зрідка
Їх сни єднали німі.
Вони давно вже померли
Й не знали про те самі.

[Олена_ua]

Я свободен! Словно птица в небесах.
Я свободен! Я забыл, что значит страх.
Я свободен! С диким ветром наравне.
Я свободен! Наяву, а не во сне.

Надо мною тишина,
Небо, полное огня.
Свет проходит сквозь меня,
И я свободен вновь.
Я свободен от любви,
От вражды и от молвы,
От предсказанной судьбы
И от земных оков,
От зла и от добра.
В моей душе нет больше места для тебя.

[Liliya]

Когда руки тянутся к рукам,
Когда губы тянутся к губам,
Когда тело к телу вновь стремится,
В ожидании стынущей тиши
Подожди немного, не спеши,
Чтоб душа не вырвалась, как птица.
А уже когда взлетит она,
Когда выпьешь всю любовь до дна,
Все случится, что должно случиться,
Ты взгляни в задумчивую высь
И опять на миг остановись,
Чтоб душа успела возвратиться.

Наталия Архангельская



Осколок утра заблестит в воде,
И я любви твоей смогу ответить,
Спросив тебя, как спрашивает ветер
У озера о солнечном дожде.

Узнаю вновь, как дышит сонный лес,
Как светятся деревья ясным светом,
Когда зимою вспыхивает лето,
А облака спускаются с небес.

Коснусь душою чистого огня,
Где искры возникают звездной пылью,
И в этот миг успеешь ты обнять
Мои, тобою созданные крылья.

И в гуле предрассветных голосов
Расслышу, как поет счастливый ветер.
Крепка любовь и так нежна любовь,
Когда зимою вспыхивает лето.

Совсем другая, нет былой меня –
Глаза любви мне многое открыли
В тот миг, когда успела я обнять
Твои, лишь мною созданные крылья.

Наталия Архангельская

[Melody]

Евгений Евтушенко

ЗАКЛИНАНИЕ

Весенней ночью думай обо мне
и летней ночью думай обо мне,
осенней ночью думай обо мне
и зимней ночью думай обо мне.
Пусть я не там с тобой, а где-то вне,
такой далекий, как в другой стране,—
на длинной и прохладной простыне
покойся, словно в море на спине,
отдавшись мягкой медленной волне,
со мной, как с морем, вся наедине.

Я не хочу, чтоб думала ты днем.
Пусть день перевернет все кверху дном,
окурит дымом и зальет вином,
заставит думать о совсем ином.
О чем захочешь, можешь думать днем,
а ночью — только обо мне одном.

Услышь сквозь паровозные свистки,
сквозь ветер, тучи рвущий на куски,
как надо мне, попавшему в тиски,
чтоб в комнате, где стены так узки,
ты жмурилась от счастья и тоски,
до боли сжав ладонями виски.

Молю тебя — в тишайшей тишине,
или под дождь, шумящий в вышине,
или под снег, мерцающий в окне,
уже во сне и все же не во сне —
весенней ночью думай обо мне
и летней ночью думай обо мне,
осенней ночью думай обо мне
и зимней ночью думай обо мне.

Додано через 3 хвилини
Василь Симоненко

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть горді Ти.

Як це все буденно! Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою... Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

[Liliya]

Татьяна Ивановна Кузнецова


Я убеждалась сотни раз,
Что время лечит.
Но мне от этого сейчас
Ничуть не легче.
Когда какой-нибудь пустяк
Занозой ноет,
Не привлекательно никак
Ничто иное.
Я прошлое не ворошу.
В нём нет ответа
Я от любви с ума схожу.
Зачем мне это?
А телефона грешен звон
И беспощаден.
Я не спешу, Звонит не он.
Так мне и надо.
И начинаю понимать,
Увы, не сразу,
Как было мудро избегать
Случайных связей...

[шахрай]

Как было мудро избегать
Случайных связей...
Привіт знову,шановне панство!В останньому рядку цього вірша щось віє
духом з шкірвендиспансеру,вірніше попередження про недоцільніть випадкових зв"язків для статевого здров"я.(Liliya вас я зовсім не хочу образити,вірші чудові)

[шахрай]

Але вірші дійсно якійсь сумні............

[vasili]

Але вірші дійсно якійсь сумні............
Навіяні осінню...

[Мирося]

Мені подобається ось такий вірш:


Дороги

Заскриплять поїзди із вокзалів заплаканих,
З манускрипту небес обірветься печать.
Доки вітер жене снігурів переляканих,
Доти з срібних сторіч наші кедри мовчать.
А дороги, дороги скоряються дорого,
Може є десь котрась, без розлук, без розлук.
Хай застигне на склі вічний помах - до скорого,
І метнеться земля під колесовий стук.

І коли вишина журавлиними клинами,
Вперше скотиться вниз на летючі кущі,
Тихо станеш дощем і запахнеш калинами,
І підеш звідтіля, так, як ходять дощі.
А дороги, дороги скоряються дорого,
Може є десь котрась, без розлук, без розлук.
Хай застигне на склі вічний помах - до скорого,
І метнеться земля під колесовий стук.

А дороги, дороги скоряються дорого,
Може є десь котрась, без розлук, без розлук.
Хай застигне на склі вічний помах - до скорого,
І метнеться земля під колесовий стук.


Хто любить "Піккардійську терцію"?

[Мирося]

А ще - такий:

Вперто іди

Коли незгоди чорні на тебе стали вряд,
Коли програв сьогодні, а завтра знов програв,
Не дай своїм зітханням зламать свої світи,
Бо тільки розпочнуться, то вже не досягти.

Хай роки вперто засніжують путі,
Хай кілометри далекі по житті.
Сонце випалює сліди, а ти вперто іди.

Коли тобі на серці останній жовтий лист,
Коли стає тінисто десь витрачений зміст,
Коли осіння казка, не казка, а мара,
Почни усе спочатку усупереч вітрам.

[Мирося]

І такий:

Талісман

Любов - це талісман, урочий подарунок.
Любов - киплячий трунок з ілюзій та оман.
Хай трапиться титан - сп'янить його цілунок.
Любов - це талісман з ілюзій та оман.

Любов - це талісман, що кидає в туман
Замріяних пестунок, що кидає в туман
Чіпнувши серця струнок, веде в шалений тан -
Любов - це талісман, що кидає в туман.

Любов - це талісман, що нищить обрахунок,
Псує весь нам керунок і завдає нам ран.
Чи є ж на цей дурман сякий-такий рятунок?
Любов - це талісман, що завдає нам ран.

Любов - це талісман, це той заклятий стан,
Коли снує малюнок химерний візерунок.
В душі у нас шайтан, любов - це талісман,
Це той заклятий стан, любов - це талісман.

[Мирося]

А ще ось:

О незване моє кохання,
Ти, можливо, — лиш юності спалах.
Бо приходиш крізь довге чекання,
Коли зовсім тебе не чекала…

Ні, не треба, не треба, не треба!
Обійди, я молю, стороною,
Як гроза віддаляється з неба,
Грім лишивши бриніти струною.

О незване моє кохання,
Ти неждане і ждане тривожно.
На світанок гірке сподівання,
Як чекати вже більше не можна.

Ні, не треба, не треба, не треба!
Усміхнись і сховайся за обрій,
Так як сонце втікає із неба
У осінній негоді недобрій.

О незване моє кохання,
Залишися довіку у мріях,
Бо задовго тривало чекання,
Щоб ти щастя принесло — не вірю!

Ні, не треба, не треба, не треба!
Недоспівана буде хай пісня —
І живе не відкрита для тебе
Одинока любов моя пізня!

[Liliya]

щось віє
духом з шкірвендиспансеру
І справді, виглядає як поетична пам'ятка :)

[Мирося]

«Вернись із спогадів»

Не стань печаллю у моїм житті,
Не сійся смутком на моїй путі,
Бо смуток може болем прорости, —
Невже, невже хотіла б того ти?

Тебе благаю і тебе кляну,
Тебе, як долю, я не омину,
А долю можна тягарем нести, —
Невже, невже хотіла б того ти?

Не будь сльозою на моїх літах,
Не дай, щоб усміх спогаду зачах,
Бо спогад може тужно відплисти, —
Невже, невже хотіла б того ти?

Тобою марю і тобою сню,
Моя любов — як полум’я вогню,
А полум’я вдвох треба берегти, —
Невже, невже не хочеш того ти?!

[Мирося]

«Ноктюрн осіннього міста»

А у тому місті, місті в падолисті
На асфальті зорі кленів зайнялись.
Знову твої очі, мов озера чисті,
Кличуть мене в юність, як було колись.

Знову осінь прийшла і туга щемка,
Знову мрія зове, знову прошу тебе —
Повернись! Повернись!
Знову пісня дзвенить і серце тремтить,
Знову жду — не діждусь,
Знову кличу тебе —
Озовись! Озовись!

А у тому місті, де тебе я втратив,
Йде бентежна осінь, як ішла колись,
І сади палають у багряній ватрі,
Кличуть нас у юність, як було колись.

[Мирося]

Всі мої улюблені вірші - періоду 60-80-х років. Цікаво, а зараз щось пишуть таке, щоб за душу брало і було зрозуміло простій смертній людині?

[bora]

З сучасного)
Іншими словами про те ж саме..
Все силы на донце.
Прощай, безмятежность!
Ты выключил солнце
И выпил всю нежность.
Ты стал облаками
Во тьме розоватой.
Твоими руками
Приходят закаты.
Приходят и пишут
На время страницах
Улыбки, что дышат,
В лицо и на лицах.
Ты в ветках жасмина
И запахе лилий,
Ты в зернышках тмина,
Ты — эхо усилий.
Ты — утро, ты залит
Полосками света…
Блуждаю глазами
И жажду ответа:
Зачем пишет дождь
На окне твое имя?
Зачем ты не ждешь
Моих ласк и поныне?
Сквозь памяти строчки
С тоской обнимаю.
Я словно кусочки
Тебя собираю.
А в реку упавший
Цветок розмарина
Тонами уставшими
Ультрамарина…
Тебя не вернет,
Но домыслит хотя бы,
А мысли полет
Зябок стал, как октябрь.
Покорность судьбе —
Жизни срок подамнистен.
Все просто: в тебе
Весь исток моих истин.
Вновь грянет весна,
Брызнет топкая млечность,
Но как же тесна
Для двоих твоя вечность.
Назад, через льды
Возвращаюсь в усталость.
Весь мир — это ты,
А меня не осталось.
ASHLY

[Мирося]

Красиво! Дякую.

[~KOLOBOK~]

Народ а сюда власнi чи чужi писати?

[Liliya]

Народ а сюда власнi чи чужi писати?
Для власних, здається, є інша гілка

[bora]

Красиво! Дякую.

Власне є такий російський ресурс - http://www.snezhny.com. ДОсить велика база.
Українського не знайшла:( ..окрім нашого форуму:clapping:

[Melody]

Народ а сюда власнi чи чужi писати?

Тільки чужі.
Для власних є гілки "Муза форуму" і "Авторська проза".

[Melody]

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Я тобі галантно не вклонюся,
Комплімента зроду не зліплю,
Тільки в очі ніжні задивлюся,
В них свою тривогу утоплю.

І коли химерною габою
Спеленає землю довга ніч,
Довго серце тужить за тобою,
Довго сон мені не йде до віч.

Довго білі таємничі крила
Обвивають маревом видінь,
І стоїш ти крихітна, і мила,
І прозора, мов ранкова тінь.

І палають, ніби стиглі вишні,
Владно підкоряючи собі,
Губи неціловані і грішні,
Очі божевільно голубі.

...............................

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти не можеш мене покарати
Блискавками з-під милих брів,
Бо тебе я навіки втратив.
Ще до того, як вперше стрів.

Ти не можеш мене любити,
Ненавидіть не можеш теж –
Ти прийдеш, як гаряче літо,
Тільки грозами обпечеш.

Через теплі зелені трави
Поведе тебе в далеч путь.
Та за мною лишиться право
До кінця тобі вірним буть.

Дні і ночі думать про тебе
Виглядати тебе щомить –
Лиш для цього, їй-богу,
Тричі треба на світі жить!

.................................

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Спади мені дощем на груди,
Пустелю-душу ороси –
Я стану жить. Я мріять буду
Як мріють ранками ліси,

Коли салютами-громами
Гуркоче небо навесні.
Ти тільки спокою ні грама
Не дай воскреслому мені.

Якщо ж ти хмара, а без грому,
Якщо ти буря без води –
Пливи у далеч невідому,
А душу збоку обійди…

...............................

Василь СИМОНЕНКО

У ВАГОНІ

Ти сидиш навпроти, кучерява,
І з-під вій на мене — блись та блись.
У твоєму погляді лукавім
Хитрість і захоплення сплелись.

Та весела посмішка дівоча
Будить в серці не любов, не спів.
Ні, твого кохання я не хочу,
Як ніколи фальші не хотів.

Я для тебе іграшка, забава,
Але й то всього лише на мить.
Я ж не хочу, я не маю права
На дрібниці серце розпилить.

Бо крізь очі видно порожнечу,
Легковажність у душі твоїй,
Та й сказати мушу я, до речі,
Що поклявсь у вірності другій.

Тій дівчині, що тобі не пара.
В неї очі ніжні та ясні,
А у тебе нині пашать жаром,
Тільки кригу видно в тім вогні.

Я ж себе не дам тобі в забаву
Ні тепер, ні завтра, ні колись…
Не дивись на мене так лукаво,
Не дивися, чуєш, не дивись.

.......................................

Василь СИМОНЕНКО

ЗАКОХАНА

Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.

Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил, –
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.

Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
зазирнувши тобі під вії
У волоссі твоєму вмер.

Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.

Йшла, та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.

[шахрай]

Человеческая комедия
***
Мама,сказка,каша,кошка,
Книжка,яркая обложка,
Буратино,Карабас,
Ранец,школа,первый класс
***
Грязь,тетради,двойка,тройка,
Папа,крик,головомойка,
Лето,труд,река,солома,
Осень,сбор металлолома
***
Пушкин,Дарвин,Кромвель,Ом,
Гоголь и Наполеон,
Менделев,Герострат,
Бал прощальный,аттестат
***
Институт,экзамен первый,
Конкурс,лекция,курс первый,
Тренировки,семинары,
Песни,танцы,тары-бары
***
Прочность знаний,чет-не-чет,
Радость,сессия,зачет,
Стройотряд,жара,работа,
Культпоход,газета,фото
***
Общежитье,взятка-мизер,
Кинотеатр,телевизор,
Карандаш,лопата,лом,
Пятй курс,проект,диплом
***
Отпуск,море,пароход,
По Кавказу турпоход,
Кульман,шеф,конец квартала,
Цех,участок,план по валу
***
ЖСК,гараж,квартира,
Теща,юмор и сатира,
Детский сад,велосипед,
Карты,шахматы,сосед
***
Сердце,печень,лишний вес,
Возраст,пенсия,СОБЕС,
Юбилей,часы-награда,
Речи,памятник,ограда:scare: ...

Автор нажаль невiдомий

[Мирося]

Українського не знайшла

Я ось звідси багато собі взяла.
http://iwasyuk.narod.ru/songs.html

Російська поезія мені теж подобається - Волошин, Окуджава...

[Оля]

Власне є такий російський ресурс - http://www.snezhny.com. ДОсить велика база.
Українського не знайшла:( ..окрім нашого форуму:clapping:

Ідіть сюди. http://poetry.uazone.net/poems.html

[Оля]

Надія ДИЧКА

* * *

Осінь – пора натхнення.
Сіється дощ з туману.
З осіннього рівнодення
до жовтого листя ще рано…
Осінь – пора розлуки,
а в небі зійшла веселка!
Миттєвість солодкої муки –
згадка, аж серцю терпко.
Хліба тверда шкоринка
літа тепло ввібрала…
Осінь. Поштова скринька
жолудів назбирала.
Жолуді ще зелені, верес вже губить очі…
Осінь – пора натхнення.
Сонети… Безсонні очі…

***