МАРЦИНЯК

[volk]

Шановне паньство!
Колись, в далекі і близькі 90-ті роки у Львові при часописі "Ратуша" виходило видання творів славнозвісного п. Марциняка, які читав, і якими жартував цілий Львів. Тепер такого немає. Бо немає тої субкультури, яка називається "львів'янин". На сьогоднішній день немає багатьох речей, які були суто львівськими. Як на мене, то було останнє, що вирізняло справжніх львів'ян від всіх інших. Над фразами Марциняка сміялися всі - українці, росіяни, поляки, вірмени, євреї, серби, чехи, - всі хто жив у Львові. Такі були часи, і той, хто розумів, був, львів'янином однозначно.
Сьогодні я пропоную перечитати деякі з цих дивних опусів, пригадати події, з ними пов"язані, задуматися, - і просто отримати задоволення.
Наприкінці нагадаю, що, хоча в той час про те не застерігалося, - тим не меньше, всі права належать газеті "Ратуша".

Якщо ніхто не заперечує, то - ВСТУП:

"Панове.Нині ви нарешті маєте змогу вже вкупі почтати мої вибрані статті, що увиділи світ на сторінках вечірньої газети "Ратуша" з жовтня 1990 по травень 1991 років. Той короткий літопис галицького буття ві Львові, зобачений моїми очима, має Вас втішити. Маю на те надію, бо знаю - мене будуть читати сьвідомі галичани і симпатико-колоністи. І укріпитися в дусі і тілі нова генерація нашого народу словом скромного комбатанта визвольних змагань, сьвідка сучасности і християнина.
За то маєте подякувати і Богдану Волошину, котрий допомагав мені писати, коли рука терпла, або зажура лягала на серце.
То читайте на здоров"я і живіть щасливо.
Ваш п. Марциняк.
Писано веснов 1991р.
Надвечір."

[пупер]

Богдану Волошину
і
volk
це часом не одна особа?....

[volk]

і

це часом не одна особа?....

Ви мнє льстітє...

Додано через 39 секунд
В них війна - а ковбаси у нас нема!

Життя теперка дуже тєжке. За бабці-Австрії було тєжке, за Польщі було тєжке, а за Совє..., перепрошую, теперка дуже тєжке.
Маю знов клопіт з арабами. Якдам Хусейн має купу наших танків і донедавна не знав, що з ними робити. Аж сталося. Пішов на Кувейт. Памнятаю, таке в нас вже раз було. На третім поверсі в нашім домі мешкає Юрко Марчевський. З жінкою. А за стінов - пенсіонер (не персональний) пан Іван Червінський. Порядний чоловік, інтилігент, скінчив гімназію за ліпших часів. Але мешкає сам. Між ти пенсіонером і Юрком все був страшний гвалт і гранда. Бо дуже вже Юрко хтів долучити до свого помешкання ще пляц пана Червінського. Але за то пан Іван того Юрка ненавидів! А той йому все яку шкоду робив. І клямку від дверей всякою паскудою мазав, і воду в крані тамував, і міліціянтів насилав, - старий тримався як мур! А що би мав робити - на вулиці жити не буде... Мусив пенсійонер завести пса. Такого як теля. Віддавав тотій худобі мало не все мнясо, що собі купував. А що зробиш - треба боронитися. То так, як з нашою армією, - що менше війн, то більше вона їсти хоче.
Раз пішов Червінский на спацир зі своїм тираном. А за той час сусід раменами висадив двері пенсьйонера і скоренько заселив жилплощадь. Приходит пан Червінский додому, - а дому вже нема, тільки манатки попід двері стоят! Що то значит - сила! Добре, що бідака мав того пса. Не дурно мнєсо їв! Виліз по стічній рурі на балькон старого, відомкнув двері і впустив газду до хати. Правда все знайде собі вихід! То я маю думку, що на Якдама буде свій пес, вижене його з Кувейту. Певно пан Буш з Гамерики не допустит того, аби плюндруваласи демократія.
В цікаві, дуже цікаві часи ми жиємо. Ще рік тому після мітингу біля Франка якісь хлопчиська в беретках запхали в машини і завезли на постерунок, де дістав два рази по крижах. А тепер маємо своїх депутатів. Правда, економіка на той час вже була начисто зіпсута. Ковбаса знов стала дорожча. Пан Червінскій вже не має чим годувати свого тирана. А нарід своїх дітей. То тільки в Америці люди не хочут їсти мнєса, бо кажут, що то дуже шкодит на жолудок. А в нас тілько дай! Люблят кобасу і пани начальники, і пани депутати. Але вся ріжниця в тім, що вони ше можуть її купувати, а я, совєцький пенсіонер, - вже нє. Брак грошей. То чи не можна якось тим біднішим комбатантам постройки комунізму щось доплачувати? Бо, як так надалі піде - кобасу буде їсти лиш пан президент зі своєю Радою. А ми будемо слину ликати разом з, перепрошую, морсков капустов.
А ще не знаю, як тепер буде з тими всіма партіями. Маємо їх шось зопятнайціть і кажут, буде ще більше. То, певне, добре, бо росте демократія. Але шо буде, як кожда з них захоче мати маєтки як комуністи? Свої літаки, лімузини з грубого жиліза, шоби нарід де не встрелив. А їх генеральські секретарі - осібну кухарку з харчами без радивації з самого Парижу? А як жінки їх знов захочут за границю їздити? Буде або чисто война, або начисто збанкротуєм!
Жарти жартами, але треба шось робити. Або свойого пана президента вибирати, або збирати манатки і їхати до брата в Канаду. Як тепер кажут - в діяспорі засіятися. Вони до нас приїжджают, тішаться, що ми ще жиєм в тім вертепі, і... їдут за океан ділитисі вражіннями. І цілком мают рацию. Бо помагати чоловікові можна тоді, коли він знає що робити і робит. А ми зараз як ті восьминоги - всі ноги ворушатсі, але жадна не знає, що робит друга. А разом виходит, перепрошую, пшик.


Далі буде...

Додано через 1 годину 59 хвилин
Як ві Львові сатрапа не стало

Сталося, прошу я вас! В самому центрі. Знесли, перепрошую, тирана. Так повіла пані Стефа, яка була сьвідком теї історичної хвилі. За 50 літ совєцької влади вона є сталим сьвідком всіх історичних трафунків в нашім краї. То пані Стефа каже, ніби, коли сатрапа зняли, в Єрусалимі сильно дзвонили і було чути аж до самого Сокаля.
Може бути. Як я був на засланні в Сибіру, - бо мій татуньо мали коні і хату, криту бляхов, - то в зимі якось заслаб. Навечір прийшов фельдшер і каже:
- Єму через час уже будєт харашо. Конєчності вже зимнії...
На ті слова як пчихну! Фельдшер вкляк, мама з татом поглухли до раня. А в Іркуцьку підняли стрілянину – думали, що то переворот. А правдивий переворот був трохи пізніше в Москві. Я як взнав – тішивсі...
О. То про памнятник. Памнятаю, як тіко прийшли ще перші Совєти, то відразу зачали революцію робити. Мают, певне, з того добру копійку. Як тіко прийшли – зразу до памнятника бувшому монарху. То ви його знаєте. На коні сидів в самому центрі Львова. Ну, Ян ІІІ, Собєский.
А пам”ятник був таки добрий. Кінь стояв як живий. Трохи подібний до нашого Бистрого, хуч той і кривав по війні.Зачєли мєстні революцйонери з приїжджими на того коня вилазити, до люду проказувати... Мій татуню все казали:
- Не вилазьте, бо заломите!
Як би там не було, але пана Яна забрали на батьківщину до Польщі. Бо ті пискаті коня начисто б замордували. А як забрали – поставили аж у самому Гданьску. І з того часу Яна ІІІ Собєского там кликали Совєтським. Чим далі, тим гірше йому ставало. Бо десь наприкінці сімедисятих років стали й коло нього збиратисі мєстні революцйонери, з яких потому вийшла ціла „Солідарність”. Практично, як так розібратись, ми їм ту революцію вдарували разом з памнятником. Щось той кінь мав в собі, що так нарід баламутив. І теперка поляки мают капіталізм, як пишут в газетах, в „шовковій терапії”. А ми навіть вождя вже не маєм. Нема в центрі ні пана Яна, ні товариша Ульянова.
Не знаю як ви, панове читачі, але я би щось там таки поставив. Бо так не може бути – стояло, і зразу не стало. Нарід нас не пойме. За ті літа, що прожив, хвала Господу, знаю добре – кождий нарід, який трохи бідніший ( а ми зараз таки бідуємо) має мати бодай маленького, але вождя. А як нє – люди розпустяться, і зачнут красти. А будут красти – чекай знов розвинутий соціялізм в гості.
З тим навіть пані Стефа згодна. Вона вже подала до магістрату три особи на памнятник: Степана Бандеру, Жоржа Вашінгтона і пана Карпуцького, бо він їй при оказії дістав натиранє до нагнітів. А я їй кажу:
- Пані Стефо, не перебирайте і не сійте межи людей вражди. Можна було би всім трьом поставити б”юсти, але грошей може забракнути.
Бог з ними, з памнятниками. Не знаю, чи дожию, щоб видіти памнятник Шевченкові у Львові. А про Жоржа Вашінгтона вже не кажу. Є справи важніші. Позавчора чув по брехунцю, що у Львові будуть запроваджувати свої гроші. Файна річ. Нарешті за стілько літ будемо чисто суверенні. Моя бабці казали, що в тисячу п”ятсот якомусь там роци ві Львові карбували монети. Правда, тоді вони були золоті. Але нині я згоден і на паперові. Аби побільше. І малюнки на них хай будуть файні, з нашими вождями. І пишут хай на них тілько по нашому. І по-англицьки, - щоб я мав з чим до брата в Канаду їздити...

Далі буде...

[1h0r]

Бо немає тої субкультури, яка називається "львів'янин". На сьогоднішній день немає багатьох речей, які були суто львівськими

+1

[volk]

Як пан Червінський пана Масола настрашив

Не знаю як ви, панове, а я певно буду виголошувати голодівку. Вже не можу. Той пан Червінский разом зі своїм колегою паном Масолом мене вже чисто замордували. Коджий вечір до моєї хати приходит дивитисі сесию Верховної Ради України і пащикує на нашого прем’єра. Що той ненза, не вміє керувати народом з державою, і через те в нас нема запалків, мняса, сметани, шкарпеток, других речей, придатних до уживання на щодень.
Але де ж він в тому винен?.. Чоловік собі керує Україною в поті чола, а пан Червінский хоче ще з того кобасу їсти. Треба поважати чужий труд. А винні в бідах міністри з Москви, погода, глупий нарід, захланні капіталісти і пані Стефа Дзвункова, що перепродує жіночі майтечки з фабрики. А пан Масол все правильно робит. Чого його має голова боліти, коли стілько винних? А пан Червінский затєвси, і того не розуміє. Вчора проголосив голодівку і вже не їст дві години і пітнайцят мінут за нашим часом. І я йому не дивуюся, бо їсти направду нема що. Вчера Юрко Марчевский, що вже хлоп як мур, зомлів в черзі за копченою ковбасою, коли на повні груди запомпував повітря...
Але до чого тут пан Масол? На його плечах лежат не тілько я з паном Червінским, але й пані Стефа, розкрадачка соціялістичного імущества, яка стало нищит ригульовані ринкові відносини в нашім кварталі. І жадна влада не годна дати ради з тою бабою. Бо вона бувша мать-героїня і має знак Почота за роботу на панчоховій фабриці.
Але ті оказії ніц пана Червінского не цікавлят. Затєвси чоловік і кляне республіканську власть. За той час, доки пишу до газети, пані Стефа хтіла знов запхати пенсйонерові до писка кавалок хліба з кабачковою ікрою. Але той зухвало покусав її за ногу. Пані Стефу згоспіталізовано в шпиталю на Збоїщах.
Я сі ніц тому не дивую. Зараз стілько в сьвіті всілякого є, що можна згоспіталізуватися і на Кульпаркові. Тиждень тому, по тому, як люди здали сміттє державі, включив телевізию. А там німаки докупи злучаютси! В них празник: до неба з крісів стріляют, фанами вимахуют, пиво п’ют і гімни співают... Чисто як в нас на концертах того найліпшого в краю гурту Кульчицкого. А потому зачали показувати їх магазини. Боже ж ти мій, що там тілько не було! Зупового набору не було з костомахами. Я в ту хвилю мало слинов не вдусивсию. Аж за вікном чую страшну гранду. З брами вискочив пан Зеник Вишиваний, що робит майстром на шкірзаводі і має жінку з Перемишлян – кричит:
- Виберіт ми вочи, виберіт ми вочи! Най я того раю не виджу...
Десь до години третої ночі весь дім гонив за тим Зеньом. А злапали його просто. Всі сі поховали в брамі, а з другого поверху на шнурку завісили добрий кавал московської кобаси. За п’ять мінут пан Зеник вже був наш...
І дивітьсі, чоловік розумом повредився, але з ковбаси не зрезигнував! А тут цілком нормальний пенсйонер сьвідомо випльовує канапку з кабачковою ікрою. І де тут розум, я вас питаю?! Та завтра та канапка буде коштувати стілько, що пані Стефа мала би за неї спродати Червоноградську панчохову фабрику до Польщі і зо п’ять кіля стаників на вивіз.
А вчера чую пан Червінский до мене в двері сі ломит і верещит:
- Вікторія! Вікторія! Ми Масола звергли!
Я собі так думаю, що в тій ситуації пан Масол мудро зробив, що вступивсі пану Червінскому. Бо той, хоч давно голодує ( з трийціть дев’ятого року) і їст тілько хліб, молоко і бурячки з хроном – але смерті си не боїт! Якби пан Масол сі не вступив, то пан Червінский мене б чисто замордував. Тепер піду до церкви і свому спасителю пану Масолу сьвічку поставлю.

Далі буде...

[volk]

А пляц Пруса – не руште!

А я казав, що то не жарти – нова влада! Жию вже при третій, і тим си тішу. Бо вражіння від тих двох перших – кепські. А трета, скажу я вам, не зле зачала. Маєм свою фану на Ратуші, муніципіяльних міліціянтів і добрий кавал демократиї.
О, то я про неї. Читав з пані Стефою, яка вже виписалася зі шпиталю на Збоїщах і замільдувалася їхати найомником в Ірак (і шо ті кубіти не придумают, аби скочити на гендель!), газету „Ратуша”. Там писалосі, що за день-другий будемо читати на вулицях міста нові назви. Буде їх шось коло чотириста. Скажу я вам, шо треба мати страшну памнять, щоб мешкати ві Львові. Бо кожда влада, яка посідає галицьку столицю, одразу перейменовує, до хороби наглої, вулиці і ховає своїх найліпших небіжчиків на Личакові. І мают рацию. Якби я був членом якого парляменту, чи презесом в Совєтах, - лежав бим тілько біля пана Галана. Або при пані Стефі, яка вже купила собі гробовєц якогось графа – близького кума круля Сигізмунда (знав би граф – йому би серце пукло). А через те, що ми, Марциняки, вже з давніх літ не бавимося в політику і все резигнуємо з виборів як до Сейму, так і до Верховних Совєтів – буду певно спочивати на сихівськім цвинтарі, по коліно у воді.
Але то вже буде без значення. Наразі прошу вас, панове депутати, - не руште мені пляц Пруса! Всьо рухайте, а пляц Пруса – нє! Бо для мене він є памнятка. Колись давніше, коли ми з родинов вже вернулись з Сибірів, а мій татуньо ще жили, на тому місци я мав файний трафунок.
А було так. Ми тоді мешкали під Клепаровим, і я все користав, щоб скочити до центру за папіросами. Тоді у Львові такого чуда вже не мож було увидіти, як зразу по війні. О-о-о, то було фест! Дифілювали по місті пані офіцерові в, перепрошую, нижніх сорочках, бо думали, що то є бальові сукні. А ті, хто міг їм пояснити, нащо ті убйори, вже давно сиділи по Бригідках, або мильдувалисі до кольхозу під Іркуцьком, а може спочивали по півницях НКВД.
На той час цивілізація потихеньку входила в кожду, заїжджу зі Сходу, сім”ю. На базарах було знов повно мнєса і хлопської кобаси, а часом привозили й пацєт. Раз один хлоп, певно гольнув собі забагато, - впустив міх з пацєтами на хідник. Малі куцьки повискакували і з криком порозбігалиси по пляцу. А той вар”ят си тішит! Люди щось мовчат і бочкуют. Підходжу ближче, а на дупцях тих малих шмарків звізди намальовані! Ви собі представляєте!? Хлопа відразу до криміналу затєгли, двох пацєт заарештували. А третє, певне, було спеціяльно треніроване, боспочатку скочило до великої калабані і вимастилоси по самі вуха. А потому, напуджене міліціянтами, вилізло на тополю... і жаден міліціянт не годен був його сягнути. Один фризієр здойняв халата і пробував вилізти за пацєм – але слизнувся по мокрому дереву, і зломив собі вухо.
За ним спробував вилізти один кадет. І теж мусив злізти з роздертими споднями. Тоді два офіцери повитягали пістолі і вже стріляли. Аж якийсь полковник як заалярмує:
Нє стрелять! На ньом звйозди!
І каже, що хто зніме пацє – забере його собі. Тоді я попустив пасок, мешти віддав майору, шкарпетки – полковніку, і поліз. То та куцька своїм фостом мало мені вочи не повибирала! І таки приніс додому пацє зі звіздами. Неділю си балювали! Правда, мені то коштувало зіпсутої маринарки і пукнутих споднів, але памнятка була добра! То прошу вас, панове райці, не руште мені пляц Пруса. Най би був...



Видиво

Гратулюю вам зі шпиталю. Я є дуже обачний чоловік, але... Видите, і обачні люди можут мати біду.
А всьо сі зачєло з того, що Юрко Марчевський їздив до Югославії. І привіз звітамти видиво. Так сі називає такий ящичок з Сінгапури, який можна на шнурку припняти до телєвізиї і обзирати цікаві кіна як в кінотеатрі. А раз чую надвечір, знизу, де мешкає Юрко Марчевський, - шось тєжко впало. Потому забилося в корчах. Я напудивсі, але затамував страх і тихонько приклав вухо до підлоги. Хтось дуже стогнав. Я зі спокійним серцем ліг спати.
На рано стрів біля брами скаліченого Юрка.
-Що сі, Юрко, стало? – питаю.
-Вчора дививсі порно по відиво, - каже Юрко, - і зломив ногу.
-То треба вважати, раз воно таке небезпечне.
-Та знаєте, пане Марциняку, не таке воно вже страшне. Але при живій жінці...
„Цікаво, - думав я, - що той гуцвіт мав на увазі?”
Аж раз влетіла до мене сполошена пані Стефа.
-А я виділа... – і так млосно очка закотує.
-У вас, пані Стефо, певне, коньюктивіт, - білками світите.
-Я таке виділа... – тєжко задихала пані Стефа. – Ходила до Юрка на відиво. Але то паскудство... – І знов очі закотила.
-То повідайте!
-А ви самі сходіт у видиво-салон на Зеленій. Тілько пильнуйте за собов, шоби не наробили глупств, ви ж поважний, шанований чоловік...
Вибравсі я врешті на Зелену. Була неділя, вийшов з церкви і підходжу до якогось молодого чоловіка. Питаю, що то є за порно і де його мож побачити.
Хлопець недобре позирнув:
-Старік, фільтруй базар, - каже, - топай сибє на Ляпу, ілі в Сарай, там порно і увідиш.
Не знаю, де та ляпа з сарайом, то мусив іти за рецептою пані Стефи на Зелену. Врешті, знайшов то видиво. Тихонько заходжу до закапелка. Той швейцар на дверах вилупив на мене очі і мало не зомлів. Зо всіх брав по рублю, а з мене не схотів. Каже, шо таких як я пускают безплатно, для реклями...
Сів я в залі поміж якихось неповноляток. Згасили світло, включили телєвізію. Щось замругало, і зачалосі кіно.
Мала рацию пані Стефа. Але то паскудство. Має щастє моя жінка-небіжка, що того не виділа. І що ті баби в на тім Заході не виробляют з тим нещасним чоловіком! Чи хлопів їм бракує, але в тому кіні штири кубіти тілько їдного люблят. Встид. Я пережив війну. Сибір. Але в жадного народу такого не видів. І не дивуюсі Юркові Марчевському, що скалічів. Після такого видива можна й розум повредити, як та цьотка, що вийшла з кіна і дістала атак серці...
Але на тому сі не скінчило. Прийшов додому мокрий – при брамі нагла поміч стоїт. Мусів помогти виносити загіпсованого Юрка, який знов порно сі надивив і скочив з п’єца.
Неспокійний зайшов до хати. Розібрався. І з якогось чуда спробував закласти ногу за карк. Щось голосно встрелило в крижах і перед очі в ружових кольорах постала пані Стефа. „Тілько би не порно” – то були остатні мої слова на кватирі.
А теперка ми з Юрком Марчевським лежимо разом в одному покої і бавимосі в дупака. Жінка Юрка спродала видиво і на ті гроші нас годує. Бодай так з того порно скористали. Добре, що жиємо...

Далі буде...

[volk]

Доробилисі на кризис...

Доробилиси, прошу я вас. Заким мені в шпиталю сідниці пухла від дупака, наш уряд наробив геци – маємо кризис.
Пані Стефа, яка щойно спродала до Польщі зо три пуделка запалок каже, що біда в нас буде, аж поки не поховают на порядному цвинтарі Ілліча. І то є свята правда. Памнятаю, як то було з чоловіком пані Стефи – Ромцьом Дзвунковим. Раз на Анни пан Ромцьо заслинив си шлюбну сорочку, котру пані Стефа викупила в уциньонних товарах. Така, знаєте, з фільбанками, за якими пан Ромцьо ніц не годен був увидіти.Але, попривсе,той оферма потрафив її заслинити. Пані Стефа здойняла гавлт і стала клясти свойого ‘тумана вісімнайцітого’. Пан Червінський нарадив Ромцьови, щоби той вимочив бруд в окропі...
За хвилю ми вчули страшний крик з кухонки – той вар’єт з чайника поливав си груди окропом. На щесті, пан Ромцьо мав тєжкі ураження і довго си не мучив. Пані Стефа на той день вже мала куплений бувший графський гробовєц на Личакові – як костьол. Заклали всередину нашого Ромця і замурували. Потому почалися в нашому домі страшні речі. Зі стриху вночі хтось хтось крав шкарпетки (навіть зацировані), сорочки, станики – і все попране. А ще – пані Стефі якесь чудо паскудило попід двері, спускало бальони в польських самоходах, які мали базу в нашої аферистки, писало по стінах на коридорі сльова, що мож читати тілько дуже непорядним людям.
Пані Стефа зачєла стало терпіти збитки. Пан Червінский все мав клопіт з тими стінами, бо не міг сі на них дивити, а Юрко Марчевський мусив ходити взимі в ходаках на босо.
І що тільки пані Стефа не робила, щоби узабезпечитися від тих геців! Ксьондз хату висвятив, дохтори з санстанції якоюсь заразою її вихляпали, а Юрко Марчевський раз навіть спав на стріху з жінков, за що на рано дістав від пана Червінського, якому не давала спати та гранда над головою. Але ніц не помогло.
А раз всі сі зібрали, купили віники і пошпацирували на цвинтар... Аж там мавзолей пані Стефи наніц розбитий. А всередині спит сном праведника Ромцьо Дзвунковий – живий і при добрій памняті! Ті всі геци в нашім домі він робив – мстився пані Стефі, що зіпсувала йому життє. Добре на то сказав пан Червінский:
- А я казав, небіжчика треба глибше закопувати! А ви все - “най, як граф, най, як граф”! Тепер маєте живого Ромця і проблєм з пропискою.
Видите, має рацию пані Стефа – тра Ілліча поховати, як християнина. Тоді, може, скінчиться та вар’яция з світлим будущим і зачнем жити як люди?
А наразі пообкладалися пуконами і чекаєм на кінець світу. Правда, пані Стефі чекати легше, бо десь вигендлювала цілого рулона пуконів і теперка міняє їх на доляри. А на шо маю міняти їх я ? На кризис?
Щось тєжко стало мешкати в тім Європейськім домі. Треба знов писати до брата в Канаду – най вишле дзигарів, запалки і клямку до виходку. Бо зіпсувсі мені гачок, і теперка видно все як на відиві без вікна. Мушу там гасити сьвітло і натемно потроху калічію – слизгаюсі на плитці. Що то значит кризис, - як бідні, то для себе, а як дурні – то на цілу Європу.

[volk]

І в нас паска була!

Як би там нарід не вар"ював з тими цінами - але празник є празник. Христос Воскрес!
Відшуміла Паска. Того року, мушу вам повісти, дуже шуміла. А найбільше в нашому домі. Бо як не дав Бог розуму чоловікові, то мордуютсі всі, хто з ним мешкає.
На саму Паску, коли в нашім домі люди поснідали свіченим, і тільки-тільки заспівали, з помешкання пані Стефи почувсі страшний гвалт. А було так. Чоловік пані Стефи Ромцьо і так є вар”ят. А як вип”є – має страшні фьйолка. По сніданню і півлітрі пані Стефа сіла до телєвізії обзирати службу Божу з Юра, а Ромцьо тихонько посунув на кухню. Він добре знав, що пані Стефа ховає від нього за пачками „Лотосу” фляшку з натиранєм на спірітусі (слабує на праву ногу, якою копнула в кінец хребта пана Вишиваного, коли той хтів відібрати в її Ромця чвертку на обід). За хвилину пан Ромцьо мав очі жовті, як пігулки від мигдалин. На дворі бахури вистрелили з рунделика, напханого карбідом.
Ромцьо заметався по тісній кухенці і з криком „як Паска, то Паска” полетів на стройку. Як потім повідали дітиска, за пітнайціть мінут він вернув з міхом за плечима. На кухні знов нікого не було. Пані Стефа обзервувала вже мітинг перед Оперою і плакала. І чисто забула про рунделик-скороварку на вогні. А Ромцьо Дзвунковий таких речей не забуває! Відкрутив покришку – сипнув з міха карбіду просто в борщ. Сів собі спочити за виваркою з брудними лахами...
В рунделику щось зашипіло, засвистіло, і дуже сильно бабахнуло. Такі геци вмів робити один тілько Юрко Марчевский, коли його Оксана зварит горохову зупу. Але щоби з таким вислідом!..
- ТРР-Ба-Бах!!! – почули всі в домі. Рунделик пробив стелю, дахівку і вилетів у відкритий космос. Ввечері, як повідала пан Червінский, програма „Врем’я” передала, що руска ворбітальна станция не потрафила поцілити в другу, і стиковки не вийшло. За що було розстріляно трьох інжінірів і пса Макса разом зі сторожом на Байконурі. А за два дні вже Америка передала, що рунделик пані Стефи впав на Аргентину. Українці там не постраждали. Найбільше пані Стефа переживала з самого борщу. Бо про рунделик радіво вогорило, а як там борщ – ніц не було чути.Але в обливаний понеділок далосі чути. Борщ випав обильним дощем з карбідом на очередь за райстопами в Росії. Люди були дуже втішені з бурачкового ворнаменту на колінах і казали, що райстопи, мабуть, імпортні...
А поза тим, Ромцьо з самого раня в обливаний понеділок виліз на вікно разом з ванєнкою і виглядав, чи де не підут попід вікна людиська. Людиська наразі не йшли, і Ромцьо дуже нудивсі.Аж чує, по хіднику хтось обцасами „тук-тук”... Коли вони вже стукали попід самим вікном, Ромцьо перевернув ванєнку з водов... Гранда була страшна! Бо Ромцьо облив від чупка аж до споду пані Стефу, яка спацирувала до церкви. Ясна річ, пані Стефа вернула додому і мокрою сукенкою виправа пана Романа по писку.Його дуже боліло, бо сукенка мала шкляні пацьорки і вони поробили йому на лиці ворнамент, дуже похожий на гуцульські ліжники...
Така була та Паска. Щесті, що такий вар”ят є тілько оден в нашім домі.А що би ми робили, якби мали кількох? Та вони би всі спутники рунделиками позбивали!




Пані Стефа і імперія

А жиє, жиє ще Російська Імперія! Мали рацию мій татуньо, коли казали, що Совєти є жадна спілка республік, а тілько та сама імперія, шо і до Лєніна. Тілько ширша. Вчора влетіла до мого помешкання пані Стефа, і в гвалт.
- Боже, царя хорони!..
- Чи ви звар”ювали, пані Стефо, чи маєте який клопіт з жолудком?
- Абисьте знали, пане Марциняку, що ви є обивателем Російської імперії, разом зі мною. З чим вас щиро гратулюю!
І далі собі мурликає під ніс „Боже, царя хорони!”... Знов якесь насланє в нашім домі. Але Ромцьо Дзвунковий на місци, пукони пані Стефі не вкрали, то чого, питаюси, вона розумом повредилася? З тим помислом потихоньку суну до телефону, щоб телєфонувати до шпиталю на Кульпаркові. А пані Стефа на мене блись очиськами:
- Не бійтесі, я не є вар”ятка. Ліпше пообзирайте нашу зацофану телевізію і будете в курсі дєла.
Мусив цикнути „Електрона”, а там стоїт на нашім парляменті такий поважний генерал в споднях при лямпасах і каже:
- Меня на іспуг нє возьмеш!
А наші демократи йому:
- А ви шо тутка робите, на нашім парляменті суверенної і незалежної держави?
А той пан не кремпуєсі:
- Я пєчусь не о своїх інтересах, а о інтересах государства Російського. А входять в нєго всє суверенниє республіки.
Пані Стефа при тих словах як залиєсі сльозами, як впаде в нерви – аж ми лямпа на телевізії пукла, і генерал нагло пропав. І добре зробив, бо пані Стефа йому би воченята панустами повидирала. А мені на серци стало чогось прикро. Ще за хвилю малисьмо Деклярацію про незалежність, купку своїх законів, - а вже жиємо в „Росийском государстве”. Лишиласі по тому сама добра памнять про український нарід, що якийсь час любив себе, ане тілько старшого брата.
Імперія імперією, а мені тре було рятувати пані Стефу. Бо то не є жарти – плювати слинов на портрет тріо Мареничів і мастити шміром до зубів лице арханела Михаїла в окулярах. Мусів замильдувати пані Стефу на Кульпаркові. Звітамти приїхала якась четверта бригада з трьома бандитами, але хору не взяли, бо кажут, що політичних вар”ятів вони вже мают доста, плян виконали, а берут тілько побутових. Або сексуальних. Пані Стефа до них не належала, і та бригада полетіла на Збоїща, де якийсь вар”ят покусав свойого пса, відгриз тещі великий палець на нозі, і цілком їм підходив до пляну.
Я ж, наразі, мусів щось робити з сусідкою. Дав їй хербати з цукром, повів, що візьму до самої Канади, натер хорій ноги свирбивусом – ніц не помагало. Аж коли сказав їй, що царя Миколая, але другого, більшовики вже скарали на смерть – пані Стефа прийшла до себе. І на місци написала заяву до суду, щоб той генерал відшкодував їй збитки здоров”я.
А шо я маю робити? Телевізия зіпсута, потрети понищені і спаплюджені, а на серци ментрога...
Бог з ним, з суверенітетом, але хто мені то всьо оплатит? Може, генерал на танка заміняє? Буду тоді мати чистий спокій з з імпериєю і пані Стефою...

[volk]

Не кіно - а цуд Божий!

Ага, і мене будете обзирати по телевізії! Пані Стефа вдусисі з того! Вчера приніс до "Ратуші" свої нотатки - а тамка пани з телевізії лямпи палят. Кажут, шо буде спеціяльна передача на Львів і села десь по Миколаю про ту дуже добру газету. Щоб нарід знав і шанував пана редактора, і пані редакторову, і пана заступника, і пані заступникову, і пана... і цютку мене.
Але маю з тим трохи клопоту. Той пан, що тримав якийсь ящик японський з вічком, де написано "Кутася" і писавси "Реператор", знімкував знимкував весь нарід в нашім нужденнім помешканню. Я все попихавси перед нього щоби і мене увиділа пані Стефа по телевізії, зазирав до вічка. Але він все керував то на одну кубіту, то на другу, а я мусив цофатися.Аж поки не перечепивсі за якийсь шнур до лямпи і спав просто тому пану Реператору на груди. Якраз лицем до вічка! Втрафив до самої телєвізії! Але боюсі, шо моє лице можуть витєти в їх комітеті і чисто попсувати всю передачу...
Щось подібне я вже мав десіть літ тому, коли варену кубасу і пси не їли. Сиділисмо з Ромцьом Дзвунковим при своїй брамі і смалили дзигари. Ромцьо "Аврору", а я "Гуцульські", бо трохи бідніший.Пускали дим при землі - бо мав бути дощ. Аж підходит до мене якась пані з намальованими панустами і просит:
- Може пригостите цигаркою?
Ромцьо спаленів, запхав руку до споднів, і чось довго не був годен витігти ту пачку "Аврори". Коли пані пустила дим, то стала делікатно до мене копатисі.
- Часом в кіно не ходите? - питає.
- А що пані має на увазі? - кажу так гречно. Ромцьо мовчав, бо йому заперло дих.
- Ви маєте дуже рельєфне обличчя і пропоную вам знятися в нашому фільмі "Бджоли". Платимо по п"ять карбованців за день зйомок...
Та за п"ятку я бим навіть наголяса знимкувавси! І на другий день напрасував краватку, зробив си у фризієрні льоки зозаду - і на зйомку!
Пришлисмо до Шевченкового гаю. Там нас перебрали на гуцулів. Дали крисані, гачі, череси. А Ромцьові насмарували писок на червоно і ше дали кріса - мав бути опришком. Пан режисер навчив, шо маєм робити. Я ступаю до старої хати, де лежит небіжчик, і голосно кажу:"Добрий день!", а Ромцьо пильнує двері з крісом.
Зачєли проби. Заходжу до хати - скувсі. Увидів люд в журбі і відразу: "Попрошу родину ближче до небіжчика!". Пан режисер впав в нерви, а Ромцьо замість того, щоб пантрувати двері, обсервував довгі ноги нашої знайомої. Та собі фіцала з якимсь артістом з пістолями. Коли я вийшов на двір - мав знов зачєти проби - то Ромцьо стояв блідий як сметана, шмір з лиця капав на сорочку, а руки динервово стискали кріса.
По другім разі зайшов до хати і кажу вже добре: "Добрий день! Най вам Бог помагає!". Небіжчика зачєв дусити сміх... І на то знадвору пальнуло з кріса. Нарід разом з небіжчиком корком вилетів надвір. А там йшла правдива война. Ромцьо з крісом літав за артистом з пістолями, а той не годен був вистрілити. Бо пістолі були паперові, лише помальовані. Знов Ромцьо мав правдивого кріса, і лупив з него по лямпах. Артиста в страху скочив на явора, а Ромця закули в кайданки і спровадили на постерунок. Артиста зняли з явора за два дни стражі пожарні...
Тоді кіна не вийшло. І теперка може не бути. Бо як пани з телевізії довідаютсі, що сестрин син робит уборщиком в обкомі партії - не покажут мене в тім ящику. А мо не взнают?..

Додано через 40 хвилин
Баль на Миколая

Нарешті і в нас, як в порядних людей в Європі, є знов свої празники. В середу було світого Миколая. Весь наш дім си балював! За Миколая був Ромцьо Дзвунковий. Але то вар"ят! Наробив геци з тими презентами.
Зачав зі своєї жони, пані Стефи. Десь купив лоток яєць і запхав їй під подушку. На рано пані Стефа встала в доброму гуморі.
- А що Миколай мені приніс? - муркнула вона до Ромця, який тихонько лежав під боком. Позирнула на подушку, - а вона вся в шкарлупках! Матка Боска, шо сі тут зачало! Світий Миколай-Ромцьо в майтечках літав по хаті, аж поки не замкнувся у виходку.
Але то було не всьо. Звечора він запхав попід двері пану Червінскому оперезану червоною лєнточкою газету "Правда" зі союзним договором. Пан Червінский, який добре знав той союз ще з трийціть дев"ятого року і мав прикрі від того спомини, дістав страшні нерви. Тра було видіти, як як кавалки теї "Правди" летіли з балькону пана Червінского на голову Зеньові Вишиваному, що цілу ніч був світим Миколаєм, і ледве тримавси на ногах. На то з брами вилетіла здинервована пані Стефа з шкарлупами на голові.Коли вона вздріла пана Вишиваного в убранню Миколая - її аж затрусило.
- Я ті зроблю празник! - з тими словами злапала Зеня за карк і друлила його на землю. Пан Вишиваний дістав тєжкі ураження. Видите, як то буває в тім світі - паскудство робит один, а по писку дістає другий.
Певно пан Зеник Вишиваний вже ніколи не зміг бути Світим Миколайом, яки не Ромцьо Дзвунковий. Він так траснув дверима до вихідку, що клямка в дверях вклєкла, і не хотіла сі рушити. Мусів бувший Миколай лізти без вікно по рурі на двір.
На щєсті для уражоного пана Вишиваного пані Стефа вздріла чоловіка на рурі. Поки милосердний пан Червінский, що вилетів на крик, відливав Зеня, пані Стефа в білий день ломила водочтічну руру. Ромцьо облапав ту руру ногами, плюв донизу, і сукав жінці дулі.
- Ах ти ж.., - потому пані Стефа пітнайціть мінут кляла свого чоловіка. На той крик нарешті вотворив очі пан Марчевський. Йому вчера Миколай-Ромцьо приніс пуделочко з файнов кубітов, яка уживає якусь пігулку. А на ньому написано, що то є якійсь "оральні контрацептиви". Юрко довго думав, нащо ті пігулки. Аж пані Стефа пояснила, що то дуже помічне від голови, від серця, від нирок і від вонитування. І взагалі, вони сі продают на базари за 25 рублів разом з пуделочком.Пан Марчевський, який перед тим наївсі мокрої ковбаси, скоренько ликнув шість пігулок, а решта віддав жінці. Потому шось йому сі зробило в животі, і мусив цілу ніч пильнувати його геци. Заснув аж нарано. А тут пані Стефа...
- Як я вас ненавиджу, - з тими словами Юрко визирнув на двір. Пані Стефа вже рознесла нижній кавалок рури і помалу сягала чоловіка. Вкоротив йому забаву голуб, якому той глум вже був десь, і він дзьобнув пана Ромця в коліно. Пан Дзвунковий дуже сі бояв лоскотів і зо сміхом гупнув на пані Стефу. За що і був нею скараний, -подерла на ньому майтечки. І Ромцьо Дзвунковий дістав публики.
Так ми сі балювали. А мені світий Миколай вислав з Канади приправу до розсолу, мешти на високому обцасі і шкарпетки в звіздах. Бо то був мій брат з Вініпегу...

[volk]

Не кажіт на транвай потяг

Я все казав – галичани гінші люди… Нє, люблят з’їсти і пирогів зі шкварками, і оковитої спожити, і заспівати, коли не піст… Але щось в них є таке, що ріжнит їх від решти українського народу, навіть від всього світу…
Візьміт той недавній референдум. Вся навколишня Україна кістьми лягає – так в Союз хоче! А Галичина – нє! І як її вже не страхали, що лишисі без хліба, буде война серед цивілів, що сусіди нас ликнут, і що без Середньої Азиї не видіти нам верблюжих коців як вух… А Галичина всьо одно має осібну думку. І замільдуваласі насупротив.
Пані Стефа повідає, що наш край є резерваційов для сьвідомих українців… Може має рацию, бо чим далі тим більше сі чую в тім Союзі американським індійцьом імені ХХVII з’їзду КПРС. Але без п’юрок і фарби на писку. Пан Червінский на ті трафунки має свою раду.
- Пане Марциняку, ви видите?! Ви видите як наш народ проголосував? Тілько за незалежну Україну!
- А решта українців, пане Червінский?
- А решта ще темні, ми їх мусимо вивести на сьвітло, аби могли вздріти неньку-Україну вільною і соборною. Такий наш хрест…
Що не кажіт, а той хрест є дуже тєжким. Так вже колись було. Мешкав на Городецькій такий собі Фруньо Зашпорток. Дуже робітний був чоловік. І, по війні, йому якось захорувала ціла родина. Спершу три дочки, потому два сини, похресник, і, врешті, жінка.Фруньо тєжко робив на всіх, молоко купував, пігулки давав, оклади клав, заштирки робив, і навіть лівотиву ставив. А ще ж мав купу всіляких занять і на державній службі. Бо робив на базарі в Новім Сьвіті підмітайлом. Ратував він так родину, ратував, а коли вже всі встали на ноги, - напивсі, впав головов у вогень, і згорів! Видите, його власний хрест скалічив і відібрав життє.
А що наш хрест може вичворити – ще не відомо. Знаю лиш, що з ріжници в сьвідомости користают всіляки люди. А Ромцьо Дзвунковий – найбільше. Навчивсі на цираті малювати національну символіку. І робит з неї шпалєри, фіранки і чохли до машин. Має на тому страшний інтерес. І ніц не гризесі підвишкою цін і гальопуючою інфляцією. А пані Стефа купила на барахолці поліграфічну сину фарбу і теперка на всіх станиках, які перепродує в Польщі, на гудзічках малює мацьопки такі тризубчики. Сьвідомі кубіти вар’юют з тої радости.
Але може бути ше ліпше.Америка передала, що в Вашингтоні мают дуже велику надію на Зеня Вишиваного, майстра зі шкірзаводу. Як тільки він перестане красти і візмесі за правдиву політику, - муси тоді бути ліпшим життє для всеї Галичини і навіть України. Але я добре знаю нашого Зеня. Йому би най руки по лікоть пообттинали – буде в писку шкіри з заводу носити. Тоже має свій хрест. Значит, не скоро буде наша Україна вільною, ой не скоро.
Але надія ще є. Бо людиска наші їсти ще мают, дітей плодят і по нашому балакають. Вчере видів, як дитина літ десяти показувала пальцом на транвай.
- Мамо, ади-ади, ві Львові потяг їздит!
Наразі ще їздит і возит один до одного сьвідомих галичан, яких жодна пропаганда не годна з’їсти. Бо любим ми нашу Україну, і нема на те ради. А з часом, дасть Бог, і хрест стане меньшим…


Слонь – то є слонь

Чи ви знаєте, що то є слонь? А я знаю. Вчера булисмо я, пані Стефа з чоловіком Ромцьом Дзвунковим, в цирку. На Сильвестровій виставі. Я бим не йшов, але бльочки давали задурно, і мож було взяти пакуночок з бомбонами.
Коли зачаласі вистава, слоня ще не було. Вийшли два вар’яти в завеликих мештах і зачали весь нарід віншувати з Новим роком. Ромцьо дуже си з того тішив, бо єден вар’ят з тих двох мав бандаж на носі з гуми – був чисто як наш пан Червінский з лиця. Тілько той має правдивий ніс.
Потому до людей вийшла пані в золоті і сорочці навиворіт. За нею вилетіло зо п’ять псів – худих, як пан Червінський по пості. Вони літали помежи ноги тій пані, гавкали під музику і хрумкали цукор без тальонів. Пані Стефа повіла на те, що замильдуєси до цирку, бо «ту мона цукор красти»…
Слоня ще не було. Нарід не знав, що його чекає і тішився. І Ромцьо теж, бо за псами до людей вийшла вже гінша пані, в кількох місцях дуже гола. А що відразу залізла на шнурок і мож було її обзирати знизу, то пані Стефа з грандою вивела чоловіка на льоди. При ляді чось пахло стайньов, - певно тут песиків підгодовують…
Коли ми повернулися до зали – на сцені вже був їх Дід Мороз і Снігурочка з такими ногами, що Ромцьо Дзвунковий став кривий на ліве око. Пані Стефа повіла, що то є кубіта непевна, бо хто би з таким дідом жив. Хіба би на віру… Слоня ще не було.
Зато вигнали на людей бегемота. Але то оферма! Слина му з писка тече, живіт відпустило, ніц порєдного не каже, тілько їст всяке паскудство. Пан Роман дав йому папір з льодів – і воно з’їло! Пані Стефа знов повіла, що то є дуже вигідна худоба, бо пацє паперу не їсть, а мнєса має меньше.
Аж за тим грубасом випустили на нарід слоня. Такий великий, з вухами, на фості лєнточка зав’язана, певно, щоби не зврочили.Пан Роман тішивсі як дитвак. Аж до самого краю пляцу підійшов. Знов пані Стефа не мала жодного інтересу до слоня, бо знала, що в Польщі з Нового року слони сильно впали в ціні, і за них можна хіба три пачки «Інки» купити. Пан Ромцьо того не знав. Врешті, кожден має свої фьйолка. Пан Роман мав слоня, пані Стефа закупи. А слонь ніби чув, що пан Роман мліє від нього, і зачав виказувати всякі геци. Фостом махав, вухами вітер робив, довгим носом трубив…і з того руху, певно, щось сі стало в животі. Навостаток слонь став на одну ногу, а все решта задер догори.
Тра було увидіти пана Ромця в ту хвилю! Від радості, що слонь і таке вміє, йому мало серце не пукло. На то слонь не витримав, і, перепрошую, гвізнув… Пан Ромцьо злетів на шостий ряд і впав на груди якійсь молоцютці. Мешти лишилися біля слоня. Той спробував ті шкраби взути. Пані Стефа злетіла з місця як окропом облята.
- Я ті взую мешти! Я ті зіпсую костюм! Я ті вчіплю крават на ….
Всьо переказувати не буду, бо я чоловік вихований і гречний. А пані Стефа з криком гонила по пляцу. Пан в капелюху, який керував тим слонем, спробував напудити пані Стефу міліціянтами, за що сильно дістав обцасом попід воко. Слонь трубив як Зеньо Вишиваний, коли спит без жінки. Врешті, кожній забаві приходит край. Той пан з підзольованим оком витіг шланга з водов і чисто зіпсув пані Стефі фризуру. Слоня злапали в сильку і загнали на кватиру до директора…
Бисьте знали, що то є слонь. І як мати з ним дочинєня.

[pukhnastyk]

Не знаю,шановний, хто Ви за професією, але ж коли всі оті історії набрали на компі самі!, буква за буквою, то маєте золоте терпіння і чисто львівське серце:rolleyes: