Boris_Kiev
10.11.2007, 19:49
У цей день (1982) розпочався короткий історичний період, який народ влучно назвав “Перегони на лафетах” (улюблений вид спорту совєтських телеглядачів).
Можна багато прочитати про це в Інеті. А я хочу поділитися власними спогадами про початок “перегонів”.
І запрошую поділитися власними спогадами форумлян.
Полковнику ! І Вас запрошую ! Стьобатися з Ваших дописів на цій гілці не буду ! Чесне некомсомольське !
Тож 10 листопада 1982 року. Телеглядачі очікували ввечері на великий концерт з Москви, присвячений Дню Міліції. Туди дійсно запрошували найкращих артистів, в тому числі “розмовного жанру” (гумористів).
У мене був вихідний день (і наступний теж - така була специфіка роботи на ТВ), відтягувався на дивані з гарячим глинтвейном (після трансляції довбаного 7 листопада усі були застуджені).
Тут забігає сусіда М., редактор радіо. Питає блок живлення для крутого приймача. Поки я паяв штекер, М. поділився своїми думками: Останкіно перекроює розклад передач, концерту до Д.М. може не бути.
Досвідчений редактор відразу зметикував, що хтось помер і вирішив послухати “радіоголоси” (в його сім”ї в сумі володіли кількома мовами). Ну, кажу, зателефонуєш, якщо довідаєшся.
А сам я кинувся телефонувати колезі Л. – якомусь родичу Генадія В., тодішнього чоловіка онучки Брежнєва. До речі, Л. (спортсмен і бабник) через 20 років відзначився – протаранив “Волгу” депутата-прокурора на Кловському Узвозі.
Кажу – слухай, Л., там Москва кроїть програму, довідайся, що там у родичів. І послуга за послугу – скажи мені !
Після цього телефон Л. до ранку був зайнятий. . .
О 8-й ранку сусіда М. доповідає – три радіоголоси висунули припущення, що хтось в політбюро помер, одна німецькомовна станція сказала. що мабуть “сам”. Москва мовчить.
Тут я пригадав, що мені терміново треба заплатити за міжміські розмови, погрожували вимкнути телефон. О 9:50 я пішки пішов до ощадкаси, зайшов туди о 10:02 – усі касирки плачуть. Я протягю рахунок – мене мало не “послали” – “тут у нас таке горе, а ви зі своїми платіжками!”.
Я недбало кидаю – “та я знаю, прийміть гроші!”
- Звідки ви можете знати, тільки о 10-й повідомили!
- Та я ще вчора ввечері знав !
Взяв ще пару пляшечок вина, тільки зайшов до хати – дзвінок з роботи: “Усім з’явитися, сидіти добу (!) в режимі очікування (???)”.
Ну “з’явилися” всі, кого “дістали”. “Можливо доведеться транслювати “оперативні мітинги”. ( :) )
Нудота! Водії почали трохи жартувати. Усі згадували епізод, як на “родінє дважди героя” відкривали його бюст. Напередодні урочистостей, вже в сутінках, якась бабця запитала техніка Ж. “Ой, а що тут буде ?”
- Приходьте завтра, бабусю! Пам’ятник будемо відкривати !
Тут же з кущів долинув голос “охоронця в цивільному” – “Не памятник, а БЮСТ!”
(У нас був навіть свій корпоративний тост – “за відкриття ПАМ’ЯТНИКА !” Усі розуміли. :) )
Ну а 10.11 ще був день народження колеги Е., якого всі дуже любили і поважали. Ближче до 2-ї години Е. В куточку побалакав із парторгом телецентру – “а чи можна сходити на обід до В., який див поруч?”
Парторг зрозумів, що до чого, відпустив на 2 години, тільки наказав “по троє на вулиці і в крамниці не кучкуватися”.
(Взагалі тодішній парторг телецентру був на диво нормальним мужиком. Не шкодив людям, не ліз високо. Мене, як не дивно, не чіпав. А я йому іноді допомагав у чисто інженерних питаннях.)
Тож вийшли по двоє, закупилися по двоє, почали бухати у В.
А тут приходить сестра В. (лікар номенклатурної поліклініки). Дивується – це ж треба, ви тут святкуєте д.н. Е. , а в нас на роботі – тільки про Леоніда Ілліча, ще й плачуть.
Піддали, запропонували єдиній леді потанцювати – втекла…
Звичайно, нам було “мало”, пішли до Ж., в якого міг бути спирт.
Ж. спочатку “жлобився”, але коли ми сказали “Наливай за ПАМ’ЯТНИК!” – тут же налив і закусь зварганив. Це той самий Ж, який відзначився у Дніпродзержинську.
На телецентр повернулися на годину пізніше купками по 3-4 (деяких майже несли). Хтось навіть намагався заспівати маловідомий хіт 1977 року – аматорську пісню про Брежнєва, яку тільки один раз виконав духовий оркестр з хором 7.11.77 – “Гвардейсткй комиссар”.
Відпустили нас до ранку додому. Нам розповіли, що голова комісії з організації похорон – Андропов. Все всім стало ясно.
Ну а загальний настрій в людей був приблизно такий: “Звичайно, Льоня – клоун на літеру М, герой анекдотів, засидівся на посаді, але ж наступний М-К може бути гіршим !”.
І ось сам день похорон. Про сам ритуал я згадував у дописі http://forum.lvivport.com/showpost.php?p=162988&postcount=126
За канонами, за лафетом мусили йти офіцери з червоними подушечками, на кожній – один орден або одна медаль.
Оскільки тут нагород було 123, вирішили випустити 30 або 40 офіцерів і вперше в історії на подушечках було по 3-4 нагороди.
Чесно скажу, той момент, коли вдова Брежнєва намагалася “щось” вихопити з труни (мабуть діамантову маршальську зірку) я пропустив- курив надворі. Мене покликали, але кадр змінився.
“Голос народу” – перманентно забуханий автослюсар, якого називали Нігрол, сказав про вдову Брежнєва – “Тепер вона ніхто”. Парторг промовчав. :)
Проте кадр, як солдати мало не впустили труну в яму, я запам”ятав.
Потім – гарматні залпи. І цілі хмари переляканих ворон злетіли у небо. Як говорили москвичі – очевидці події – “Душа відлетіла”.
Перший посмертний анекдот про Брежнєва був такий:
Телефонує йому на той світ Андропов.
- Леоніде Іллічу, ну розкажіть, як ви змогли так розвалити країну ?
- Це не телефонна розмова !
Можна багато прочитати про це в Інеті. А я хочу поділитися власними спогадами про початок “перегонів”.
І запрошую поділитися власними спогадами форумлян.
Полковнику ! І Вас запрошую ! Стьобатися з Ваших дописів на цій гілці не буду ! Чесне некомсомольське !
Тож 10 листопада 1982 року. Телеглядачі очікували ввечері на великий концерт з Москви, присвячений Дню Міліції. Туди дійсно запрошували найкращих артистів, в тому числі “розмовного жанру” (гумористів).
У мене був вихідний день (і наступний теж - така була специфіка роботи на ТВ), відтягувався на дивані з гарячим глинтвейном (після трансляції довбаного 7 листопада усі були застуджені).
Тут забігає сусіда М., редактор радіо. Питає блок живлення для крутого приймача. Поки я паяв штекер, М. поділився своїми думками: Останкіно перекроює розклад передач, концерту до Д.М. може не бути.
Досвідчений редактор відразу зметикував, що хтось помер і вирішив послухати “радіоголоси” (в його сім”ї в сумі володіли кількома мовами). Ну, кажу, зателефонуєш, якщо довідаєшся.
А сам я кинувся телефонувати колезі Л. – якомусь родичу Генадія В., тодішнього чоловіка онучки Брежнєва. До речі, Л. (спортсмен і бабник) через 20 років відзначився – протаранив “Волгу” депутата-прокурора на Кловському Узвозі.
Кажу – слухай, Л., там Москва кроїть програму, довідайся, що там у родичів. І послуга за послугу – скажи мені !
Після цього телефон Л. до ранку був зайнятий. . .
О 8-й ранку сусіда М. доповідає – три радіоголоси висунули припущення, що хтось в політбюро помер, одна німецькомовна станція сказала. що мабуть “сам”. Москва мовчить.
Тут я пригадав, що мені терміново треба заплатити за міжміські розмови, погрожували вимкнути телефон. О 9:50 я пішки пішов до ощадкаси, зайшов туди о 10:02 – усі касирки плачуть. Я протягю рахунок – мене мало не “послали” – “тут у нас таке горе, а ви зі своїми платіжками!”.
Я недбало кидаю – “та я знаю, прийміть гроші!”
- Звідки ви можете знати, тільки о 10-й повідомили!
- Та я ще вчора ввечері знав !
Взяв ще пару пляшечок вина, тільки зайшов до хати – дзвінок з роботи: “Усім з’явитися, сидіти добу (!) в режимі очікування (???)”.
Ну “з’явилися” всі, кого “дістали”. “Можливо доведеться транслювати “оперативні мітинги”. ( :) )
Нудота! Водії почали трохи жартувати. Усі згадували епізод, як на “родінє дважди героя” відкривали його бюст. Напередодні урочистостей, вже в сутінках, якась бабця запитала техніка Ж. “Ой, а що тут буде ?”
- Приходьте завтра, бабусю! Пам’ятник будемо відкривати !
Тут же з кущів долинув голос “охоронця в цивільному” – “Не памятник, а БЮСТ!”
(У нас був навіть свій корпоративний тост – “за відкриття ПАМ’ЯТНИКА !” Усі розуміли. :) )
Ну а 10.11 ще був день народження колеги Е., якого всі дуже любили і поважали. Ближче до 2-ї години Е. В куточку побалакав із парторгом телецентру – “а чи можна сходити на обід до В., який див поруч?”
Парторг зрозумів, що до чого, відпустив на 2 години, тільки наказав “по троє на вулиці і в крамниці не кучкуватися”.
(Взагалі тодішній парторг телецентру був на диво нормальним мужиком. Не шкодив людям, не ліз високо. Мене, як не дивно, не чіпав. А я йому іноді допомагав у чисто інженерних питаннях.)
Тож вийшли по двоє, закупилися по двоє, почали бухати у В.
А тут приходить сестра В. (лікар номенклатурної поліклініки). Дивується – це ж треба, ви тут святкуєте д.н. Е. , а в нас на роботі – тільки про Леоніда Ілліча, ще й плачуть.
Піддали, запропонували єдиній леді потанцювати – втекла…
Звичайно, нам було “мало”, пішли до Ж., в якого міг бути спирт.
Ж. спочатку “жлобився”, але коли ми сказали “Наливай за ПАМ’ЯТНИК!” – тут же налив і закусь зварганив. Це той самий Ж, який відзначився у Дніпродзержинську.
На телецентр повернулися на годину пізніше купками по 3-4 (деяких майже несли). Хтось навіть намагався заспівати маловідомий хіт 1977 року – аматорську пісню про Брежнєва, яку тільки один раз виконав духовий оркестр з хором 7.11.77 – “Гвардейсткй комиссар”.
Відпустили нас до ранку додому. Нам розповіли, що голова комісії з організації похорон – Андропов. Все всім стало ясно.
Ну а загальний настрій в людей був приблизно такий: “Звичайно, Льоня – клоун на літеру М, герой анекдотів, засидівся на посаді, але ж наступний М-К може бути гіршим !”.
І ось сам день похорон. Про сам ритуал я згадував у дописі http://forum.lvivport.com/showpost.php?p=162988&postcount=126
За канонами, за лафетом мусили йти офіцери з червоними подушечками, на кожній – один орден або одна медаль.
Оскільки тут нагород було 123, вирішили випустити 30 або 40 офіцерів і вперше в історії на подушечках було по 3-4 нагороди.
Чесно скажу, той момент, коли вдова Брежнєва намагалася “щось” вихопити з труни (мабуть діамантову маршальську зірку) я пропустив- курив надворі. Мене покликали, але кадр змінився.
“Голос народу” – перманентно забуханий автослюсар, якого називали Нігрол, сказав про вдову Брежнєва – “Тепер вона ніхто”. Парторг промовчав. :)
Проте кадр, як солдати мало не впустили труну в яму, я запам”ятав.
Потім – гарматні залпи. І цілі хмари переляканих ворон злетіли у небо. Як говорили москвичі – очевидці події – “Душа відлетіла”.
Перший посмертний анекдот про Брежнєва був такий:
Телефонує йому на той світ Андропов.
- Леоніде Іллічу, ну розкажіть, як ви змогли так розвалити країну ?
- Це не телефонна розмова !