bora
10.09.2007, 17:23
Статтю, що мені надіслали почала читати і здивувалась - та я знаю, що жебрачництво - це бізнес! На мій подив - знайомий того не знав... Справжніх знедолених навіть ніхто не допустить "просити" - поб"ють. Але є речі в цьому бізнесі, на які навіть я не звертала уваги... А дарма...
(Шкода було рубати статтю, бо дійсно талановито викладено)
Чому спить дитина?
У переході біля станції метро Лукьянівська сидить жінка невизначеного віку.
Їй можна дати з ходу й тридцять, і двадцять три, і сорок два.
Перед жінкою на запльованому постаменті переходу лежить кульок. У кульок жалісливі громадяни кидають гроші. І не кидали б, так на руках жінка тримає вагомий «аргумент» на користь того, що їй гроші просто необхідні. На руках у жінки спить дитина років двох...у брудній шапочці, у спортивному костюмчику.
Перехід – місце достатнє жваве. І тече нескінченним потоком людська юрба, і дзенькає дріб'язок у кульку, і шарудять купюри. Я ходив повз жінку близько місяця. Я здогадувався, кому йдуть гроші, що пожертвували численні перехожі.
Уже скільки говорено, скільки написано, але народ наш такий – жалісливий. Жалісливий, до сліз. Готовий народ наш віддати останню сорочку свою, останні копійки з кишені витрусити. Не озлобили народ ні ціни непід'ємні, ні тарифи за житло космічні. Вся злість у нас – мовою, у тролейбусах так вагонах метро що вихлюпує. Виплеснули – воно як би й легше стало. «Я б ЇХ до стінки!». «До стінки, правильно, туди ЇХ». Лікарі-психіатри знають, що, коли пацієнт розповідає про те, що йому заважає жити «вони» - це є першою ознакою параної. Наш народ ненавидить абстрактних «їх», і дуже любить і жалує цілком відчутних «нещасних» й «знедолених». Подав такому «нещасному» - і почуваєш, що в тебе усе ще не так погано.
Допоміг, начебто б як. Гарну справу зробив…
Я ходив повз жебрачку місяць. Не подавав, тому що не хотів, щоб на мої гроші який-небудь циган купив собі цегли одну штуку, так вставив у стіну нового дому-палацу свого.
Нехай буде діра в нього в стіні, у цигана цього. Не буде цегли від мене. Але, судячи з того, як жебрачці подавали, циган – хазяїн її мав уже кілька домів-палаців. Ну й жебрачці щось перепадає, звичайно. Пляшка горілки на вечір, так шаурма.Хазяї таких «крапок» жебрацтва мають чимало, але відрізняються жадібністю. І жорстокістю. На тім і тримається їхній супердохідний бізнес. На грошах так на страху.
Ніхто з подаючих не знає, що «стати» на місце біля Володимирського собору неможливо, а ходіння по вагонах метро з смутно-тягучим «простите, що я до вас обращаюся» коштує від 100 гривень у день. Або – знає? У такому випадку – знає, але подає? Ніхто з добряг, що жертвують «мадонні з дитиною» не замислюється над ще одним питанням.
Над однією невідповідністю, що буквально кидається в очі. Через місяць ходіння повз жебрачку, мене раптом як током ударило, і я, зупинившись у багатолюдному переході, уп'явся на маля, одягнене в незмінно-брудний спортивний костюмчик.
Я зрозумів, що саме здавалося мені «неправильним», якщо можна назвати «правильним» уже саме знаходження дитини в брудному підземному переході з ранку до вечора.
Дитина спала. Ні схлипу, ні зойку. Спав, уткнувшись личком у коліно тієї, хто представлялася його мамою. Жебрачка підняла на мене ока.
Наші погляди зустрілися. Думаю, вона зрозуміла те, що зрозумів я…
У кого з вас, шановні читачі, є діти? Згадаєте, як часто вони спали у віці 1-2-3-х років?
Година, дві, максимум три (не підряд) денні сни, і знову – рух. За весь місяць щоденного мого ходіння по переходу, я ЖОДНОГО РАЗУ не бачив дитини, що рухається! Я дивився на маленьку людину, що увіткнулась у коліна «мами», і страшна підозра поступово формувалась у тверду впевненість.
- Чому він спить увесь час? – запитав я, уп'явшись на дитину.
Жебрачка зробила вигляд, що не розчула. Вона опустила очі, і закуталася в комір потертої куртки.
Я повторив питання. Жінка знову підняла очі. Вона подивилася кудись за мою спину. У погляді її виразно читалося втомлене роздратування упереміш із цілковитою відчуженістю. Я нечасто бачив подібні погляди. Погляд істоти з іншої планети.
- Пішов на…-вимовила вона одними губами.
- Чому він спить?! - я майже кричав. Позаду хтось поклав руку мені на плече.
Я оглянувся. Чоловік якийсь, осудливо супив сиві брови:
- Ти чого до неї пристав? Бачиш – і так життя в неї…Ех...… На ось, дочка, - мужик витрусив зі своєї величезної п'ятірні монетки.
Жебрачка перехрестилася, зобразивши на обличчі смиренність і всесвітню скорботу.
Мужик забрав ручищу з мого плеча, побрів до виходу з переходу.
Удома він розповість, як захистив пригноблену, нещасну, знедолену жінку від негідника в дорогій дублянці. Міліціонер, що підійшов до мене в переході наступного дня, висловився майже так само, як і його «підопічна» жебрачка.
А дитина спала…
Я подзвонив знайомому. Це весела й сміхотлива людина з очима-маслинами.
Він з горем навпіл закінчив три класи. Повна відсутність освіти не заважає йому пересуватися по вулицях столиці на дуже дорогих іномарках, і жити в будиночку з незліченною кількістю вікон, башточок і балкончиків.
Знайомий був досить здивований моєю впевненістю в тім, що весь без винятку подібний бізнес контролюють представники його національності.
Я довідався, що жебраків «тримають» і молдавани, і українці. Причому, перші спеціалізуються, в основному, на «інвалідах війни».
Ми часто бачимо їх на переходах і світлофорах, що снують буквально під колісьми машин. Мнимі афганці «працюють» так само й у метрополітені.
Усілякими «хворими», кульгавими й « щоприїхали робити операцію» завідують із рівним успіхом як українці, так і цигани.
Бізнес цей, не дивлячись на гадану стихійність, чітко організований.
Курирується жебрацтво організованими злочинними угрупованнями, і гроші, кинуті напівзлиденними перехожими в кульок «знедоленого інваліда», ідуть «наверх».
Причому, настільки «наверх», що, довідайся про це жалісливий перехожий, він втратив би свідомість від подиву. Дітей беруть в «оренду» у родин алкоголіків, або попросту крадуть.
Але це все, що говориться, квіточки. Мені потрібно було одержати відповідь на питання – чому спить дитина?
І я його одержав. Причому, мій знайомий циган вимовив фразу, що кинула мене в шок, цілком буденно, спокійним голосом. Як про погоду сказав:
- Або під героїном, або під горілкою…
Я остовпів. «Хто під героїном? Хто – під горілкою?!»
- Дитина. Щоб не кричав, не заважав. Їй з ним цілий день сидіти, уявляєш, як він набриднути може?
Для того щоб дитина спала весь день, його накачують горілкою. Або – наркотиками. Зрозуміло, що дитячий організм не здатний справлятися з таким шоком.
І діти часто вмирають. Найстрашніше – іноді вмирають удень, серед «робочого дня».
І мнима мати повинна досидіти з мертвою дитиною на руках до вечора. Такі правила.
І йдуть мимо перехожі, і кидають дріб'язок у кульок, і вважають, що поводяться шляхетно. Допомагають «матері-одиначці»…
…Наступного дня я стояв у переході біля станції метро Лукъянівська. Міліціонера, що відповів мені вчора лайкою, не було видно. Я запасся журналістським посвідченням, і був готовий до серйозної розмови.
Але розмови не вийшло. А вийшло наступне…
У жінки на руках лежала ІНША дитина.
Мої питання жебрачка попросту ігнорувало. Мене цікавили документи на дитину, і, саме головне – де вчорашнє маля?
Жебрачка питання ігнорувала, зате їх не ігнорували торговки, що стояли поруч. Від жінки, що торгує трусиками, я довідався, що мені треба, м'яко говорячи, вийти з переходу.
До вигуків торговки підключилися її обурені сусідки по ремеслу. Слідом за ними – перехожі похилого років. Загалом, я був з ганьбою виселений з переходу.
Залишалося одне – дзвонити 02 або шукати міліцейський патруль. Але міліція знайшла мене сама. Сержант, аматор посилати на...…, підійшов до мене, і запитав документи.
Я документи надав, і висловив свою думку із приводу знаходження жінки з дитиною в переході. Сержант із мною погодився, і…відправився дзвонити комусь.
Я стояв перед переходом, з повним відчуттям того, що намагаюся боротися з вітряними млинами.
Через кілька хвилин у переході не було вже ні торговок, ні жебрачки зі сплячою дитиною…
Коли ви бачите в чи метро, на чи вулиці жінок з дітьми, що просять милостиню, задумайтеся, перш ніж ваша рука полізе за грішми. Подумайте про те, що не будь вашого й сотень тисяч милостинь, і бізнес цей умер би. Умер би бізнес, а не діти, накачані горілкою або наркотиками.
Не дивіться на сплячу дитину з розчуленням. Дивіться з жахом.
Тому що ви, що прочитали цю статтю, знаєте тепер – чому спить дитина…
Анатолій Шарий
Джерело: www.hw.net.ua
(Шкода було рубати статтю, бо дійсно талановито викладено)
Чому спить дитина?
У переході біля станції метро Лукьянівська сидить жінка невизначеного віку.
Їй можна дати з ходу й тридцять, і двадцять три, і сорок два.
Перед жінкою на запльованому постаменті переходу лежить кульок. У кульок жалісливі громадяни кидають гроші. І не кидали б, так на руках жінка тримає вагомий «аргумент» на користь того, що їй гроші просто необхідні. На руках у жінки спить дитина років двох...у брудній шапочці, у спортивному костюмчику.
Перехід – місце достатнє жваве. І тече нескінченним потоком людська юрба, і дзенькає дріб'язок у кульку, і шарудять купюри. Я ходив повз жінку близько місяця. Я здогадувався, кому йдуть гроші, що пожертвували численні перехожі.
Уже скільки говорено, скільки написано, але народ наш такий – жалісливий. Жалісливий, до сліз. Готовий народ наш віддати останню сорочку свою, останні копійки з кишені витрусити. Не озлобили народ ні ціни непід'ємні, ні тарифи за житло космічні. Вся злість у нас – мовою, у тролейбусах так вагонах метро що вихлюпує. Виплеснули – воно як би й легше стало. «Я б ЇХ до стінки!». «До стінки, правильно, туди ЇХ». Лікарі-психіатри знають, що, коли пацієнт розповідає про те, що йому заважає жити «вони» - це є першою ознакою параної. Наш народ ненавидить абстрактних «їх», і дуже любить і жалує цілком відчутних «нещасних» й «знедолених». Подав такому «нещасному» - і почуваєш, що в тебе усе ще не так погано.
Допоміг, начебто б як. Гарну справу зробив…
Я ходив повз жебрачку місяць. Не подавав, тому що не хотів, щоб на мої гроші який-небудь циган купив собі цегли одну штуку, так вставив у стіну нового дому-палацу свого.
Нехай буде діра в нього в стіні, у цигана цього. Не буде цегли від мене. Але, судячи з того, як жебрачці подавали, циган – хазяїн її мав уже кілька домів-палаців. Ну й жебрачці щось перепадає, звичайно. Пляшка горілки на вечір, так шаурма.Хазяї таких «крапок» жебрацтва мають чимало, але відрізняються жадібністю. І жорстокістю. На тім і тримається їхній супердохідний бізнес. На грошах так на страху.
Ніхто з подаючих не знає, що «стати» на місце біля Володимирського собору неможливо, а ходіння по вагонах метро з смутно-тягучим «простите, що я до вас обращаюся» коштує від 100 гривень у день. Або – знає? У такому випадку – знає, але подає? Ніхто з добряг, що жертвують «мадонні з дитиною» не замислюється над ще одним питанням.
Над однією невідповідністю, що буквально кидається в очі. Через місяць ходіння повз жебрачку, мене раптом як током ударило, і я, зупинившись у багатолюдному переході, уп'явся на маля, одягнене в незмінно-брудний спортивний костюмчик.
Я зрозумів, що саме здавалося мені «неправильним», якщо можна назвати «правильним» уже саме знаходження дитини в брудному підземному переході з ранку до вечора.
Дитина спала. Ні схлипу, ні зойку. Спав, уткнувшись личком у коліно тієї, хто представлялася його мамою. Жебрачка підняла на мене ока.
Наші погляди зустрілися. Думаю, вона зрозуміла те, що зрозумів я…
У кого з вас, шановні читачі, є діти? Згадаєте, як часто вони спали у віці 1-2-3-х років?
Година, дві, максимум три (не підряд) денні сни, і знову – рух. За весь місяць щоденного мого ходіння по переходу, я ЖОДНОГО РАЗУ не бачив дитини, що рухається! Я дивився на маленьку людину, що увіткнулась у коліна «мами», і страшна підозра поступово формувалась у тверду впевненість.
- Чому він спить увесь час? – запитав я, уп'явшись на дитину.
Жебрачка зробила вигляд, що не розчула. Вона опустила очі, і закуталася в комір потертої куртки.
Я повторив питання. Жінка знову підняла очі. Вона подивилася кудись за мою спину. У погляді її виразно читалося втомлене роздратування упереміш із цілковитою відчуженістю. Я нечасто бачив подібні погляди. Погляд істоти з іншої планети.
- Пішов на…-вимовила вона одними губами.
- Чому він спить?! - я майже кричав. Позаду хтось поклав руку мені на плече.
Я оглянувся. Чоловік якийсь, осудливо супив сиві брови:
- Ти чого до неї пристав? Бачиш – і так життя в неї…Ех...… На ось, дочка, - мужик витрусив зі своєї величезної п'ятірні монетки.
Жебрачка перехрестилася, зобразивши на обличчі смиренність і всесвітню скорботу.
Мужик забрав ручищу з мого плеча, побрів до виходу з переходу.
Удома він розповість, як захистив пригноблену, нещасну, знедолену жінку від негідника в дорогій дублянці. Міліціонер, що підійшов до мене в переході наступного дня, висловився майже так само, як і його «підопічна» жебрачка.
А дитина спала…
Я подзвонив знайомому. Це весела й сміхотлива людина з очима-маслинами.
Він з горем навпіл закінчив три класи. Повна відсутність освіти не заважає йому пересуватися по вулицях столиці на дуже дорогих іномарках, і жити в будиночку з незліченною кількістю вікон, башточок і балкончиків.
Знайомий був досить здивований моєю впевненістю в тім, що весь без винятку подібний бізнес контролюють представники його національності.
Я довідався, що жебраків «тримають» і молдавани, і українці. Причому, перші спеціалізуються, в основному, на «інвалідах війни».
Ми часто бачимо їх на переходах і світлофорах, що снують буквально під колісьми машин. Мнимі афганці «працюють» так само й у метрополітені.
Усілякими «хворими», кульгавими й « щоприїхали робити операцію» завідують із рівним успіхом як українці, так і цигани.
Бізнес цей, не дивлячись на гадану стихійність, чітко організований.
Курирується жебрацтво організованими злочинними угрупованнями, і гроші, кинуті напівзлиденними перехожими в кульок «знедоленого інваліда», ідуть «наверх».
Причому, настільки «наверх», що, довідайся про це жалісливий перехожий, він втратив би свідомість від подиву. Дітей беруть в «оренду» у родин алкоголіків, або попросту крадуть.
Але це все, що говориться, квіточки. Мені потрібно було одержати відповідь на питання – чому спить дитина?
І я його одержав. Причому, мій знайомий циган вимовив фразу, що кинула мене в шок, цілком буденно, спокійним голосом. Як про погоду сказав:
- Або під героїном, або під горілкою…
Я остовпів. «Хто під героїном? Хто – під горілкою?!»
- Дитина. Щоб не кричав, не заважав. Їй з ним цілий день сидіти, уявляєш, як він набриднути може?
Для того щоб дитина спала весь день, його накачують горілкою. Або – наркотиками. Зрозуміло, що дитячий організм не здатний справлятися з таким шоком.
І діти часто вмирають. Найстрашніше – іноді вмирають удень, серед «робочого дня».
І мнима мати повинна досидіти з мертвою дитиною на руках до вечора. Такі правила.
І йдуть мимо перехожі, і кидають дріб'язок у кульок, і вважають, що поводяться шляхетно. Допомагають «матері-одиначці»…
…Наступного дня я стояв у переході біля станції метро Лукъянівська. Міліціонера, що відповів мені вчора лайкою, не було видно. Я запасся журналістським посвідченням, і був готовий до серйозної розмови.
Але розмови не вийшло. А вийшло наступне…
У жінки на руках лежала ІНША дитина.
Мої питання жебрачка попросту ігнорувало. Мене цікавили документи на дитину, і, саме головне – де вчорашнє маля?
Жебрачка питання ігнорувала, зате їх не ігнорували торговки, що стояли поруч. Від жінки, що торгує трусиками, я довідався, що мені треба, м'яко говорячи, вийти з переходу.
До вигуків торговки підключилися її обурені сусідки по ремеслу. Слідом за ними – перехожі похилого років. Загалом, я був з ганьбою виселений з переходу.
Залишалося одне – дзвонити 02 або шукати міліцейський патруль. Але міліція знайшла мене сама. Сержант, аматор посилати на...…, підійшов до мене, і запитав документи.
Я документи надав, і висловив свою думку із приводу знаходження жінки з дитиною в переході. Сержант із мною погодився, і…відправився дзвонити комусь.
Я стояв перед переходом, з повним відчуттям того, що намагаюся боротися з вітряними млинами.
Через кілька хвилин у переході не було вже ні торговок, ні жебрачки зі сплячою дитиною…
Коли ви бачите в чи метро, на чи вулиці жінок з дітьми, що просять милостиню, задумайтеся, перш ніж ваша рука полізе за грішми. Подумайте про те, що не будь вашого й сотень тисяч милостинь, і бізнес цей умер би. Умер би бізнес, а не діти, накачані горілкою або наркотиками.
Не дивіться на сплячу дитину з розчуленням. Дивіться з жахом.
Тому що ви, що прочитали цю статтю, знаєте тепер – чому спить дитина…
Анатолій Шарий
Джерело: www.hw.net.ua