КРЕАТИВ або потік свідомості

[Черешенька]

Для розрядки відкриваємо новий розділ :).

Пропоную кожному відчути себе маленьким Марселем Прустом, Джеймсом Джойсом або Вірджинією Вулф.

Завдання гілки - писати все, що в голову прийде (стиль, лексичний підбір нехай кожен обирає сам, тематичне скерування теж).

Почну, мабуть (прохання строго не оцінювати і не судити ;)):

Вона дивиться на мене, щодня, запрошує на феєрію життя. Фотографія. Хмарка летить все і летить, міняючи форму. Кімната то освітлена сонцем, то поринає у темряву. Знову безпорядок на столі, з порядним безладом жити можна, обережно, лунають голоси, пахне кава, яку пити доводиться зі всіма підряд, плани перешкоджають просуванню вперед, - що робити? Робити що? Доводиться терпіти...

:):):)

[New Shrek]

Я хочу померти ,але боюся.Я можу жити,але не хочу.

[Мих]

Я хочу померти ,але боюся.Я можу жити,але не хочу.

Шреку, поганий настрій?

[New Shrek]

Та ні, тема приречена...

[Meg]

Це шось типу того,шо я пишу в щоденнику!)))

[Черешенька]

Це шось типу того,шо я пишу в щоденнику
Yes!

зима...мороз... гаряча кава... і пішло-поїхало ;)

[Melody]

Це шось типу того,шо я пишу в щоденнику!)))

А тут може бути наш спільний щоденник :)

[Черешенька]

Сиділа якось на днях на одному досить нудному заході і згадала собі чи не найкращого друга мого життя, з яким разом росла і переживала різні етапи дитинства та юності. І якось досить спонтанно створила рядки (віршів не пишу, до речі, то, мабуть, спомин про Н. так сколихнув серце, що вилився словами):

Прошу тебе: лиш усміхнись!
Я все віддам, і зорі, й небо,
І ті дерева за вікном,
Що казку думають про тебе.

Відкинь старе. Знайди той шлях
Життям прекрасним що зоветься.
Нехай струна не обірветься
Надії, віри і краси.

Вперед іди. Невтомно. Не лякайся
Тривог, будення, суєти.
Я хочу лиш очима проказати:
Щасливим маєш бути ти!

[пупер]

аццкій крєатіф....

[Liliyah Romanova]

Навчи мене жити
по обидва боки Землі

навчи мене жити
на обох півкулях
водночас

і не відчувати болю

навчи мене любити
обидві півкулі

і не страждати

навчи мене
хотіти самотності

і не віддавати
нікому

себе
свої думки
почуття

і свою підсвідомість

[Liliyah Romanova]

Мені не треба думати про тебе. Вистачить просто жити. Звичайним життям. Ти настільки глибоко в моїй підсвідомості, що думки і так належать тобі.

Мені не треба уявляти тебе. Твої очі, посмішка... Усе належить мені, моїй підсвідомості. І тобі ніколи не відібрати цього у мене, навіть якщо підеш геть, гримнувши дверима.

Мені не треба відчувати тебе. Моє тіло так перейняте тобою, що здається, безперестанку відчуваю твій запах, твої дотики, поцілунки. І все таке реальне, таке відчутне, хоч тебе немає поруч.

Мені лише треба утікати від тебе. Утікати так далеко, як можу. Нехай лише у власній підсвідомості. Аби лиш ніколи не зізнатися у тому, що робиш зі мною, якими думками заполонююєш мене, якими відчуттями відзиваюся до тебе усією собою...

Тільки... Як про таке можна мовчати?

[Капітан]

Нет дорог обратно, что впереди - неизвестно. Страх порождает в крови адреналин, который постепенно ее заменяет полностью. Безумие стает нормой существования, существование - обретает смысл и шаткую надежду...

[Liliyah Romanova]

Тільки... Як про таке можна мовчати?
Любов до тебе розриває на шматочки і зшиває турботливою голкою, не залишаючи навіть найменшого клаптика для інших.

Любов до тебе вириває останньою пелюсткою трепетне "Любить" і розпливається у повітрі, ніби зграя сонячних зайчиків, ніби маленькі білі парасольки кульбабок.

Любов до тебе - мов ріка із порогами, на березі якої хочеться просидіти вічність. Вслухатися у твій шепіт, вдивлятись у твої уста, ловити кожен подих, посмішку і розпливатися мов ранкова роса на пелюстках дикої ромашки.

Любов до тебе - гірська ватра, яку ніколи не проміняю на вогник свічки.

[Капітан]

Любовь - это когда нет границ счастья и боли от разлуки. Когда каждая секунда на вес золота, а минут, часов и дней просто не существует когда вместе.
Когда морской прибой шумит в голове, и чувствуешь свою беззащитность перед стихией - тем, чем ты не можеш управлять но чем владеешь.

[МаракуйЯ]

Потанцюємо? Знаєш, це стало дещо схоже навіть на культ, чи шо? Ні. Культ, то дуже звучно, точніше зверхньо, чи зухвало звучить. Мабуть.., мабуть просто приємна звичка, і скоріше всього, а загалом точно найприємніша! Дивина. Дивина – теж стало дуже звичним словом для моїх дивакуватих, проте, щирих і відвертих роздумів. Я існую? Знову це питання, і знову та ж само, проте, дещо видозмінена моїм плямистим мозком відповідь: існую, бачиш пишу ж,
а значить існую, проте ніким же не доведено, що не існуючи не міг би, як і не доведено протилежного, тобто мого існування і вміння володіти письмом. Письмо. Якшо прочитати це слово на москальській мові, то це саме те, шо ти зараз бачиш перед себе. Дивина. Кляті капіталісти, імперіалісти і москалі з америкосами! У-у-у! Ненавиджу їх всім своїм єством! Ти хороша. Я злий. А ти добра і хороша. Коли думаю про тебе теж добрію. Ні добрішаю! Бо коли людина «добріє» вона потихеньку перетворюється на Монсерат Кабальє. Стає такою ж великою і липкою, проте все одно не має такого голоса і такої купи грошей! Грошей. Вошей! Гроші – воші! І це правда, вони такі ж мізерні, нікчемно-паразитичні і кусючі! У-у-у! Не люблю їх! Як і не люблю клятих капіталістів, імперіалістів і чортових москалів з америкосами, які готові вигризти собі і дітям своїм вени, аби мати, хоч на центик більше, ніж у того, хто стоїть у них за спиною в тролейбусі! Чи в них немає тролейбусів? А ти знаєш, який найдовший тролейбусний маршрут світу? Ялта – Сімферомоль – 93 км.
Хочу в гори! Хочу до Львова! Хочу до тебе! Вітер! Так холодно! Знову градусник не радує позначкою навіть «около 0 С»! Думаю зараз ніч, тому добраніч! Життя не …
Не … 010101101001010010101111010101010010101010
:scare:

[Romko]

:y: :y: :y:

[МаракуйЯ]

:y: :y: :y:

Дякую, друже, спробуй мою книгу у розділі мистецтво " Данька і решта"

[шахрай]

Нічого не розумію.Мабуть далекий від цього

[Romko]

Потанцюємо? Знаєш, це стало дещо схоже навіть на культ, чи шо? Ні. Культ, то дуже звучно, точніше зверхньо, чи зухвало звучить. Мабуть.., мабуть просто приємна звичка, і скоріше всього, а загалом точно найприємніша! Дивина. Дивина – теж стало дуже звичним словом для моїх дивакуватих, проте, щирих і відвертих роздумів. Я існую? Знову це питання, і знову та ж само, проте, дещо видозмінена моїм плямистим мозком відповідь: існую, бачиш пишу ж,
а значить існую, проте ніким же не доведено, що не існуючи не міг би, як і не доведено протилежного, тобто мого існування і вміння володіти письмом. Письмо. Якшо прочитати це слово на москальській мові, то це саме те, шо ти зараз бачиш перед себе. Дивина. Кляті капіталісти, імперіалісти і москалі з америкосами! У-у-у! Ненавиджу їх всім своїм єством! Ти хороша. Я злий. А ти добра і хороша. Коли думаю про тебе теж добрію. Ні добрішаю! Бо коли людина «добріє» вона потихеньку перетворюється на Монсерат Кабальє. Стає такою ж великою і липкою, проте все одно не має такого голоса і такої купи грошей! Грошей. Вошей! Гроші – воші! І це правда, вони такі ж мізерні, нікчемно-паразитичні і кусючі! У-у-у! Не люблю їх! Як і не люблю клятих капіталістів, імперіалістів і чортових москалів з америкосами, які готові вигризти собі і дітям своїм вени, аби мати, хоч на центик більше, ніж у того, хто стоїть у них за спиною в тролейбусі! Чи в них немає тролейбусів? А ти знаєш, який найдовший тролейбусний маршрут світу? Ялта – Сімферомоль – 93 км.
Хочу в гори! Хочу до Львова! Хочу до тебе! Вітер! Так холодно! Знову градусник не радує позначкою навіть «около 0 С»! Думаю зараз ніч, тому добраніч! Життя не …
Не … 010101101001010010101111010101010010101010
Відносно "Даньки..." то тєжко,але цей епізод мені сподобався.

[Liliyah Romanova]

Необережні слова та посмішки - маленькі голочки невмілого лікаря-початківця. Така голкотерапія не рятує, не дає полегшення. Вона заганяє у розпач від найменшого поруху...
Не треба мене розраджувати. Не треба ловити уста. Я не для цього їх ховаю. І не відвертай очі від прямого погляду. Ти боїшся мого болю? Ти не знаєш, як його зупинити? Не лікуй мене голочками.
Мені потрібен заштрик у саме серце. Раптовий, різкий, болючий... Зцілюючий.
Ти не наважишся ніколи. Ти прагнеш моєї любові. Ти живишся нею. Живеш... Поглинаєш кожну її краплю. І нехай вона повна болю, ти ніколи не зважишся її убити.
Зцілити її - забракне рішучости...

[Liliyah Romanova]

Із банально щирого...

***
доторкаюся
до твого тіла
примруживши очі

занурююся
у твій погляд
розливаючись рікою

тремтіння
пристрасний жар
і твої вуста
випивають
із мене
правду

я належатиму
тобі
отак банально
і вічно

бо я так хочу

http://img238.imageshack.us/img238/7595/2151purplebutterflyej5.jpg

[Liliyah Romanova]

Убий мене...
залишками поглядів, почуттів... недопалками обіймів та поцілунків...
Убий мене...
запахом тієї іншої, з котрою ніколи не хочу бачитися... хоча ніколи не припиню з нею зустрічатися...
Убий мене...
несміливістю своїх учинків... недовершеністю слів...
Убий мене...
перш ніж відчиниш ці двері і почуєш моє прохання ніколи більше не повертатися... не моїм...

[сотник]

Очень давно прочел (услышал?):

"Ой, на горi,
Та й калина похилилась.
Чомусь наша Ненька-
Славна Украiйна зажурилась.

А ми ту калину
Та й подiймемо.
А ми нашу Неньку-
Славну Украiйну
Та й развеселимо!"

[сотник]

Один в пригородном лесу. Не знаю зачем, начинаю бег по поляне. Дается легко. Шаги на удивление все длиннее и длиннее. И вот уже не касаюсь земли, лечу над ней, поднимаюсь ввысь. Уже знаю, что лечу на юг, в Украину, в свое село, до своей хаты.
Высота 10 километров, полет долгий. Есть легкая тревога, но чутьем угадываю: долетел. Начинаю снижаться. Максимально напрягаюсь, чтобы угадать, разглядеть родное село среди других.
Разглядел! Снижаюсь еще, кружу над ним, чтобы найти свой двор, свою хату. Вижу верный ориентир: любимую шелковицу посреди двора.
Приземляюсь на ноги. Быстро иду к двери. Распахиваю, вхожу!
И ничего не узнаю.... Оказываюсь перед огромным, пустым залом. Высокие ровные голые, без видимых окон, стены. Гладкий пол. Широкая лестница ведет вверх, у противоположной стены раздваивается по сторонам.... Все из светло-серого камня, крупной ровной кладки.
Тихо. Светло. Стою в ожидании.... Но...
Просыпаюсь удивленный..... Вспоминаю.... Это, наверное, 1001-й подобный "полет". Большинство в родное село, до своей хаты, и все - в Украину. Многих и много при этом "увидел", каждый раз - новое. И размышляя, наивно полагаю, надеюсь и сейчас: может быть узнал толику того, что не успели или не могли при жизни рассказать предки.

[МараМаєРацію]

так хочеться доторкнутися.. хоча б доторкнутися до Життя. наблизитись до нього хоч не подоланням кілометрів.. хоч би сном, хоч би думкою).
а Життя то є ви. ви і все що ви бачете навколо, друзі. ви щасливі).
мене ж.. оточує пейзаж напрочуд відмінний від пейзажу внутрішнього, краєвидів душі.
та все ж і я завітаю. у думках та мелодіях).

---
зелені яскраві хвилясті потоки
крізь душу мою простирають шляхи,
ні сльози, ні туга, ніякі паркани
не зможуть напевне вже їх зупинить.
квітчасті акорди на нервах танцюють,
немає вже сили затримати сміх -
той щирий та справжній, од радісной сили,
єдиний, що може роззброїти злих.
немає вже сили та й жити у стінах,
складніше й складніше приспати думки, -
ті мрії, де лину до настроїв милих,
до духів, що творять гірськії казки..
ті спогади вітру і трав аромати
та й навпіл мене світлом сонця ясним,
літо безмежнеє прагне на волю
дій вимагає від мене над ним.
тож годі чекати, допоки заснемо,
стяг ночі барвистий укриє світи...
не будем бажати, щоб щастя наснилось,
а вріжемся в нього на крилах мети!.

[Liliyah Romanova]

Шкода, що від болю не можна померти...
від цього відчуття болю рветься щось духовне, внутрішнє, а фізично залишаєшся цілим...
і коли внутрішній біль стає зовсім нестерпним, а плакати не плачеш, бо не вмієш, то
все тіло раптом корчиться, наче
тебе загорнули в колючий дріт, а тоді
раптово здерли цей кокон разом зі шматками шкіри...
і як порадити собі з цим
не знаєш, не уявляєш, не розумієш...
мабуть, саме такий біль доводить людей
до самогубства...

[Liliyah Romanova]

Із банально щирого...

***
сьогодні
я знову літала
уві сні

і приземлилась
у твої обійми

хапаючи
клаптик повітря
з твоїх уст

[маюнка]

ти прибув до мене з далекої Англії, із самого Лондона долав шлях на борту літака, тебе обіймали чужі жіночі руки, і не чинив спротиву. тебе приємно торкатись, ти такий гладенький і правильний...
ти прилетів саме до мене, ти був призначений для мене, бо десь згори так задумано , що ти довго будеш поруч і будеш допомагати мені, ти будеш вносити в моє життя порядок, а я писатиму про тебе на ЛФ, клацаючи по своїй тепер уже улюбленій клавіатурі змерзлими пальцями.
коли я вперше побачила тебе... ти був наповнений, але я з"їла твої нутрощі - вони були солодко-кислими. тепер в тобі міститься те, що допомагає мені писати.:)
все так досконало! дякувати Богу!
ти - футляр з-під британського шоколадного печива з лимонною начинкою. печиво вже з"їли, і я просто поклала в тебе ручки, щоб вони не котились по всьому столику.

[Liliyah Romanova]

***
загортаюся у твої слова
ледь помітними
крапельками болю

рятуєш від самоспалення
убиваючи тугу
і самотність

сльози набирають відтінку щастя
малюючи мрії на твоїх повіках
коли ловлю в зіниці твій погляд

поспіхом витираю зі щоки біль

[Liliyah Romanova]

***
я -
мозаїка
із запаху вітру
на твоєму тілі

ти -
букетик
польових квітів
у моїх долонях

ми -
подорож
двох поглядів
на переплетених пальцях

[сотник]

Вечером узнал, что завтра утром уезжаем. Предстоящее прощание с родным селом, хатой, в которой родился, заняло все мысли. И на деле оказалось трудным. Наверное, чудо, что случилось потом в то последнее утро, стало возможным благодаря необычному душевному состоянию, вызванному ясным осознанием происходящего, нелегкими душевными переживаниями. Все находит свой отклик во вселенной.
Шла вторая половина октября. То утро выдалось хмурым, без солнца, но и без тумана, сухим и почти теплым. Последний взгляд в осиротевшей хате на икону в углу, портрет Кобзаря рядом с ней, лубок с козаком. С арбы обернулся на хату, на одинокую шелковицу во дворе. Как и задумал, на арбе сел лицом по ходу движения, чтобы встречать и провожать, что в селе выпало на пути. Миновали кладбище, где лежат предки. На пустыре проводил взглядом проступавшие из земли остатки разрушенной большевиками церкви. На площади у школы перед уроками торопились, жадно играли в футбол подростки, ученики старших классов. Их так много. Но нет среди них товарищей. Младших обучали во вторую смену. Больше никто не встретился. Село пустое, печальное. Ничего в нем не осталось от былой красоты, моря садов, хат за тынами в цветах и цветочках. О чем, и, в целом о той, теперь казавшейся счастливой прежней селянской доле, детям рассказывали старики, что уцелели. Сейчас только обшарпанные хаты, да редкие деревья и кусты. Голо кругом. Обычно ветер, поднимая пыль, гулял здесь, как по степи. Только проехали мимо последней хаты, так же по задумке, уселся, свесив ноги, на задок арбы, лицом к селу. Чтобы видеть его, пока совсем не скроется, ничего не пропустить, запомнить все.
А вокруг, обнимая село, до горизонта простиралась ровная, как стол, степь. Ее разновысокое многотравье, давно пожухнув, высохло, но стояло будто живое. И только трава, что негусто стелилась вдоль дороги, оставалась зеленой. Птиц не видно и не слышно. Очень хотел, мечтал увидеть курган, что в 20км. от села. Его и степь с вершины видел лишь раз, год назад. Знал, что это невозможно, так как наша дорога проляжет далеко в стороне. Но, все равно, не терял надежды, раз за разом вертел головой в желанную сторону (это на запад): а вдруг!
А село отступало, уходило назад, медленно тонуло за горизонт, казалось, как в бездну. Прощался с ним так, как будто знал, что навсегда. К тоске по селу, по кургану, по степи, как ей на смену, прирастали печаль и любовь. И село, как последним «прощай», ответило взаимностью. Перестав расти в ширину, начало сжиматься к средине. И хотя становилось ниже, чудесным образом обретало красоту. На глазах молодело, набирало силу. Хаты вставали теснее одна к другой, насыщали свой белый цвет. Редкие деревья смыкали строй. Их кроны, зеленые, но уже с золотом, объединяясь, свежели и веселели. Незаметно пришли робкая радость, вера, надежда. Потекли добрые мысли о родной стороне.
Внезапно и почти без удивления осознал, что мир преобразился, стал другим. Арба стояла. Дорога исчезла. На месте наполовину ушедшего за горизонт села, на которое за мгновенье до этого смотрел, на фоне другого, уже голубого со сталью неба и другой степи стояла точно повторяющая его контуры стена зрелой могучей зелени: будто село утопало в садах. Степь - зеленый блистающий бескрайний простор. Едва колыхалась высокая и сильная, густая, как ворс ковра, вся в мириадах невиданных цветов, как в фейерверке, трава, листьями так похожая на тюльпаны. Но цветы неземные. Первая мысль - это просыпавшийся с неба цветной град. Но они, как крупные, с грецкий орех, разноцветные драгоценные камни в гранях и, как в диадемах густо и ярко лучащихся их света и цвета. Прозрачно-белые, красные, желтые, синие, голубые… Только у самого горизонта парад цветов как бы затухал, и зелень степи обретала стальной оттенок водной глади. Не мог оторваться от этой картины.
Мысль: «Курган!?» Метнувшийся в желанную сторону взгляд от неожиданности как споткнулся. На горизонте увидел курган! Нет?! Это – невиданные пирамида! и небо! А несколько дальше, в месте, где должен быть курган, лишь преображенная степь и небо, как над селом. Мысль о мираже отпала сразу (с таким явлением уже встречался). Вдали, за горизонтом, действительно возвышалась пирамида. Запомнилось, как пристально и долго разглядывал, «исследовал» пирамиду и небо вокруг нее. То что она исполинских размеров, не вызывало сомнений. По сравнению с пирамидами Египта имела большую крутизну, более острую вершину; отсутствовали признаки кладки из блоков или других конструкций. Кроме того, она располагалась к месту наблюдения или идеально одной из возможных четырех сторон, или имела форму конуса с окружностью в основании. Воспринималась как творение природы, и, как сегодня бы сказал, она - не артефакт. Цвет ее и неба вокруг под стать друг другу. Пирамида возвышалась на фоне радуги, широкие цветные полосы – полудуги которой, плавно переходя одна в другую, облегали небо вверх по горизонту. Радуга по сравнению с той, что мы иногда видим, ясная, нежная, ненасыщенная и, безусловно, прозрачная. И чем выше к зениту, примерно до полпути, шире по горизонту, тем больше эти ее свойства проявлялись, пока она совсем не растворялась в отливающем сталью голубом небосклоне. Цвета радуги те же, что нам знакомы. Вверх, к апогею, располагались в обратном порядке, не как мы обычно видим, а начиная с красного, точнее, оранжевого цвета. Основание, низ пирамиды под горизонтом, естественно, осенял едва угадываемый закрытый от глаз красный спектр. Она в огромном полуовале, обрамлении радуги. Вокруг пирамиды зримо осязается пространство, и радуга смотрится объемной, как сегмент – часть шара, центр которого она - пирамида. Ее цвет - оранжевый, в самой вершине переходящий в желтый, точно соответствовал той части оранжевого и желтого спектра, на фоне которых она высилась, но был более насыщенный и имел легкий кирпичный оттенок. Следует оговориться, что все богатство цвета и света, разнообразие их оттенка невозможно воспроизвести. Пирамида на фоне неба смотрелась четко, ее линии - правильные, видимая поверхность гладкая. Не смог составить окончательное мнение: поверхность - плоскость или окружность, не конусообразная ли пирамида (если бы ее основание не скрывалось за горизонтом, это было бы можно определить). Но она - объемная и прозрачная, принимала свет неба, пропуская через себя, и, естественно, излучала собственный. Внутри пирамиды, по всему объему, как из паутины цвета коры дерева, крошечные, неопределенные по форме ячейки, и несколько небольших робко волнующихся осветленных многоцветных горизонтальных разводов, по форме похожих на изображения космических туманностей. Чем пристальнее всматривался, тем сильнее удивлялся, что пирамида, несмотря на непостижимую даль, так хорошо видна. Может быть потому, что пирамида истинно исполинская, а даль прозрачная. Хотя солнца не было, день стоял ясный, с едва заметным оттенком, как будто лиловым. Или это не сам день, а закат или восход непомерных земле суток и несопоставимом с «нашим» солнце. Создавалось ощущение ожидающего, сильного, строгого, девственного, не чужого мира. Его неосягаемые простор, покой, красота пребывали как в тихой радости и сдержанной надежде.
Закончилось созерцание, как и началось, внезапно. Возвращение в свой знакомый мир воспринял спокойно, как естественное. Сидел в той же позе, арба двигалась. Перед глазами лишь прежняя степь до горизонта, да дорога. Село скрылось из вида. Как долго длилось «пребывание в зазеркалье» можно определить, так как небо голубело, солнце стояло высоко и знаменовало, что утро закончилось. А увиденный другой мир сразу забылся, и на десятилетия укрылся в глубинах сознания. Но прежде успел подумать: «Это – Украина».

[ermana]

Дні перестали бути звичними від тоді коли в моєму житті з’явився Ти. Пригадую ту нашу першу зустріч... дві протягнуті руки для привітання... два погляди, такі глибокі і водночас рідні... Перші слова «Мене звати...». Я думала тоді, що це коротка зустріч... Просто вирішення справ і прощання, як завжди ... як з багатьма іншими... Але як я помились в ту хвилину. Не повірила серцю.... Розум в черговий раз взяв гору... А ти залишився... назавжди... В моєму серці, в моїх думках, в моєму житті... хоч минуло стільки часу... Ми бачимся так рідко, нас розділяють тисячі кілометрів, але ти завжди поруч... Де б ти не був, чи в Римі, чи в Китаї, чи в Аргентині, ти завжди зі мною... Я знаю, я відчуваю, я люблю і ціную... Ти Мій любий Друже – безціннй Дар, за який не перестану дякувати до кінця життя...

[Маруся-мама]

Рефлекції на сьогоднішній ранок

Як зранку пташечки співали
Ти урочисто знов оголосив,
Що їдеш геть на родіну від мене...
Що я змія й не люблю тебе ніц.

Ха...ха... Отак вже повелося,
Змія-жона і бідний чоловік,
Йому би на дивані поваляться
А їй пахать і мужа обходить.

Тобі скажу я коротко, - Коханий,
Мені тепер до тебе всеодно,
Як хочеш бути бомком, їдь до мами,
А жінці треба знаєш не ото.

[ermana]

Знову втікаю від себе.... Знову хочу втекти до тебе... Тільки з тобою і в тобі почуваюсь в безпеці... Тільки в твоїх обіймах відчуваю, що я це є я... Коли тебе нема поруч, я тікаю, тікаю, тікаю... І вірю, що в цій втечі знайду себе... І ніколи не знаходжу...

[Маруся-мама]

Таких зарАз на світі пошукати,
То плачеш ти що любиш,
То повзаєш і просиш відпусти
Ну ось і час прийшов лашня збирати,
Тут раптом ти не їдеш нікуди.

[Капітан]

Девушка, а что вы делаете сегодня вечером?"- напрягая бицепсы, спросил Он.

"А почему вы спрашиваете?" - ответила Она, повернувшись боком, для того, чтобы он смог оценить размер ее груди.

"Просто интересно, чем может заниматься сегодня вечером такая симпатичная девушка..." откомплиментил Он, подтягиваясь на поручне, несмотря на вопли водителя троллейбуса.

"Книжку, наверное, почитаю." Она повернулась кругом, чтоб он смог ее получше рассмотреть.

"Я тоже люблю почитать. Книжки в основном. Разные." Он продемонстрировал свой мобильный последней марки и проиграл все свои полифонические мелодии.

"Хороший мобильный..." похвалила она, - "У меня был такой два года назад. Теперь у меня другой. Но зато номер остался тот же. 921-24-45" продиктовала она.

"Я запишу, с вашего позволения." Он достал бумажник, вынул несколько купюр крупного достоинства и на одной из них записал номер.

"Ну да!!!" - съехидничала Она, случайно оголяя ногу... "Вечером со своей девушкой погулять, пойдете, купюру разменяете и все."

"Нет у меня никакой девушки" Он показал паспорт, перелистал записную книжку. "Не с кем гулять по вечерам. А вам ваш парень не мешает книжки читать по вечерам?"

"Я одинока. Мне тоже не с кем гулять."

"Хотите, вечером погуляем вместе?

"Да-да. Заезжайте за мной на своей машине.

"У меня нет машины" помрачнел он. "Я продал ее вчера. А новую еще не купил. Вот договор купли-продажи."

"Не надо." внимательно перечитывая договор, отмахнулась она "Я вам верю на слово. А давайте никуда не пойдем? Посидим у меня дома. Я одна живу. В трехкомнатной. В центре. Вот домовая книга..."

"Угловая..." - помрачнел Он, просмотрев план квартиры.

"Я вам дам тапочки..." умоляюще прошептала Она...

"Я обязательно зайду. До вечера!" Он сделал стойку на руках, сальто и мостик и вышел из троллейбуса.

"Такой забавный..." прошептала Она...
(c) Ytbpdtcnysq

[Liliyah Romanova]

"Такой забавный..." прошептала Она...
100% :D:D:D:D:D
Про всі нюанси не кажу, але уявила ось цей

проиграл все свои полифонические мелодии
Решта взагалі - наповал...

:D:D:D:D:D:D:D:D:D:D

[Romko]

Мы говорим: "Спасибо тебе за то, что ты есть", когда не можем сказать: "Я люблю тебя".

Мы говорим: "Мне незачем больше жить", когда хотим, чтобы нас разубедили в этом.

Мы говорим: "Здесь холодно", когда нам необходимо чьё-нибудь прикосновение

Мы говорим: "Мне от тебя больше ничего не надо", когда мы не можем получить то, что хотим.

Мы говорим: "Я никому не нужен", когда мы в действительности не нужны одному-единственному человеку.

Мы говорим: "Я справлюсь", когда стесняемся попросить о помощи.

Мы говорим: "Это не главное", когда знаем, что у нас нет иного выбора, как примириться.

Мы говорим: "Я доверяю тебе", когда боимся, что мы стали игрушкой.

Мы говорим: "Навсегда", когда нам не хочется смотреть на часы.

Мы говорим "Не люблю", а в душе у нас текут слезы.

Мы говорим "Ненавижу" только для того, чтобы мы сами поверили в это.

Мы говорим "Прощай" в надежде увидеть человека ещё раз.

Мы говорим "Уйди", чтобы человек не видел наших слёз.

Мы говорим "Никогда", когда знаем, что это случится вновь.

Мы говорим "Разлюбил(а)", когда боимся признаться в своих чувствах.

Мы говорим "Я тебя забыл(а)", когда мысль о человеке не выходит из головы.

Мы говорим "Я удалил(а) твой номер", когда помним его наизусть...

[artobstrel]

креатифф нада свой писать тада - оно жесть :

Объемное ничтожество постигшее схоластику,
Уселась на завалинку и делает гимнастику.
Ползут по небу рашпили идейно все толковые
Буравят мысли стремные ни грамма не здоровые.
Стою на крыше в ластах я, терзаемый сомненем
А может быть не стоило закусывать печением?

(artobstrel специально для Л.Ф.)

[Бойцовая Рыбка]

Разве это правда, что жизнь состоит из чёрных и белых полос? Нет. Жизнь - сплошная серость, практически без намёков на яркие проблески. Проблески бывают, но настолько редко, что зачастую даже не замечаются нами... Поэтому нужно радоваться каждому, хоть самому тусклому, проблеску - и ты станешь счастливее...

[Яська Березнева]

Мы говорим: "Спасибо тебе за то, что ты есть", когда не можем сказать: "Я люблю тебя".

Мы говорим: "Мне незачем больше жить", когда хотим, чтобы нас разубедили в этом.

Мы говорим: "Здесь холодно", когда нам необходимо чьё-нибудь прикосновение

Мы говорим: "Мне от тебя больше ничего не надо", когда мы не можем получить то, что хотим.

Мы говорим: "Я никому не нужен", когда мы в действительности не нужны одному-единственному человеку.

Мы говорим: "Я справлюсь", когда стесняемся попросить о помощи.

Мы говорим: "Это не главное", когда знаем, что у нас нет иного выбора, как примириться.

Мы говорим: "Я доверяю тебе", когда боимся, что мы стали игрушкой.

Мы говорим: "Навсегда", когда нам не хочется смотреть на часы.

Мы говорим "Не люблю", а в душе у нас текут слезы.

Мы говорим "Ненавижу" только для того, чтобы мы сами поверили в это.

Мы говорим "Прощай" в надежде увидеть человека ещё раз.

Мы говорим "Уйди", чтобы человек не видел наших слёз.

Мы говорим "Никогда", когда знаем, что это случится вновь.

Мы говорим "Разлюбил(а)", когда боимся признаться в своих чувствах.

Мы говорим "Я тебя забыл(а)", когда мысль о человеке не выходит из головы.

Мы говорим "Я удалил(а) твой номер", когда помним его наизусть...

+1000000000000000000000000000000000000000000000000 0000000000

[Romko]

креатифф нада свой писать тада - оно жесть :
А якщо природа спочила?:unknown:
тада як?:(

[Бойцовая Рыбка]

А якщо природа спочила?:unknown:
тада як?:(

Такого не бывает, тем более у тех, кто много читает и имеет вкус к поэзии. ;)

[Romko]

Такого не бывает, тем более у тех, кто много читает и имеет вкус к поэзии. ;)
То я просто..гм...настрій(жовч?) виливаю...в такому вигляді...:unknown:
плагіатор...:blush:

[Багіра]

не знаю.. вірші писала підлітком.. але то не було дуже грандіозно, бо з пошуком рими було нелегко.. от прозу, то так... любила... не треба заморочуватись щодо рими, береш ті слова, якими говорить твоє серце і просто виливаєш почуття на папір...
а зараз весь мій креатив, то хіба шо творча логіка.. евристика... все через граніт науки...

[artobstrel]

А якщо природа спочила?
тада як?
:) Тада надо какуюто абсолютно непонятную билиберду писать, пусть скрытый смысл ищут... самое интересное , что кто-то да и найдет))))))))) ;)

.... разукрашена бледною ваксой действительность,
под присыпанным пеплом изрезанным черпом скалится...
атмосферные колики скрючили тело тщедушное
и в коллапсе душевном мыслишки запарились .........

ну вот так например )

[Romko]

Тада надо какуюто абсолютно непонятную билиберду писать, пусть скрытый смысл ищут... самое интересное , что кто-то да и найдет)))))))))
Ну..ніпонятно...то трудно сі називає...:unknown:
Спробуйте...задом наперед прочитати,може аж тоді...:unknown: