Показати повну версію : Авторська проза
Пересвет
15.01.2007, 11:10
Легенда о неучтенном существе.
…Слоны, прочел следующую позицию списка Ной и тяжело вздохнул.
-Господи, - взмолился Ной. - Куда же мне их вместить?
-Слонят надо взять, - услышал он голос свыше.
И точно - гораздо удобнее взять слонят…
…Тэк-с, муравьи красные, муравьи рыжие, муравьи черные, еще надо бы муравьев зеленых и желтых.
- Ной, - послышался голос. - Давай-ка без лишнего фанатизма. Границы видов штука довольно сложная. Хватит и тех, что есть, а то первые сдохнут, пока насобираешь остальных…
…А как быть с микроорганизмами?
- Микроорганизмы на ковчег и сами все поналезут. Не беспокойся Ной…
… Ыхын, прочел Ной и задумался.
- Господи, как же я изловлю Ыхына? Не может человек Ыхына изловить.
- Не знаю, - послышался голос.
- Ну, ты ведь можешь усыпить его там, например.
- Ыхыны не спят, Ной.
- Ну, еще что-нибудь.
- Не знаю, не знаю, - голос смущенно кашлянул. - Я бы, может, и придумал что, но, признаться не знаю где сейчас Ыхын.
И то правда, нет никого лучше Ыхына по части того, чтобы скрыться.
- Но как же мы будем без Ыхына? Кто же будет тогда…
- Не хнычь Ной!
- Но кто тогда будет…
- Ной, я повелел тебе взять всякой твари по паре. А где ты видел пару для Ыхына?
- Не бывает пары у Ыхына!
- Вот и я говорю. Считай, что указания на него не распространяются…
Помнят старые книги И древние скалы Как однажды отплыл ковчег
Каждой твари по паре, не много не мало, на ковчеге собрал человек
От блохи противной и до носорога… Чтобы всяк мог продолжить род
Оставалось лишь плыть и верить в бога... Бог помилует
И спасет
Лишь один неучтенный остался у брега, морем в море нещадно гоним
А он просто стоял и ждал человека. Что конечно вернется за ним
Ведь не всякому плыть. Так природа решила И не всем летящим крыла
Жизнь нахлынула волнами и отступила...Отпустила...
Не сберегла
И пока разъяренное море смывало, тех кто и грешен и кто опоздал
Из пучины в пучину ковчег кидало Только Ной не бросал штурвал
Каждый сам за себя в этом мире, покуда в этот мир не приходит беда
И держались вместе и верили в чудо В час потопа
И навсегда.
Плыл ковчег, и не тесно в ковчеге было Даден Ною видать талант
Даже третьим-лишним места хватило В трюме с надписью «провиант»
И глядишь, уже голубь куст крапивы тащит Ною в клюве своем
Ной воскликнул «Елки» Ну ..Будем живы... Будем живы
И доплывем
И когда показались из пены родные Освященные морем края
Ной достал из кармана свои накладные, и сошлось все до муравья
И сомнения были - Кого то забыли И тоска за душу брала
Только пели птицы Слоны трубили…
Жизнь кипела… и жить звала
…
Так прошли века. Пассажиры ковчега разошлись Кто под кнут кто под нож
Снова стал унижать человек человека Мир расцвел, так на прежний похож
Но по сей день каждый чувствует рядом принимая за колдовство
Когда сверкнет в темноте Одиноким взглядом
Неучтенное существо.
…Говорят, Ыхына видели и после потопа. Как он выжил, неясно. Только совсем скрытен стал Ыхын, говорят. Человека страсть как боится…
PS.
- Господи! Мы кого-то забыли
- Вот и мне кажется… а по списку что?
- Вроде все сходится.
- И утконосы?
- Да две штуки.
- Ну тогда не переживай…Живите и размножайтесь.
Liliyah Romanova
24.04.2007, 22:39
* * *
У мою долю вкрався світ...
Обличчя... незнайомі...
невідомі... чужі...
Сон... нарешті хоч якийсь спокій...
у голову вперто вдирається шум...
трамваї... люди... автобуси... тротуари...
машини... колеса... Смерть!
“Яка необережність!” – це все, що світ ще спроможний витиснути зі своїх зачерствілих, так невміло заасфальтованих кимось уст.
І справді. Якою необережністю було вибрати Тебе...
ні, погодитись на цей вибір.
У моє серце вкрадаються ревнощі...
Ні, Ти цього не зрозумієш.
Біль... Мабуть, я просто створена для нього.
Ні, Ти з цим не погодишся.
Я така замилована в Тобі.
Світ... цей безжальний світ.
Шум... знову шум... знову смерть... і знову... знову... аж поки не буде моєї...
А що доти ?
Ні, втекти... втекти чимскоріше.
А як же Ти ?
Ні, Ти не мені, Ти не для мене був створений. Чуєш ? Повернися... Твоя – колись.
Страх... Як боляче.
Я мушу втекти.
От тільки Ти цього не зрозумієш.
Сміх... Ти так його любиш. Мій сміх.
Ні, усе не так... аби тільки Тобі не подобалось... усе. І Ти сам відійдеш.
Крок... лише один крок – і...
Тільки Ти ніколи мені цього не пробачиш... я знаю... це найболючіше.
Біль... знову цей біль – переповнений тугою... Я так до нього звикла. Ні, я, мабуть, таки справді створена для нього – безмежного, всехоплюючого, що провадить до...
Божевілля.
Тільки би Ти відійшов, сам. ( Зрадливі сльози... відвертаюсь.)
Біль... і Ти теж ? так, я знаю... пробач. Як же я ... ?
Ні, я не здатна бути... поруч.
Я люблю свій біль... я створена для нього... найбільшого... найгіршого... покарання...
Крок... лише крок... не туди.
І я ступаю його, хоч знаю:
Ти
ніколи мені цього не пробачиш...
Liliyah Romanova
24.04.2007, 22:45
* * *
Я живу на зеленій гілці сухого малюнку, що помер ще вісім років тому...
Щороку я плачу за ним і навколо розлітаються ледь живі листочки, конвульсивно хапаючись один одного...
Я така ж суха, як цей бідолашний малюнок... але в мені ще зеленіє гілочка напівсухої душі, з якої щороку тополиним павутинням злітає ледь зжовклий листочок моєї самотності – єдине, що мені залишилося, –
Погляд...
Liliyah Romanova
24.04.2007, 22:59
весняна депресія?!...
Колись була. То з архівів.
Я вже рік нічого не пишу. Останній раз писала про свою маленьку трагедію вірша, але той вірш помер разом з однією із версій форуму. Відтоді ще ніц не писалося.
До речі, я коли побачила, що ти тут лишив допис, думала, що щось своє написав.
***
Сьогодні ти сама... Знову?
Знову...
Так, зрештою, іноді вже важко відрізнити, де ти, а де твоя самотність...
Але ж ти сама будуєш стіни навколо себе! Зводиш для себе саркофаг.
З тиші і музики, квітів і пустоти, запахів і бездиханності... Але це все одно - саркофаг...
Ти любиш тишу...
Для когось тиша - це пустка...Але твоя тиша - це ти сама. Твоя тиша - це величезний світ, що вміщує в себе твої думки, почуття, мрії, сльози і радості, твоє терпіння і твоє кохання. Цей світ по вінця переповнений життям, що вирує всередині тебе...
Але нікому цього не збагнути...
І тому ти будуєш навколо себе саркофаг...
2001р.
***
Сьогодні ти сама... Знову?....
знову готика? :eek:
і тут?!..
Liliyah Romanova
25.04.2007, 00:04
знову готика?
і тут?!..
То тобі вже привиджається...
То тобі вже привиджається...
"пустка", "тиша", "саркофаг"...
Liliyah Romanova
25.04.2007, 00:15
"пустка", "тиша", "саркофаг"...
Ну, тепер тобі пряма дорога в свідки єгови. ;) Слова з контексту виривати та по-своєму інтерпретувати вже вмієш. :p
Ну, тепер тобі пряма дорога в свідки єгови. ;) Слова з контексту виривати та по-своєму інтерпретувати вже вмієш. :p
де ти побачила інтерпретацію?... :eek:
загальний дух вірша....
добре, про трупи і кров немає...
але....
пс. пані світлик, я нічого не кажу про мистецьку вартіть вірша, а просто про настрій, про наповнення...
А давайте без "пані" ОК? ;)
А щодо настрою, то невже він у Вас завжди сонячний і оптимістичний? :)
Хіба, якщо сумно, то вже одразу - готика? (хоч в принципі, я проти готики нічого не маю)
:)
А давайте без "пані" ОК? ;)
А щодо настрою, то невже він у Вас завжди сонячний і оптимістичний? :)
Хіба, якщо сумно, то вже одразу - готика? (хоч в принципі, я проти готики нічого не маю)
:)
ок... панно світлик... :)
настрій завжди хороший, тільки коли сильно змучуюся — тоді ні....
Liliyah Romanova
25.04.2007, 01:26
Підтримую Світлика.
Пупере, невже тобі не знайоме почуття самотності, смутку, туги? Хіба це готика?? Треба Ельвіру попросити, аби ще раз розказала, що то є таке. Ти щось усе до купи змішав.
Пане Пупер, Ви невиправні ! :):):D - можна просто - Світлик
Розумію, що зараз тут наоффтоплю зайвий раз, але постараюсь хоч по темі (або доведеться відводити окрему гілку для критики) - я думаю, кожній людині притаманні зміни настрою, і деколи той настрій вкрай далекий від радості життя... Не треба вже так категорично все мрачно-готично затавровувати! І до речі, коли на серці смуток - інколи народжуються такі образи і думки, що при більш оптимістичному настрої і на гадку не спадуть...
Liliyah Romanova
25.04.2007, 01:38
Щоби вернутися до прози поміщу свою так ніколи й не відшліфовану першу прозу. Приймаю критику. ;)
Щасливі ?
Іноді, коли найбільше хочеться побачити щось особливе, починаєш пильно вдивлятися собі під ноги, та серед купи сміття і пилюки нічого немає...
Випадково виходиш на дах будинку. Як високо!
Господи, чи для того Ти привів мене сюди, щоб я...? А чи це буде те особливе ?
Підійми врешті очі свої!
Підіймаєш: що це, Господи?
Не лякайся. Дивися. Це небо.
Я так давно дивилася на небо...
Ні, он там, таке дивне, ледь яскраве...
І тоді ніби прозріваєш...
Чому шукаю на землі те, що створене для мене на небі ?
Кохаю Тебе, моя нерукотворна Зоре!
Щасливий, хто кохає зорю. Нехай він не побачить її у своїх обіймах, але вона ніколи йому не зрадить...
Щасливі сліпці. Лише вони вміють побачити правдиве світло... і цінувати дар бачити...
Щасливі зрячі, що не бачать для них сотвореного і поклоняються рукотворному асфальту, низько схиливши голову...
Для кого ж тоді небо ?
Коли народжується зоря, це нікому не завдає болю, і вона далі приносить замріяним і закоханим радість. Людина ж уже від народження свого вміє завдавати болю іншим...
Найщасливіші зорі, котрих ніхто не помічає серед вогнів нічного міста...
Пане Пупер, Ви невиправні ! :):):D - можна просто - Світлик
Розумію, що зараз тут наоффтоплю зайвий раз, але постараюсь хоч по темі (або доведеться відводити окрему гілку для критики) - я думаю, кожній людині притаманні зміни настрою, і деколи той настрій вкрай далекий від радості життя... Не треба вже так категорично все мрачно-готично затавровувати! І до речі, коли на серці смуток - інколи народжуються такі образи і думки, що при більш оптимістичному настрої і на гадку не спадуть...
російською "ипохондрия", мізантропія...
вже всі забули, який аватар у мене був на самому початку?... :)
ні, смуток треба гнати геть....
ні, смуток треба гнати геть....
...або виливати на папір...;)
...або виливати на папір...;)
я як починаю читати вірші, наприклад, франка "зів’яле листя", ооооой, такий смуток починається.... :)
Liliyah Romanova
25.04.2007, 01:52
Пупере, я думала ти сам не пам"ятаєш, який у тебе був перший аватар. ;)
Ну, а Франко один такий був. :)
Світлику, вам справді сподобалося, чи то ви мені поблажку зробили, як на першу прозову спробу?
Я почала подумувати про писання прозою, коли мій тато сказав, що моя поезія, то "мурликання маленького котика, котрий навчився римувати". :D
Пупере, я думала ти сам не пам"ятаєш, який у тебе був перший аватар. ;)
Світлику, вам справді сподобалося, чи то ви мені поблажку зробили, як на першу прозову спробу?
Я почала подумувати про писання прозою, коли мій тато сказав, що моя поезія, то "мурликання маленького котика, котрий навчився римувати". :D
до речі, ти моє оповідання вже прочитала?...
Liliyah Romanova
25.04.2007, 02:06
Пупере, я ж тобі казала, що його з"їв вірус на моєму лептопі, разом з багатьма іншими цінними файлами. Так що висилай ще раз. Моя електронна адреса в моєму профілі. :)
Або виставляй сюди уривки.
Світлику, вам справді сподобалося, чи то ви мені поблажку зробили, як на першу прозову спробу?
Мені справді сподобалось! :)
Думки - глибокі і незвичні. Гарно.
А я свої "записки" певний час боялась називати прозою - мені здавалось, що це якось зобов`язує чи що... Серйозно дуже:) От і обізвала їх колись "осколками". Тепер їх багацько назбиралось, можна з них ціле дзеркало скласти :):);)
Liliyah Romanova
25.04.2007, 02:33
Тепер їх багацько назбиралось, можна з них ціле дзеркало скласти То складайте. Вас дуже цікаво читати. Вікторія нас покинула, Фрезія теж, Мавка також, так що залишилися тільки ви.
Боюсь мій витвір не є таким аж гарним... Писала я його давно, а тепер й взагалі прози не пишу...
«ПРО ЗЛОГО ГЕНІЯ»
Сьогодні мій Злий Геній вирвався на волю, його там дуже довго тримали, а він ж бо так любив свободу...
Він не був аж таким песимістом, точніше критичним реалістом. Злим його зробили занадто великі чорні смуги зебри (зебри життя). Він був упевнений, що ми живемо для того, щоб відмучитись і померти. Ті коротко тривалі хвилини щастя, то був лише відпочинок Бога перед ще однією пакістю. Він був такий, мій Злий Геній ...
Він любив блукати містом, сам, без будь - якої причини, без будь - якого визначеного шляху, просто ходив. Так він знаходив свої розгублені думки, ті, що він погубив у молодості. Мій дивний Злий Геній...
Блукав, блукав і записував усе у свій жовтий записник, а потім складав ті думки в одну книгу « Муки нашого життя: існування без щастя». Дивний...
Він ніколи не кохав, він ніколи не залежав. Він покинув рідних, близьких, у пошуках... чого... він й сам не знав... загубленого себе самого...
Народитися загубленим, народитися і знати, що ти себе не знайдеш, у цьому часі, у цьому суспільстві, серед цих злих людей.
Він створив ідеал людини, надлюдину, гарний, кольоровий ідеал, майже як живий, але то тільки уява... Краще б він цього не знав...
Він записував усе погане, зроблене людьми для нього, потім думав, що можна було б зробити усе навпаки, так з роками складався ідеал.
Це коли ти прокидаєшся влітку, а за вікном сніг, це коли ти прокидаєшся зранку, а за вікном Місяць. Ти або забагато спав, або занадто рано прокинувся... Мій любий геній...
Він ніколи не сміявся, але любив дарувати посмішку іншим, і що б не казали про сіру самотність, його самотність була кольоровою, усіх кольорів веселки. Вона сміялась кучерявими буквами на аркуші. Він не творив трагедії. Навіть самотність він переносив досить гідно, не досить, а 100- процентово гідно. Я хочу, щоб саме так звучали слова на його епітафії.
Мої сни з кольорових мозаїк, я б хотіла позбирати їх докупи, тоді б получилась суцільна картина, карта моїх снів.
Я й не знаю звідки у мене це все, можливо я його ідеал?
Liliyah Romanova
02.09.2007, 16:55
Цілком добре, якби лиш русизми прибрати. ;):)
А в якому віці це написали?
приблизно півтора роки тому, мала була))
початок одного мого старезного твору:
- В каждом времени года есть что-то прекрасное. Что-то, от чего теплеет на душе и жизнь уже не кажется такой дерьмовой. Зимой: будто весь мир покрыт сахарной пудрой, воздух изысканен своей чистотой; он кристально чист, и кажется – он звенит, только слушай! Весной: весь мир сменяет окраску с девственно чистого белого цвета на умиротворяющую зелень растений. Прибавляются разные запахи, запахи распустившихся почек и цветов, запахи наполовину обнажённых человеческих тел – в крови начинают бурлить различные активные вещества, из-за чего они пахнут по особенному. Лето: если весной к всеобщей зелени примешивались быстро меркнущие цветы, то в это время года они превращаются в сочные плоды, которые пахнут удивительно – ничем не хуже цвета; человеческая кожа покрывается загаром – аромат изменяется, он чем-то начинает напоминать осенние листья, к которому примешивается запах пота. Даже состояние воздуха, обвевающего твоё лицо, изменяется. Он становится густым и горячим, с большим количеством разных привкусов. Но особенное слово нужно сказать об осени. Осень – это тогда, когда тёплый зелёный цвет сменяется на классический коричневый, да с примесью рыжего. Когда листья становятся золотыми. Да, они умирают. Возможно, что именно смерть даёт им это благоухание, манящее душу и заставляющее сердце ныть о чём-то любимом и утерянном... На лицах людей написано удовольствие от хорошо проведённого лета, от, может недолгого, отдыха, но каким бы он ни был. Он значительно лучше зимнего...
Я тож своє опублікую.Але його перше тре на комп набрати,бо народжувалося воно на листочку паперу,на коліні писане.Правда,я тепер прочитала,за пару років,і подумала-бліііін,яке ж то емо!
Літа,як коні топчуть наші душі
І мрій троянди під копита мруть
А ми безсило споглядати мусим
Як в сиву безвість нас вони несуть...
"А я сьогодні вірю в чудеса!"
А я сьогодні вірю в чудеса, ще з ранку!
Як Сонце лиш зійшло і Місяць затуманив вечір…
То я сьогодні вірю у казки!
Що в кольорові фарби вміють світ перевертати!
На світі мало тих речей,
Якими можна довго побиватись!
На світі мало тих речей,
Щоб сльози проливати!
На світі мало тих речей,
Щоб в чорно - білі фарби Небо малювати й погасити Сонце!
На світі мало тих речей,
Щоб посмішку ховати!
Твою…
Мою…
Твою!!
Твоя мені дорожча!
І очі, що ховають зайченят лякливих…
Очі, що вміщають цілий світ тужливий!
Очі, що дивитись вміють так мінливо, чи манливо…
Ті очі, у яких життя пливе рікою,
Ті, в котрих проллються океани болю…
А я б хотіла помістити лиш веселки колір!
Я так хотіла б усмішку нашити на лице, як різнобарвну латку!
Розмалювати у клітинку аркуш, щоб життя змінилось!
Щоб загорілись, запалали дні!
Запам’ятались, як передсмертні сни!
Щоб не жаліти, не кривити оком,
Не тремтіти від плачу!
Щоб погляд твій останній, був від серця щирим та веселим!
Ти ж можеш дати хоч надію!
Помістити віру!
Залатати діри у мені!
Бо я сьогодні буду жити вічно!
То ж я сьогодні вірю в чудеса!
Ти чув, я шепотіла: « На світі мало тих речей, щоб Сонце погасити й вбити Рай!»
Liliyah Romanova
04.09.2007, 18:39
Літа,як коні топчуть наші душі
І мрій троянди під копита мруть
А ми безсило споглядати мусим
Як в сиву безвість нас вони несуть...
Тут авторська проза. ;)
Гілка для авторської поезії - тут (http://forum.lvivport.com/showthread.php?t=72). :)
:scare: Тут авторська проза. ;)
Гілка для авторської поезії - тут (http://forum.lvivport.com/showthread.php?t=72). :)
Віноватс,ісправлюсь:scare:
Зимовий вальс
Я дивлюсь у вікно... Любуюсь маленькими білими сніжинками, які так впевнено падають на мокрий асфальт… Вони ніби танцюють якийсь свій ритуальний танець, можливо останній… Можливо, ледь торкнувшись землі, вони розтануть. Нехай не зразу, можливо, нагрітий теплим осіннім сонцем, і ще не охололий асфальт, сірий, похмурий, в калюжах якого відблискують промені нічних ліхтарів, дозволить декому з них трохи полежати, відпочити від дикого танцю... А потім... Що потім? Все залежить від того, чи підтримає своїх діток мати Зима, чи остудить землю, - але ж, як це не парадоксально: охолодити, щоб потім вкрити теплою сніговою периною... Це чимось нагадує мені життя людини... Таке ж парадоксальне і іноді певною мірою більш алогічне, ніж зрозуміле... Сніжинки тихенько продовжують свій концерт. А я дивлюсь і не можу відвести очей. Такі маленькі, чисті,але приречені загинути... Якщо не зараз, то потім, пізніше, коли на зміну Холодній Зимі прийде Сонячна Весна, що впевнено заявить про свої права... Мої думки кружляють в голові тим самим диким колом, кров пульсує у венах і змушує серце битись частіше...Чому я хвилююсь? Мою голову навідала думка про те, що вони не вмирають, і якась дитяча, кумедна, дивна і незрозуміла радість охоплює серце, губи самі розтягуються у посмішці. Якби хтось глянув на мене зі сторони, його б, як мінімум, навідала думка, що я здуріла, -але ж нікого немає, і я посміхаюсь... Навесні вони розтануть, але не загинуть. Вони піднімуться парою вверх, до білих (таких як тепер і вони) хмар, потім випадуть теплим дощем, і якось, теплого серпневого ранку, вкриють золоті пшеничні поля чистою, свіжою росою, щоб пізніше знову відродитися і стати маленькими білими сніжинками, які так гарно, впевнено і дико танцюють свій зимовий вальс за моїм вікном...
24.11.04
Я намагаюся заглянути в свою душу і, накінець, збагнути що в ній твориться... Якщо порівняти її з хатинкою, то зразу ж виникає дивне почуття... Перед очима постає маленька однокімнатна квартира, жителі якої не досить часто бувають вдома. На маленькому дивані у "художньому" хаосі розкидані речі, як думки, що дивним вихрем кружляють і перемішуються у моїй голові; книжкова шафа переповнена якимись нудними, нікому не відомими і так само потрібними книжками, яких ніхто й ніколи не читав-це нагадує все те, що лежить поруч із речами на дивані...; у серванті стоїть безліч порцелянових, глиняних, дерев"яних фігурок-пам"ять, залишена у моїй душі всіма друзями і просто хорошими знайомими... Я найбільше люблю цю частину хатинки-можна годинами сидіти на дивані з чашкою гарячого запашного чаю з бергамотом і згадувати всіх цих людей і те, що закарбоване про них в моєму серці...Нехай не завжди ці спогади будуть приємними,але вони нагадують мені, що я живу,змінюю чорні лінії на білі... А ще я люблю цей маленький, дивної архітектури комин, у якому тихенько потріскують дрова,яскраве полум"я розгоряється від найменшого подиху вітру...
Я обожнюю дивитися на це полум"я, воно розслабляє, дозволяє поринути в себе ще глибше, за межі цієї хатинки... Маленьке віконце, завішане ніжно-оранжевою фіранкою, яка щедро обшита яскравими різнобарвними метеликами,що ніби щойно на хвильку присіли щоб відпочити від далекого польоту... І зовсім не важливо-зима за віконцем чи сонячне літо в моїй хатинці затишно і тепло. Спокій і легкість заполонили душу своєю надійністю і добротою, та чому вона опирається?! Невже її не влаштовує те, чого більшість із нас прагне роками?! НІ!!! Вона хоче, щоб дикий, безмежний, жадний вогонь охопив її, заставив серце забитись частіше, розігнав кров по венах, примусив її пульсувати в шаленому темпі... Вона прагне чогось божевільного, якогось, нехай миттєвого, але дикого почуття...Так, їй хочеться бути дикою, та вона мовчить і чекає... Чекає, поки прийде той, хто розпалить багаття, змайструє височенну ватру перед її вікном і закрутить у шаленому коловороті...Тоді вона прокинеться, я знаю, що прокинеться...
А зараз вона чекає...
30.11.04
P.S.:Перепрошую,якщо є якісь помилки,чи неправильно розставлені розділові знаки...:shy:
Liliyah Romanova
08.09.2007, 00:32
Перепрошую,якщо є якісь помилки,чи неправильно розставлені розділові знаки...
Русизмів трошки. ;)
Русизмів трошки. ;)
от і повиправляй!...
наступні твори вже їх мати не будуть!..
Но особенное слово нужно сказать об осени. Осень – это тогда, когда тёплый зелёный цвет сменяется на классический коричневый, да с примесью рыжего. Когда листья становятся золотыми. Да, они умирают. Возможно, что именно смерть даёт им это благоухание, манящее душу и заставляющее сердце ныть о чём-то любимом и утерянном... На лицах людей написано удовольствие от хорошо проведённого лета, от, может недолгого, отдыха, но каким бы он ни был. Он значительно лучше зимнего...
Цей уривок мені сподобався найбільше. Навіть чітко прийняв "зрительный образ"
Liliyah Romanova
13.09.2007, 23:22
Писане в автобусі. Навіяне дощовою тугою. :)
***
Не чекай, що тебе жалітиму. Не думай, що спробую зрозуміти.
Нащо увіковічнювати на папері хмари, небо, сонячні промені, якщо вони ніколи не проминуть?
Нащо писати про любов чи кохання, якщо їх не цінують, не розуміють, відкидають?
Нащо пишеш? Що пориває до слів на папері?
Біль. Внутрішня пітьма. Розпач. І відчуття кінця. Нема куди йти. Світла ніколи не буде...
Це все думки. Думки з болю. Думки зраненої гордості.
Ти так виносиш із душі сміття. І свій бруд.
Пишеш. Виписуєш із себе бруд, прикриваючи його квітами, гіллям, листям, нехай темними, але... пейзажами. Найбільш понурий пейзаж – все одно прекрасний. Найменший твій біль – огидний.
От і сповиваєш свій біль. У хмарки, зорі, сонячні промені та пам’ять про них.
І не перестаєш писати.
Бруд ніколи не вийде із тебе, твоїх думок, твоєї сутности. Він в’їдатиметься у тебе все більше.
Ніхто не зуміє побачити, твою огидність, бо приховуєш її за красою слів, котрі будеш безперестанку із себе виригувати.
Навіть тоді, коли тебе вже ніхто не читатиме...
Читатимуть іншого.
Адже завжди знайдеться той, хто умітиме виригувати свій бруд прекрасніше...
Всі діляться доробками, то і я поділюсь
П.С.
Писане під кавотоксикозом :)
Диявол вирішив померти
Диявол вирішив померти ...
Дурнувата фраза. Мабуть, не надто вдала, щоб із неї почати своє оповідання. Можливо, прочитавши її, хтось прийме мене за божевільного чи принаймні недоумка. Але єдиним божевільним тут безперечно є лише Диявол, який раптом вирішив померти.
Все почалось з того, що якось Диявол прокинувся вранці й зрозумів, що жити йому не має сенсу. Не погодитись з ним неможливо. Адже посудіть самі, чиє йому зміст витрачати весь свій час і зусилля на те, щоб спокушати людей, вбивати в них совість і гуманність, схиляти до атеїзму( анархізму, расизму ,сатанізму, комунізму—потрібне підкреслити), розробляти війни, пошесті, диктаторські режими, розбрати, конфлікти й програму розвитку США ? Чи є потреба в усьому цьому, коли в остаточному заліку Добро все одно переможе ? Коли серед споганених тобою шести мільярдів нікчемних людських душенят так чи інакше знайдеться жалюгідна купка старовірів( ну, тих, що Богу моляться, а не Леніну чи Бушу ), про який тріумф Зла може йти мова ?
Від таких думок Дияволові стало остаточно млосно. Його вже не могли втішити ні тотальний розстріл усіх євреїв, ні підвищення цін на нафту, ні навіть банкрутство компанії „Microsoft”. Нараз Диявол усвідомив свою слабкість і безпорадність. Хай як це не огидно, та його, Диявола, пана Пекельної Безодні все одно створив Бог. Звідси він і дійшов висновку, що Зло може існувати лише на пару з Добром, а от Добро чудово справляється й самотужки. Все тому, що спочатку з’явилось Добро, а вже потім Зло і євреї( це ще гірший вид, бо саме вони Христа розіп’яли).
Диявол ледь не заплакав од розпачу. Так що ж він таке врешті-решт? Він—лише виродждений янгол, невдалий( чи жартівливий ) Божий експеримент. Він—такий собі хлопчик для побиття, над яким відверто глумиться Господь, ламаючи усі його пекельні плани, і, таким чином, підвищуючи собі авторитет. Він—нікчема, нездара ... Дивіться, он розкис, як купідончик. Тьху! Аж дивитись соромно...
Дияволу враз стало так самотньо. Тепер він чітко побачив свою приреченість, свою безвихідь. І хто його зараз розрадить, відмовить від самогубства? Хто? Чорти, недолугі раби, котрі цілими днями варять душі грішників? А ще хто?.. Тут, у пеклі, більше нікого немає...
І отак, не маючи ні сім’ї, ні друзів, внутрішньо зламаний і безсилий, одного сонячного ранку Диявол вирішив померти. Хоча направду він не знав, як це зробити, адже був безсмертний. Однак сподівався, що Бог змилосердиться й дозволить йоиу покінчити з життям.
Здійснити свій задум він вирішив серед смертних людей—тих, з ким найдовше мав справу. У Європі.
1905-ий рік.
Диявол стояв на вершечку дзвіниці якогось невеличкого німецького містечка. Поглянув униз. Високо... От і добре. Все буде швидко і безболісно. Шкода, що перед смертю не вчинив він жодного доброго діла.
Та на дзвіниці стояв Диявол не сам. Був там ще якийсь худющий чорнявий хлопець літ шістнадцяти. Наміри його, скоріш за все, Були такі ж , як і в Диявола. Хлопець злякано дивився униз, не наважуючись стрибнути .
--Не роби цього,--тихо мовив Диявол до хлопця.—Вона цього не варта.
Юнак витріщеними очима позирав на дивного чоловіка, однак зрозумів, про кого йде мова .
--Викинь з голови цих жінок,--вів далі Диявол.—Краще займися якимись корисними для Німеччини справами. Піди в політику, наприклад. Можливо, станеш вождем нації.
При словах „вождь нації” хлопчина осмілів і відійшов від краю. В очах його заграв якийсь дивний вогник.
--Мудре рішення,--сказав Диявол перед тим, як стрибнути униз.—До речі, Адольфе, подумай над тим, щоб змінити прізвище.
Ще допишіть,як він розмовляв з білявим здібничком в Сімбірську і бідним грузинським хлопчиком.
Ще допишіть,як він розмовляв з білявим здібничком в Сімбірську і бідним грузинським хлопчиком.
:D А що, це ідея! Буде привід оформити цикл ;)
Полковник
21.10.2007, 17:37
:D А що, це ідея! Буде привід оформити цикл ;)
Живий і цьому радий!
Понравился Ваш девиз.
Молодец!
Диявол вирішив померти ...
Цікаво.
Чомусь зразу згадався Екзюпері... Чому?
Чомусь зразу згадався Екзюпері... Чому?
Мені теж цікаво чому :)
А поки ви згадуєте Екзюпері - ще одна оповідка
Вікно
Старий Клим ось уже третій рік не відводив погляду від вікна. Він дивився у нього на зміну пір року, людей, які кудись навіщо йдуть, автомобілі, які мчали невідомо куди. Йому все одно, хто заходить до кімнати, все одно, хто приносить йому їжу, хто врешті-решт живее з ним у домі. Він просто дивився у вікно.
Клим дивися у нього, і перед очима знов постав той зло щасний день, коли його синів призвали воювати. В Чечню. За росіян. За чужих.
Сини загинули. За півроку. По-дурному. Їх випадково застрелив московський солдат.
Клим і його стара Галька ледь не здуріли від горя. Втратили бажання жити. Кожен день—невимовна Нудьга. Дійшло до того, що Клим і Галька почали влащтовувати гучні п’янки-гулянки, запрошуючи всіх місцевих алкоголіків. Проте горе в чарці не втопиш, і старі від цього відчували ненависть до життя.
Клим став пити все більше й більше, рідко бував удома, а коли приходив, то постійно кричав на Гальку, бив її, Але старій було вже все одно. Так продовжувалось день за днем.
Про той вечір він мало що пам’ятав...
Клим тоді повернувся додому страшенно п’яний і лютий, звинувачував Гальку у смерті своїх синів. Клим ухопив її за плечі, почав трясти і бив долонями по обличчю… Він пішов на кухню і взяв до рук ножа… Червона пляма на килимі… Непорушне тіло Гальки лежало на пілозі… Чому вона не ворушиться ?.. Підводься, дурна бабо!..
Клим узяв з кухні усю олію і розлив по кімнаті… Черкнув сірник об коробку… Жарко, гаряче, мов у пеклі…
Чому Галька почала чорніти ?..
Клим вибіг на вулицю… Крики… Плач… Сирени…
Клим сидів і дивився у вікно. Він Ніколи не покидав цієї кімнати. Він продовжував дивитись у вікно на людей, машини, пори року, привидів Галини і своїх синів.
Клим не розумів, що у білих палатах, оббитих тканиною, немає вікон.
***
Сьогодні ти сама... Знову?
Знову...
Так, зрештою, іноді вже важко відрізнити, де ти, а де твоя самотність...
Але ж ти сама будуєш стіни навколо себе! Зводиш для себе саркофаг.
З тиші і музики, квітів і пустоти, запахів і бездиханності... Але це все одно - саркофаг...
Ти любиш тишу...
Для когось тиша - це пустка...Але твоя тиша - це ти сама. Твоя тиша - це величезний світ, що вміщує в себе твої думки, почуття, мрії, сльози і радості, твоє терпіння і твоє кохання. Цей світ по вінця переповнений життям, що вирує всередині тебе...
Але нікому цього не збагнути...
І тому ти будуєш навколо себе саркофаг...
2001р.
Это одиночество, куда время от времени уходит нормальный человек. Этим спасается, обретая внутреннюю свободу и восстанавливая душевные силы. Но потом в нем - "саркофаге" становится неуютно. Приходит время действовать и проявить волю.
Естественно, что "нiкому цього не збагнути...". Одиночество у каждого свое. Человек проводит его в соответствии с самим собой, своими сущностью и интересами.
;)
Щасливі ?
Іноді, коли найбільше хочеться побачити щось особливе, починаєш пильно вдивлятися собі під ноги, та серед купи сміття і пилюки нічого немає...
Випадково виходиш на дах будинку. Як високо!
Господи, чи для того Ти привів мене сюди, щоб я...? А чи це буде те особливе ?
Підійми врешті очі свої!
Підіймаєш: що це, Господи?
Не лякайся. Дивися. Це небо.
Я так давно дивилася на небо...
Ні, он там, таке дивне, ледь яскраве...
І тоді ніби прозріваєш...
Чому шукаю на землі те, що створене для мене на небі ?
Кохаю Тебе, моя нерукотворна Зоре!
Щасливий, хто кохає зорю. Нехай він не побачить її у своїх обіймах, але вона ніколи йому не зрадить...
Щасливі сліпці. Лише вони вміють побачити правдиве світло... і цінувати дар бачити...
Щасливі зрячі, що не бачать для них сотвореного і поклоняються рукотворному асфальту, низько схиливши голову...
Для кого ж тоді небо ?
Коли народжується зоря, це нікому не завдає болю, і вона далі приносить замріяним і закоханим радість. Людина ж уже від народження свого вміє завдавати болю іншим...
Найщасливіші зорі, котрих ніхто не помічає серед вогнів нічного міста...
Прекрасный гимн восходящей заре.
"Счастливы?".
Да. Счастливы.
Но....Когда заря угасает и Земля и Небо над ней остаются без Солнца? Знаешь, это лишь на время. Но куда деться от мысли, что это может быть в последний раз. И тогда останавливаешься и провожаешь зарю, как ушедших навсегда самых дорогих и любимых.
С раннего детства не сводил глаз с неба. Надеялся увидеть там Бога, деву Марию. Когда более-менее научился преодолевать небольшие расстояния, шел на пустырь к пробивающимся из-под земли бугоркам-остаткам разрушенной церкви. Взбирался на них и с той же надеждой смотрел вверх. По прошествии многих лет убедился, что делал это не зря.
Но как быть со слепыми от рождения детьми? Дает ли бог им что-то взамен? И что именно?
Ни мы, зрячие, ни они, может быть никогда этого не узнаем?
"Счастье!" Когда осознаешь его власть, возникает тревога и недоумение, мысль, что это неспроста, что тебя кто-то пытается подловить. Ведь у людей столько горя. И становишься сдержанным. Потом приходит и грусть, за нею трезвость ума.
Сидіти правим боком до сонця й збирати долонями бабине літо, вдивлятись у порізаний хмарками горизонт, торкатися ще рідного волосся й знати, що залишилось йому не багато до смерті, морозити дупу й гріти спину, можливо лише невдалий спосіб вбити двох зайців? Або невдала інтерпретація вичитаного рядка?
Сидіти тут й дивитися на світ з висоти польоту птаха й ангела, що падає й розбивається об землю кожної осені.
Крики людиноподібних гусей, останній погляд наляканого лошати. Він як людина, що стоїть біля гільотини загадує останнє бажання, він як полум*я, що плаче від води.
У такі моменти Земля крутиться лиш навколо тебе, а ти сидиш і жуєш своє занадто кисле яблуко, завбільшки з лодоню й не помічаєш усього світу й солодкої вати в небі, що тішиться останніми погожими днями.
І все змішується в голові наступного дня, усі покинуті голубоокі кУльки, що котяться самотньою дорогою до шляху в Нікуди, усі одинокі й забуті Інші Світи.
І на скільки видовжується тінь після шостої години вечора: ноги як ходулі, руки як стручки. Я намагалась упіймати її за руку, а вона утікала на Схід, все далі й далі, а потім зникла, бо настала ніч, й прийшов Нічний Володар з молочною бородою й сонними очима.
Ми їхали швидко, а Він заглядав у віконце й хотів укусити мене й стати живим. Та йому не вдалось...
Музика рятує світ!! Закриває шляхи до злості до виходу на світ білий. У неї свої методи позбутись болю й страху, гніву й сміху, він лежить крізь шум у вухах, від чорної-чорної кави у синій філіжанці.
Ми ніхто, ми всього лиш пишемо, ми всього лиш лиєемо душу олією на розжарену до червоного пательню, ми так живемо, від дощу до ранку, чекаємо рожевого неба. Ми ніхто, бо існуємо аркушем в клітинку, солоною водою ( на олір як сік) та чорною ручкою.
Хтось вчить минуле, щоб мати майбутнє, а ми живемо зараз, у цю секунду, хвилину, годину, мірючи про далекі світи й те, що вони прийдуть до нас у гості, й треба буде лиш відчинити двері й вдихнути їх запах...
Ми кохаємо лиш те, що є недосяжним, а коли торкаємось, забуваємо про всі вимріяні дні, години, ранки, закутані у перину та тіла... бо знаємо, що єдине та найнеобхідніше для нас свобода і її ніколи не буває забагато.
Ми ховаємо очі у мокрий ранковий асфальт й намагаємось не чути криків, голосів навколо. Танцюємо босий танець на холодній, освяченій дощем траві, невизначеного кольору, не то синого, не то жовтого...
І десь там, за парканом натовп чекає на автобус, а білошкірі малюки збирають останні квіти, вони не знають, що завтра буде сніг...
Про це знають лиш "старші", тому вони натягають завеликі шкраби, беруться за руки й ідуть гуляти
Щоб знати тебе? Щоб знати тебе!! Десь там, серед люду, такого загубленого й місцями покинутого...Такого самотнього, місцями холодного й жорстокого, солодко-байдужого...
А як це, цілувати губи статуї, що колись кохалась?! Кохалась пристрасно, святкуючи своє тисячне повноліття. Так кожної весни...
Фіолетові кози бігають по полю, ми біжимо на зустріч їм та забуваємо, що то лиш сон.
Я можу поскладати слова так, щоб Ти все зрозумів, я можу залишити по собі купу сміття й гармидер,
я можу забути полосатий шалик, я можу більше не прийти й Ніколи Не Бути. Так буде краще.
"У ЦЬОМУ МІСТІ..." стільки тебе, хоч я жодного разу й не бачила.
Ми пили каву, ми сиділи біля смітників й туалету, ми не бачили нічого, навіть того, що втрачаємо безцінні ордени й медалі ще одного прожитого дня. Ми губили себе без надії коли-небудь віднайти.
ЦЕ ВСЕ? Банальне, стандартне завершення? Я обіцяю, його ніколи не буде, хіба що з приходом смерті, чорноокої панночки, що постукає у дерев*яні двері.
Якщо ти будеш йти до Заходу від Сонця,
Якщо захочеш відпочити та не буде місця.
Знай! Я заховала вежу з тіста, гіпсу, шматок лісу...
Заходь, відчиню двері, вип*єм чаю.
Мацьопка мініатюрка
Трансплантація
- Лягайте отут. Ага, ось так,--лікар вказав мені на операційний стіл.—А я зараз збігаю за інструментами й анестетиками.
Я роздягся й ліг на холодний стіл. За мить лікар повернувся, тримаючи в руках тацю з хірургічними інструментами і шприцами з наркозом. Зачиняючи двері, лікар з осторогою виглянув у коридор, чи не йде хто.
- Лікарю, це правда, що я отримаю двадцять тисяч за свою нирку?
-Правда, хлопче,--нервово відповів той.—А ти нікому не казав, що йдеш сюди? Нікого з собою не привів?
-Ні... А до чого така таємничість, пане лікарю?—запитав я, коли наркоз уже почав одурманювати мій розум.
-Бо мені заплатять втричі більше за твоє серце.
консультант
27.11.2007, 00:30
Мацьопка мініатюрка
А що там було далі...?http://casa-latina.ru/s/s/icon_traurig.gif
А що там було далі...?
Шо-шо..дохтур серце вирізав,продав,а труп закопав.І ніц йому за то не було.Та й всьо...
http://casa-latina.ru/s/s/icon_71.gif
Трошки глючне, але все ж ...
Правда
Довго Мандрівник блукав світом у пошуках Правди. І ось його мандри завершились. Він таки досяг свого.
Вона сиділа на камені, гріючись біля вогню. Мандрівник ніколи ще не бачив потворнішої і старішої жінки. А вона, зморшкувата і сива, сиділа, прикриваючи своє наге, посиніле від холоду тіло шматком брудного ганчір’я.
--Ви—Правда ?—насилу вимовив він.
Стара ствердно кивнула. Мандрівник з відразою поглянув на неї.
-- Але як я зможу розповісти людям про вас ?—запитав він.
-- А ти збреши.
Looser,респект!
наспівуючи:
А любов така горбата,
Як та чорна,брудна шмата.
Ти важєй,моя кохана,ти важєй...
Казочка
(присвяується Юрію Норштейну і всім фанам "Їжачка в дурмані", ой, тобто в "тумані")
Лялька
Сніг. Сотні, тисячі, мільйони, мільярди сніжинок. Витанцьовують у повітрі дивовижні па і падають на землю. Чи на воду. Чи на будинки. Чи на людей.
Сніг. Падав так, що все здавалось оповите туманом. Сніжно-білим туманом
Сутеніло. На вулиці засвітились ліхтарі. Двадцять три ліхтарі.
Біля шістнадцятого ліхтарного стовпа стояла дівчинка. Крихітна дівчинка. Крихітна дівчинка у тоненькому пальтечку. І жовтій в’язаній шапочці. І чобітках.
Крихітна дівчинка у пальтечку і в’язаній шапочці стискала під пахвою велику шматяну ляльку. Червону шматяну ляльку. Тільки личко у ляльки біле, а очки чорні. Зовсім як у дівчинки.
Сніг. Холодно. А крихітна дівчинка все стояла під ліхтарем, притискаючи червону ляльку. Дорослі тітки й дядьки проходили туди-сюди, а дівчинка стояла. Стояла-стояла і голосно заплакала. Крихітна дівчинка стояла і плакала, а дорослі дяьки й тітки все ходили туди-сюди, не помічаючи нічого.
--Привіт, крихітна дівчинко, --тихо сказав хтось.
Дівчинка перестала плакати і огледілась довкола. Справа від неї стояв хтось.
Хтось був дуже високий, і дівчинка не бачила його обличчя. Вона бачила лише сірі штани та різні черевики : один синій, інший—зі шнурівками.
Мама вчила, що не можна говорити з незнайомцями. Дівчина була слухняною і не хотіла засмучувати маму. Бо ж мама усе бачила з неба.
Дівчинка постояла хвильку мовчки і знову голосно заревіла.
-- Не плач, крихітна дівчинко,--тихо сказав хтось. Дівчинка не почула. Тоді хтось промовив тихо-тихо, ледь чутно :
--ДІВЧИНКО, НЕ ПЛАЧ.
Дівчинка змовкла. Насупила крихітні брівки і пробурмотіла до хтося :
-- Вельмишановний дядьку, ви мені заважаєте плакати.
-- Крихітним дівчаткам не можна плакати,--м’яко зауважив хтось.
-- Крихітним дівчаткам можна все, бо вони крихітні. Не можна тільки розмовляти з незнайомцями.
Хтось лише хихикнув і тихо-тихо прошепотів :
--ТОДІ ТОБІ НЕ МОЖНА РОЗМОВЛЯТИ ЗІ МНОЮ.
Крихітна дівчинка набурмосила свої крихітні губки.
-- Не можна,--кивнула вона.—Мама мені заборонила.
-- А де твоя мама ?—запитав хтось.
-- Моя мама на небі,--дівчинка показала пальчиком на білу хмару.
-- А тато де ?
Дівчинка опустила голівку, обійняла свою червону ляльку й зарюмсала.
-- Тато пішов шукати маму. І загубив мене,--чутно було крізь плач.—Я сама.
-- ТИ НЕ САМА,--почула дівчинка.—У ТЕБЕ Є Я.
Крихітна дівчинка знов заплакала і обійняла свою ляльку. Мокру від сліз ляльку.
-- ХОЧЕШ, Я ВІДВЕДУ ТЕБЕ ДО ТАТА Й МАМИ ?
Червоні від сліз оченята поглянули кудись угору. Хтось усе зрозумів без слів.
-- Але за це ти віддасиш мені свою ляльку,--проказав хтось.
Дівчинка пригорнула ляльку до себе. Мить вагалася, але простягнула червону шматяну людинку хтосю. Над її головою зачувся сміх.
-- Ні, я пожартував. Це твоя лялька.ТВОЯ.
Перед очима дівчинки з’явилась величезна долоня.
-- Ну що, ходімо ?—промовив хтось.
Дівчинка, притиснувши до себе ляльку, вхопилась за палець хтося. У неї були ще крихітні долоньки. Як і у всіх крихітних дівчаток.
І вони пішли. Хтось вів крихітну дівчинку кудись. До її тата. До її мами.
Крихітна дівчинка і хтось говорили про котів. Вони любили котів. Говорили про весняний дощ. Вони любили весняний дощ. Говорили про смачні мамині пиріжки, про теплі татові руки.
Сніг. Сотні, тисячі, мільйони сніжинок танцювали так тісно, що все навколо здавалось огорнуте туманом.
Крізь туман брело дві тіні : крихітна дівчинка і хтось. Дівчинка стомилась і вже хотіла знов заплпакати, але побачила вдалині дві постаті. Постаті в тумані.
--НУ ОТ ТИ І ПРИЙШЛА.—легко війнув вітер.—ІДИ ДО НИХ. ВОНИ ЧЕКАЮТЬ НА ТЕБЕ.
Сніг. Падав і ставав туманом.
Туман. Стелився на землю снігом.
На вулиці не було нікого. Зникла крихітна дівчинка. Зник хтось.
Червона лялька з білим личком і чорними очками самотньо лежала на снігу. Лежала і сміялася.
Передо всім
Передо всім я точно знаю, чому пишу це. Тому що грає Pink Floyd, тому що саме зараз час починати писати. І врешті тому, що ця нова кімната потребує заповнення змістом, заповнення мною, словами, а отже – життям.
Життя – це рух часу. Тепер, раніше, потім...
Більше тут сказати не маю чого, окрім того, що все, що відкриється вам далі – напівправда, напіввигадка. Так я гадаю. Напевно, правдою все це було тоді, коли не просто існувало, а ще й було. А тепер Воно все просто існує, десь у просторі: невловиме, але не зникаюче, ірреальне, бо Воно не перебуває у Тепер, але те що є в мені і було колись очевидним. Коли минають роки від якихось подій, то ті події вже не є, вони були. Є лише спогад про них. А до спогаду неминуче людська психіка приєднує аналіз. І тому минувщина стає лише напівреальною, бо вже ніколи не згадаєш якою точно вона була в той момент, коли її не аналізував.
Тож простіше сказати, що все нижчеописане – лише слова, їх гра, їх зрадливий вир і крапелька моєї душі в них.
“So welcome to the Machine”…
Always will be. Останні хвилини дитинства.
Мені здалось, що ти змінився. Чи це лише період адаптації, повернення до звичного життя?
Добре, що до того як ти зник, ми бачились кілька разів. Добре, що Гуру правий, і те, чого ми хочемо, чого прагнемо, неодмінно з нами трапляється. Бо до цих зустрічей за неповних 3 роки я забула смак твого поцілунку. Тому його несподіваність і гострота, там, у тебе вдома, у цій квартирі, яку я колись так добре знала, в якій я попрощалась із своїм дівочим дитинством, змусила мене мимоволі заплакати... це не був біль, це не була ностальгічна реакція на вологий танок ротових порожнин. Це був страх.Ті корокочасні сльози – то була квінтесенція страху. Страху, що нічого не минулось, що була допущена жахлива помилка і що немає клавіші ‘rewind’. Звичайно вже ввечері я розумію, що життя влаштовано наймудрішим із можливих шляхів, а тому ніякої такої кнопки не повинно бути взагалі. І все є так, як воно є. І закривши очі, я намагаюсь пережити знову недавнє почуття млосного здригання тіла і твоїх зміцнілих обіймів.
Недавно ти подзвонив. Розмова не склалась. Ти переважно мовчав і я ледве не щипцями витягла з тебе ті слова. “Ну що ж, тоді бувай.”- була моя відповідь. Опанувавши себе за кілька хвилин, відіслала тобі повідомлення приблизно такого змісту: “Я рада за тебе. Бажаю щастя. Давай більше не будемо спілкуватись”. І тиша з тих пір. Я ще намагалась здатися в полон з повинною, але тиша – горда, вона мене перемогла, і переможені їй в оточенні не потрібні.
Ми познайомились у вітряний день чотири роки тому у безстрашному віці шістнадцяти років,і за п’ять днів, останнього літнього вечора я взяла тебе за руку. Ми попрощалися із друзями з компанії, і ти пішов мене провести. Почався дощ. Ми , сміючись, добігли до тролейбусної зупинки. Я боялася, але обійняла тебе. Притиснувшись, я вперше почула твоє серцебиття. І тоді, хай йому грець, мені дійсно здалось, що воно, Твоє Серце співає. До мого будинку ми йшли неймовірно довго, бо прощатися зовсім не хотілося. І там, в темряві наш перший несміливий поцілунок нарешті відбувся. Звісно, в тебе є причини посміятися з нього, бо ти був другим хлопцем, що розімкнув мої вуста своїми, тож і досвіду в мене було зовсім небагато. Згодом, кожного разу віддаючись миті ніжно чи пристрасно, чи просто кохаючи, я відчувала повну гармонію. Таку гармонію зараз можу відчути лише із TOP-friend, перебуваючи у просторі поза часом або в глибокій молитві.
Молитва для мене тепер – найприємніший сросіб спілкування. Бо в ній я маю досконалого Співрозмовника. Так не сталось би, якби не.... і ще “не”, і ще... і це було б жахливо. Тому як чудово, що попри всю нашу одержимість один одним, не зважаючи на нашу юнацьку закоханість, ба! – я б навіть сказала - кохання, ми все ж розійшлись, ми залягли на дно і лише Бог знає чи доведеться нам ще глянути один на одного. Про слова мовчу, навіщо нам розмовляти? Ми ж так ідеально оволоділи методикою дистанційного зчитування думок. Слова зайві там, де думка швидша. І коли ми сказали один одному, що досі кохаємо, то це сказано було не тому, що ми не знали про це і так. Просто весна тоді ще несмілива була, і хтось же мав її зміцнити, підштовхнути, розгойдати. Цього року ми подарували всім весну. Та це лишиться прихованим від світу.
Що я пам’ятаю? Все. І все це я ціную. Наші помилки дали нам неоціненний урок: що і як не варто робити. Тому відпускаю тебе, “мій не зовсім друг”(так ми, здається, жартома і всерйоз визначили колись статус один для одного).
Відпускати минуле дуже приємно, бо ти знаєш, що вже не перебуваєш в ньому, навколо все нове. Ти – оновлений, а отже вивільнився простір для пізнання, для Життя.
Журналістка
17.12.2007, 19:23
..Іноді мені здається, що ми зовсім поруч, просто через якісь причини не помічаємо одне одного. Мабуть, щось інше в наших думках, чи, навпаки, якраз саме те. Переходимо одне перехрестя, тільки в різні сторони, їдемо на паралельних екскалаторах у метро – ти вниз, а я вгору. Їдемо в одній маршрутці, виходимо на одній зупинці, просто з різних дверей, стоїмо на одному світлофорі. Ти йдеш на зелений, я трохи затримуюсь і тут розумію, що це ж ТИ, але між нами вже червоний і багато машин. Гублю тебе з виду. Дивимося в однакові вітрини магазинів, звертаємо увагу на ті самі речі, однаково фотографуємо те саме місце. Їдемо на паралельних екскалаторах в метро – тільки тепер ти вгору, а я вниз. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці і я ЗНОВУ тебе бачу!!! І ти ПОМІЧАЄШ мене!!! Я якнайшвидше біжу ДО ТЕБЕ, з голови спадає берет і губиться десь у натовпі, але я не звертаю на це уваги, бо така щаслива! Ти простягаєш до мене руки, підхоплюєш і починаєш кружляти, палко цілуючи в губи. Ми вже не поруч, ми РАЗОМ.
..Переходимо одне перехрестя, тільки в різні сторони, їдемо на одному екскалаторі донизу з різницею в кілька сходинок. Їдемо в одній маршрутці, стоїмо на одному світлофорі. Ти йдеш на зелений, я трохи затримуюсь і тут розумію, що це ж ТИ, але між нами вже червоний і багато машин. Дивимося в однакові вітрини магазинів, звертаємо увагу на ті самі речі. Їдемо на одному екскалаторі вгору – між нами лише кілька рухливих сходинок і люди. Однаково фотографуємо те саме місце. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці і я знову тебе бачу!!! І ти помічаєш мене!!! Я біжу тобі назустріч, притримуючи берета на голові. Ти простягаєш до мене руки і підхоплюєш, обережно цілуючи в щічку. Я тебе ЗНАЙШЛА!
..Стоїмо на одному світлофорі. Ти йдеш на зелений, я трохи затримуюсь. Дивимося в однакові вітрини магазинів, звертаємо увагу на ті самі речі, фотографуємо те саме місце. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці, а я помічаю тебе!!! Але ти сумніваєшся, чи це я! А мені тебе не сплутати ні з ким – та я йду до тебе майже звичною ходою. Ти пізнаєш мене і, не знаючи що робити, невпевнено обіймаєш. Я трохи сором*язливо, але обіймаю тебе МІЦНІШЕ. Між нами не може бути чогось БІЛЬШОГО.
..Звертаємо увагу на ті самі речі. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці, і ми бачимо одне одного!!! Але ти сумніваєшся! Я несміливо підходжу до тебе і ми просто дивимося одне одному в очі. Надто БОЛЯЧЕ, щоб говорити.
..Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг. Ти зупиняєшся десь. Я проходжу повз тебе, а ти дивишся на мене так, наче пізнаєш якісь знайомі риси, але не можеш згадати. Я знову тебе втрачаю.
..Ти зупиняєшся. Я проходжу повз тебе, наче ми взагалі не знайомі...
Ми так часто підносимо себе над іншими, вишукуючи у всьому підтвердження своєї правоти і спростування чужої, помічаючи недоліки оточуючих, не визнаючи власних. Ницість і лицемірство зазвичай асоціюються у нашій свідомості із поняттями, які просто не мають жодної можливості, ніякого шансу стояти поруч із тим, що ми вважаємо своїм характером, особистістю, Я-концепцією, якщо бажаєте.
Поринаючи з головою у світ почуттів, будучи щасливими в глобальному сенсі цього слова, ми раптом однієї хвилі жахаємося, що все так просто і чудово. Наше маловір’я не дає нам жити. І власними руками, себто словами, вчинками, навіть думками ми починаємо руйнувати підвалини свого щастя, витрачаючи масу сил, беручи на себе роль робітника, підрядника, позбавляючи себе права власності на той будинок, у якому жили таким наповненим змістом(без розуміння і без бажання розуміти зміст цього змісту) життям. Часом буває навіть так, що спрямовуючи усі свої зусилля на цей процес безжалісного руйнування, ми-таки лупаєму стіну, що падає прямо на нас, і знесилені, приймаємо за належне життя під уламками, де на нас тиснуть каміння, втрати, спогади, ще не забуте але вже втрачене відчуття радості, яке видається невідтворюваним...
І чому ж так трапляється? Не впевнена, та приблизно в моїй уяві такий нонсенс пояснюється за аналогією до біблійної історії про одного з апостолів, що пішов по воді, забачивши як те робив Ісус, але засумнівався і впав. Скрізь нас нищить брак віри. То навіть не є віра у свої сили. Бо ми чомусь такі впевнені у тому, що для щастя потрібно докласти безліч зусиль, працювати над ним до болю. То є неспроможність людини повірити в те, що Хтось, Хто більший від неї, людини, керує її життям. У людині зароджується дух спротиву, їй страшенно не подобається те, що цей Хтось знає, що є, що було, що буде, а вона – не знає. Людина вибудовує гіпотезу про те, що може все робити сама, як їй заманеться, потім вона намагається перетворити цю гіпотезу у теорему, доведенням якої вона наводить ті самі руйнування, якими хоче показати Комусь, що вона теж здатна “творити”, створювати нове, те, що на її погляд Комусь не може бути відомим. Просто кажучи, рідко яка людина має достатньо мудрості визнати, що їй не можна дорівнятися до Когось. І от цей удаваний цар природи звертає на перехресті на дорогу, яка не є для неї підготованою, підібраною до наймізерніших її потреб, не є прилаштованою до того, щоб людина була справді щасливою. Натомість це безпорадне створіння надає перевагу тій стежці, в якої бачить лише початок, а далі – густий і темний ліс, який вона рубає, щоб просунутись хоч на крок вперед. Ця стежка є невідомою, непевною, але все ж – вона не та, яку за нас обрав Хтось... далі ми преконуємо себе, що це –щастя, прокладати цю дорогу, насправді не маючи жодних сил відчувати, зруйнувавши в собі бажання бути щирим, одягаючи віковічні театральні маски – більше не для того, щоб сховатися, а для того, щоб знайти підтримку в тих, хто послідує такому прикладу і допоможе влаштувати цей карнавал. І що ж це як не лицемірство і ницість?
Дехто, однак, повертається до того самого перехрестя і ступає шляхом, який був обраний без його відома, в якому він не знає наперед подій, облич та ситуацій, в якому повно загадок, але неодмінно цікавих, чарівних, де чекають ті, кого ти любиш і хто любить тебе.
Чесно кажучи, найщасливіші події мого життя падали з небес: я не чекала на них, не могла навіть уявити, що така радість колись мене спіткає. Щоразу дивувалась і раділа цій милості, благодаті – дарунку без видимих заслуг. Я радше вірю, що за кожну таку хвилину людина повинна бути вдячна – не просто у своїй душі, а творячи добро стосовно інших людей, для яких такі вчинки будуть такою самою благодаттю.
Та це лише думки. Невиразні суб’єктивні судження тієї, яка ще думає, куди ж повернути на перехресті, залишаючись на ньому, можливо, трошки надто довго...
Зранку прокинувся 1 січня, а це хтось написав моїм почерком у моєму зошиті.
Немає любові щирішої...
Ірині Яцюк, яка отримала неймовірні
враження під час створення цих рядків
Я дурів. Я був просто не здатен опиратись. Вона стояла переді мною, підманюючи до себе – тільки підійди і візьми. Мене приводила у захват її фігура, її плавні контури...
Я не міг стриматись. Обхопив її руками – сильно і водночас ніжно. Я нахилив голову і потерся об неї щокою. Вона така гладенька і приємна на дотик. Від її запаху у мене залоскотало у носі.
О, це просто божевілля. Повільно, плавними рухами, сантиметр за сантиметром руки підіймаються все вище й вище. До кружальця, за яким заховано усе найцінніше. Ніжно обводжу його пальцем. Відчуваю, яка вона шорстка і пружна. Вона відгукується на кожен мій дотик. Я натискаю на її середину, вона прогинається під теплою приємною вагою. Пальці підхопили її по краях. Маленьке зусилля, різкий рух, і лунає раптовий тихий звук... Ммм, це просто музика...
Ще трохи...
Усе зайве злетіло з неї, відкривши преді мною її незвідані глибини. Рука сама рветься до найзаповітнішого місця. Пальці проникають у вузький отвір і навпомацки блукають у темряві. Усередині так мокро, але приємно... Акуратно орудую рукою, бо один необережний рух - і все, кінець...
Ось намацуєш його. Він такий ніжний, довгий, ти відчуваєш його рельєфну шкіру. Обережно обмацуєш його. Він готовий. Так, це саме те, що треба...
Ти міцно схоплюєш його, напружуєшся і ... витягуєш його на білий світ. З його кінчика скапує якась рідина...
Я облизався... У очах вогонь. О так! Нарешті! Я відкриваю рот і обхоплюю його зубами... Не відпущу...
Як же я люблю солоні огірки...
Немає любові щирішої...
Браво!!! :)
Я не міг стриматись. Обхопив її руками – сильно і водночас ніжно.
чудово! а Ви не лузер... певно, маєте десь в загашнику ще немало оповідань, - тягніть на світ Божий!
Дощ
Якби хоч хтось знав, як хочеться просто сидячи на підвіконні в тиші послухати таємничий стукіт краплин дощу по шибці…. Як воно насторожує.. Як розслабляє.. Як дає можливість згадати все, що мало для тебе величезне значення.. Ці спогади просто розривають твоє серце і як на диво тобі досить таки приємно відчувати цей несамовитий біль… Знову перед очима повстала картина минулого.. Минуле щастя, радість, але разом з цим згадується і саме неприємне: зрада, біль, суперечки.. Стає важко.. Ти знову згадуєш, як в тобі помирали почуття, доживало останні хвилинки твоє кохання.. Як воно розправляло свої понівечені крила та покидало твоє тіло, твоє серце, твої думки.. З цього моменту все стане на свої місця, ітиме швидкоплинно, не змінюючи декорацій.. Ти просто зникаєш з поля зору знайомих тобі людей, ти втрачаєш своє обличчя. Вперше в житті ти матимеш такий великий сплеск емоцій.. Ти просто не витримаєш цього!! Це нісенітниці.. Ти вже вкотре розумієш, що він не цінував тебе, як особистість, як людину, з якою йому було б дуже добре та ніколи б не думав би про те, що життя має якийсь негатив.. Зараз ти розумієш, що йому подобались твої сльози… Ти хотіла щоб це було лише раз, щоб це були останні сльози горя на всі ваші спільні відносини… Але нажаль.. Він хотів, щоб це було завжди.. Щоб ти постійно страждала за ним.. Тепер дедалі більше ти починаєш розуміти, що твоє життя сповнене всілякого лайна… І знову доторки дощу в нічній тиші… Нарешті дочекалася.. Тепер є змога продумати все, на що у мене так і не вистачало часу.. Тепер я дійсно розумію, що людська тупість неосяжна.. Вона, не маючи меж, принижує всіх.. В нашій уяві прихована справжня реальність.. реальність без позерства та надмірності. Все чого я бажаю це ідеї...натхнення...та трішки уваги...від кого...для чого...присутність питань-відсутність відповідей.. просто нікому.. та й чи варто.. я залишаю все це вам. .воно вас не варте, але з душею.. хоча де там...звідки їй з’явитися у цьому безглуздому витворі реальності.. тіло не варте душі...душа занадто багато означає.. тіло - нічого...для когось навпаки.. ці хтось - помиляються.. а можливо - я.. для чого і для кого це все вирішувати не мені.. мені байдуже, як байдуже людям, коли поруч гине чиєсь життя.. мені набридло це бачити. .хоча чи маю право я так говорити, коли хтось би віддав усе заради того, щоб мати таку можливість.. виходить , що і мені байдуже? можливо.. моє серце ізольоване від світу.. воно втопилося в сльозах і нездатне щось тепер говорити.. помрій за мене...зроби за мене...проживи за мене життя, а я подивлюся зі сторони.. за товстим шаром скла з металічним напиленням я спостерігатиму за тобою, як на допиті злочинця чи підозрюваного, а ти фарбуватимеш очі, навіть не здогадуючись, що звідти.. зсередини на тебе дивиться пара аналогічних очей.. очі...як на мене це найтаємніше, що можливо вигадати.. ненавиджу темні окуляри.. вони закривають людину.. люблю сутінки... час для мрій.. вони захоплюють мене.. я віддаюсь їм цілком і повністю.. я стою перед ними оголеною.. повністю відданою своїм почуттям.. емоції.. хто їх вигадав?.. відповіді не існу.. чи можливо я погано шукала?.. я здатна випити усі твої сльози і намалювати тебе на воді.. здатна розгледіти тебе в ультрафіолетовому промінні і вбити поглядом, щоб ніколи більше не зустрітися.. ти вигадав мене. як чарівник.. ти вклав у мене все що міг...але про де що забув.... ти занадто часто змінюєш клієнтів...чи то пак-клієнток.. образливо.... зруйновані мрії.. стерті кордони між уявою та реальністю.. наведені кордони між нами.. кому потрібно , щоб ми прокидалися окремо? кому потрібні проблеми? кому належить цей безглуздий, гнітючий винахід? можу закластися, що встромила б поржавілого ножа йому в горло.. а чи маю право.. ніхто не має.. я взагалі була впевнена, що мене не існує.. вічність пригнічує.. полетіти? надайте крила...
Ілюзія (Самотня, але з другом)
Невже немає більше щастя?? Ти вбив його навіки у мені… Сьогодні, просто йдучи вулицею міста, мені здалося, ніби асфальт пливе під ногами… Я просто втрачаю розум, я скаженію від люті, я не розумію сама себе, не розумію нікого… Я божевільна… Здалося, ніби все навколо чорне, мляве і мертве… І я така ж… Я також загубила іскорку, яка сяяла у моїх очах… Я просто самотня дитина.. Я не бачу радості в житті.. Невже вона кудись зникла?!… Люди зверніть уваги на себе… Ви човгаєте по землі не маючи сенсу в своєму ідіотському житті… І я така ж… Мою останню мрію вбили… Лиш від декількох слів, вона розлетілась на шматки…
І знову самотність вбиває бажання жити… Це бажання у мене відібрав якийсь покидьок… Сльози… Плачу я!... Плаче душа!.... Плаче серце!... Ридають очі!... Не відчуваючи болю я починаю різати вени… Ніякого сенсу… Лише я!..... Одна я можу змінити своє життя… Можу…. Але не хочу.. Я ніхто… Я відлюдник… Я саме страждання…
і знову я одна... Здається, ніби все це навмисно, але поряд просто нікого немає...Самотність просто мене вбиває... вбиває з серединки.. Вже більше немає бажання щось робити, щось думати, щось творити.. Вперше в житті я залишилася одна... Мені дуже не вистачає того, що раніше розраджувало мої малесенькі депресії, того, що лише одним голоском втамовувало мій біль, того, що мало для мене сенс....Тепер я безпорадна!!.. Я одинока...Я просто божеволію від всього виленого негативу в моє життя.. Чому все так важко?!.. Чому посмішка не зламує той біль, агресію, безпомічність?!.. Чому не знищує всі ці тупорилі думки, які наче з’їдають мене з середини??.. Наче ілюзія.. повірити важко, але так, дійсно з’їдають....Спочатку їли моє серце, потім захопило мої думки...Тепер потрохи я втрачаю дах...Мені важко...Дивлюсь на все, що мала колись і мене охоплює несамовитий жаль...Боже, як мені всього цього не вистачає...Якби я просто хотіла б все це повернути.. Повернути в першу чергу тебе...Хотіла б, але всі ці бажання -нікчемні, неварті, безглузді.. Я немов птах у суспільстві...Дома я простий невартий нічого "покидьок", який нічого не вміє...Тупа 17-річна дівчина, яка не вміє тверезо стояти на ногах, яка просто не вміє жити.. Для друзів я емоційно -неврівноважена, на навчанні-відлюдник...Я вже навіть довіряти не можу.. Це безглуздо...Всі свої нікчемні думки я виливаю на аркуш паперу...Дійсно, папір - все терпить...Він завжди бачить мій настрій та мовчки його витримує....Зараз папір-мій кращий друг...Він дійсно те, що нічим не заміняється.. Він-відображення моїх хвилювань, думок...Можливо ті, хто читатиме мою маячню і не зрозуміють що і до чого тут написано, навіщо взагалі таке писати....Та єдина прикрість, мене зрозуміють ті, хто все це колись відчував чи відчуває зараз.. Моє життя-це тінь, яка кожного разу потребує нове зображення, нові рухи, нові виміри....нажаль...
чудово! а Ви не лузер... певно, маєте десь в загашнику ще немало оповідань, - тягніть на світ Божий!
Тягну, от тільки туго тягнеться - навчання відбирає час у літератури.
Але нині... ;)
Дурень, який вигадав поцілунок
Він вдарив її довбнею по голові і приволік у свою печеру.
Вона зненавиділа його за це. Вона гарчала, брикалась і намагалась його вкусити.
Спочатку він не звертав на це уваги, але потрохи така її поведінка стала його дратувати.
Тоді він вимив її брудне обличчя, розв’язав і нагодував пахнючим, щойно з вогнища, м’ясом.
Так було вже краще.
Вона з’їла усе до єдиного, а потім заснула.
А він залишився сидіти голодним.
Тоді він підповз до її сплячого тіла і заходився злизувати залишки жиру з її пальців. Потім з обличчя.
Він торкнувся її губ своїми. А потім знову. І знову.
Приємно.
Завтра він піде й принесе їй ще м’яса.
:) :) з якого несподіваного ракурсу можна на речі дивитись.
я тут намагалась пографоманити, але - куди мені...:shutup: :)
Від себе не втечеш.
"який гарний ранок... " ,
- насвітанку вона легко прокинулась і ось тепер намагалась пригадати, що це було ? .. огледілася й потягнула носом повітря... в чужому сховку було тепло, - вуглі ще не погасли. і м"якенько, - на купу сухого листя була кинута волохата шкура..
задивилась на жевріючі вогники і раптом все згадала....
глупа мавпа.. як вона могла втратити пильність... через те, що розглядала якогось птаха, - дотепер в їхньому лісі таких не було
і це стало полапкою.
доклала поліняку у вогонь.
яка самовпевненість була лишати їй руки розв"язаними. звичайно, вона втече.
хоч й не дуже хотілось. це ось вперше вона відчула, що в безпеці..
а він великодушний, віддав їй усе...
і не образив. тільки тримав цілу ніч, притискався, лизькався.. чи це він так грівся ?... але було лоскотно і дуже приємно
коли б не та гуля на голові.
значить, від нього можна чекати чого завгодно.
....
... підперши голову й сидячи в тіні за виступом скелі прихована великою каменюкою вона дивилась вниз .
спостерігала зацікавлено, як він приволік якусь тушку.
радісний зупинився біля темного входу .. прислухався.. принюхався... розтривожений раптом забіг в печеру, вибіг, забіг знову...
їй стало навіть трохи лячно, коли за мить із страхітливим ревом він вийшов назовні , огледівся і , не знаючи, як подолати гнів, став трощити довбнею все, що потрапляло під руку.
таки сильний.. але цього було мало.
і тут раптом він зупинився, повільно обернувся, підняв голову..
їхні очі зустрілись...
Темна ніч...Заплакані очі...На серці несамовитий біль...В голові безвідмовне бажання висказати людині все те,що наболіло..Але після всього сказаного тобою,він не відпустить тебе..Не дасть просто піти зараз,як і не дав раніше...Вибачення тут також недоречні...Весь біль,нанесений один одному,був лише частиною складного кохання...Ти вважаєш,що "йти" краще,але він так не думає...Ви щасливі разом,ваші серця доповнюють стуком один одного,але.....пройшло багато часу і ваше кохання вже немає таких обертів..Ти бачиш лише чотири стіни навколо себе...Ті чотири стіни,які закрили тебе в ньому..Виходу немає..Але так жити далі ти просто неможеш..Наївно зникає,але щоразу повертається..Щоразу з тобою,щоразу ніби поряд...Єдимна мить і навколо вже знову нікого немає..Вибачитись та попросити дати змогу піти-вже немає ніякого сенсу...Він нічого не зрозуміє і через деякий час знову повернеться..Він ніби грається...А ти з цим погоджуєшся..Ти пуста,наївна,безглузда іграшка,яка все так само чекає на його чергове повернення..
Так...Всетаки чекає..З пустою надією на краще...Інколи тобі просто хочеться самотності...Але навіщо,якщо ти і так самотня...Дивно...Адже,десь в самотніх спогадах все ще згадуєш його..Бажаєш побачити,доторкнутись і відчути всеще своїм..Мрієш...Мріяти гарно,але в цьому випадку просто даремно..Ти все ще сподіваєшся,що він прийде та буде з тобою.....Тобі важко.Йому байдуже..Він стверджує,що неможу забути тебе,але щоразу одне і те ж..Обіцянки про те,що все буде добре виявились марними..Виявились пустою брехнею,яку ти так сильно боялася..Сльози..Біль...Агресія...Тобі боляче,а він навіть не хвилюється...Ще є купа моментів на повернення...Впевнений,що ти все ще,не дивлячись ні на що,впустиш його.....І він правий.Ти неможеш відмовити йому..Не можеш сказати,що це кінець..Він морально вбиває тебе.Та тобі байдуже...Краще він,ніж хтось інший..
Пупер 03.09.07 00:09 #28
початок одного мого старезного твору:
Вернулся к Вашему твору не в первый раз, посколько изначально впечатлился новизной и свежестью прочитанного.
Но, наверное, "закапризничал", почувствовав настоящее. И "чего-то" стал не находить в "осени". В общем, "рука" не дадала карму +1. И за это досадовал на себя.... и забуксовал.
Постепенно разобрался, что с "осенью" все в порядке: она есть осень!
Решил высказать свою позицию.
+1...1
Liliyah Romanova
14.03.2008, 02:57
Вернулся к Вашему твору не в первый раз, посколько изначально впечатлился новизной и свежестью прочитанного.
До речі, файний твір. Оригінальний. Шкода, що недописаний.
А мова така гарна!
На осуд...
Кат
Легкий літній вітер тільки посилював напругу.
Жертва дивилась на ката, який поволі наближався. Жах трепетав у її очах.. Вона не втече. Це кінець.
Кат підійшов до столу і встромив голку в око бідолахи. Одну. Потім ще одну. І ще.
- Ну як, приємно? – хижо вишкірився кат.
Жертва корчилась від болю і несамовито пручалась, але у неї було замало сил, щоб вирватись.
- Чого тремтиш? Холодно? – реготнув кат. - Зараз ми тебе зігріємо.
Жадібні язики полум’я охопили тіло мученика. Його шкіра і плоть почали чорніти і скорчуватись. Жертва хотіла закричати , але не могла.
А кат сміявся від утіхи. Аж поки…
- Петрику, обідати!
- Вже йду, мамо! – хлопчик викинув цвіркуна і помчав додому.
P.S.
« Таню!
Твоє кохання було для мене всім. Але я знав, що так довго не триватиме.
Я тебе ні в чому не звинувачую. Рано чи пізно ти б усвідомила, якою нікчемою я був.
Я втомився від життя. Може, я й слабкий, але без тебе не можу бути сильним.
Бувай!
Шануйся!
Не знаю, як ти, але я кохатиму тебе вічно.
Орест
P.S.
М‘ясо, яким ти нині вечеряла, отруєне. До скорої зустрічі!»
а потім Петрик виріс.
(нарешті Ви з"явилися :clapping: з Вашими несподіваними кутами зору)
4okoljadka
10.04.2008, 23:22
А я пишу, коли бачу якийсь класний момент, і хочу, щоб емоційні спогади про нього залишилися. Як фотка...
Медитація Я хочу прожити цей день, як у Раю...
А як воно – у Раю?
Мабуть там спокій, тиша, безконечність... Але на землі все-таки кожен день починається новий день. Тож яким він буде? Таким як я хочу щоб він був, чи таким, як має бути?
Коли цілий день, щохвилини в тебе є вибір. В це важко повірити, але так воно і справді є. Треба лише вдуматися в те, як біжать-змінюються хвилини-секунди.
Можна встати рано і дивитися на схід сонця – як небо спочатку рожевіє, як суничне морозиво, потім стає абрикосовим, потім молочно-білим, і нарешті над всім цим сходить яскраво-помаранчеве сонце. Тануть останні зорі, небо поступово небуває яскраво-голубого відтінку і починається новий день. Такий ранок схожий на вишуканий десерт. Такого ранку хочеться вірити, що попереду ще довгий, не менш різнобарвний день.
Можна зготувати неквапно сніданок і слідувати як поволі прокидається місто. Спочатку це поодинокі звуки машин, сигнали фабрик, щебетення однієї пташки, несміливе, наче вона роздумує – співати їй сьогодні, чи зайнятися якимись іншими, нагальнішими справами. А потім вже й інші пташки різноголосо вітають новий день. Наче вступні акорди зливаються в одну дзвінку симфонію. Симфонію нового дня, нового життя.
Можна слухати ритм міста, що прокинулося, а можна самому писати власну музику. Якою вона сьогодні буде? Свистом чайника, муркотінням кота, чи дзенькотом горняток, скрипом шафи або шурхотом одягу.
Та окрім звуків ранок має ще й смак – кави, меду, соку, запіканки і сирників. І кожен з цих смаків є атрибутом певного типу дня. Кава – активного, ділового, або навпаки, затишно проведеного десь у маленькій кавярні, мед – присвяченого собі, соку – здорового, проведеного десь на природі, сирників – турботи про близьких і рідних людей. І це лише кілька способів провести день, що тільки-но почався.
А ще можна сидіти в тиші серед лісової галявини і дивитися на дерева, траву, квіти, метеликів, помічати всі оті різнобарвні частинки, що рухаються, миготять, дивитися, як колишуться від вітру гілочки і листя, наче синхронні плавці, а можна серед цього руху помічати і зосереджуватися на нерухомих обєктах. Можна дивитися, як пливуть по небу хмари, як вони змінюють форму, так і в нашому житті немає нічого постійного. Все різне. Немає нічого, що би повторювалося. Можна сидіти і дивитися на різноманітність кольорів і форм, думаючи, що кожен з цих елементів досконалий і унікальний в своєму роді, але всі разом вони створюють не менш досконалий і гармонійний світ.
А можна шукати це все у собі. Кожен день відкривати у собі якусь нову грань. В собі можна віднайти і спокій тихого літнього вечора, коли на землю опускаються сутінки, наче вкриваючи її пухнастою ковдрою наніч, і радість літнього сонячного дня, і прагнення до руху та змін, які приносить з собою вітер, і затишок зимового вечора, коли за вікном падає сніг.
Важливо вміти слухати себе, важливо вміти слухати природу і світ довкола себе і тоді можна побачити зовсім інший світ.
І знову про кулінарію.... Оцінюйте! ;)
Тонкощі кулінарії
Кухарі готують лише страви.
Антон готував емоції.
Кухарі змушують вас відчути лише смак своїх витворів.
Страви Антона були сповнені натхнення, розбурхували уяву, розпалювали пристрасть у серцях.
Кухарі варили соуси і нарізали помідори.
Антон кришив ненависть, натирав чутливість, смажив скромність, проціджував сум і посипав усе зверху іронією.
Але одного дня все закінчилось. Антона покинула муза. Пішла з двома валізами, залишивши лише записку:
«Мені не потрібен той, хто цінує картоплю більше за мене».
Антон був розбитий. У нього відібрали його натхнення, його здібності. І він мусив їх собі повернути.
Антон постукав у двері її квартири. У руках у нього був букет квітів ванілі.
Двері відчинились.
Годину опісля Антон стояв на її кухні і закінчував готувати обід. Зняв з вогню свіженький кістковий бульйон і додав у нього трошки розмарину. Зробив ковток. Ммм, смакота!
Антон виклав на тарілку картоплю та кров’яні котлетки, щойно з плити. Вимив руки і витер ножа. Антон ніколи не виходив з дому без улюбленого ножа.
Антон поглянув на купу одягу й волосся, яке лежало у вітальні. Вона була його музою. Була.
Краплі крові повільно сповзали з паруючого м’яса на тарілку.
Антон відрізав шматок котлети й, облизуючись, мовив:
- Жінки зраджують. Картопля не зрадить ніколи.
Liliyah Romanova
15.04.2008, 17:46
Цікаво, коли я починала читати пуперову "Осінь", то відразу здогадалася, що це історія про канібалів. Почала читати Лузерові "Тонкощі кулінарії" й знову подумалося про канібалізм. Гм... Я ж ніби не люблю м"яса...
Отак начитаєтесь подібних творів, і полюбите :)
А це ось... Потягнуло на романтику...
250 секунд сподівання
До вибуху залишилось чотири хвилини.
Ніхто не панікував.
Не було сил більше панікувати.
Люди просто сиділи, стояли, лежали де могли. Вони хотіли хоча б востаннє побачити небо.
Хтось плакав, затуливши обличчя руками. Хтось не ховав сліз. Хтось стояв навколішки й молився. Хтось задумано дивився на асфальт.
Люди обіймались і мовчали. Нічого уже не зміниш.
Три хвилини…
Лише Вона трималась осторонь від усіх. Її гнітила ота атмосфера приреченості.
Вона не розуміла, чому все має бути знищеним. Чому? Навіщо? Хіба все має отак закінчитись? Отак…раптово?
Втім, її не лякала загроза смерті. Їй не було за чим жалкувати. Все життя присвятила іншим, рятуючи їх тіла і душі. Рятувала всіх, а Її зараз не порятує ніхто.
Вона подивилась на цих людей, колись веселих і впевнених, а зараз розбитих і приречених. Їй стало шкода… І їх, і себе.
Дві хвилини…
Аж тут Вона побачила Його. Він сидів на траві і дивився на небо. На Його обличчі не було жодного смутку, Він легко усміхався, спостерігаючи за пухнастими хмаринками.
Її серце, мозок, все єство запротестувало. Ні! Ні!! Ні!!! Вона не хотіла цього, не хотіла гинути!
Він поглянув Її, заціпенілу, і посміхнувся Їй.
Ні, все повинно бути не так!
Він підійшов ближче і взяв Її за руку.
Як Він посмів?! Отак нахабно, без дозволу!
Вона думала дати йому ляпаса, але…
Одна хвилина…
Вони стояли і мовчали. Їм не потрібні були слова.
Стільки років Вони ходили під оцим синім небом, а зустрілись лише зараз.
І ось менш ніж за одну хвилину все закінчиться.
Вони не знали, про що говорити. Стільки хотілось сказати, але…
Часу залишалось все менше.
Тридцять секунд…
Їм не було сумно.
Нехай пізно, але все ж Вони разом. Разом стоять на оцій траві. Разом дивляться на хмарки. Якої ж кумедної вони форми! Вона ніколи цього не помічала.
Десять секунд…
Вона обняла Його і промовила:
- Якби ми з тобою творили світ, він був би кращим, правда?
Три секунди до вибуху…
Дві…
Одна…
І Вони створили новий світ.
Liliyah Romanova
22.04.2008, 16:52
Отак начитаєтесь подібних творів, і полюбите
Та ні, я швидше вегетаріянкою стану.
Антон кришив ненависть, натирав чутливість, смажив скромність, проціджував сум і посипав усе зверху іронією.
Ваші Тонкощі кулінарії - делікатес! :rolleyes:
А Ваш Антон - варвар новозеландський! :)
Тільки там, я чула, поїдаючи ворога ви знищуєте його духовну суть й успадковуєте душу, силу й наснагу, - людський мозок отож бо найвишуканіша страва .
Мняммм....
Потягнуло на романтику...
Перехід від фантазійного хронічного пессимізму (про самогубство не думали?) до хворобливого романтичного оптимізму... :clapping:
Дощ..Лунають нотки останніх крапель,які просто так залишають частинку тебе на підвіконику,відразу припиняючи своє кволе існування.Так живе й майже кожен з нас.Кожен з нас прагне подарувати частинку себе комусь,прагне віддавати все тепло єдиній вартій,на їхню думку,людині.
Так було,є та буде завжди.Інколи хочеться наздогнати уривки минулого. Піймати втрачене за його хвіст,який зовсім таки необдумано колись випустив у світ інших людей.Всі твої намагання немають ніякого сенсу.Краще бути самій та відпустити те,що вже ніколи не буде твоїм,що непрагне бути з тобою,що непрагне взагалі залишитись чимось світлим та все тим же коханим...
Ти спалюєш у вогні всі ті жостанні листи написані тримтячою рукою.Разом з аркушем спалахнуть всі твої останні слова,які ти так і не встигла сказати,останні почуття,які були викинуті на призволяще. Лист все ще палає.Він ніколи не згадає всі сказані тобою слова,він ніколи не згадає і не стянеться його обличчя смутком..Всі роздуми,весь жаль стосовно минулого залишають тебе без надії.Залишають голою перед натовпом власних переживань та проблем душі.Все забувається. Все зникає,через крики та власні страхи ще раз втратити найважливіше.Ти так і мовчатимеш про весь нанесений тобі біль,про те,що жалієш за ним.Ти мовчатимеш і подумки шкребтимеш себе власною думкою:"А що якби я просто спробувала сказати все?Якби я змогла просто ще бодай раз переступити через себе?"..
Він-тягар.Ти неможеш нести його на свої плечах,але й кинути його також не можеш.Ти ніколи не відпустиш його.Все ще "він"...Ніколи поруч не буде того,хто б зміг замінити зовсім таки безглуздо втрачене почуття..Ніколи більше не буде такого шаленого кохання..Ніколи небуде такої тебе..
Looser, Ви непересiчно пишете, але пiсля оповiдання про правду я кожен раз думаю, чи; Вам; ставити +1.
(про самогубство не думали?)
Думав. І робив. Маю таке хобі з 8-річного віку.
А ось це щойно надряпав (замість доповіді з педагогіки :))
Великий Б.
В принципі, все було не так складно, як усі звикли вважати.
6 днів роботи, та й усе. Спершу провів світло, проклав воду, далі дав усьому трошки підсохнути. Ну а потім й живність запустив. Ех, гарно вийшло.
Ну і як після цього собою не пишатись?
Потім знову проблемки… Я ж казав: «Фруктів не чіпати». Краще б вже мене послухали, а не того шепелявого. Втім, я ж добра душа, обмежимось лише усним попередженням та виселенням. Я їм якраз і місцину непогану підшукав – правда, у глушині, але тепло плюс краєвид надзвичайний.
Скільки їх не проси, вони все не вгамуються… Так, мені це вже набридло. Зараз ми їм добренько промиємо мізки. Сорок днів плюс мінус один день. Гадаю вистачить.
Щось я трошки перегнув палицю. Так гляди, і помруть усі. Гм, а ось цей ніби нічого чолов’яга. Зробимо йому та родині заохочення, щоб надалі такого не повторювалось.
Все, ніколи більше не посилатиму туди сина. Не місце йому у такому агресивному середовищі. Він там для них так старався, і така йому за це відплата?
Ну-ну, це ми ще подивимось…
Так, що у нас там далі? Апокаліпсис?
Ну нічого, до того часу щось придумаю.
уявляю, яка у Вас доповідь з педагогіки цікава............ :borat:
Престиж
(величезна подяка Крістоферам - Прісту і Нолану)
Арсен Патон був найкращим ілюзіоністом Європи. Куди б він не приїжджав, усюди були аншлаги. Виняткові трюки, блискуча акторська гра та винятковий талант – ось що служило магнітом для публіки.
Виступ був просто надзвичайний. Втім, усі виступи Патона такі. Він ніколи не дозволяв собі дати слабину.
Його номери змушували глядачів як голосно реготати, так і тамувати подих від захвату чи страху. Польоти під стелею, зникаючі шафи, впіймані на льоту кулі – кожен з трюків заслуговував овацій. Але вистава ще не закінчилась.
Кожен фокус складається з трьох частин, або дій.
Перша частина називається «наживка» - фокусник показує вам звичайнісінький предмет, будь це колода карт, пташка, чи навіть людина (для фокусників і вона є предметом). Фокусник демонструє вам предмет, можливо, навіть просить його перевірити, переконатись, що цей предмет реальний, не ефемерний, цілком звичайний. Але звісно ж це не так.
Завіса затремтіла і поволі піднялась. Ось він, фінальний акорд великого Патона.
Арсен розповідав глядачам інтродукцію до номера, в той час як його асистентка, чарівна Ніна Марсо, демонструвала невеликий дерев’яний ящик, метр на метр. Нічого незвичного.
Арсен завершив розповідь і подав Ніні знак залазити усередину ящика.
Ходили чутки, що Ніну і Арсена поєднувала не лише робота. Однак за два місяці до цього виступу Ніна сказала, що виходить заміж за якогось молодого жевжика. Патон впав у відчай. Він навіть хотів полишити своє заняття, але Ніна переконала його не робити цього. Вона погодилась й надалі бути його асистенткою.
Друга дія – перетворення. Фокусник бере цей звичайний предмет і робить з ним щось незвичне.
Патон обійшов ящик довкола і відкрив бічну кришку. Усередині було порожньо.
Фокусник виніс з-за куліс чотири мечі. Один за одним він втикав їх у бічні стінки ящика. Потім він знову відчинив дверцята. Як і раніше, усередині не було нічого.
У цю мить ви починаєте шукати розгадку, але не знаходите її, бо недостатньо стараєтесь. Ви не хочете її знати. Ви хочете бути обманутими. Але ви не спішите плескати, адже змусити предмет зникнути - замало, його ще потрібно повернути. Ось для чого потрібна третя частина номера, найскладніша. Частина, яку ми називаємо престижем.
Ілюзіоніст знову пішов за куліси по черговий меч.
Публіка затамувала подих в очікуванні розв’язки.
Патон підняв меча і пронизав ящик згори вниз. Почувся короткий жіночий крик.
- Абракадабра! – тихо мовив він.
КАЗКА ПРО СТРАТИ ТА БЮРОКРАТИ
Створено, найімовірніше, в 1991 р. Набрано та несуттєво змінено у грудні 2006 р.
Дійові особи:
ПРИРЕЧЕНИЙ ДО СТРАТИ
ІНШІ ПРИРЕЧЕНІ ДО СТРАТИ
БЮРОКРАТИ
Стіл. На столі телефон, папери. За столом гладенька жінка. Несміливо відчиняються двері, заходить чоловік. Це Приречений до страти.
ПРИРЕЧЕНИЙ (показує жінці документ): Осьо мене засудили до страти. Сказали, що тут страчують.
ЖІНКА (суворо роздивляється документ): У вас червоної печатки не вистачає. Ідіть у суд - нехай поставлять.
.................................................. .................................................. .......................
Суд. Суддя в мантії. Заходить Приречений.
ПРИРЕЧЕНИЙ: Осьо поставте печатку. Червону, казали...
СУДДЯ (дивиться): Ото вони дурні! Самі ж казали, що це вже не обов'язково. (Проставляє печатку.)
.................................................. .................................................. .......................
Гладенька жінка. Заходить Приречений.
ЖІНКА (злобно дивиться на печатку): Проходьте туди. (Вказує на якісь двері.)
Приречений заходить туди. Там у кімнаті на шибеницях висять інші приречені до страти.
ПРИРЕЧЕНИЙ: У вас вільна шибениця є?
ОДИН З ПРИРЕЧЕНИХ: Іди геть! Тут і так у декого мотузка х...йова!
Приречений виходить.
ПРИРЕЧЕНИЙ (до жінки): Там мотузок нема.
ЖІНКА (ще раз дивиться на документ; гнівно): Так що ж ви мені голову дурите! Вас же до розстрілу засудили, а не до шибениці. Ви що, не бачите, чи що? Ідіть туди. (Дає адресу.)
.................................................. .................................................. .......................
Комора. Кат. Заходить Приречений.
ПРИРЕЧЕНИЙ: Це тут розстрілюють?
КАТ: Так, але в мене сьогодні патронів нема. Ідіть до Степана туди... (Невизначено махає рукою.)
.................................................. .................................................. .......................
ПРИРЕЧЕНИЙ: Це тут розстрілюють?
- Та ні, це тир.
.................................................. .................................................. .......................
ПРИРЕЧЕНИЙ: Це тут розстрілюють?
СТЕПАН: А в Семена ви були?
ПРИРЕЧЕНИЙ: Так, але там патронів нема.
СТЕПАН: Нема! Так я й повірив! Учора ж цілий автобус пригнав. Знаю я, куди він їх подів! Ну, добре. Ідіть, там пістолет лежить. Застрельтеся самі.
Через деякий час:
ПРИРЕЧЕНИЙ: А пістолет не працює.
СТЕПАН: Як не працює?! (Злякано бере пістолет. Матюкається.) Ну, тоді йдіть до судді, нехай продовжить строк виконання вироку.
.................................................. .................................................. .......................
СУДДЯ: Чекайте-но, чекайте! За що це вас до розстрілу?
ПРИРЕЧЕНИЙ: За запізнення на роботу.
СУДДЯ: Так це вони попереплутували. Вам дали якийсь чужий вирок. А вас страчувати взагалі не треба. Ви можете бути вільні.
ПРИРЕЧЕНИЙ: Отак завжди! Стільки часу втратив - і все даремно! А ще ж сьогодні в універмаг сходити треба...
ЗАВІСА
Отак завжди! Стільки часу втратив - і все даремно! А ще ж сьогодні в універмаг сходити треба...
Ох, як мені це до болю знайомо :)
Класика вічна...
І вічно будуть ті, хто з неї знущатиметься :)
Річард ІІІ (cutted scene)
- Коня! Коня! Півцарства за коня!
Позаду хтось легенько кашлянув.
- Я, звісно, перепрошую, Ваша величносте...
- Га? Що? Хто ви такі?
- Зараз я усе вам поясню... Генрі, приведи-но коня для Його величності.
- Коня? Мені? Ви серйозно?
- Ви ж самі щойно просили. Та й немає часу на жарти, вас усі чекають.
- Дякую Вам, благородний чоловіче.
- Ну що ви, будь ласка... Заждіть хвильку, Ваша величносте. Розпишіться тут і ще ось тут, де стоїть галочка.
Якось робили порівняння творів на історії літератури... От і вийшло...
Рецепт шедеврів
У каміні весело танцював вогонь. Іскри рвались угору, до небес.
Автор мовчки дивився, як догорають його твори. Двадцять років життя перетворювались на попіл. Недоспані ночі, пропущені дзвінки, відкладені поїздки чорніли і розсипались. Безповоротно.
Одне оповідання – і тебе возвеличують, чіпляють на голову корону.
Друге – і ти стрімголов летиш униз.
Він знов хотів туди, на вершину. Він писав нові твори знову й знову, кожну вільну хвилину.
Звільнили з роботи?
Нічого, високі гонорари чекають мене з хвилини на хвилину…
Народилась донька?
О так, я , звісно, дуже радий… Неодмінно йду провідаю… Зараз ось тільки цей абзац допишу…
Дружина загинула в автокатастрофі?
Я ж просив мене не турбувати! Ви що, не бачите, що я працюю?!
Автор поглянув на лампочку, яка самотньо хиталась під стелею.
Йому так хотілось створити шедевр. Він шукав рецепт бездоганного твору, але писав усякий непотріб.
Він хотів туди, на вершину. Але без шедевра він туди не дістанеться. Хоча…
Стілець теж підійде.
Скільки авторів отримують визнання після своєї смерті? Хай навіть вони безталанні, але їх чомусь називають класиками. А чим він за них гірший?
Провід якийсь незручний. Може, краще було б узяти мотузку?
Автор шукав рецепту шедеврів.
Автор хотів знову опинитись на вершині.
Стрибнути униз і вознестись нагору… Ги, кумедно.
Стілець упав.
Зробивши останній вдих, автор зрозумів, у чому секрет шедеврів.
Всі вони – про любов і про смерть.
Твір у творі
Вечором небо на заході було неначе налите кров’ю, і довгі тіні від темно-зелених крон дерев набували від цього червонуватого відтінку. Здається, все довкруги ввібрало з повітря багряно-коричневий трепетний подих. Ранок обіцяв бути вітряним, а ніч – холодною.
Проте вже опівночі небо було на диво чистим. Ніде ні хмаринки. Тихо іскрилися міріади зір своїм холодним білим блиском. Кроки приглушувалися м’якою травою, вкритою чи то памороззю, чи то росою. З дороги, що срібною стрічкою простягнулася на горі, видно місяць – повне, налите міддю око. Під грудьми лоскітно. І раптом нічну тишу пронизав крик сови; серце підскочило до горлянки. Десь з річки, з її безмежних і таємничих очеретів, обізвався деркач. Над криницею, що самотньо стояла в полі край дороги, поволі підіймається туман, а піднявшись, – опускається на холодну, вогку траву. За півмилі видно куполи церкви, що відбивають проміння місяця. А біля церкви, за її похмурими, порослими мохом склепами, розкинувся гай – тут трішки темніше, ніж навкруги. Так моторошно, що аж мліють ноги. Поплескав би хто по плечі – було б непереливки! Коли це на відстані кількох метрів блиснули зелені-зелені вогники. По спині забігали мурашки; зуби вибивали барабанний дріб, права рука кріпко стиснула рушницю, мов лещатами. Зупинився…
Це оповідання написав один із героїв мого твору. (Взагалі-то мій твір складається з восьми книг :) ) Герой - журналіст. Любить писати твори так, як відчувається. Інколи не зважає на розділові знаки, але тільки тоді, коли це потрібно для вираження його думки.
Fata Morgana
04.06.2008, 00:14
Гарні твори, тільки чому їх так мало?
Вчора прибирав, прорвало...
Ви любите мити вікна?
Павло Антонович не любив мити вікон.
Але йому часто доводилось це робити.
Ось приміром, оце вікно у кухні він мив із самого ранку. І щоразу, коли здавалось, що роботу вже закінчено, знаходилось щось, що змушувало його заново мити вікно.
Спершу прийшов поштар. Приніс Павлові Антоновичу щоденну газету й листи.
У газеті бракувало чотирьох сторінок (і оцієї, з кросвордом), а один із листів був розпечатаним.
Павло Антонович навіть не обурився. Він був спокійною людиною. Проблеми він вирішував іншим шляхом.
Та й вікно треба було помити.
Опівдні прийшов сусід, молотка позичити. Павло Антонович не любив позичати своїх речей. Тим більше людині, яка й досі не повернула йому дриль, годинника, п’ятсот гривень і сестру.
Але Павло Антонович не звик скаржитись. Він був поступливою людиною.
Він узяв «Містер Мускул» і продовжив мити вікно.
Бабця з горішнього поверху запропонувала Павлові Антоновичу купити у неї кошеня.
Павло Антонович любив цуциків, але все ж не відмовив. Він був невибагливою людиною.
Вікна він мив лише улюбленою червоною ганчіркою. Фірмовою, з Франції.
Потім дружина повернулась з роботи. І з першим кроком на голову Павла Антоновича посипались нарікання і прокльони. І на завершення дружина вимагала у нього винести сміття, привітати її маму з днем народження і вимити врешті-решт це кляте вікно
Павло Антонович ніколи не сперечався з дружиною. Він був слухняним чоловіком.
І заходився далі мити вікно.
У двері постукали. На порозі стояв високий неголений юнак. Вигляд у нього був стурбований.
- Допоможіть мені, пане, - швидко затарабанив той. – У мене зламалось авто, треба терміново подзвонити.
- Телефон у кухні, - тихо мовив Павло Антонович.
- Дідько, не відповідають! – повісив трубку молодик, і пірнув рукою у кишеню.
- А котра з цих машин ваша? – запитав Павло Антонович.
- Оця. - Молодик підійшов до вікна і показав на старе біле авто. – А що?
- Та нічого. Отак і стійте.
- А що ви…?
Павло Антонович був м‘якою людиною. Але не любив, коли йому заважають
Павло Антонович зітхнув, витягнув з-під столу дробовик і вистрілив молодикові у голову.
Він не любив мити вікна.
Він мив це вікно з самого ранку.
Павло Антонович сумно поглянув на червону мішанину крові та мізків на вікні.
І отак увесь день.
Він взяв до рук червону ганчірку й уп’яте почав мити вікно.
Нічого собі. Спокійна і врівноважена людина. А як пройшло Ваше миття вікон, Павле Антоновичу.., ой, тобто, Looser’е? :D
Люксично! Правда, дробовик довелось замінити лопатою.
Але гірше від цього не стало, от тільки підлогу дряти довше прийшлось.
А ось ще одне, не лякайтесь, що таке довге :)
Модератор
Сьома ранку. Новий робочий день настав..
Застелити ліжко - 51 секунда. Вмитись і почистити зуби - 2 хвилини 25 секунд. Поснідати - ще 7 хвилин і 44 секунди. Все йде точно по розпорядку.
Система завантажилась. Пальці вже лежали на клавіатурі. Можна починати.
Понад шість мільярдів аккаунтів. І всіх їх слід уважно перевірити й почистити. О Господи, щодня одне й те ж! Але все ж… Хтось же повинен виконувати цю роботу.
Ну, з кого почнемо?
Люсьєн Бланшо, марсельський аптекар. Ех, побільше б таких, як оцей чоловік! Сорок вісім років – і жодного виправлення! Напевне, тут і переглядати особливо нічого… Йдемо далі…
Наступним у списку виявився Петер Бучкан, чеський пенсіонер.
Петер Бучкан вибирав у супермаркеті консервовану кукурудзу. Довго крутив у руках одну бляшанку і врешті вирішив придбати.
- Ех, раніше все було інакше, - зітхнув чоловік. – Кукурудзу завжди продавали сирою. І огірки, і картоплю. А тепер…
Петер Бучкан підійшов до каси. Перед ним стояв чоловік з цілим стосиком банок консервованого горошку. Петер скоса зиркнув на покупця. «Ех, молодь», - майнуло у голові.
Любитель горошку вже мав розплачуватись, але замість гаманця витягнув з кишені пістолет і направив на касирку. Жінка заперечно хитнула головою.
- Віддавай, бо інакше… - чоловік приставив дуло до голови Петера і вистрілив.
Цей момент треба виправити. На те він і модератор.
Натиснув на кнопку «Правка».
- Віддавай, бо інакше…- чоловік прострелив голову касирки. Потім вистрілив у касовий апарат, забрав звідти гроші і втік.
Петер Бучкан незворушно стояв біля каси.
- Дівчино, годі спати на роботі, продайте мені врешті цю кукурудзу.
Модераторство - не така вже й марудна справа. Щодня нові записи, нові події, нові користувачі врешті-решт.
Він протер очі і встав з-за стола. Не можна так довго сидіти перед монітором.
Модератор сходив на кухню заварити собі кави. Кава і небо за вікном – ось єдині його втіхи, єдині яскраві фарби у його житті, чорна і блакитна. Все решта – сіро-білі стіни квартири та світло монітора.
Він зробив останній ковток. Кава закінчувалась. Та й постільну білизну не завадило б поміняти. Треба повідомити адміністратора, хай подбає про це. А йому, модератору, слід далі працювати.
Артур Бей-ран закінчив голитись. Дружина і дочка ще спали.
Він хотів вийти з дому до того, як вони прокинуться. Не варто їм зараз бачити його у такому стані, дратівливого, стурбованого. Чоловік лише сподівався, що побачить їх знову. Цього вечора.
Артур Бей-ран був рядовим вчителем рядової лондонської школи. Можливо, він вчителював би все своє життя, але…Але сьогодні він зробив свій вибір.
Вибір? О, це вже цікаво. Ну-ну, поглянемо, що ж там далі.
Понеділок, ранок. Люди метушаться хто куди. Діти біжать у школу, службовці – на роботу, таксисти уже за кермом, крамниці уже потроху відчиняються. Люди, немов мурахи, снують туди-сюди крізь двері метро. Одна жінка зупинилась, щоб розгорнути бутерброд. Один чоловік стояв і читав оголошення на стіні при вході у метро.
Вибір. Важкий вибір. Здатись і жити рабом або відкрити очі світу? Плюнути на свої принципи чи показати твердість свого духу? Жити чи…?
Артур Бей-ран намацав у себе під сорочкою кнопку, натиснув і пішов углиб метро. Принципи тривають лише 4 хвилини.
І це зветься вибір? Видалити стількох користувачів через якісь там дурнуваті принципи чи релігійні переконання? Краще вже не мати ніякого вибору, ніж робити саме такий.
Модератор незадоволено шморгнув носом і виніс Артурові покарання. Місяць, мало б вистачити.
Одна жінка зупинилась, щоб розгорнути бутерброд. Один чоловік стояв і читав оголошення при вході на станцію метро.
По вулиці пронісся скрегіт коліс.
- Тікайте! Тікайте! – заволав хтось.
Артур Бей-ран обернувся і некероване таксі збило чоловіка. Артур впав на тротуар і знепритомнів.
Завили сирени «швидкої». Тіло чоловіка поклали на носилки і завантажили усередину.
- Пані Бей-ран, не хвилюйтесь, з вашим чоловіком усе в порядку, - заспокоював заплакану молоду жінку черговий лікар. – Численні переломи, але все буде гаразд. От тільки доведеться пролежати тут місяць, а може й більше.
Йому почало це все набридати.
Щодня вони нарікають, скаржаться на життя, роблять дурнуваті вчинки і навіть не думають, що хтось повинен це все виправляти.
Всі вони мають родини, друзів, восьмигодинний робочий день, собак, балкони і чай.
Вони такі щасливі. Але чомусь не бачать цього.
А він?
У нього немає ні друзів, ні собаки, на балкона, ні чаю в пакетиках.
Він підійшов до вікна і налив собі ще кави.
За вікном було місто. Місто. Але він ніколи не бачив там людей. Так хотілося вийти, подихати свіжим повітрям. Але він не міг. Він мусив працювати.
Чому до нього ніхто не приходить у гості? Чому він ніколи не бачив адміністратора? Навіть голосу його не чув, бо писав йому одні лише повідомлення.
Нудно отак. Самому. Йому б хоча собаку. Він би навіть сам її годував, купав, навіть вигулював би. Але у нього не було собаки. Не було нікого.
Він знову сів перед монітором. Робота не чекатиме.
Гунтер Крістенс завів двигун. Діти дружно розмістились у автобусі. До початку першого уроку залишалось ще півгодини.
- Готові? – бадьоро вигукнув водій.
Автобусом пронеслось дружнє дитяче «Тааак!».
По дорозі діти співали пісень, бігали у проході і кидались паперовими літачками.
- До речі, я тут нову відеокамеру придбав. Заїдемо до мене, кіно знімемо? А я вас від уроків відпрошу, – намагався перекричати дітлахів Крістенс.
І знову - «Таааак!».
Автобус спинився перед охайним червоним будиночком.
- Можете заходити, вхідні двері відчинені, - гукнув водій.
Діти вже розмістились у вітальні, коли увійшов Гунтер.
- А про що буде фільм? – запитав один хлопчик.
- Я хочу грати принцесу, - пискнула малесенька кучерява дівчинка.
- Добре, моя малесенька, будеш принцесою, - погладив її по голові шофер і широко посміхнувся. – А будемо ми знімати кіно про борців-гладіаторів. Хлопчики, роздягніться, поки я збігаю за камерою. Дівчатка, ви теж не стійте, знімайте одяг. Ви ж принцеси, а принцеси показують усім свою красу, правда? Давайте, я зараз. Зараз прийду і ми бавитимемось у цікаві ігри, геть як дорослі.
Що за…? Що цей збоченець надумав робити з дітьми?
Це не попередження. І навіть не покарання. Це видалення користувача. Однозначно.
Ян Бульвенц завів двигун. Діти дружно розмістились у автобусі. До початку першого уроку залишалось ще півгодини.
- Готові? – бадьоро вигукнув водій.
Автобусом пронеслось дружнє дитяче «Тааак!».
Це вже виходило за всілякі рамки. Хіба адміністратор не бачить кого реєструє? Страшно подумати, скільки подібних Гунтерів Крістенсів ще залишилось або ще з’явиться. Вони, такі покидьки, живуть там. А модератор…тут.
А хіба він недостойний теж жити з іншими людьми? Що з ним не так? Що не дає йому піти до них?
Кава. Вона рятує у такі миті. Допомагає налаштуватись на роботу.
Робота. Святе слово. Марудна й нудна. Робота.
Вона сиділа й плакала, поклавши голову на коліна.
Біля ніг її лежала фотокартка. Весна. Щасливі обличчя. Підпис «Таня + Ігор».
Вона плакала. Не через нього, а від образи. Забув, покинув, зрадив.
Чим вона була гірша за інших дівчат? Чому він її покинув?
Вона була страшенно зла на нього.
Зла, але все ж кохала.
Він уважно поглянув на запис. Здається, тут нічого правити не треба. Все нормально.
Але…
Таня. Яке чудове ім’я. Гм, а як же звати його самого?
У модератора не було імені.
Він не міг отак подзвонити до Тані й сказати у трубку : «Привіт, мене звати… Я не хочу щоб ти плакала».
Він ж модератор, він може все. Майже все…
Він не міг подзвонити до неї взагалі. Він знав її адресу, знав, де вона вчиться, де любить гуляти, які квіти їй до вподоби, але він не міг дати їй про себе знати.
Але…
Він не хотів, щоб вона плакала. Така дівчина не повинна проливати сльози через людину, яка її не цінує.
Вона не повинна плакати.
І він не дасть їй цього зробити.
Задзвонив телефон.
Витерши сльози, вона підняла трубку.
- Алло?
На її вустах знов з’явилась усмішка.
Ну от, вони знову разом.
Разом.
Яке чудове слово.
Разом.
Ти не один. Поруч є хтось, хто завжди буде разом з тобою.
Ви все можете робити разом.
Разом вам не страшні ніякі біди.
Чудове слово – «разом».
Але у модератора не могло бути ніякого «разом». Він був сам. Один. Самотній.
Самотність – єдине слово, яке не має антоніма.
Шкода, що «самотність» не можна змінити на «разом».
«Самотність» не зміниш.
На жаль.
Ну ось, остання чашка кави. А йому ще стільки працювати.
Він зняв чайник вогню і пішов до столу.
Лінолеум слизький. Особливо для його шкарпеток.
Він упав на підлогу. Окріп вилився на його груди, руку і обличчя.
Страшенний біль! Пече! Дико пече! Сіль? Де сіль?
Солі на кухні не було. Навіщо модераторові сіль?
Він не міг нічого вкоїти з цим болем!
Відредагуйте! Хто-небудь, виправте це! Виправте запис! Цього не мало статись!
У квартирі було порожньо.
Хто-небудь! Я вас рятую! Виправляю ваші помилки! Допоможіть мені!
Лише у кімнаті шумів кондиціонер.
Будь ласка, виправте! Я не витримую!
Екран горів сіро-білим світлом.
Я хочу «разом»! «Разом»!
За вікном спочивало місто. Модератор не знав, чи були там люди.
Виправте, будь ласка…
Він згадав Таню. Якби ж у нього було ім’я. Він би зараз їй подзвонив.
Відредагуйте, прошу…
У модераторів немає записів.
Він поволі дійшов до робочого стола.
Загорілась команда: «Додати нового користувача».
У модераторів немає власного запису.
«Введіть ім’я».
Неушкодженою рукою він повільно набрав :
Модератор.
Павло Антонович не любив мити вікон.
Але йому часто доводилось це робити.
Ось приміром, оце вікно у кухні- ...
Павло Антонович зітхнув, витягнув з-під столу дробовик, вираз задоволення майнув на його обличчі,:borat: він на хвилю уявив червону мішанину крові та мізків на вікні та іі улюблених фіранках... ;)
Doc, а Ви, того, модератор? :D:D:D:D:D:D:D
Діаманти першого подиху
Червень тихо і делікатно ложить у покоси травневі трави, а ранок складає на них перлини роси і жмутки подихів вітру. У пурпурі ранкового неба виблискують дзеркальця сонця – очі жайворонкові. Тепло вилежує боки між полями і котиться по них, – котить хвилі свіжості і хвилі думок. А серпанки хмаринок держить на білому повідку своїм залізним птахом пілот. Він першим бачить те диво, якого ще не бачать польові квіти, ані радісний червень, – він бачить перші слова ранкового сонця і, зачарований, любується ними. І пара коней ганяють вітер побіля незграбної дерев’яної огорожі, на якій горобці розсілися, немов оркестр. Червень з розпашілим лицем, відклавши свої справи, прийшов напитися до ласкавого джерельця; джерельце сюрчить й іскриться під його теплими долонями. Воно холодить червню лице і тече по його обличчю. Крапельки падають за комір кольоровому жучку і змушують його витанцьовувати химерний танець на зеленому листочку вільхи. А вільха тремтить – тріпоче своїм намистом і усміхається на схід рожевої заграви.
Заливний щебет пестить слух ранкові. І ранок видряпується на вершечок осокора, щоб зустріти усмішкою той теплий клубочок, який щодня виходить он із-за тієї гори. Він хоче побачити сонце… А душа, заворожена-зачарована ранком і червнем, прищулилася і сама не своя від такого дива. І рада-радісінька: хто і коли побачить ще такий дивний ранок-сон? І який гарний ТОЙ, ХТО все це створив!..
ось який Ви лірик, Ягуаре....
як цікаво - фізики та лірики сюди дописують останнім часом :y:
Чого тепер тiльки не буває..
Doc, а Ви, того, модератор?
ні, я не зовсім того..., підходжу більше з позицій А. Хічкока, не відчувається цинічного підходу до романтики та невизначеності, очікування чогось надзвичайно жахливого..,:scare: :) а блондинки де??
Дозвольте поцікавитись, а особисто Вам, що подобається в прозі Looser(а)?
Ну, коли чогось забагато, то перестаєш вiдчувати його свiжiсть. Люди називають це привиканням. В Looser'а вже очiкуєш неочiкуваного завершення, i це його оригiнальнiсть, його стиль; бо бiльшiсть письменникiв старається зробити свiй твiр органiчним, спледеним, однi подiї там виростають з iнших. А в Looser'а всi сплетiння можуть пiти гайту (так воно i є, тому "можуть" там трохи зайве), i вiн завершує плести те, чого там не було видно. Але менi подобається не те. Менi подобаються теми i компоненти......
...,якi використовує Looser (тi слова сухi, краще було б сказати оточення подiй). От.
А так взагальному, то менi подобаються будь-якi твори, навiть "сесеровськi" читаю. Єдине, нетерплю дибiлiзму в творах i коли хтось видає чуже за своє. (так, як i фiльми: я дивлюся будь-що, навiть останню мильну оперу, але потiм вiдповiдно оцiнюю).
Мильні опери- то коли без мила не заплачеш. А в Looser’а не "плачевні" твори, там плакати не треба.
Doc., а Вам що подобається?
Ага, Doc., відповідайте, аж самому кортить почути :)
А ось і нова річ на ваш розсуд...
Дитячі забави
Петрик сидів на травичці і грався машинками.
- Бух! Трах! Ба-бах! – дві машинки зіткнулись і їх відкинуло вибухом.
- Віу-віу-віу! – завила сирена, але водій не справився з керуванням і пожежна машина перекинулась на мурашник.
- Увага! Увага! Всім терміново покинути будівлю! Тут все розвалюється! – Петрик узяв важкий камінь і кинув його на мурашник. – Тікайте! Тікайте!
Набігли хмари. Почався дощ.
- Петрику, додому!
- Але мамо, дощик же маленький! – заскиглив хлопчик.
- Ану марш до хати, я сказала! – вже суворіше гаркнула мати.
- Бе-бе-бееее! – показала йому язика його маленька сестричка і підстрибцем побігла у свою кімнату.
Петрик понуро схилив голову, зібрав і іграшки і почвалав додому. Він страшенно образився на маму, що та урвала його забаву. Нічого, він знайде, чим зайнятись…
Тато вчора подарував йому набір інструментів «Зроби сам». Гм, можна спробувати щось зробити.
Шкода, що мама не пустила його надвір.
Мати витерла піт з чола. Але ж спекотно у цій кухні. Добре, що вже хоч вечеря готова.
Та й діти десь сидять, тихенько граються. Гм, справді тихенько, їх навіть не чути. Дивно…
- Петрику! Олечко! Спускайтесь вечеряти!
Петрик щось пробубнів. Знов замкнувся у своїй кімнаті. Ну вона йому зараз…
Мати піднялась нагору.
- Діти! Годі вже гратись! Скільки можна вас чекати?!
Щось тріщить. Невже Петрик розпалив камін?
Вона повільно відчинила двері…
- Олю… Петрику…
Петрик сидів перед каміном і орудував мініатюрною ножівкою, наспівуючи щось собі під ніс.
Поруч нього лежали і молоток, і сокирка. Ще й шмаття якесь на підлозі валяється. І все вимащене якоюсь брунатною фарбою.
Петрик різав ніжку.
- Мамо, подиви що я зробив! – гордо всміхаючись, Петрик показав їй іграшкового коника з настромленою на нього Олиною головою.
Мати зойкнула й поглянула йому за спину.
У каміні догорав почорнілий дитячий тулуб.
Ну, Looser’е, Ви, напевне, "Пили" надивилися.. почекайте, модератор (Doc.) прийде, виправить Ваші оповідання..
МОЯ УЛИЦА
В этот огромный шумный город я переехал пять лет назад - как ни странно, все казалось чужим и противоестественным. Не хочу говорить о том, что заставило меня это сделать - сли