Liliyah Romanova
06.03.2007, 07:54
Не знаю чи пасуватиме ця тема до цього розділу, але зараз мені це байдуже, тому доведеться їй таки пасувати.
Я вже писала десь на форумі, що працюю у компанії, котра робить різні опитування для різних замовників. Дзвонити доводиться не лише до різних фірм та бізнесів, а й до приватних будинків.
Випадки трапляються дуже різні. Багато людей просто викидають негатив на того, хто дзвонить. А що їм до того, що мені на життя треба якось заробляти, а зараз це єдина можливість? І вони мають рацію. Але трапляються і добрі люди, і дуже добрі. Люди, які розуміють, що дзвонити до них - це моя робота, а не бажання дурнувато пожартувати чи розважитися. І вони розпитують про погоду, про те місто, з якого я телефону...
За кілька тижнів я навчилася абстрагуватися від усього. Навіть від позитиву. Але сьогодні, одна розмова не була схожою на жодну іншу.
Слухавку підняла жінка. Я протараторила свій звичний текст у слухавку і запитала чи можу порозмовляти із тим, хто за останні два роки отримував допомогу від уряду Канади на розвиток ферми. Жінка спершу авідповіла, що зараз фермою займається її син і саме з ним я повинна говорити, а тоді... тоді вона попросила, аби ми викресили ім'я її чоловіка із нашої баз даних. Він помер уже понад рік тому, а вона досі змушена відповідати на дзвінки, де то уряд, то якась фірма, то ще хтось просить, аби він заповнив анкету, пройшов інтерв'ю, подав інформацію про себе чи про ферму...
Вона не закінчила речення і з такою тугою у голосі запитала: "Ну, ви розумієте?.." І мені здалося, що оте "ви розумієте?" розкроїло мене навпіл. Я розуміла, я відчула її тугу, її розпач і злість. Злість, що у цьому майже цілковито клмпутеризованому світі людині не дають спокою навіть по смерті. І що з того, що вони мають свої бази даних, компутери, телефони, купу людей, які на них працюють, коли у тих величезних жорнах вони з такою легкістю перемелюють серце людини на дрібні кавальчики не кілька разів на рік, а кілька разів на місяць, а часом і на тиждень. І відповідно до того, як росте вартість їхнього часу, паде, надзвичайно стрімко паде вартість їхнього "sorry", яке нічого не загладжує, а ранить ще більше своєю байдужістю.
Мені здалося, що у ту мить, у ту коротку паузу між її "ви розумієте?" і моїм "I'm so sorry" повз неї, котра завмерла ще понад рік тому, і повз мене, котра остовпіла на яких кілька секунд, пронеслися зі страшним гуркотом та галасом величезні жорна, оті жорна людського бажання жити понад міру, жити з купою усілякого непотребу, який нам здається "найнеобхіднішим мінімумом", мінімумом, який має дивовижну здатність розростатися відповідно до того, як збільшується сімейний бюджет... І які ми далекі і недосяжні для справжнього мінімуму, справжнього життя, де важливі не робота, не гроші, не смаколики, а саме людина, людина, яка дбає про те, аби не зашкодити іншій людині.
Я не була готова до її слів, я не могла відгородитися від них, як від усіх інших, так як мене вчили. Це було неможливо. І я ще сильніше ніж досі відчула, яке те все, чого мені начебто хочеться, відносне. Тих мацісіньких бажань часом з'являється стільки, що вони змітають усвідомлення справжнього, усвідомлення того, що я узалежнююся від дурниць і забуваю про такі банальні речі, які тримають мене при житті. Бо ж не буду я жити заради роботи чи грошей, чи заради того, аби могти купувати собі одяг чи чорний шоколад. Те, заради чого я живу стається цілком непомітним, воно легко забувається, дуже легко...
І саме оте "ви розумієте?" пригадало мені і різко повернуло у пам'ять те, без чого в мене відпаде бажання працювати, зникне потреба гарно одягатися і втратить свій смак мій улюблений чорний шоколад...
"Ви розумієте?"
Я вже писала десь на форумі, що працюю у компанії, котра робить різні опитування для різних замовників. Дзвонити доводиться не лише до різних фірм та бізнесів, а й до приватних будинків.
Випадки трапляються дуже різні. Багато людей просто викидають негатив на того, хто дзвонить. А що їм до того, що мені на життя треба якось заробляти, а зараз це єдина можливість? І вони мають рацію. Але трапляються і добрі люди, і дуже добрі. Люди, які розуміють, що дзвонити до них - це моя робота, а не бажання дурнувато пожартувати чи розважитися. І вони розпитують про погоду, про те місто, з якого я телефону...
За кілька тижнів я навчилася абстрагуватися від усього. Навіть від позитиву. Але сьогодні, одна розмова не була схожою на жодну іншу.
Слухавку підняла жінка. Я протараторила свій звичний текст у слухавку і запитала чи можу порозмовляти із тим, хто за останні два роки отримував допомогу від уряду Канади на розвиток ферми. Жінка спершу авідповіла, що зараз фермою займається її син і саме з ним я повинна говорити, а тоді... тоді вона попросила, аби ми викресили ім'я її чоловіка із нашої баз даних. Він помер уже понад рік тому, а вона досі змушена відповідати на дзвінки, де то уряд, то якась фірма, то ще хтось просить, аби він заповнив анкету, пройшов інтерв'ю, подав інформацію про себе чи про ферму...
Вона не закінчила речення і з такою тугою у голосі запитала: "Ну, ви розумієте?.." І мені здалося, що оте "ви розумієте?" розкроїло мене навпіл. Я розуміла, я відчула її тугу, її розпач і злість. Злість, що у цьому майже цілковито клмпутеризованому світі людині не дають спокою навіть по смерті. І що з того, що вони мають свої бази даних, компутери, телефони, купу людей, які на них працюють, коли у тих величезних жорнах вони з такою легкістю перемелюють серце людини на дрібні кавальчики не кілька разів на рік, а кілька разів на місяць, а часом і на тиждень. І відповідно до того, як росте вартість їхнього часу, паде, надзвичайно стрімко паде вартість їхнього "sorry", яке нічого не загладжує, а ранить ще більше своєю байдужістю.
Мені здалося, що у ту мить, у ту коротку паузу між її "ви розумієте?" і моїм "I'm so sorry" повз неї, котра завмерла ще понад рік тому, і повз мене, котра остовпіла на яких кілька секунд, пронеслися зі страшним гуркотом та галасом величезні жорна, оті жорна людського бажання жити понад міру, жити з купою усілякого непотребу, який нам здається "найнеобхіднішим мінімумом", мінімумом, який має дивовижну здатність розростатися відповідно до того, як збільшується сімейний бюджет... І які ми далекі і недосяжні для справжнього мінімуму, справжнього життя, де важливі не робота, не гроші, не смаколики, а саме людина, людина, яка дбає про те, аби не зашкодити іншій людині.
Я не була готова до її слів, я не могла відгородитися від них, як від усіх інших, так як мене вчили. Це було неможливо. І я ще сильніше ніж досі відчула, яке те все, чого мені начебто хочеться, відносне. Тих мацісіньких бажань часом з'являється стільки, що вони змітають усвідомлення справжнього, усвідомлення того, що я узалежнююся від дурниць і забуваю про такі банальні речі, які тримають мене при житті. Бо ж не буду я жити заради роботи чи грошей, чи заради того, аби могти купувати собі одяг чи чорний шоколад. Те, заради чого я живу стається цілком непомітним, воно легко забувається, дуже легко...
І саме оте "ви розумієте?" пригадало мені і різко повернуло у пам'ять те, без чого в мене відпаде бажання працювати, зникне потреба гарно одягатися і втратить свій смак мій улюблений чорний шоколад...
"Ви розумієте?"